Читать книгу: «Евреи древнего Немирова. Часть 2», страница 6

Шрифт:

І сама вона, володарка природи Артеміда, належить йому, тільки йому, Геростратові. Пхе. володарка?…

Коли б Герострата спитали, яка його влада над великим храмом Артеміди, причисле ного до семи див світу, він тільки посміхнувся б. Лише Артеміді, богині-діві, говорив про цю владу. Мовчки, подумки, не зронивши жодного слова вголос.

Подовгу простоював Герострат у центрі храму, де Артеміда з висоти свого п’ятнад цятиметрового зросту байдуже дивилася на нього, маленького чоловічка. А він біля її під ніжжя, такий непоказний і кволий, відчував свою перевагу над нею. Ще б пак! Адже в його жилах тече гаряча кров людини, збуреної жагучим бажанням. А що являє собою Артеміда, холодна у своїй гордині красуня? Дерево, лише деревина… Але як добре, що не вогнетривке каміння!

Так щоранку думав Герострат. «Розумієш, Артемідо, полум’я, що вирує в мені, воно – для тебе… І ти підкоришся йому… Ти будеш безсила перед моєю пристрастю…» Його не займали золоті й срібні прикраси богині. Йому були байдужі картини на сті нах храму, унікальні витвори художників, перед якими в захопленні завмирали і ефесці, й гості міста.

Та й сама Артеміда була Герострату абсолютно байдужа. Розмовляючи з нею, він рев нував Артеміду до її творців. Це були жагучі ревнощі бездарності до таланту. І не тільки до скульпторів. До всього, що оточувало Артеміду: до стін і картин на них, до колон і фризів, що вінчали їх. До самого місця, де виникла ця рукотворна богиня. Ревнощі безплідних рук до плодовитих рук майстрів. Але його ревнощі-заздрощі не були пустопорожніми. Герострат знав геть усе про облюбований ним храм. Давно вже не було тих хитромудрих архітекторів і скульпторів, які обрали для свого грандіозного витвору болотяну місцевість, щоб, на випадок землетрусу, м’який ґрунт приглушив удари по підмур ку.

Герострат, гуляючи навколо храму, підсміювався: хіба ж тільки з-під землі може бути загроза?

А він був певен, що бачить крізь землю. Там, на дні глибокого котловану, будівельни ки насипали товстий шар деревного вугілля, вкрили його вовною, відтак ще одним шаром, уже уламків граніту.

ГРИГОРІЙ УСАЧ

Герострат думає про це і сміється. На нього звертають увагу, та він не помічає зди вованих поглядів. Він сміється не до цих людей, він сміється до тих, які вигадали таке під ґрунтя. Спасибі, розумники! Деревне вугілля – як це доречно, як це пасує до його думок… Ні, не їм, тим винахідникам, вічно купатися у променях слави. Де там! Їхні імена ще за життя Герострата вже канули в минуле.

І от він іде до храму вночі.

Безліч діб удень, а сьогодні – опівночі. Вперше не під сонцем. Вперше і востаннє. А навіщо сонце? Він сам подарує природі світло. Богині природи.

Герострат знову смакує думку, що Артеміда дерев’яна, що двері до неї дерев’яні, що стеля тримається на дерев’яних сволоках.

Вогонь, який так жадібно пожирав душу маленької людини, тепер в його руках. З кри хітного язичка у грудях виростає у важкий смолоскип. І хижо пожирає все навколо! Храм богині горить, щоб на його кам’яному фундаменті звелася Геростратова слава. Герострат, осліплений своєю пожежею, не бачив майбутнього. Не знав, що його ім’я прийде до людей присипане чорним попелом презирства.

ГОДИННИК, ЩО ДОДИВЛЯВСЯ ХЛОПЧИКОВІ СНИ

Товстенький і коротконогий Будя жив на тумбочці біля ліжка і навіть не уявляв собі, що діється на білому світі. На тому самому білому світі, який зазирав у вікно ранковим со нечком і опівнічним місяцем.

Щиро кажучи, Будю це зовсім не обходило. В нього була лиш одна турбота: вчасно будити Юрчика.

– Дир-дир-дир! – кричав Будя в потрібну хвилину.

А доба, як відомо, мас одну тисячу чотириста сорок хвилин. І одну тисячу чотириста тридцять дев’ять з них Будя примовляв:

– Так, так, так.

Це він готувався до найголовнішої для нього хвилини, коли слід горлати на все горло: «Дир-дир-дир!»

Товстенький, коротконогий, у блискучій мідній шапочці. Будя так старанно калатав, що навіть не міг встояти на одному місці й від нетерпіння підстрибував на тумбочці. Юрчик, звичайно, тут же прокидався. Але іноді бувало так, що він не встигав додиви тись який-небудь цікавий сон і через те накривав Будю своєю подушкою. Наївний хлопчик, він не знав, що всі сни ховаються в подушках, і як не старався за плющити очі, нічого більше побачити йому не вдавалося.

Зате рештки снів обступали Будю з усіх боків, і він, круглий настільний годинник, за мість свого хазяїна Юрчика літав на ракетах і скакав на конях, опускався на дно океану і пробивав тунелі крізь землю. А якось навіть бився з триголовим драконом, у котрого го лови співали басом, баритоном і тенором, через що він називав себе тріо Горинич… Отак і жив собі товстенький і коротконогий Будя.

Цілих два роки підряд він будив Юрчика, щоб той не спізнився в дитячий садок. Але ось для Буді настав найвідповідальніший день – перше вересня. Бо якраз перед

ПОДІЛЬСЬКИЙ КРАСНОСЛОВ

тим Юрчикові виповнилося сім років.

Свою відповідальність Будя зрозумів ще напередодні першого вересня, ввечері, коли Юрчик поставив біля свого ліжка ранець з книжками й зошитами.

– Так, так, так, – схвильовано примовляв Будя всю ніч і пильно стежив за місяцем: коли той уже стане бліднути?

Нарешті місяць розтанув, немов обсмоктана якимось ласуном карамелька, і над де ревами встало сонечко. Заворушилися віти клена біля балкона, попливли пухнасті хмари ни. Але навколо було тихо-тихо.

Будя радів, що цю тишу має право порушити тільки він, товстесенький, коротконогий годинничок з мідною шапочкою.

– Так, так, – підраховував він, скільки часу лишилося до найголовнішої хвилини. Скоро… Ще трошки, ше… Приготуватися. Увага!

– Ку-ку-рі-ку! – раптом пролунало за вікном, на балконі.

«Хто це?» – здивувався Будя і вже тільки тоді загорлав:

– Дир-дир-дир!

Але він міг би вже й мовчати, бо Юрчика розбудив отой дзвінкий крик з балкона. – Ку-ку-рі-ку! – вдруге пролунав чудернацький крик.

Юрчик вибіг на балкон, і тоді Будя почув його лагідний голос:

– Півничок, молодець, золотий гребінець, спасибі – вчасно розбудив мене. Потім Юрчик промчав через кімнату, вигукуючи:

– Я сьогодні йду до школи! Перший раз у перший клас! Ура!

А Будя, ображений і розгублений, стояв на тумбочці й прислухався до голосу, що до линав з балкона.

– Ко-ко-ко. Ко-ко-ко.

Звичайно, це теж якийсь Будя. Хто ж іще може будити Юрчика? Але це дивний Будя, бо його не поставили на тумбочку…

Незабаром у квартирі все стихло. Тато й мама повели Юрчика до школи. – Так, так, так, – замислено проказав Будя.

– Ко, ко, ко, – почулося у відповідь з балкона.

І Будя вперше в житті покинув своє місце. Забувши про те, що може розбитися, він скотився на підлогу й задріботів на коротких ніжках на балкон.

Там нікого не було. Тільки в кутку стояв великий ящик, з якого долинали знайомі вже Буді звуки:

– Ко-ко-ко.

– Драстуйте, – звернувся до ящика Будя. – Моє ім’я Будильник. Але можете називати мене просто – Будя.

– Ко-ко-ко, – відповів ящик і замовк!

Який він негарний, цей новий Будильник, – подумав Будя. – Звичайно, його на тум бочку не поставиш…»

Але тут з ящика вийшов…

Ой, який же він був красень, цей новий Будильник!

У нього так само, як і в Буді, було дві ноги. У нього теж була шапочка, тільки червона.

ГРИГОРІЙ УСАЧ

Але в нього ще був і хвіст. Зелено-синьо-червоно-золотий. І геть увесь Будильник ви гравав такими ясними фарбами, що Будя навіть замружився на хвильку. – Ку-ку-рі-ку! – знову загорлав новий Будильник.

– Не треба, сказав Будя. – Не треба більше нікого будити всі пішли з хати. – Це я співаю, – пояснив новий Будильник. – Вам подобається мій голос? – Так, – непевно промовив Будя. – А як вас звуть?

– Петя.

І вони заприятелювали, Будя і Петя. Заприятелювали так міцно, що з цього почалася неймовірна історія, яка сполошила все місто.

Коли Юрчик прийшов із школи, він побачив на тумбочці біля ліжка півня. А поряд з ним сяяв щасливий Будя.

– Тобі сюди не можна, – сказав Юрчнк і відніс півня назад в ящик на балконі. – Завтра я візьму тебе з собою до школи. Ти житимеш там у «живому куточку». Ми вже зробили для тебе сідало, а вчителька принесла мішечок пшона.

Наступного дня тато й мама знову повели Юрчика до школи. Мама тримала його за руку, а тато ніс ящик.

У першому класі вже знали, що Юрчикові бабуся привезла із села дуже гарного півня. І всі першокласники вийшли зустрічати цей подарунок.

Ящик внесли до великої кімнати, обладнаної під «живий куточок». Поставили на під логу просторої клітки із сідалом і відчинили дверцята.

– Ціп-ціп-ціп, – покликав Юрчик, з гордістю думаючи про те, як зрадіють хлопчики й дівчатка, коли побачать його чудового півня.

Але Петя не виходив з ящика.

– Ціп-ціп-ціп, – повторив Юрчик.

І весь перший клас підхопив:

– Ціп-ціп-ціп! Ціп! Ціп! Ціп!

А півень сидів собі в ящику, та й годі.

– Не треба так голосно, – сказав Юрчик. – Він боїться. Давайте краще насиплемо йому пшона.

Діти насипали біля ящика золотавого зерна.

– Зараз вийде, – всміхнувся Юрчик. – Від пшона в півників таке дзвінке кукурікання. Всі завмерли.

І тут хтось сказав:

– Ви чуєте?

З ящика чулися незрозумілі звуки. Зовсім не півнячі.

Юрчик заглянув у ящик і ахнув.

Тоді в ящик заглянули всі першокласники і теж ахнули.

Там стояв Будя.

– Як ти сюди потрапив? – спитав Юрчик.

– Так, – відповів Будя.

І його віднесли додому. Без ящика, звичайно.

А півня принесли до школи. В кошику. Можливо, на цьому і скінчилася б ця історія,

ПОДІЛЬСЬКИЙ КРАСНОСЛОВ

якби Будя був звичайним Будильником. Але ж нате він Будя, незвичайний Будильник, що надивився безліч снів, які дісталися йому від Юрчикової подушки.

Минув тиждень, як Петя оселився в «живому куточку». Здавалося, всі вже забули про те, як він кукурікав на балконі.

Та ні, не всі.

Якось уранці Юрчика розбудив дзвінкий крик:

– Ку-ку-рі-ку!

Юрчик схопився з ліжка й вибіг на балкон. Там нікого не було.

– Кукуріку! – знову пролунало по всій квартирі.

Юрчик повернувся до кімнати.

На тумбочці підстрибував на коротких ніжках Будя і весело кукурікав. Так, так, Будя, який досі тільки дирдиркав, тепер співав по-півнячому. Та й так славно, ніби все життя був півнем.

– Цього не може бути, – засміявся тато, коли Юрчик покликав його.

– Цього не може бути, – посерйознішала мама і поторкала долонею Юрчикове чоло. – Як ти себе почуваєш, синочку? Може, треба викликати лікаря?

Але не встигла вона сказати цього, як Будя підстрибнув і закукурікав ще гучніше, ніж раніш.

І його віднесли до годинникового майстра.

Старий годинникар приставив до ока збільшувальне скло в чорній трубочці, й воно наче приклеїлося до брови. Взяв пінцет викрутку – і за кілька хвилин Будя перетворився на купу коліщаток, гвинтиків, залізячок.

– Що ви там шукаєте? – спитав Юрчик.

– Кукурікання шукаю, – засміявся майстер. – Ех ти, жартівник. Надумав покепкувати з старого.

– Це правда! Будя кукурікав…

Але годинникар уже не слухав Юрчика, він ретельно оглядав коліщатка, чистив їх маленькою щіточкою. Тоді знову згвинтив Булю і поставив його на полицю, поряд з іншими годинниками.

– Все гаразд, – сказав він. – Однак слід простежити за точністю механізму. Приходь завтра, хлопчику.

А наступного дня зчинився переполох в усьому місті.

У майстерні було багато різних годинників. Звичайні собі будильники з упевненими металевими голосами. Настінний годинник з мелодійним боєм. Старовинний годинник, який умів грати вальс. Ходики із зозулею, що вискакувала з віконечка й кувала. Бойовий корабель з циферблатом на башті й гарматою, що стріляла опівдні й опівночі…

Всі ці годинники були вже відремонтовані й дожидалися своїх господарів. І от май стер поставив поруч з ними Будю. Товстенького, коротконогого Будю. Всього одну ніч провів у цій компанії Юрчиків Будильник.

Уранці прийшов бувалий моряк. Десь близько дванадцятої години: щоб почути, як стріляє опівдні гармата на його годиннику-кораблі.

Майстер став розповідати йому, як важко було полагодити складний механізм.

ГРИГОРІЙ УСАЧ

– Зате який тепер чистий звук у вашої гармати! – пишаючись, сказав він. – Зараз по чуєте. Ще одна хвилина… Пів… Чверть…

Гармата задерла жерло.

П’ять секунд, – прошепотів майстер.

– Ку-ку-рі-ку! – вилетіло з жерла гармати.

І в цю мить закукурікали всі годинники в майстерні.

Настінний кукурікав поважно, солідно. Старовинний, що колись награвав вальс, куку рікав задумливо й мелодійно. А зозуля на ходиках вигукувала і по-своєму, і по-півнячому. – Ку-ку-рі-ку-ку!

– Що це таке? – обурився моряк. – Як я можу взяти в плавання такий годинник? Невже ви думаете, що я служу на птахофермі? Щоб до вечора все було в нормі! І він вийшов з майстерні, сердито грюкнувши дверима.

А майстер бігав од годинника до годинника і вмовляв їх:

– Замовчіть! Прошу вас, замовчіть! Ви бачите, як розгнівався бойовий капітан… А що я скажу старій дамі, яка так хотіла познайомити внучку з вальсом своєї молодості? Невже я насмілюсь сказати їй, щоб онучка танцювала під кукурікання ? А тобі, зозуле, як не сором но? Ну, спинися, спинися на двох перших складах. Ку-ку. І досить.

– Ку-ку, – озвалася зозуля і, зробивши коротку паузу, додала:

– Рі-ку! Кукурі-ку-ку!

І тільки один Будя мовчав. Ні, не зовсім мовчав. Він задоволено примовляв: – Так, так, так.

І більше ані звуку. Йому було достатньо, що за ніч він навчив півнячому співу товари шів по майстерні.

Але не думайте, що на цьому все завершилося.

До вечора кукурікали всі годинники міста. На вежі центральної площі; біля оперно го театру; на вокзалі і в аеропорту; над входом до парку культури та відпочинку; на столі начальника міліції і в кабінеті директора школи; на руках пожежників і студентів, у кишені пенсіонера і коло шахівниці гросмейстера.

…Мабуть, це тривало б дуже довго, якби Юрчик не скинув з Буді подушку, якою на крив його.

«Невже це мені наснилося?» – подумав Будя. Йому ще ввижався корабель з цифер блатом на башті. Ось гармата задерла жерло і гримнула: «Кукуріку!» І тут же щезла разом з кораблем.

Бо це був самісінький кінчик сну, який дістався Буді від Юрчикової подушки

Примечание: Часть вторая книги о евреях Немирова не предназначена для продажи.

Оглавление

Предисловие. Глава 1. Синдром проявления последствий катастрофы в нескольких поколениях. .................................2

Глава 2. Евреи Украины – исторические соседи или чужие?.............8

Глава 3. Евреи Немирова в движении хасидизма....................12

Глава 4. Немировчанка Ида Роудс одна из первых в мире программистов...................................................................15.

Глава 5. Берл и Сося Гурвиц................................................18

Глава 6. Аврум и Ципора Безрозумы.....................................20

Глава 7. Авраам Высоцкий учился в Немировской гимназии....24

Глава 8. Литератор Мотл Грувман..………………………........…….…..29

Глава 9. Узники гетто Немирова евреи из Черновицы.............32