І земля, і зело, і пісня

4

Від шаленого танцю, що його творив волхв-хмарогонець разом з пекельною чортівнею, розступилися аж на край галявини кам’яні бовди, що зображали язичницьких богів, завихрилися хмари над Бескидом й, розпорені блискавками на чорні клапті, полетіли до обрію, що підперезав небосхил блідо-синім ременем, не даючи їм пропадати в незвістях. Кудлаті бовдури колотилися під банею неба, затінюючи і зорі, і серпик місяця, – весь світ потонув у вологій темряві. Перун невтомно ламав на зиґзаґи вогненні стріли, реготав громовим відлунням у Даждьбогових чертогах, й ця розкішна тривога Природи тривала доти, поки хмарогонець не відчув утоми. Його постать ще вихорилася довкруж ватри й заслоняла незмірно звабливу голу богиню Мокошу, вид якої прозирав білизною між язиками полум’я, намагаючись здивувати чужинця, який заблукав у поганський світ. Та ієромонах Леонтій зовсім не торопів від того чуда: богиня плодючості Мокоша дивно була схожа на кохану Діану, яку він покинув, не докохавши її в ріднім краю.

Тим часом хмарогонець, утомою здоланий, лежав уже на землі, важко дихаючи, й подих його проникав крізь частокіл смерек, що обступили Тухольську долину, й білим серпанком піднімався над кожухом ліщинових зарослів, сповіщаючи добре верем’я.

Тоді язики полумені, за якими ховалася Мокоша, намагаючись допасти зором до чужинця, потахли, й до Леонтія наблизилася чарівна жінка, скупана у вогні. Кожен м’яз її щедрого тіла, світло очей, повномолочні груди й кучерявий, ніби осокою протятий трикутничок, що визирав із пропахвини, засліпили ієромонаха, жива жінка обпекла його гарячим подихом, й Леонтій, вимучений чоловічою повздержливістю, відчув ураз у своєму тілі ту саму, що у волхва, буйність танцю, порив хмар під вітром і жагу Перунових блискавок. Він кинувся до неї, заворожений красою вродливиці, й спалахнув і згорів у ній, а коли отямився – почув її голос, який теж був йому знайомий:

«То ти вже звідав, що таке пізнання добра і зла, про яке ваші жерці завчено повторюють за християнським писанням?»

«Звідав, – відказав Леонтій. – Добро – то радість, а зло – спустошення після неї».

Й він потягнувся до жінки, щоб ще раз спізнати добро. Та вона його зупинила.

«Ти вже наш, – сказала, – і розкошуватимеш у нас так само, як розкошує Природа: зимове спустошення пропадає у весняній радості, і так триває вічно. Я забираю в тебе твій час і дарую тобі своє безчасся, щоб ти у ньому пізнав цінності, які відвічно володіють світом. Увійди назавжди в нього, як щойно входив у мене. Я богиня Природи, я – справжність, і тільки мій досвід, моє життя у проявах божої краси і людських звичаїв може стати змістом твоїх проповідей. Я покажу тобі світ, яким володію, і ти з його цінностей вибереш для своєї науки найвищої проби перли, які ще зберігаються на землі, неушкоджені й чисті, мов золото. Іди зі мною і дивись…»

Мокоша взяла його за руку й кам’янистими рагашами вивела з гірських тіснин на відкриту тацю землі, що прослалася від обрію до обрію, окреслена межами минулого й майбутнього. Було то поле світового безчасся, яке мало поглинути власний час прибулого.

Вона підвела Леонтія до розбуялого куща папороті, й він побачив, як з ребристого листя вихоплюється струнка бадилина, уквітчана білогарячим пуп’янком.

Мокоша зірвала ту гарячо-білу квітку, піднесла вгору, а тоді перед очима Леонтія явився примарний, мов уві сні, й правдивий, як будень, світ, й жили на ньому незнайомі люди, які дихали тим самим повітрям, що й він, чули ті самі голоси птахів і звірів, проте підкорилися законам і звичаям, яких не знав чужинець, а щоб пізнати, мусив перемінитися в пілігрима, цікавістю пойнятого.

Та враз не стало біля Леонтія Мокоші, ніби розчинилася її зваба в шумі темних борів, у журчанні потічків й натужному плині рік, у клекоті орлів у небесах, у світлі допитливих дитячих очей, у недовірливих поглядах суворих мужів, у хтивій звабі красунь, кожна з яких взяла дар від Мокоші: білизну грудей, гнучкий стан й трояндову жагу очей, і входив чужинець у відвічне на цій землі життя, яке він наповратився просвітити новою вірою, не знаючи таємниць віри тутешньої; не відав Леонтій і джерел її – так само, як несила було йому збагнути, звідки береться всеможне сяйво папоротевого цвіту, яке відкривало перед ним незнайомий край.

І, ставши з місіонера пілігримом, ступив Леонтій у світ, затоплений сяйвом купальського цвіту.

5

Ієромонах Леонтій, зачувши слова князя про вогонь, що його виносять пожильці зі старого дому в новий, вийшов із шатра й увіч той вогонь побачив: котився він кроковими колесами із Крушельниці, й супроводжували його русалки, які, тримаючись за руки в хороводі, сходили з гори в Тухольську долину.

Не вернувся Леонтій до намету, й подумав князь, що його співрозмовник потрапив у русалчин полон. Не посилав за ним гридня й пильно прислуховувався, чи не чутно погоні. Та від залучини, де Опір впадав у Стрий, не долинало жодного звуку, й заспокоївся Святослав, з полегшею здогадуючись, що Святополкові вої не зважилися наближатись до заставлених уграми Верецьких Воріт, й опальному князеві вдасться, як тільки розсвітне й закінчиться купальська ніч, вивести свій загін крутим схилом Крушельниці до перевалу.

Під спів дівчат, заколисаний русальною ворожбою, Святослав поринув у підступну дрімоту й у напівсні побачив: верби над Опором опустили віття в зашумлений плин ріки, й по них спиналися, виходячи на берег, русалки, які покинули на дні Опору кришталеві хороми, й тягнулися до місяця, що із серпика ставав повнею; були вони зеленоволосі, синьоокі й гнучкостанні, а голівки їхні коронували вінки з осокового віття та водяних лілій.

Заплітали довгими пальцями волосся в коси, гойдалися на вербових гілках й тихо наспівували; те солодке жебоніння заманювало князя, він вийшов із шатра й, підійшовши до верб, вибрав з русалок найвродливішу – Марену, подав їй руку, русалка потягнула його до себе, й він пірнув на дно сну.

Й приснився Святославові сон, облудності якого не дано було йому збагнути.

Ось вийшов він на берег Стрия, де вчора поліг його ар’єрґард, й не побачив там ні ворожого війська, ані полеглих ратників, пологим зарінком блукала лише одна постать, і був то братовбивця Святополк Окаянний. Обхопивши руками голову, він уголос вимолював у свого нового Бога прощення за тяжкий гріх, плакав, ридав, бився в груди, – й злобно помислив Святослав, що сповнюється проклін Ярослава Мудрого: настигло злочинця божевілля.

З глибоких плес Стрия і з гірських недеїв виповзали одноокі біси, вони не давали Святополкові ні втекти, ані заховатися – обступали вбивцю й прошивали його наскрізь палючими стрілами позирків; на тілі провинного ятрилися рани, з яких просочувалася чорна кров; з неба злітали круки зі сталевими дзьобами, довбали його тім’я, й він дико кричав від невимовних мук сумління.

Святослав кинувся, щоб добити злочинця, та сахнувся назад і стетерів у подиві: сполохані круки позлітали вгору, два біси злилися в одного: перед князем став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям убивці й зловісним поглядом. Пойнятий страхом князь почав утікати від моторошного видива й забрів у сон, з якого вже не було вороття.

…У ту пору, коли князеві Святославу привиділася неминуча смерть, Леонтій з квіткою купальської папороті в руці мандрував незнайомим світом, який не мав меж й де панувало Мокошине безчасся, – була довколишня природа вічною й неосяжною, як сама богиня.

Світло папоротевого цвіту, немов сяйво чародійного ліхтаря, розпорювало перед мандрівником завісу, й незнання знанням ставало, а відчуття безпеки перемінювалося в осторогу, й негоже було смертному виходити на піднебесну Дівич-гору, де містилося требище Мокоші, обставлене кам’яними подобами космічних і земних сил, й символізували вони її власну потугу. Стояли там ідоли бога грому Перуна, якого греки-християни Іллею найменували, і повелителя буревіїв, смерчів та ласкавців, бога вітрів Стрибога, і Полісуна, знаного Леонтієві під ім’ям Меркурія, і Сварога – бога вогню, у греків-язичників Гефестом званого, і Велеса – бога худоби, а в християн – Юрія, і Ярила, котрого греки Марсом величають, а теж Мокошине кам’яне зображення з підведеними до неба руками: у греків-поган вона Деметрою звалася, а в християн – Орантою.

Й подумав Леонтій, що всі ці символи – єдині для всіх живущих на землі, яка не знає ні меж, ані часу. Він обминув Дівич-гору й зайшов у темну діброву. З-поміж дубових стовбурів вийшла сувора амазонка в парі з укоронованим розлогими рогами оленем, і втямив місіонер, що ця богиня з’явилася перед ним, щоб нагадати йому про грецький час, який перестав для нього існувати; він низько поклонився Артеміді й пройшов повз неї, мовчазної й суворої, яка не мала над ним, захищеним квіткою купальської папороті, влади, й протяг лісових просік виніс його на галявину, де стояла крита ґонтом хата, на призьбі котрої сидів сумирний чоловічок: склавши навхрест два сухопрути, тер він завзято одним об другий, примовляючи:

«Приходь до мене, дєдику, чи від сонечка, чи від місяця, чи з небес вогненних. Приходь, мандрівниче ясний, до дітей своїх і накажи дітям-вогнятам, щоб годили нам й допомагали».

Спитав Леонтій у чоловіка, з ким він так улесливо розмовляє, й той, не покидаючи свого заняття, відказав:

«З духом вогню Перелесником».

Й тоді закурилися сухопрути, засвітився жар, і вогник спалахнув. Чоловічок підвівся, кивнув гостеві головою, запрошуючи його до хижі. Підійшов до печі, вклав у горно полінця, складаючи їх навхрест, запалахкотіло в ній полум’я, а чоловічок незмірно виріс, аж головою стелі досягнув, ніби той вогонь дав йому снаги для зросту.

«Хто ти?» – спитав Леонтій.

«Я бойківський волхв Ревера, жрець вогню. Спузарем служу у Сварога й Мокоші поклоняюся».

І втямив Леонтій, що зустрівся він з титаном Прометеєм, який виріс на бойківській землі.

6

Леонтій втямлював, що перебував не уві сні, і все, що діється довкола нього, справжнє. Але й теж усвідомлював: чари купальської ночі перенесли його у зовсім інший світ, ніж той, у якому він перебував, розмовляючи з князем у шатрі.

Десь далеко, в Тухольській долині під Крушельницею, ще таланіли хороводні пісні бойківських дівчат і лунав галас парубоцтва – буяло там реальне життя горян, що вийшли прославляти літо й віддавати хвалу папоротевому цвіту, якого ні один щасливець відшукати не спроможний; надія на ворожбитний дарунок всесильної Мокоші жила лише в язичницьких молитвах і заклинаннях. Однак сліпучо-біла квітка щастя, яка дала змогу побачити незнане, зоріла в душі чужинця й заводила його у ворожий світ, щоб здолати, запрягти той світ у нову віру, у невластиві для нього звичаї, навчити чужих людей своїх молитов і засвітити на їхній землі найсвятішу Господню правду.

Відчував Леонтій, як супроти його волі лагідніла в душі та ворожість, степліла вона ще тоді, коли він побачив за полохливою заслоною полум’яних язиків дивовижну красу, оспівану в купальських піснях карпатську природу – в образі звабливої богині Мокоші, яка нагадала йому покинуту в рідному краю кохану Діану. Ніщо живе не могло встояти перед богинею, й Леонтій пізнав з нею солод краси, дивовижної, як сяйво папороті.

Завело пілігрима те сяйво крізь Мокошине безчасся в домівку бойківського Прометея, який перемінився із сумирного спузаря – у світлі видобутого із сухопрутів вогню – у волхва, одягнутого в чорну кирею і з жезлом, увінчаним кінським черепом, у руці.

Був це той самий хмарогонець, який шаленим танцем довкруж вогню, розкладеного в Тухольській долині, стягав з неба зиґзаґи Перунових стріл. Волхв узяв Леонтія за руку, обидва вийшли на подвір’я до жертовника, де палала ватра, й промовив мирно, без властивої жерцям зверхності:

«Для чого ти прийшов у наш край, чи ж мало тобі Візантії й інших земель заморських?»

«Науку віри в єдиного Бога приніс я вам», – відказав Леонтій і відчув при тому, як потахає впевненість у його мові.

Й заговорив волхв, допитливо зазираючи в очі місіонера, проте ні злості, ні зневаги не почув Леонтій у його голосі.

«Ти правду мовиш: править світом єдиний Бог. Як тільки закінчиться купальська ніч, визирне він із-за Маґури й покотиться золотою колісницею по небосхилу».

«Ми його Саваофом називаємо», – стужавів голос Леонтія.

«Назви різні, а Бог один. У Турані його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».

«Але ж не Аллах і не Даждьбог створили людину за своєю подобою й поселили її в раю на полях між Тигром і Євфратом…»

«Я знаю: візантійці твердять, що рай був у Месопотамії на червоних пісках… Але хіба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пілігриме, на наші гори й полонини: де так низько висять над головами зорі, де ходять люди в німбах місячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, – ти ж мусив уже чути їхню мову, адже цвіт папороті у твоїй руці».

«Віра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтій. – Ви не віддаєте мертвих землі, а спалюєте їх».

«Ми спалюємо мертвих, а ви губите людей у вогні живими!» – відказав волхв.

Він узяв з руки Леонтія цвіт папороті й змахнув ним на захід, де ще чорніли в пітьмі і небо, і земля. Й пучок світла від квітки впав кружалом на складене з полін кострище із стовпом посередині, до якого була прив’язана оповита в білу попону постать.

У тому світляному крузі відбувалося щось неймовірне і для Леонтія страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сиділо за столом троє ченців у чорних мантіях з гостроверхими каптурами, очі їхні зловісно блищали, а середній монах, який тримав у руці золотого хреста, зачитував із розгорнутої перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свій голос непоступливість і лють:

«Іменем Христа, віровідступницю і відьму Маґдалену засуджено найсвятішою Супремою до спалення на вогнищі!»

Чорносутанні судді повставали й, хрестом тричі себе осінивши, заволали:

«Аутодафе!»

Біля кострища порався спузар, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печі: з патиччя цівкою заструменів димок, й коли зблисли пелюстки полумені, він підклав палаючі прутики у хмиз, і як спалахнув вогонь, з-під білої попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовірного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволі потахав серед диму, жінка вивільнила руки, розпростерла їх, немов хотіла злетіти в небо, й стала схожа на хрест.

Й пробився з німоти голос Леонтія:

«Це пекельне видіння, такої смерті ще ніхто у світі не зазнавав і зазнавати не буде, навіщо ти, волхве, зганьблюєш брехнею християнську віру? Де такою смертю карають?»

«Ти забув, християнський місіонере, – відказав Ревера, – що в ту хвилину, коли ти спостерігав акт інквізиції, часу не існувало, його для тебе спинила Мокоша, щоб ти в один мент увіч побачив, яке горе принесе людям твоя віра…»

«Неправда твоя!» – вигукнув Леонтій і кинувся до волхва.

Він вихопив з його руки папоротевий цвіт і змахнув ним на схід, де на небокраї протягнулася рожева смужка світанку. Десь там, у потойбіччі ночі, будилося сонце, яке у цьому гірському краю Даждьбогом називають, воно поволі виборсувалося зі сну, посилаючи поперед себе світло, щоб люд, який прокинеться, побачив не горе, не смерть, а світле добро, що його приносить нова віра, – й перед волхвом і місіонером виросли на обрії бані величної церкви із золотими хрестами й високі мури монастиря. Даждьбогові промені відчинили браму святої фортеці, й перед очима суперників відкрилася простора зала, заставлена попід стінами стелажами, на яких лежали фоліанти й інкунабули з тиснутими сріблом буквицями; до стелажів підходили ченці, послушники й спудеї, брали книги в руки, розгортали, читали, й сяйво сонця творило над їхніми головами німби знань.

«Дивися, волхве, – промовив Леонтій, – нова віра не смерть приносить, а світло науки».

Волхв не заперечував, він сказав лише те, чого ще не міг збагнути християнський місіонер.

«У ті книги, написані всевідними чужинецькими письмовцями, ми мусимо вкрапити крихту своєї мудрості, знань і досвіду, адже, прийнявши нову віру, не перемістимося до Візантії, а залишимося назавше на своїй землі, й тому прагнемо, щоб наші діти, внуки і правнуки, пізнавши візантійську науку і прийнявши вашого Бога як єдиного для всього людства, не забували, що вони не всесвітні пілігрими, а пожильці руського краю, і пам’ятали, звідки родом і хто вони є… Тому заходьмо, місіонере, у наш світ мудрості, забав і звичаїв, пізнаємо його й запишемо у свої покони, у християнські книги. Не сміємо їх забути – як би тоді збіднів весь світ!»

7

Повновида, як достигле спасівське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою світанку й зупинилася на небосхилі, бліднучи від страху, що ось-ось викотиться із потойбіччя черлене Даждьбогове марево і зіп’є її звабу, що явилася світові на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманої нареченої, якій суджено спалити свою вроду в пеклі розкоші. Наближалася хвилина, котра перемінить таємничу купальську ніч на звичайний будень, перед приходом якого невблаганна Мара змете чорним крилом ворожбу дивних чарів.

Й отверезілому від купальської дивовижі Леонтієві явилося жорстоке видиво, яке ніяк не в’язалося з буйною радістю, що панувала щойно на неосвяченій християнством землі й була первісно непорочною, мов дівоче лоно, що приймає від богині Мокоші, як належний подарунок, солод гріха – без сорому й каяття.

Волхв Ревера безжалісно засвітив перед Леонтієм яву смертної кари вогнем, і місіонер, спонуканий бажанням захистити свою віру помахом папоротевого цвіту, який ще не зів’яв від Даждьбогового жару, викликав видіння язичницького похорону, не менш жорстокого, ніж інквізиція, й у тому сні перебували одночасно князь Святослав і місіонер Леонтій, і кожному з них здавалося, що він присутній на власному погребенні.

Над залучиною ріки височів складений з колод жертовник, до якого слідом за саньми, запряженими двома круторогими волами, тягнулася похоронна процесія.

Попереду поважно ступали літні ґазди в солом’яних брилях із пацьорковими трясунками за околичками, в довгих сорочках навипуск, підперезаних чересами, в дублених кептарях з червоними кутасами, в білих холошнях з битого сукна та в постолах із загнутими шпіцами – йшли вони мовчки, попахкуючи люльками з червоного дерева; над покійником, що лежав на санях, стелився сизий димок й під вітерцем струменів до жертовника, всотуючись у чорний стовп диму, який вихоплювався з холодного кострища.

Покійник був з виду моложавий, й запримітив Леонтій, що схожий він на нього самого, й жаль за собою діткнувся його серця, та вмить він прогнав з очей облуду: на марах лежав бойківський парубок, якого, можливо, привалила в лісі деревина, коли він стинав ялиці для сплаву на продаж уграм, що зводили оборонний замок на Верецькому перевалі, або на водоспадах потерли його стрункий стан пов’язані в дараби ялинові стовбури, чи то поламав його кості бурий ведмідь, – жаль за парубком поворонив чорнотою лиця мужів, ніби той дим з кострища прилипав гарячою спузою до їхніх щік; невимовна їхня туга переповнювалась голосінням дівчини, що йшла обіч саней, тримаючись рукою загнутого полоззя. Була вона в чорній намітці, що відтінювала білизну її лиця й прикривала на шиї срібні обручі, які зухвало зневажали жалобу, спокусливо визираючи з-під тороків; дівчина до крові скородила нігтями своє обличчя, здираючи з нього жагучу вроду, таку несумісну з горем, й тоді зблискували браслети на зап’ястях і перстені із зеленими очками яшми на кожному пальці, як заперечення смерті, – й знову блудна думка чіплялася Леонтія, що ця дівчина дивно схожа на богиню Мокошу й водночас на послушницю Діану із цареградського монастиря, котра навіки запала в його душу і стала осердям туги за вітчиною.

А плакальниці, що йшли позаду мужів, вторували голосінню дівчини – в небо злітав печальний реквієм.

«Сонце моє, рано заходиш, місяцю мій красний, рано погибаєш, зоре моя східна, чому на захід грядеш?»

І йдучи, припадала наречена до свого милого, який її покинув, обмивала його слізьми, а Леонтієві здавалося, що то плаче за ним кохана Діана.

Зупинилася процесія над залучиною ріки, на якій похитувався човен, покритий наметом. З-під нього визирала холодними білками кощава баба, ангел смерті, чекаючи приношення жертви. Поважні ґазди зняли покійника із саней й поклали на дерев’яний стос головою на захід, щоб дивився він до сходу, де рай; біля нього примістили рало й батіг, а тоді з чоловічого гурту вийшов волхв Ревера. Він уклякнув перед кострищем й почав роздмухувати вогонь, а коли полум’я облизало тіло покійника, підняли мужі наречену на висоту жертовника, щоб востаннє побачила вона свого судженого, потім витягли човен на берег й запитали дівчину, чи готова вона піти на той світ за милим до раю. Її обличчя блідотою пойняв страх, і знову здалося на мить Леонтієві, що на нього з надією на порятунок глянула кохана послушниця Діана.

Страх на обличчі дівчини враз змінився усмішкою надії на життя з коханим в едемі; вона почала зривати з шиї срібні обручі, знімати із зап’ясть золоті браслети, а з пальців перстені, й кидала їх у гурт дівчат, що збіглися до човна; спузарі підкладали під човен палаючі поліна, й коли просмолена барка зайнялася полум’ям, з намету вийшла баба – ангел смерті. Над рікою пролунав пронизливий крик, і впізнав у ньому Леонтій жалібний зойк покинутої Діани.

Творилося над рікою первісне аутодафе. Тіла парубка й нареченої попеліли, а їхні душі летіли вже на митарства в чистилище, й вірили похоронні гості, що потраплять покійники до раю, коли пройдуть через кару за вчинені гріхи, обминувши муки, котрих не заслужили: за брехню, наклеп, пияцтво, злодійство, грошолюбство, гордощі, убивства, блуд і перелюб. І здалося Леонтієві, що на кострищі попеліє він сам.

Щоб гідно провести покійників до раю, заправили мужі буйну тризну. Задзвеніли дримби, заплакали скрипки, затрубіли трембіти, загупав бубен; волхв Ревера перемінився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Діоніса, й пішов у круговоротний танець; поважні ґазди, розшалівши від охоти, обнімали молодиць, безсоромно заголювали їх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звідки до самого ранку долинали пристрасні зойки. Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку світанку розірвало марево Даждьбога.

Й прокинувся тоді зі сну вражений несусвітнім блюзнірством Леонтій, і закричав:

«Досить, зупиніться!»

Й раптом стихло довкруж. Перед Леонтієм посередині свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови місіонера.

«Яка жорстока ваша віра», – проказав Леонтій, дивлячись на димові оболоки, що їх гнали в гори вітри.

«У сиву давнину, – відказав волхв, – ми сповідували закони юдейської Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це діялося тоді, коли наші люди ще коней не знали. Нині ж овдовіла наречена дає лише обітницю ніколи не виходити заміж…»

«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтій.

«Було й таке», – спокійно відказав волхв.

«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнічений місіонер, який проповідував релігію, народжену юдейським старозавітом.

Мовчав Ревера.

«Це був мій похорон, – зітхнув Леонтій. – Я нині зневірився у своїй і вашій релігії».

«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немає вашої і нашої релігії: вона у нас єдина. Ті закони одні. Й ті вірування, які віджили свій вік, теж спільні: Господь один над нами. А тризну ви доконче візьмете у свою віру як обичай. Тризна – не гріховна забава, то спосіб відганяти від живих Мару…»