Світова гібридна війна: український фронт

3.3. Глобалізація економіки і гібридна війна

Феномен гібридної війни у контексті глобалізації економічних процесів ще недостатньо досліджений. З одного боку, глобалізація зміцнює платформу економічного співробітництва між країнами, забезпечуючи економічну недоцільність розгортання будь-якої агресії, з іншого – створює нові можливості та канали просування цілей гібридної війни через економіку та глобалізовані зв’язки.

Аналіз процесів, які відбувалися у світовій економіці протягом усієї історії людства, дозволяє зробити висновок, що глобалізація – це процес всеохоплюючої універсалізації умов життєдіяльності людської спільноти у загальносвітовому масштабі на тлі небувалого спрощення локальної та трансконтинентальної комунікації.

Сучасна ситуація у сфері глобалізації має дві ключові особливості. По-перше, жодна держава не може впоратися з глобальними викликами самостійно, оскільки проблеми стали занадто складними, і занадто багато гравців конкурують на міжнародній арені. По-друге, більшість націй зіткнулися зі схожими проблемами (від пандемічних хвороб до міжнародного тероризму) і почали усвідомлювати необхідність перетворення спільності інтересів у спільність дій. У результаті в держав виникали зрозумілі сильні стимули для спільних колективних дій і прийняття на себе певної частки відповідальності.

У зазначеній парадигмі розвитку глобальних процесів, здавалося б, неможливе розгортання жодних конфліктів. Як це обґрунтовується у моделі нобелівського лауреата з економіки П. Кругмана, глобалізація та інтеграція ринків створює умови для економічного розвитку для всіх країн (хоча скористатися цими умовами вдається не всім, здебільшого з внутрішньополітичних причин).

Теоретичне підґрунтя, згідно з яким глобалізація створює умови для появи спільних цілей та об’єднання зусиль різних країн та народів заради їх досягнення, а внаслідок зростання економічної взаємозалежності змушує міжнародних акторів уникати конвенційних війн, закладене, наприклад, у теорії «капіталістичного миру», або «золотої арки»^[67], яка запобігає конфліктам. До певної міри, це рімейк ідеї про те, що соціалістичні країни не воюють між собою, яка була однією з догм комуністичної ідеології аж до початку китайсько-в’єтнамської війни 1979 р. («Перша соціалістична»).

В основу моделі безпеки у європейському регіоні після Другої світової війни значною мірою закладалися економічні чинники – формування високого рівня міждержавної економічної взаємозалежності та економічної взаємодії, які робили би конфлікти економічно необґрунтованими та витратними. Однак поглиблення економічних зв’язків та масштабів співробітництва між державами, концептуалізоване в основних актах європейської безпеки,^[68] орієнтація на які мала б попереджати конфлікти, не змогло гарантувати безпеку на європейському просторі. Водночас сформовані міждержавні економічні взаємозалежності утворили в країнах – мішенях гібридної агресії новий операційний простір (для економічного виснаження, економічного тиску з високим потенціалом соціально-економічної дестабілізації), який дозволяє реалізовувати повномасштабну гібридну агресію.

Для цілей гібридної війни економічна сфера є важливим операційним простором та ключовим невійськовим механізмом підготовки та реалізації агресії. Використання економічних інструментів у поєднанні з іншими важелями невійськового характеру дозволяє істотно мінімізувати застосування збройного арсеналу, а також підвищувати інші ефекти. Відповідно, економічні методи стримування агресії традиційно виступали і виступають пріоритетом невійськової протидії агресивним режимам на національному та міжнародному рівнях.

Дослідження проблеми співвідношення процесів глобалізації та гібридної агресії ускладнюється тим, що ця тема апріорі заполітизована. Встановлення факту агресії у невійськових сферах суспільного життя, насамперед в економічній, вкрай ускладнене, а то й взагалі неможливе. Практично завжди існує можливість замаскувати заходи гібридної агресії в економічній сфері захистом національних економічних інтересів, економічною доцільністю та конкурентною боротьбою. Крім того, гібридне протистояння в економічній сфері відповідає цілям приховування та деформалізації міждержавного конфлікту.

Важливим чинником глобалізації, який формує канали трансмісії гібридної агресії, є також децентралізація економічних та фінансових процесів. Сучасні технологічні та комунікаційні новації дозволяють розбудовувати функціональні децентралізовані мережі. За умов гібридної агресії вони здатні обслуговувати кримінальні, терористичні, сепаратистські структури, підживлюючи агресію всередині будь-якої країни.

Питанням впливу глобалізації на перебіг сучасних конфліктів приділено багато уваги різних дослідників. Так, британська дослідниця М. Калдор пов’язує появу нового типу війн із суперечностями глобалізації (одночасної інтеграції та фрагментації, гомогенізації та диверсифікації, глобалізації та локалізації). Вплив глобалізації на формування нового типу конфліктів вона розкриває через зміну природи влади (ерозію автономної держави, а у крайньому випадку – дезінтеграцію держави,^[69] що призводить до ерозії монополії на легітимне організоване насильство), зміну методів здійснення воєнних дій (контроль над територією через встановлення політичного контролю над населенням), а також через нову «глобалізовану» воєнну економіку (яка є надзвичайно децентралізованою та залежною від гуманітарної допомоги, участі діаспор та інших зовнішніх джерел, отримує кримінальні доходи від торгівлі зброєю та наркотиками і загалом функціонує за логікою війни^[70]).

У послідовників концепцій «світ-системи» та антиглобалістів своє бачення причин появи гібридних війн та використання державами військових засобів для встановлення економічного домінування. Вони їх пояснюють ідеологією боротьби із глобальними «експлуататорами». Однак якщо раніше військова сила використовувалася здебільшого для завоювання економічних плацдармів (захоплення країн, створення колоній тощо), то тепер на перший план прихильники цих теорій висувають завдання закріплення та гарантування того стану економічного домінування, якого країни «центру» досягли завдяки нееквівалентному торговельному обміну, діяльності транснаціональних корпорацій, фінансовим спекуляціям, інтелектуальній експлуатації тощо. Оскільки використання з цією метою прямого військового тиску стає не тільки неефективним (якщо згадати результати колоніальних та постколоніальних війн, зокрема, у В’єтнамі, Афганістані або Іраку), а й небезпечним для всього світу, то «лідери глобалізації» та її бенефіціари віддають перевагу саме гібридним методам війни, що дозволяє досягти поставлених завдань «чужими руками» і без зайвих ризиків.

Зокрема, російські дослідники В. Акулінін та Н. Єпіфанова,^[71] вважаючи концепцію гібридної війни закономірним результатом глобалізації, доводять, що економічна війна є однією з важливих складових гібридної війни, і для тієї країни, яка має більшу економічну міць, може слугувати ефективним засобом геополітичного впливу на супротивника. Тобто, в результаті глобалізації та інтернаціоналізації політико-економічних зв’язків у глобальному геополітичному просторі гібридний тиск у рамках міждержавної конфронтації може принести вагомі результати за рахунок використання фінансово-економічних важелів впливу на економіку країни-опонента.

Очевидно, що зв’язок між глобалізацією та гібридними війнами зовсім не такий прямолінійний, яким його намагаються представити неомарксисти та антиглобалісти. В умовах глобалізації ідея про те, що «всі ми живемо у скляному будинку», дедалі більше наповнюється конкретним змістом, і тому цілком зрозумілим стає бажання уникати стану війни, принаймні, у його конвенційному значенні.

Технології просування російської гібридної агресії значною мірою ґрунтуються на хаотизації і створенні різноманітних проблем, які в умовах глобалізації швидко розповсюджуються та лавиноподібно зростають (відповідно до «ефекту метелика» Лоренца). У такій логіці, на думку російського дослідника О. Бартоша, використання сукупності технологій «керованого хаосу» «дозволяє приховувати справжні цілі держави-агресора за сукупністю зовні ніяк не пов’язаних між собою дій, що ведуть до хаотизації ситуації в цілому регіоні або в окремій державі-жертві з кінцевою метою «перехоплення» важелів політичного управління і забезпечення доступу до ресурсів».^[72]

Вченим іще належить пояснити економічні передумови та економічні процеси, що передували гібридній агресії РФ проти України. Не діставши переконливих економічних та інноваційно-технологічних перемог на міжнародному рівні до 2014 р., РФ почала формувати нову легітимність, зміцнюючи власну центричність та монополію, в якій глобальна економіка не може не зазнати відчутних змін. Дотепер відкритими є питання, наскільки глибокими будуть ці процеси і наскільки гібридна агресія змінить глобальну економічну систему.

Досвід гібридної агресії Росії проти України вказує на широкі можливості використання нових технологій порушення економічного суверенітету держави: від фрагментації економічної та митної території до утворення гібридної економіки на непідконтрольних територіях.

Очевидно, що криза безпеки на європейському просторі зумовлює не тільки пошук адекватних економічних механізмів стримування агресії, а й напрацювання нових підходів до визначення економічних ризиків двостороннього співробітництва, мінімізації економічної залежності, підготовки рішень з економічної протидії гібридній агресії.

Для України особливо небезпечною видається консервація усталених зовнішньоекономічних зв’язків (торговельних та виробничих), які знижують формування інноваційно-технологічних відповідей на гібридну агресію. Необхідне формування нової моделі захисту економічної безпеки з максимальним потенціалом попередження економічних і соціальних загроз, що дозволить сформувати необхідний економічний ресурс для протидії гібридній агресії.

Успішність стримування гібридної агресії проти України значною мірою залежить від послідовності та системності зусиль трансатлантичної спільноти у підтримці економіки України, у т. ч. сприяння ширшому залученню її виробників до ланцюгів створення доданої вартості та переорієнтації на позаросійський напрям. У цьому контексті має бути трансформована економічна модель розвитку української економіки та засади її регулювання, які б задіяли всі важелі відповідної переорієнтації.

Важливо також враховувати й те, що національні можливості протидії гібридним загрозам в економічній сфері об’єктивно обмежені. Захист національних економічних інтересів, насамперед – відновлення цілісності та підконтрольності економічної та митної території України, потребує зміцнення спільної позиції та попередження національного економічного егоїзму глобальних гравців у питаннях протидії гібридній агресії.

3.4. Боротьба за європейський енергетичний ринок

В умовах глобалізації економіки розширити свою присутність на світових ринках прагнуть як окремі країни, так і великі компанії. Це завдання вирішується різноманітними політичними, дипломатичними, військовими, економічними методами. Серед економічних методів ресурсно-логістичне домінування є не лише одним з основних шляхів розширення ринкової ніші, а й інструментом зовнішньої політики у реалізації власних інтересів на світовому ринку.

Ще за часів СРСР, відтоді, як було збудовано інфраструктуру постачання природного газу до країн Західної Європи (ФРН та Франції), енергетика стала інструментом реалізації зовнішньополітичних інтересів Москви. «Контракт століття», укладений 1 лютого 1970 р. на постачання природного газу з СРСР до Західної Німеччини,^[73] став яскравим прикладом такої боротьби.

Фактично, закладена тоді схема співпраці «інфраструктура і гроші в обмін на енергоресурси» залишається основою реалізації нинішніх енергетичних проектів Росії. Проекти «Північний потік», спроби реалізації проектів «Південний потік» та «Північний потік – 2» базувалися на застосовуванні такого ж підходу. При цьому, на відміну західноєвропейських компаній, які під час реалізації спільних проектів зважали на економічну доцільність, Росія реалізовувала свої інтереси, що виходили далеко за межі економіки.

Використання енергетичного сектору як «енергетичної зброї» було відкрито проголошене у 2003 р. в Енергетичній стратегії Російської Федерації до 2020 р., де зазначалося, що потужний паливно-енергетичний комплекс Росії є «інструментом здійснення внутрішньої та зовнішньої політики». Прикладом цього передусім стала сфера газопостачання, яка виступала інструментом досягнення політичних цілей Росії у відносинах з Україною та країнами Європейського Союзу.

Проект постачання природного газу з Росії до Німеччини «Північний потік», незважаючи на спірний економічний ефект (низька завантаженість трубопроводу,^[74] необхідність припинення його функціонування в періоди ремонту та профілактичних робіт, тривалий періоду повернення інвестицій) мав відверту політичну мету – створення тиску на країни-транзитери (Україну, Білорусію, Польщу). При цьому для досягнення своїх цілей Росія використовувала довірених людей та політиків цільових країн.

Так, керуючим директором спільного підприємства Nord Stream AG, заснованого у грудні 2005 року Газпромом та низкою західноєвропейських компаній, став М. Варніг, колишній співробітник східнонімецької розвідки, давній знайомий В. Путіна і колишній голова ради директорів російського відділення банку Dresdner Kleinwort Wasserstein. З 2006 р., на запрошення президента Росії В. Путіна, головою комітету акціонерів Nord Stream AG став екс-канцлер Німеччини Г. Шредер. Займаючи посаду в компанії, Шредер напередодні залишення посади канцлера ФРН пролобіював надання державним агентством Німеччини кредиту Газпрому на будівництво частини трубопроводу в розмірі 1 млрд євро з двох німецьких банків. У разі, якби Газпром не зміг погасити кредит, уряд Німеччини висловлював згоду гарантувати частину боргу.^[75]

Історія «Блакитного потоку», газопроводу з Росії до Туреччини по дну Чорного моря, є досить промовистою. Цей проект постачання газу потужністю 16 млрд куб. м був реалізований у 2003 р., виходячи з необхідності формування інструментів впливу на країни Каспійського регіону та південно-східної Європи, а також Туреччину.

Що ж до економічної ефективності, то і цей газопровід за період своєї експлуатації працював із суттєвим недозавантаженням (близько 40–50 % проектної потужності). Реалізація проекту також супроводжувалась поєднанням «політичних та економічних» аспектів на високому рівні державного управління в Туреччині та спричинила антикорупційні розслідування і відставку посадовців турецького уряду.

Водночас реалізація цього проекту дозволила Росії на тривалий період блокувати вихід газу з Каспійських родовищ (Азербайджан та Туркменістан) на ринок Туреччини та змусити Туркменістан співпрацювати з Росією у газовій сфері на її умовах (саме у цей період на ринок України, країн СНД та Східної Європи виходить RosUkrEnergо). Фактично Росія на тривалий час усунула потенційного конкурента з її традиційного європейського ринку та гарантувала збереження залежності країн ЄС і Туреччини від рішень, прийнятих у Москві щодо постачання природного газу.

Історія «Південного потоку», цього разу – із залученням італійського капіталу та лобіювання з боку влади Італії, є не менш показовою. Для реалізації проекту Путін пропонував очолити South Stream AG (спільна компанія Газпрому, італійської Eni, французької EDF – оператора проекту) колишнім високопосадовцям Італії та Франції, проте екс-прем’єр-міністр Італії Р. Проді і французький екс-президент Ж. Ширак відхилили пропозицію.^[76]

Слід зазначити, що саме італійська Eni, разом із Enel, брала участь у переформатуванні активів ЮКОСа, який потрапив у «немилість».^[77] Компанії створили спільне підприємство з російськими компаніями і взяли участь в аукціоні з продажу активів ЮКОСа. Пізніше Газпром викупив ці активи в Eni і Enel, заплативши понад 4,6 млрд дол. США, що було дуже щедро порівняно з ринковими цінами.^[78]

Відсутність прозорості у стосунках між Газпромом, з одного боку, та владою й італійськими компаніями – з іншого, навіть стали предметом пильної уваги італійських парламентаріїв, з огляду на персональну зацікавленість прем’єр-міністра Італії С. Берлусконі в лобіюванні окремих газових угод.^[79]

Слід зазначити, що країни-споживачі і, зокрема, ЄС намагалися знайти запобіжні заходи проти диктату країн-постачальників. Основним методом протиборства стало формування конкурентних енергетичних ринків. Пріоритетами єдиної енергетичної політики ЄС було визначено: лібералізацію внутрішнього енергетичного ринку (передусім ринку газу та електроенергії), перегляд довгострокових контрактів (зниження обов’язкових обсягів закупівлі газу в рамках формули «купуй або плати», уникнення прив’язки цін на природний газ до ціни на нафту, зняття заборони на реекспорт), розширення спотової торгівлі природним газом, розширення джерел постачання та недопущення домінування одного постачальника на ринку, розмежування діяльності з постачання та діяльності з транспортування (unbundling).

Для досягнення мети центральні політичні органи влади Європейського Союзу, зокрема Єврокомісія, намагаються сформувати єдину енергетичну політику ЄС та зламати багаторічну схему, коли країни підписували двосторонні договори, незважаючи на інтереси європейської спільноти та окремих країн-членів. Третій енергетичний пакет Євросоюзу в галузі електроенергетики та природного газу, який набув чинності 3 березня 2011 р., створив належне підґрунтя для започаткування проведення єдиної політики ЄС в енергетичній сфері.^[80]

Слід відзначити, що РФ продовжувала спроби продавити свої інтереси, стимулюючи європейські компанії та політиків. Зокрема, 21 грудня 2012 р. Росія внесла на розгляд Євросоюзу проект угоди із транскордонних перевезень, що мав на меті вивести проекти газопроводів «Північний потік» і «Південний потік» з-під дії Третього енергопакета. Тоді ця лобістська ініціатива зазнала невдачі. На жаль, випадки, коли чиновники Євросоюзу за підтримки окремих політиків країн-членів реалізують інтереси Росії, все ще спостерігаються. Окремі німецькі політики відверто виступають за будівництво чергового російського проекту «Північний потік – 2»,^[81] незважаючи на позицію інших країн,^[82] а надання Єврокомісією дозволу Газпрому фактично монопольно використовувати газопровід OPAL навіть суперечить своїм же зобов’язанням перед третіми сторонами і, зокрема, перед Україною.^[83]

Конкуренти Газпрому обстоювали альтернативні маршрути. Такими проектами стали спочатку Nabucco, а потім Трансанатолійський газопровід (TANAP). Конкуренція цих проектів була досить гострою, однак особливо слід виділити дії Росії.

Проект Nabucco був ініційований у 2002 р., він поєднував шість європейських компаній з однаковою часткою акцій. Проект мав на меті забезпечити постачання природного газу з Каспійського регіону, передусім з Азербайджану, Туркменістану, а також, за визначених умов, – з Ірану, обсягом понад 30 млрд куб. м на рік. Nabucco підтримували ЄС та США.^[84]

Німецька RWE взяла на себе роль локомотива реалізації проекту Nabucco. Однак контрактних угод щодо обсягів газу з Азербайджаном та Туркменістаном вона укласти не змогла і вийшла з боротьби. Перемогу отримав ініційований Азербайджаном і Туреччиною (власниками газу та ринку споживачів) та енергетичними компаніями BP й Statoil (виконавцями проекту та власниками ресурсів газу та частки ринку)^[85] TANAP. Ці гравці поєднали кілька розрізнених проектів в один великий та продовжили його до інших центрів газоспоживання/газорозподілення у ЄС, зокрема через поєднання з проектом ТАР (газопровід із Греції до Італії).

Ці проекти фактично відобразили «битву за Грецію», яка на той час могла стати основним актором південно-східної Європи з питань підтримки/блокування газотранспортних маршрутів.^[86] Для успіху проекту TANAP – ТАР державна азербайджанська компанія SOCAR подала заявку на приватизацію грецького оператора газотранспортної системи (DESFA). У боротьбу за ці ж активи, які уряд Греції (партія «Сіріза») у рамках реалізації антикризових заходів у 2012 р. був змушений продавати на вимогу кредиторів, вступили і російські компанії.

Цікавим є набір інструментів, який застосовувався у боротьбі, а саме: кілька візитів міністра закордонних справ Росії С. Лаврова до Афін, де обговорювалися питання приватизації газових активів Греції,^[87] візити грецьких високопосадовців до Москви та керівництва Газпрому до Греції,^[88] відставка голови приватизаційного відомства Греції^[89] та відкриття проти нього кримінальної справи за зловживання.^[90]

Після тривалої та контроверсійної боротьби російські Газпром та «Синтез», які спочатку запропонували найбільшу ціну за активи, неочікувано відмовилися від їх купівлі, а переможцем конкурсу з продажу DESFA став азербайджанський SOCAR.

Участь компанії «Синтез» у приватизаційному процесі демонструє гнучкість російської політики: у випадках, коли безпосередня участь державних компаній (Газпром, Роснафта, Росенергоатом) може бути обмежена, наприклад, вимогами антимонопольного законодавства, російські інтереси обстоювали приватні російські компанії.

Компанії-посередники в торгівлі російськими енергоресурсами стали ефективним інструментом реалізації інтересів Росії не тільки в економічній сфері. Такі посередники виникали щоразу, коли офіційні міждержавні відносини чи контракти не давали необхідного результату.

Найчастіше цей інструмент застосовувався Газпромом, який створив цілу мережу компаній.^[91] У пресі наводилися факти, що російський газовий монополіст в окремі періоди використовував понад 100 компанійпосередників,^[92] які діяли практично в кожній європейській країні. Більшість із цих компаній неодноразово ставала учасником численних скандалів та звинувачень у поширенні корупції серед чиновників високого рівня в Європі. При цьому на офіційному рівні в Росії ніколи не порушувалося питання про економічну вигоду таких методів ведення бізнесу для держави та громадян.

Такий підхід застосовувався і в інших секторах енергетики, зокрема в атомній. Просування російських інтересів відбувалося за двома основними напрямами, а саме: надання фінансових ресурсів в обсягах та на умовах, що переважають ринкові пропозиції, на будівництво атомних станцій за «радянськими/російськими» технологіями; блокування можливостей використання ядерного палива неросійських виробників на вже збудованих «російських» станціях.^[93]

Яскравим прикладом цього є історія постачання ядерного палива та добудови двох блоків на АЕС у Чехії (Темелін) та Угорщині (Пакш) і надання кредитів на будівництво АЕС у Туреччині.

Угода про будівництво АЕС «Аккую» в Туреччині (2010 р.) передбачала будівництво і введення в експлуатацію чотирьох енергоблоків з реакторами типу ВВЕР-1300. Цей проект став першим у світі, що реалізує модель «будуй-володій-експлуатуй». Ішлося про те, що АЕС збудує російський підрядник за російським проектом та зможе придбати частку компанії в розмірі 49 %. Слід зазначити, що економічна ефективність проекту для Росії є досить спірною, й російські експерти критикують його як економічно не вигідний, вказуючи на високу імовірність його оплати з російського бюджету та безвідсотковий кредит на будівництво.^[94]

Угорщина також висловила готовність побудувати додаткові блоки на АЕС «Пакш» та уклала додаткову угоду на постачання ядерного палива з Росії через щедрі кредитні умови. За підписаним Росатомом у грудні 2014 р. контрактом Москва домовилася надати Угорщині кредит у розмірі до 10 млрд євро, який Будапешт почне погашати після введення блоків в експлуатацію.

Саме після цього у лютому 2015 р., під час візиту президента В. Путіна до Угорщини,^[95] В. Орбан розкритикував енергетичну політику ЄС та заявив, що його країна «утримається від поставок природного газу в Україну за «реверсним» маршрутом.^[96] 3 березня 2015 р. угорський парламент схвалив закон, за яким положення цього контракту^[97] буде засекречено на 30 років.

Така втаємниченість навіть викликала серйозну критику в Європейському Союзі та ініціювання процедури перевірки на відповідність угоди енергетичному законодавству ЄС.^[98]

З огляду на низький рівень конкуренції на ринку ядерного палива та зважаючи на вимоги енергетичної безпеки, ЄС був змушений відобразити проблему диверсифікації постачання палива у своїй останній Стратегії енергетичної безпеки, ухваленій у травні 2014 р. Було відзначено необхідність встановити вимоги до операторів АЕС: при прийнятті рішення про будівництво нового / реконструкцію атомних блоків вони мають передбачати технічні рішення, що уможливлюють використання палива неросійського виробництва.^[99]

Ухвалення стратегії сприяло активізації переговорного процесу щодо диверсифікації постачання ядерного палива з іншими компаніями – операторами АЕС у Європі. Зокрема, у 2014–2016 рр. було укладено угоди між Westinghouse та компанією CEZ (Чехія), оператором АЕС Темелін, та Енергоатомом (Україна) про розширення програми поставок ядерного палива компанії Westinghouse.^[100]

Україна також має свою історію спроб диверсифікації постачання ядерного палива на АЕС, побудовані за радянською технологією, та ядерних технологій. Кілька разів наміри налагодити постачання ядерного палива виробництва Westinghouse на українські АЕС блокувалися активною діяльністю російського лобі.^[101]

Окремо слід відзначити, що поряд із мирним застосуванням політико-економічного тиску як «енергетичної зброї» Росія не відкидала методів, що межують із диверсійною діяльністю, зокрема, порушення функціонування енергетичної інфраструктури, яка забезпечувала постачання енергоресурсів з Росії чи транзит її територією.

Прикладом таких дій, окрім випадків, пов’язаних з Україною (перша та друга «газові» війни між Україною та Росією 2006 та 2009 рр.), є свідома й цілеспрямована зміна/зупинка режимів функціонування енергетичної інфраструктури в інших країнах, з метою досягти політичних цілей та поступок з їхнього боку.

У 1994 р. Газпром відмовив Туркменістану в 11-відсотковій квоті (близько 24 млрд куб. м) на транзит своєю територією природного газу до України, яка була виділена Ашгабату ще за часів СРСР. Цим рішенням російський монополіст припиняв не підконтрольну йому торгівлю Туркменістану та України навіть у бартерній формі. Тоді на ринок газової торгівлі вийшли сумнозвісні газпромівські компанії-посередники, які вирішували питання доступу туркменського газу до газпромівської труби одночасно із завданням корумпування політиків та посадовців.

Після періоду кризи у газовій торгівлі між Росією та Туркменістаном (1997–1999 рр.), спричиненої бажанням Газпрому знизити закупівельні ціни, обсяг видобутку природного газу в Туркменістані фактично впав до рівня внутрішнього споживання (близько 12 млрд куб. м у 1998 р.), оскільки доступ до єдиної на той час «експортної» труби було заблоковано.

Лише активізація світової економіки після економічної кризи 1998 р. зумовила розблокування допуску туркменського газу в магістральні труби Газпрому, проте на російських умовах. Прагнучи до монополізації контролю над газовим ринком країн СНД та постачанням газу до Європи, російський монополіст почав викуповувати увесь вільний газ країн Центральної Азії, зокрема Туркменістану,^[102] що фактично унеможливило будь-яку самостійну купівлю Україною газу в Туркменістані, навіть через посередників.

Аби газова угода з Туркменістаном відбулася, Росія навіть відмовила у громадянстві російськомовним жителям цієї країни, що відкривало шлях для переслідування російських громадян, причетних до замаху на С. Ніязова у листопаді 2002 р.^[103]

Забезпечивши монополію, Росія взялася за Україну, цілеспрямовано підвищуючи ціну на закупівлю природного газу. Як аргумент частково використовувалася теза про аналогічне підвищення закупівельних цін у Туркменістані. Однак у розпал світової фінансово-економічної кризи 2008 р. обсяги закупівель та ціни на газ на ринках Європи різко впали, і Газпром, відповідно до продавленої ним же формули «купуй або плати», був змушений виплачувати значні суми Туркменістану в рамках контрактних зобов’язань.

Саме цього вимагала Росія і від України, згідно з такими самими умовами контрактів 2009 р. між Газпромом та НАК «Нафтогаз України».

Проте методи вирішення проблеми дотримання контрактних зобов’язань в Україні та Росії були різними. Україна досі веде перемовини та судиться щодо адекватності укладених контрактів. Росія ж спровокувала форс-мажорну ситуацію. Вибух на газопроводі у Туркменістані у квітні 2009 р.^[104] допоміг їй призупинити дію «незручного» договору з Ашгабатом і знову усунути конкурента з ринку.

Блокування роботи енергетичної інфраструктури застосовувалося Росією і до інших країн СНД та Східної Європи.

У січні 2006 р. майже синхронні вибухи пошкодили магістралі, якими природний газ та електроенергія надходили до Грузії.^[105] Припинення енергопостачання у зимові місяці внаслідок терактів на території Росії, як з’ясувалося, стало лише проміжним кроком у цілеспрямованому тискові на Грузію, який надалі вилився у відкриту агресію проти цієї країни у 2008 р.

Серед інших випадків – зупинка на ремонт нафтопроводу, який забезпечував постачання нафти на нафтопереробний завод у Мажейкяй (Литва) у 2006 р. Цікаво, що «технічна потреба» у ремонті виникла саме в той момент, коли Литва вирішила продати завод польській компанії, а не російській.^[106] Роботу нафтопроводу так і не було відновлено.

Не були винятком і союзницькі країни. Припинення постачання газу та нафти Білорусі у 2004 та 2007 рр. стали дієвим методом переконання уряду країни в необхідності продати національну газотранспортну систему Газпрому, що й було невдовзі зафіксовано відповідними угодами.

Очевидно, що Росія цілком свідомо використовувала порушення функціонування енергетичної інфраструктури як метод досягнення своїх цілей далеко за межами економічних інтересів.^[107] Деякі дослідження свідчать, що лише з 1991 по 2005 рр. було зареєстровано понад 55 застосувань нею «енергетичної зброї», з яких лише 11 не мали політичних мотивів.^[108]