Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Жаба символізувала родючість; цей образ закріплений у магічних амулетах та срібних прикрасах туркменських жінок і центральних гелях туркменського килима.

В основі деяких народних танців лежить копіювання рухів черепахи, журавля, чорногуза, чаплі (танці «хекуре» і «хим-мил»); сірого варана (танець «земзен»).

Перетворення в рослини у туркменських казках фігурує досить рідко. Але, приміром, чинара в туркменських казках прибирає чудесних властивостей. До неї в тяжку хвилину звертаються за допомогою герої. «Нахились, моя чинара, нахились!» – мовить одинока сестра хлопчика, який обернувся кейіком, говорить так і Маметджан, який утікає від сестри-дева. І чинара нахиляється, щоб легше було залізти на неї; чинара виявляє супротив переслідувачам героя, які намагаються перепиляти її. В інших казках чинара, перекинувшись через річку, допомагає герою втекти на інший берег від ворогів-переслідувачів. Листям чинара виліковує хворих і сліпих. У всій Середній Азії чинара вважається священним деревом. Вшанування чинари є своєрідним відбитком тотемізму (навіть сухі гілки туркмени не використовували як паливо).

Закаспійська область. Поселення Кьоші у 5 верстах від м. Ашгабада

* * *

Не розказуйте дітям казок…

Нобаткулі Реджепов

 
Сину мій, казки, що знала,
Від бабусь і дідусів,
Я тобі переказала
До словечка, геть усі.
 
 
Та поет Нобаткулі
Якось дав мені урок,
Що розповідать не слід
Дітям чарівних казок…
 
 
Ось летять дракони злі,
Ось іде до тебе дев…
Відривайся від землі,
Пригортайся до грудей!
 
 
Акпамик, дівча мале,
Не покаже диву страх.
Див не заподіє зле
І зав'яне на очах.
 
 
Відлетить у даль дракон,
Знайде долю сирота.
Падишахи звільнять трон
Разом по усіх світах.
 
 
Правда, це лише в казках,
Але віру не облиш.
Наше нинішнє життя,
Від казок не відрізниш.
 
 
Деви є поміж людей,
Змії і дракони є.
Різна нечисть день у день
Непомічена снує.
 
 
У житті із трьох доріг
Важко вибрати одну.
А зіб'є потік із ніг —
Понесе на глибину.
Казка нині, сину мій, —
Це продовження життя.
Хто між люду шах чи змій
Не впізнаєш до пуття.
 
 
Казка лиш чарівна мить,
Намальовані світи.
А тобі не в казці жить,
Маєш сам цього дійти.
 
 
В мене, синку, тих казок
Є іще на кілька літ.
Але дав мені урок
Друг-поет Нобаткулі…
 

Бібі Ораздурдиєва

* * *

Аджíна

У міфології туркменів, турків, таджиків, узбеків, каракалпаків, киргизів, частково казахів аджіна – злий дух. У туркменів, турків та деяких інших тюркомовних народів функції злого духа аджіни перебирає джин (у турків ще – демон мекір).

Образ аджіни сформувався як переосмислення привнесених ісламом демонологічних уявлень про джинів під впливом місцевих доісламських міфологічних персонажів (албасси, пері і т. п.). Злий дух аджіна уявляли в образі жінки, яка несподівано збільшується і досягає велетенських розмірів, або ж у вигляді різних тварин, найчастіше козла, що одиноко блукає подалі від житла. Подорожнього, який упіймає аджіну в личині козла, він лякає, виголошуючи несподівано людською мовою непристойності.

Таджики вважали, що аджіна сидить у купі попелу від домашнього вогню.

* * *

Пустеля

 
Коли весняної пори окину оком рідний край,
Як благодатний дар лежить у сяйві золотім пустеля.
Строкатий килим пишних трав на пасовиську, наче рай,
Даремно називаємо тебе, мій рідний край: пустеля.
 
 
Бажає вільне серце взяти все у долі на віки:
Люблю у тиші спозирать барханів сірі маківки,
І чути верхи на коні відлуння пострілів лунких —
І доброта і злість в тобі заплетені в моток, пустеля.
 
 
Ще здавна поруч тут ідуть і щиросердя, і обман.
Ловець пантрує хижака, бреде неспішно караван,
Марали скачуть у пісках, тремтить у ковилі джейран,
Вологе око звірини, мов квітка в сутінках, пустеля.
 
 
І незбагненна повесні твоя неписана краса:
Твої піски – і вир, і шал, твої оази – дивний сад,
То ніжність, то безумний гнів… твої високі небеса —
Тебе і впоперек і вздовж я пішки обійшов, пустеля.
 
 
Злітає пісня в вишину – мисливець здобич вполював,
Коли ж невдало день минув і він нічого не надбав —
Незадоволений і злий на побратима накричав.
Але байдуже шарудить пісками сивими пустеля.
 
 
Давайте, друзі, в мирі жить, як серце і душа велить,
Втече від пострілу марал – не треба злості нам таїть,
Стрілець нехай огляне шир – ще буде перемоги мить,
Не відпускає, кличе знов до себе пристрасна пустеля.
 
 
Пустеля, слухай Сеіді, любов'ю душу раниш ти,
На полюванні підвела, ще сто разів обманеш ти,
Та щовесни тривожно дух мені ізнов дурманиш ти,
І любить мій народ тебе, відкрито й потайки, пустеля.
 

Сеіді^[2]

* * *

Аждарха

«Цілий ряд образів іранського епосу, прослідковується в епосі огузів і їхніх нащадків. Із фрагментів, які дійшли до нас, видно, наприклад, що поруч із злими духами типу албасти – циклопа з арсеналу тюркської міфології – чимале місце посідають тут образи демонічних істот іранського пантеону – пері, див, аждарха і т. п.».

X. Корогли

«Аждарха уявляли величиною з «мінарет»; з ніздрів вилітає вогонь і йде дим. Поява аждарха інколи супроводжується страшним шумом, дощем, він сам кипить, тріщить».

М. Сакалі

У міфології тюркомовних народів Малої і Середньої Азії, Казахстану, Північного Кавказу, Поволжя і Західного Сибіру (аждер, аждер-ха – у турків, аждархо – у узбеків, ажида-ар – у киргизів, аждаhа – у казанських татар, азербайджанців, казахів (у останніх – ще ай-дагар), аздяка – у татар-мішарів, аждарха – у каракалпаків, аждаhа – у башкир, аздага – у ногайців, а також у таджиків (аждаха)) – злий демон.

Уявляли його у подобі дракона, часто багатоголового. Походить від іранського Ажі-Дахака^[3] (давньоіранське аждар – дракон). У священній книзі давніх іранців Авесті згадується ажі^[4] – чудовисько-дракон – перевтілення носія зла Ахрімана. Одним з таких найбільш відомих ажі, який отримав власне ім'я, є триглавий дракон Ажі-Дахака, активний учасник боротьби за владу в давньому Ірані. Поступово образ цього змія (чиє ім'я, без сумніву, теж пов'язане з утворенням назви аждарха) прибрав подобу людську, трансформувавшись в особу царя-загарбника Заххака, араба за походженням. На його плечах з волі диявола-шайтана виросли дві гадини, які щоденно вимагали в їжу мозок двох юнаків.

Мерв. Текінські коні

Образ змія Ажі-Дахака в різних інтерпретаціях перейшов пізніше у вірування багатьох тюркських (і інших) народів, які пересікалися з іранським світом, – турків, азербайджанців, узбеків, казахів та ін. Приміром, у вірменській міфології відомий вішап (дракон) – аждахак.

У туркменських переказах, в аждарха (ашдарху) перетворюється велика гадина, яка живе у важкодоступних, диких місцях і протягом довгого часу не бачила людей і навіть не чула людської мови. Вважали, що це відбувається через сорок років (варіант: сто). Гадина, поступово збільшуючись у розмірах, стає аждархом і прибирає не тільки страшної велетенської подоби, а й неабияких магічних якостей перевертня, що може показуватися у личині різних живих істот.

У найбільш розповсюдженому міфі про аждарха (відомо кілька варіантів) він загрожує місту чи країні руйнацією. Вважали, що дихаючий вогнем аждарха може ковтати і тварин, і людей.

Щоб врятувати народ, йому регулярно віддають на заклання дівчину. Герой, перемігши аждарха, рятує чергову жертву (у більшості випадків доньку царя), з якою одружується. У багатьох міфах героєм-переможцем аждарха виступає покровитель вівчарства Муса-піхамбер, який перемагає його за допомогою своєї магічної палиці. У деяких міфах аждарха пожирає пташенят птиці симург чи каракус.

Часто перебування аждарха пов'язують з місцем знаходження скарбів, які він охороняє. Цей мотив, зокрема, висвітлений у легенді про аждарха в мечеті шейха Сейіда Джемаледдіна (XV ст.) у поселенні Анау поблизу Ашгабада. Центральний портал мечеті, цієї унікальної пам'ятки мусульманської архітектури, прикрашали зображення двох досить великих кахельних драконів-аждарха. На жаль, мечеть була зруйнована під час ашгабадського землетрусу 1948 року.

За легендою, на тому місці, де пізніше з'явилася мечеть, росло дерево, на якому був підвішений дзвін. Одного разу на поклик дзвону зібралися люди місцевої правительки Джемал (за іншою версією – правителя Сейїт Джемала) і побачили, що дзвонить величезний аждарха – один із двох, які жили у горах поблизу. Дракон показував у бік гір, а потім кивав на теслярів з сокирою і пилкою. Правителька наказала їм іти слідом за аждархом. Коли теслі прийшли в гори, вони побачили, що подруга дракона вдавилася гірським козлом, якого хотіла проковтнути. Теслі увійшли у відкриту пащу аждарха, один перепиляв роги, інший розрубав тушу козла і таким чином врятували чудовисько від неминучої загибелі. Після цього аждарха відкрили теслям печеру з коштовностями і показали, що вони можуть набрати скарбу, скільки зможуть. Наступного дня аждарха принесли до дерева з дзвоном ще золото і коштовні камені, і поклали все те добро до ніг Джемал, яка наказала витратити дари на будівництво мечеті, на порталі якої вибити зображення аждарха-дарителів.

Образ аждарха, подібно апи, також використовуваний туркменськими поетами-класиками. З цим драконом порівнювали дві чорні коси юних дів – «…довге чорне волосся красунь». В основі цього порівняння, мабуть, уявний чорний колір аждарха, його звивистість, хвилястість тіла. Ну, звичайно, і одвічні чари прекрасних кіс, які можуть «проковтнути» серце чоловіка, як аждарха свої жертви.

 
«І волосся коханої боюсь,
Дві коси, що мов дракони…»
 

Талібі (1766–1848)

У деяких азербайджанських міфах аждарха поселяється у череві вагітної жінки і вбиває плід.

У міфах татар-мішарів аждарха – вогняний змій, який прилітає в дім до вдови у подобі її померлого чоловіка і живе з нею, від чого жінка хворіє і помирає.

У міфах азербайджанців, казанських татар і башкирів, аждарха пов'язаний з водою, живе в озері чи на морському острові, на який його переносять хмари.

Під турецьким впливом образ аждарха перейшов у міфологію слов'янських народів Балкан (у сербів подібний персонаж – аждайя, у болгарів – аждер).

Аждарха зустрічається доволі широко не тільки в народній творчості туркменів і інших споріднених їм чи сусідніх народів, але і в їхніх побутових уявленнях.

У газалах співається про плинність земного існування, про те, що чорна земля як аждарха (дракон) одного разу розкриє пащу і проковтне людину (основною характеристикою нижнього світу є чорний колір).

В основі народних вірувань і забобонів, пов'язаних з аджархом, покладені, очевидно, реальні моменти: зустрічі людей з окремими екземплярами гадюк, які вражали їхню уяву своїм незвичним виглядом чи розміром. У глухих місцях Туркменістану зустрічалися гади дуже великих розмірів. Відомий письменник, автор роману «Чингізхан» Василь Ян засвідчував, що у 1902 p. y Пріатріччі натрапив на величезну кобру, довжина якої, як з'ясувалося пізніше, була 213 сантиметрів.

У міфах туркменів (також казанських татар, башкирів, узбеків), аждарха, якому вдалося дожити до 80 років (у казанських татар до ста або й тисячі) перетворюється в демона ювху.

З драконами Анау пов'язана ледве не міфічна історія, яка сталася вже у 40-х роках XX ст. У 1948 р. шестидесятирічний художник по килимах Ашгабадської експериментальної фабрики килимів Абдула Есґеров і юна, шістнадцятирічна килимарка Бостан Ґельдиєва вирішили створити унікальний за сюжетом і технікою виконання килим. Есґер-ага, так називали художника колеги, зачарований красою Анауської мечеті, створив серію ескізів, де, поруч з квітково-рослинним орнаментом, підказаним кахлями фасаду знаменитого пам'ятника, використав фігури аждархів, розмістивши на центральному полі вісім зображень цих драконів. Ескізи були ухвалені, і почалося ткання, причому у незвичній для туркменського килимарства – різновисокій, рельєфній манері.

5 жовтня 1948 p., коли до завершення роботи над килимом залишалося всього 10–15 сантиметрів, колеги наперед із захопленням привітали його творців. А вночі сталася трагедія: землетрус величезної сили зруйнував Ашгабад і його околиці, забравши життя десятків тисяч людей, у тому числі і обох творців килима. Під руїнами зруйнованого порталу Анауської мечеті зникли зображення драконів. Але вони збереглися у всій своїй кольоровій гамі на килимі, який через деякий час закінчила своїми руками мати Бостан, Аннабібі Ґельдиєва, та інша килимарка, Майя Мурадова. У 1994 р. цей унікальний для Туркменістану килим із зображенням аждар-хів поступив до колекції Музею туркменського килима в Ашгабаді.

Сергій Демидов «Дракони в туркменській міфології»

* * *

Албасси

У туркменів злий демон, пов'язаний з водною стихією. У міфології турків (албасти, ал, алана, ал-кари, ал-кузи), казанських, кримських та західносибірських татар, казахів, башкирів, узбеків (албасти, алвасті), тувінців, алтайців (албасти, албис), киргизів (албарсти), каракалпаків, ногайців (албасли), азербайджанців (хал, халанаси), кумиків (албасли кьатин), балкарців і карачаївців (алмасти). У казахів, каракалпаків, киргизів, узбеків ще – марту (мартуу, мартув, мартук), узбеків Зеравшанської долини – сари киз («жовта діва»), західносибірських татар – сари чеч («жовтокоса діва»).

Цього демона уявляли у подобі потворної жінки з довгим розпущеним світлим волоссям і такими великими грудьми, що вона закидає їх за спину. Відоме повір'я, що албасси може перевтілюватися у тварин і неживі предмети. Атрибути албасси – магічна книга, гребінь, монета.

За уявленням більшості народів, албасси живуть поблизу рік чи інших водних джерел і показуються людям на березі, розчісуючи волосся. Вважали, що албасси може наслати хворобу, нічні жахливі видіння, але особливо шкодить породіллі і немовлятам.

Туркменські типи

Албасси людина може підкорити; для цього слід заволодіти її волосиною чи будь-яким з її предметів (магічною книгою, гребенем, монетою). Вважали, що варто лише в одяг албасси увіткнути голку, як вона стає покірною і виконує всі накази. Людина, яка підкорила албасси, або ж шаман може прогнати її від породіллі. Приборкана албасси порядкує в домі, сприяє збагаченню свого господаря, допомагаючи йому виліковувати людей, яким вона наслала хворобу.

Казанські татари вважали, що цей демон може з'являтися у подобі воза, копиці сіна, ялини. Азербайджанці інколи уявляли її з пташиними ногами, в деяких казахських міфах у неї вивернуті ступні чи копита на ногах. За тувинськими міфами, цей демон має одне око на лобі і ніс з каменя (або з червоної міді), казанські татари вважали, що у неї на спині немає плоті і видно нутрощі. За уявленнями західносибірських татар, на руках у албасси гострі довгі кігті. Киргизи і казахи розрізняли зловорожу чорну (кара) і жовту (сари) чи смердючу (сасик) албасси. У кумикських міфах у албасси є чоловік – дух темір тєш («залізні груди»), у казахських – лісовик сорель.

У турецьких, азербайджанських, киргизьких, казахських і деяких інших міфах вона краде легені (печінку, серце) породіллі і поспішає з ними до води. Як тільки албасси покладе їх у воду, жінка помре. Казанські татари вважали, що інколи албасси п'є кров своєї жертви. Розповсюджені уявлення про її любов до коней. Албасси уночі їздить на них, заплітає їм гриви. За деякими турецькими, казахськими, кумикськими, ногайськими, тувинськими повір'ями албасси може вступати у статеві зносини з людьми. Наприклад, у тувинських міфах албасси, живучи з мисливцями, посилає їм вдале полювання, поїть своїм молоком і годує м'ясом, яке відрізає від ребер.

Цей образ має коріння в глибокій давнині; аналогії є в міфології багатьох народів: албасті у таджиків, ал паб у лезгинів, алі у грузинів, ол у татів, ала жен у талишів, пал у дін, пал анаси (алк) у курдів, алг (мерак) у белуджів, али (алк) у вірменів, алмази у інгушів і чеченців, алмас у монгольських народів і деякі інші. Властиві цьому демону риси мають у міфологіях узбеків і киргизів дух азатки, який зводить зі шляху подорожніх, дух нічних жахів бастрик (у міфології кумиків) і кара-кура (у міфології турків), шурале і су анаси у казанських татар, вуташ у чувашів, вірь-ава у мордви, овда у марійців, німецька альп-фрау, російська баба-яга.

Околиці м. Ашгабада. У Багірі по річці Ашгабадці

Руїни давнього Мерва

Питання про походження албасси не прояснене. Деякі автори вважають албасси персонажем тюркського походження. За іншою версією, уявлення про албасси пов'язані з традиціями іранської міфології, а назва демона походить від сполучення «ал» (вважається іранським словом) і «басти» (трактується як тюркське «натиснув»). Ймовірно, в основі слова «ал» лежить давнє найменування божества, зрідні ілу^[5] семітських народів, а фонема «басти» – індоєвропейський термін, який означає «дух», «божество» (зрідні рос. «бес», осетинськ. «уас-» і т. п.). Виходячи з такої етимології, можна допустити, що образ албасси формувався в епоху давніх контактів етнічних спільнот (індоєвропейської та семітської мовних сімей), до їхнього розселення на території сучасного перебування. Атрибути албасси (магічна книга і монета), сліди уявлень про її благочинні функції (допомога людині) дозволяють припустити, що у первині албасси (албасти) – добра богиня, покровителька родючості, домашнього вогнища, а також диких тварин і полювання. Із розповсюдженням більш розвинених міфологічних систем (очевидно, ще в дозороастрійський період) албасси була відведена роль одного із злих нижчих духів.

«Страшна відьма з великими грудьми до колін, довгими кігтями і волоссям, яка душить жінок і дітей, віра в існування якої ще недавно жила у кожній туркменській сім'ї. Відома в народній міфології, в казках зовсім не згадується. Албасси інколи є персонажем небилиць, де вона намагається задушити породіллю, але її завжди проганяє пастух».

М. Сакалі

* * *

Алі

Велика кількість легенд посвячена Алі, чоловікові улюбленої дочки Мухамета – Фатіми. У цих легендах понад усе підкреслюється благородний характер Алі, який віддає за інших власну свободу і життя.

Алі – переможець девів і драконів. Середньоазіатська легенда стверджує, що у Алі сім могил, бо люди, які його хоронили, бачили, як замість одного верблюда з тілом Алі раптом з'явилося сім і всі вони пішли в різні боки. Святині, шановані як могили Алі, знаходяться, зокрема, в Неджефі (Ірак), Мазарі-Шеріфі (Афганістан), Нулаті і Хамзаабаді, раніше Шахімардані (Узбекистан), під Сахарсом (Туркменістан). Характер етіологічного міфу мають легенди про гірські ущелини Північної Африки, нібито вони прорублені мечем Алі, про два ряди скель в Афганістані, які вважаються убитими Алі і закам'янілими драконами (аждарха). З подвигами Алі пов'язане походження деяких топонімів Середньої Азії.

* * *

Алдар-косе

Один із популярних героїв середньоазійського новелістичного епосу. Алдар-Косе – бідняк, дотепний базіка, хитрун і обманщик. Інколи він наживає багатство, та в наступній новелі ми знову бачимо його у роздумах, де б здобути хоч один тюмен чи кілька тенге. Але й у становищі бідняка Алдар-Косе не занепадає духом і за будь-яких обставин виходить сухим із води. Алдар-Косе має практичний розум, підсміюючись не злостиво над дайханами, він хитромудро і дотепно карає владних феодальних правителів і багатіїв.

Околиця м. Ашгабада. Цирульник

Досить багато у туркменському епосі (цілий цикл) новел і анекдотів про Міралі (Міралі-Шіра) і Султан-Союна. Міралі-Шір і Султан-Союн – це великий узбецький поет Алішер Навої і Султан Герата Хусейн Байкара (друга половина XV ст.). Усі оповіді побудовані на мотивах дружби і змагання у дотепності Міралі і султана, а також заздрощах до Міралі з боку інших візирів.

Туркменські анекдоти про ходжу Насреддіна (більш відомого в Туркменії під іменем Епенді) аналогічні анекдотам про нього тюркських народів Переднього і Середнього Сходу. Багато сюжетів, пов'язаних з іменем Насреддіна, переходять на туркменського поета-класика першої половини XIX ст. Кеміне.

У туркменському казковому епосі є цикли розважальних анекдотів про Джаппакляр і Есен-Полата. Джаппакляр – це чотири брати-дива-ки, які то будують млин на горі, де немає води, то грають у карти, їдучи на верблюді, то сіють смажену пшеницю тощо. Таким же диваком виступає в анекдотах і Есен-Полат.

* * *

Амбар-она

У міфології народів Хорезмської оази покровителька жінок і жіночих занять (робіт), хорезмська свята. В узбеків Амбар-она – дружина покровителя великої рогатої худоби Зенгі-баба.

Ймовірно, образ Амбар-она походить від авестійського божества родючості Ардвісури Анахіти.^[6]

Збереглися міфи про довгі і безуспішні поневіряння Амбар-она у пошуках сина Хуббі-Худжі (типовий сюжет міфу про божество родючості). Хуббі-Худжі, якому приписували здатність оживляти закланних і з'їдених тварин, потонулих людей, зник у водах Амудар'ї, засоромившись, що перевершив батька святістю. Вважали, що він регулює режим Амудар'ї, покровительствує тим, хто плаває по ріці.

До Амбар-она зверталися за допомогою повитухи, знахарки, шаманки. Багато обрядів, присвячених Амбар-она, пов'язані з водною стихією, Амудар'єю. На носах суден, які плавали по Амудар'ї, зображувалась голова Амбар-она.

З іменем Амбар-она пов'язують також виникнення обряду, покликаного стимулювати проростання посівів – виготовлення весняної їжі з пророслих пшеничних зерен (сумаляк).

* * *

Рубаї

 
Життя! У серці раною печаль. Що вдієш?
Щоденно сльози на моїх очах. Що вдієш?
Тримав я скарб в своїх руках – долоні пусті.
Від сліз моїх на морі буря-жах. Що вдієш?
 

Салим Туркмен (XVII ст.).

Біографічні дані відсутні

* * *