Таргани

Розділ 3

Вони знайшли його в «Шрьодері» на вулиці Вальдемара Тране – старій і респектабельній корчмі на перехресті, де західний район Осло зливається зі східним. У корчмі, чесно кажучи, швидше старій, ніж респектабельній. Респектабельність була лише в тому, що міська інспекція з охорони пам’яток оголосила це вохристе прокурене приміщення архітектурною спадщиною. Але це не вплинуло на клієнтуру – гнану й винищувану породу старих пияків, вічних студентів – вихідців із селян – і волоцюг-донжуанів, які давно випали із сідла.

Коли протяг від дверей на мить розвіяв дим, двоє поліцейських побачили високого чоловіка, який сидів під старовинною картиною із зображенням Акерської церкви. Його світле волосся було підстрижене так коротко, що їжилося, а триденна щетина на худорлявому виразному обличчі відбивалася сивим полиском, хоча чоловікові навряд чи було далеко за тридцять. Він сидів усамітнено, тримаючись рівно, не знімаючи короткого пальта, так, ніби будь-якої миті ладен був підвестися й вийти. І наче кухоль пива, що стояв перед ним на столі, був для нього не задоволенням, а роботою, яку треба було виконати.

– Нам сказали, що ми знайдемо тебе тут, – сказав старший із двох і зайняв стілець навпроти чоловіка. – Я інспектор Волер.

– Бачите того чоловіка, за столиком у кутку? – спитав Холе, не підводячи очей.

Волер повернувся і поглянув на худого старого: той сидів, упершись поглядом у келих із червоним вином і погойдувався взад-уперед. Здавалося, він мерзнув.

– Тут його кличуть «останній із могикан». – Холе підняв голову й усміхнувся. Очі його нагадували біло-блакитні кульки в червоній сітці, і погляд його уперся Волеру в сорочку. – Військовий моряк, – вимовив Холе. – Раніше їх тут було багато, а тепер лишилася жалюгідна купка. Цього торпедували двічі під час війни. І він вважає себе безсмертним. Минулого тижня я знайшов його в заметі на вулиці Ґлюкстадґата, після того, як шинок зачинився. Навколо ані душі, чорна пітьма, мороз вісімнадцять градусів, а він спить. Коли я повернув його до життя, він лише глянув на мене і послав під три чорти. – Він зареготав.

– Чуєш, Холе…

– А вчора ввечері я підійшов до його столика і спитав, чи він пам’ятає, що з ним сталося: хай там як, а я врятував чолов’ягу від смерті на морозі. І знаєте, що він відповів?

– Холе, тебе шукає Мьоллер.

– Він відповів, що безсмертний. «Сам я можу, звісно, жити нікому не потрібним моряком у цій бісовій країні. Але з біса кривдно, що сам святий Петро нічого не вдіє». Ні, ви чули таке? Сам святий Петро…

– У нас наказ доставити тебе в Управління.

На столі перед Холе з’явився новий кухоль пива.

– Рахунок, Віро, – сказав він.

– Двісті вісімдесят, – відповіла та, навіть не глянувши в блокнот.

– Боже, – пробурмотів молодший із двох поліцейських.

– Решту можеш залишити, Віро.

– Дякую, – сказала вона й пішла геть.

– Найкращий сервіс у місті, – пояснив Харрі. – Тебе помічають одразу, не треба вимахувати обома руками.

Волер затиснув долонями вуха, так що на лобі натяглася шкіра й випнулася синя жила.

– Ніколи сидіти тут і слухати п’яні побрехеньки, Холе. Лишай ці останні півлітра…

Холе обережно підніс кухоль до губ і випив.

Волер перехилився через стіл, намагаючись говорити тихіше:

– Я знаю тебе, Холе. Я не люблю тебе, гадаю, давно слід було б вигнати тебе з поліції. Такі, як ти, лише псують довіру людей до поліцейських. Але ми прийшли не для цього. Нам наказано забрати тебе звідси. Шеф – людина добра, він хоче дати тобі шанс.

Тут Холе відригнув, і Волер відхитнувся назад.

– Який ще шанс?

– Шанс показати себе, – вставив молодший поліцейський, і на його обличчі з’явилася хлопчача усмішка.

– А я можу й тут показати, на що я здатний, – усміхнувся у відповідь Холе, знову підніс кухоль до губ і закинув голову.

– Хай йому грець, Холе! – Волер почервонів, дивлячись, як у того ходить туди-сюди кадик, перекочуючись по неголеній шиї.

– Що, задоволені? – І Холе грюкнув перед собою порожнім кухлем.

– Наша робота…

– …чхав я на неї. – Харрі застебнув пальто. – Якщо Мьоллеру щось треба, хай подзвонить мені або чекає, поки я прийду завтра на роботу. А зараз я пішов додому. Сподіваюся, що найближчі дванадцять годин не бачитиму ваші пики. Салют, панове!

Харрі підвівся з-за столу, випроставшись на всі свої метр дев’яносто, і трохи хитнувся.

– Ото ще клятий туз, – прошипів Волер. – Невдаха. Якби лише газетярі, які писали про тебе після Австралії, знали, як мало справ…

– Яких справ, Волер? – Холе продовжував усміхатися. – Відгамселити підлітків напідпитку за панківський гребінь на голові?

Молодший поліцейський крадькома глянув на Волера. Торік у Поліцейській академії пліткували про якихось молодих панків-анархістів, яких затримали за те, що пили пиво в громадських місцях, і відгамселили в камері апельсинами, зав’язаними в мокрий рушник.

– Почуттям корпоративної солідарності ти ніколи не вирізнявся, Холе, – заявив Волер. – Ти думаєш лише про себе. Усім відомо, хто саме був за кермом тієї автівки в районі Віндерена. І чому доброму поліцейському розтрощило череп об придорожній стовп. Та тому, що ти пияк і сів за кермо під чаркою, Холе. Тобі пощастило, що в нашому Управлінні цю справу притримали, а шкода, варто було б згадати й про родину загиблого, і про думку колег…

Молодший поліцейський був новеньким і старався щоденно брати з усього уроки. Сьогодні він, наприклад, дізнався, що нерозумно ображати співрозмовника, гойдаючись на стільці, бо стаєш беззахисним, коли той раптом нахиляється вперед і вставляє тобі окуляри правицею. Кривдник валиться на підлогу, але відвідувачі «Шрьодера» затихають лиш на мить, а потім голоси гудуть знов.

Допомагаючи Волеру підвестися, молодший поліцейський побачив, як поли пальта Холе мелькнули в дверях.

– Дідько, непогано після восьми кухлів пива, еге ж? – мовив він, але одразу ж прикусив язика, зустрівшись поглядом із Волером.

Харрі недбало ступав по обмерзлій бруківці Довреґата. Кулак нібито не болів, – біль і каяття почекають до ранку.

У робочий час він не пив. Поки що. Навіть якщо доктор Еуне стверджував, що кожен новий зрив починається там, де кінчається попередній.

У лікаря, сивого, гладкого – викапаний Пітер Устинов, – аж затрусилося подвійне підборіддя, коли Харрі пояснював йому, що тримається подалі від свого старого ворога «Джима Біма» і п’є лише пиво. При тому що від пива не в захваті.

– Ти ж уже був по вуха в лайні, й тієї миті, коли ти відкриваєш нову пляшку, ти знову туди падаєш. Тут нема ніякого проміжного стану, Харрі.

Що ж. Усе-таки він дістається оселі самостійно, не забуває знімати одяг, ходить на роботу. Так було не завжди. Це Харрі й називав проміжним станом. Йому треба було лише трохи ковтнути на ніч, щоб заснути. Ось і все.

Якась дівчина в хутряній шапці привіталася, коли він пройшов повз неї. Знайома? Минулої весни багато хто вітався із ним на вулиці, особливо після його інтерв’ю в «Редакції 21», де ведуча, Анне Грусволл, спитала, як воно – застрелити серійного вбивцю.

– Так собі. Хоча приємніше, ніж сидіти тут і відповідати на подібні запитання, – відповів він із посмішкою, і його слова стали хітом весняного сезону, головною цитатою після нетлінного: «Вівці – вони нормальні тварини».^[3]

Харрі встромив ключ у замок під’їзду. Вулиця Софієсґате. І нащо він перебрався восени в цей район Осло, Бішлет? Може, тому, що сусіди в Тьойєні почали якось дивно поглядати на нього, уникати, а він приймав цю дистанцію за повагу до своєї персони.

Тутешні сусіди його не хвилювали, хоча виходили й перевіряли, чи все гаразд, коли він іноді ввечері спотикався й котився вниз сходами.

Ці падіння почалися в жовтні, після того, як він зайшов у глухий кут у справі Сестреняти. Тоді з нього наче вичавили повітря і знову стало ввижатися різне. Харрі знав лише один спосіб позбавитися видінь.

Він спробував опанувати себе, вирушив разом із Сестреням на дачу в Рауланні, але сестра зовсім замкнулася в собі після жорстокого зґвалтування і вже не сміялася, як раніше. Кілька разів Харрі дзвонив батькові, але розмови тривали недовго, неважко було зрозуміти: батько хоче, щоб його залишили у спокої.

Харрі ввійшов у кімнату, зачинив за собою двері, голосно крикнув, що він удома, і задоволено кивнув, не почувши жодної відповіді. Монстри різних видів відвідували його, але, поки їх нема на кухні, він міг сподіватися, що вночі спокійно засне.

Розділ 4

Щойно Харрі вийшов із під’їзду, як на нього накинувся холод, і так несподівано, що він захлинувся крижаним повітрям. І, піднявши очі до червоного неба над дахами будинків, відкрив рота й вдихнув смак жовчі й «Колгейта».

На площі Гольберга він якраз устиг на трамвай, що йшов по Вельгавенссґате. Знайшовши вільне місце, сів і розгорнув «Афтенпостен». Ще одна справа про педофілію. За останні місяці таке траплялося вже тричі: норвежців узяли на місці злочину в Таїланді.

На першій шпальті нагадувалося про передвиборну обіцянку прем’єр-міністра активніше розслідувати злочини на сексуальному ґрунті, в тому числі й за кордоном; і виникло питання: коли ж буде конкретний результат?

У коментарі до статті статс-секретар Бйорн Аскільсен інформував, що продовжується робота з укладення домовленості між Норвегією й Таїландом про розслідування злочинів, скоєних норвежцями-педофілами, і цей договір дозволить активізувати зусилля поліції.

«Давно вже час! – писав насамкінець редактор «Афтенпостен». – Народ чекає результатів. Християнський народний прем’єр-міністр не може допустити, щоб ця гидота ширилася».

– Проходьте!

Харрі відчинив двері й глянув униз, на Б’ярне Мьоллера, який широко позіхав, потягуючись на стільці так, що його довгі ноги стирчали з-під письмового столу.

– Ти дивись. А я чекав на тебе вчора, Харрі.

– Мені повідомили. – Харрі сів. – Я не ходжу на роботу, коли п’яний. І навпаки. Це принцип, якого я намагаюся дотримуватися. – Він сподівався, що фраза прозвучить іронічно.

– Поліцейський є поліцейським усі двадцять чотири години на добу, Харрі, п’яний він чи ні. Мені довелося вмовляти Волера не писати на тебе рапорт, розумієш?

Харрі знизав плечима, натякаючи: він сказав усе, що хотів сказати.

– О’кей, Харрі, не будемо через це сваритися. У мене для тебе є робота. Гадаю, ти на неї не заслуговуєш, але все одно я думаю дати її тобі.

– Ти не засмутишся, якщо я скажу, що вона мені не потрібна? – спитав Харрі.

– Залиш ці штучки сищику Марлоу, Харрі, вони тобі не личать, – різко перервав його Мьоллер.

Харрі усміхнувся. Він знав, що шеф його любить.

– Я навіть не сказав, про що йдеться.

– Якщо ти посилаєш за мною машину в мій вихідний, то я гадаю, що йдеться не про регулювання вуличного руху.

– Чому ти не даєш мені й слова сказати?

Харрі, усміхнувшись, нахилився вперед.

– Сказати чесно, шефе?

«Невже чесно?» – хотів було перепитати Мьоллер, але лише кивнув.

– Я зараз не здатний до серйозних справ, шефе. Я виходжу з того, що ти сам бачиш, як я працюю. Точніше, не працюю. Або ледве-ледве. Я виконую свої обов’язки, намагаюся не ставати на шляху в інших і бути тверезим упродовж дня. На твоєму місці я запропонував би цю роботу комусь іншому.

Мьоллер зітхнув, повільно підтягнув ноги і підвівся зі стільця.

– Хочеш відверто, Харрі? Якби вирішував я, то роботу б отримав хтось інший. Але вони хочуть саме тебе. Тому ти дуже мене виручив би, Харрі, якби…

Харрі уважно подивився на шефа. Б’ярне Мьоллер не раз допомагав йому у важких ситуаціях в останній рік, і зрозуміло, що рано чи пізно доведеться віддячувати.

– Стоп! Хто це вони?

– Люди на керівних посадах. Які можуть перетворити моє життя на пекло, якщо не отримають те, що хочуть.

– А я що за це отримаю?

Мьоллер якнайсуворіше нахмурив брови, але йому все-таки було важко втримати суворий вираз на своєму по-хлопчачому відкритому обличчі.

– Що ти отримаєш? Свою зарплатню. Поки тобі не припинили її видавати. От її й отримаєш, хай йому грець!

– Я погано знаюся на всьому цьому, шефе. Виходить, хтось із цих твоїх людей вирішив, що цей хлопець, Холе, який торік упорався в Сіднеї, з біса здібний, і твоя справа лише приструнити цього типа. Чи я помиляюся?

– Харрі, будь ласка, не гарячкуй.

– Отже, я не помиляюся. І вчора я теж усе вірно зрозумів, коли побачив пику цього Волера. Тому я добряче все обміркував, і ось моя пропозиція: я стану слухняним хлопчиком, візьмуся за цю роботу, а коли все буде зроблено, ти даси мені двох штатних детективів на два місяці й необмежений доступ до всіх баз.

– Про що це ти?

– Ти знаєш про що.

– Якщо ти знову про зґвалтування своєї сестри, то можу тобі лише поспівчувати, Харрі. Адже ти пам’ятаєш, що справу припинено.

– Я пам’ятаю, шефе, пам’ятаю й той звіт, де було зазначено, що в неї синдром Дауна, а тому є ймовірність, що вона взагалі все вигадала про зґвалтування, щоб приховати, що завагітніла від випадкового знайомого. Спасибі, я все пам’ятаю.

– Не було жодних доказів…

– Вона сама хотіла все це приховати. Господи, я ж був у її квартирі в Соґні й випадково побачив у брудній білизні бюстгальтер, весь просочений кров’ю. Я змусив її показати мені груди. Ґвалтівник відрізав їй соски, і вона більше тижня ходила, криючись, стікаючи кров’ю. Вона гадала, всі люди такі ж добрі, як вона, і коли той тип спершу пригостив її вечерею, а потім спитав, чи не хоче вона подивитися фільм у його готельному номері, вона вирішила, що він просто дуже приязний. І якби вона навіть згадала, в якому номері це сталося, то все одно було б запізно: там усе вже прибрали пилосмоком, вимили, постіль змінили вже разів двадцять після того, що сталося. Так що, ясна річ, ніяких доказів не знайшли.

– Ніхто не пам’ятав, щоб там бачили скривавлені простирадла…

– Я працював у готелі, Мьоллер. Ти будеш здивований, коли дізнаєшся, скільки скривавлених простирадл змінюють там на одному тижні. Мешканці готелів тільки те й роблять, що кровоточать.

Мьоллер рішуче похитав головою.

– Вибач. У тебе був шанс довести це, Харрі.

– Недостатньо, шефе, його було замало.

– Завжди буває замало. І треба десь зупинитися. З нашими ресурсами…

– Дайте мені хоча б свободу дій. Хоча б на один місяць.

Мьоллер раптом підвів погляд і підморгнув. Харрі зрозумів, що його викрито.

– Ох ти, пройдисвіт, тобі ж завжди була до вподоби робота, хіба ні? Тобі просто закортіло спершу поторгуватися?

Харрі віддув нижню губу й похитав головою. Мьоллер подивився у вікно. Тяжко зітхнув.

– Гаразд, Харрі. Подивимося, що вийде. Але коли вже ти завинив, я змушений вжити заходів, яких від мене давно чекають в Управлінні. Ти розумієш, що це означає?

– Як тут не зрозуміти, – усміхнувся Харрі. – Що за робота?

– Сподіваюся, літній костюмчик висить готовий і ти пам’ятаєш, куди поклав свій паспорт. Твій літак відлітає за дванадцять годин, і ти будеш дуже далеко звідси.

– Що далі, то краще, шефе.

Харрі сидів на стільці біля дверей тісної соціальної квартири в районі Соґн. Сестра, притулившись біля вікна й дивлячись на сніжинки, що кружляли в світлі вуличного ліхтаря, кілька разів шмигнула носом. А оскільки сиділа вона спиною до Харрі, то він не міг зрозуміти, чи це застуда, чи їй сумно від близького розставання. Сестра жила тут уже два роки і добре давала собі раду. Після того, що з нею сталося – зґвалтування й аборт, – Харрі, взявши із собою дещо з одягу й туалетне приладдя, перебрався до її оселі. Пробув він там лише кілька днів, а потім вона заявила йому, що досить. Вона вже доросла.

– Я скоро повернуся, Сестреня.

– А коли?

Вона сиділа близько до шибки, і щоразу, коли вона говорила, на ній з’являлася матова пляма. Харрі сів позаду неї й поклав їй руку на спину. Вловив тремтіння й зрозумів, що сестра ось-ось заплаче.

– Щойно впіймаю цих поганців. Тоді одразу ж повернуся.

– Це…

– Ні, це не він. Про нього я подбаю потім. Ти говорила сьогодні з татом?

Вона хитнула головою. Харрі зітхнув.

– Якщо він не подзвонить тобі, подзвони йому сама, прошу тебе. Ти можеш зробити це для мене, Сестреня?

– Тато ніколи не розмовляє, – прошепотіла вона.

– Таткові погано, тому що померла мама.

– Але це було так давно.

– От і настав час змусити його знову розмовляти, Сестреня, і ти маєш мені в цьому допомогти. Допоможеш? Правда?

Вона повернулася до нього, не говорячи ні слова, обійняла його й сховала обличчя в нього на шиї.

Він погладив її по голові, відчуваючи, як сорочка стає вологою від її сліз.

Валіза зібрана. Харрі подзвонив доктору Еуне й пояснив, що їде в службове відрядження до Бангкока. Більше йому сказати було нічого, і він взагалі не знав, навіщо дзвонить. Може, тому, що приємно подзвонити кому-небудь, кому цікаво, де це ти пропадаєш? Харрі навіть подумав, а чи не дзвякнути й офіціантам у «Шрьодер».

– Візьми із собою шприци з вітаміном В, які я тобі дав, – сказав Еуне.

– Навіщо?

– Вони полегшать тобі життя, якщо захочеш лишатися тверезим. Нове оточення, Харрі, це, знаєш, гарний привід.

– Я про це подумаю.

– Годі вже думати, Харрі.

– Та знаю я. От тому мені й не треба шприців.

Еуне закректав. Це була його манера сміятися.

– Із тебе комік вийшов би, Харрі.

– Я на вірному шляху.

Хлопець, один із мешканців дешевого пансіону, стояв біля стіни й тремтів від холоду у своїй тісній дитячій курточці; димлячи недопалком, він дивився, як Харрі затягує валізу в багажник таксі.

– Їдете?

– Саме так.

– На південь?

– У Бангкок.

– Самі?

– Ага.

– Say no more…^[4]

І він підморгнув Харрі, піднявши догори великий палець.

Харрі взяв квиток у пані за стійкою реєстрації й обернувся.

– Харрі Холе? – У чоловіка були окуляри в сталевій оправі, і він сумно посміхався.

– А ви?

– Даґфінн Торхус із МЗС. Ми хотіли побажати вам доброї дороги. А також упевнитися, що ви розумієте… всю делікатність завдання. Усе сталося дуже швидко.

– Спасибі за турботу. Я зрозумів, що моє завдання – знайти вбивцю й не здіймати галасу. Мьоллер уже дав мені інструкції.

– Гаразд. Головне – це таємність. Нікому не довіряйте. Не покладайтеся на людей, які будуть видавати себе за співробітників МЗС. Може статися, що вони насправді, ну, скажімо, з газети «Даґбладет».

Торхус відкрив рот, немов збираючись розсміятися, але Харрі зрозумів, що він говорить серйозно.

– Журналісти з «Даґбладет» не носять значка МЗС на лацкані піджака, пане Торхус. Або плаща, коли надворі січень. Я, до речі, зрозумів із документів, що ви будете моїм контактом у міністерстві.

Торхус кивнув, немовби сам до себе. А потім, виставивши вперед підборіддя, заговорив упівголоса:

– Незабаром ваш рейс, так що довго я вас не затримаю. Але постарайтеся почути те, що я вам скажу.

Він вийняв руки з кишень пальта й схрестив їх на грудях.

– Скільки вам років, Холе? Тридцять три? Тридцять чотири? Ви досі маєте шанс зробити кар’єру. Я дещо дізнався про вас. Ви талановитий, вас цінує керівництво. І захищає вас. Усе так і лишатиметься, поки справи йдуть добре. Але щойно ви схибите, як відразу вскочите в лайно, і тоді потягнете за собою й вашого шефа. Отут ви й побачите, що так звані друзі раптом розбіглися хто куди. Тому якщо швидко бігати не виходить, то спробуйте, принаймні, встояти на ногах, Холе. Так буде краще для всіх. Повірте, це добра порада старого ковзаняра. – Він усміхнувся самими губами, тоді як очі його допитливо дивилися на Харрі. – Знаєте що, Холе, мене завжди охоплює відчуття приреченості, коли я в аеропорту Форнебю. Приреченості й відступу.

– Та що ви кажете! – мовив Харрі й подумав, чи встигне купити пива в барі до вильоту. – Годі вам. Тут можна відчути й щось гарне. Оновлення наприклад.

– Хотілося б, – сказав Торхус.

Розділ 5

Харрі Холе поправив сонцезахисні окуляри й глянув на ряд таксі біля міжнародного аеропорту Дон Муанг. Здавалося, він у ванні, де щойно вимкнули гарячий душ. Він уже знав: від високої вологості ніякі хитрування не допомагають. Нехай собі піт стікає по тілу, просто треба думати про щось інше. Гірше зі світлом. Крізь дешевий заляпаний пластик окулярів воно вражало осклянілі від алкоголю очі, викликаючи черговий напад головного болю, який досі тихо пульсував у скронях.

– 250 baht or metel taxі, sіl?

Харрі намагався зрозуміти, що хоче сказати таксист, який стояв перед ним. Переліт був пекельним. В аеропорту Цюріха продавалися тільки німецькі книжки, а в літаку показували «Звільніть Віллі – 2».

– Краще за лічильником, – сказав Харрі.

Говіркий данець, що сидів поруч із ним у літаку, анітрохи не переймаючись тим фактом, що Харрі був п’яний як чіп, діставав його порадами про те, як уникнути обману в Таїланді, – тема дійсно невичерпна. Данець вважав, що всі норвежці – такі собі бевзі, а тому обов’язок кожного данця – застерегти їх від ошуканців.

– Ти маєш скрізь торгуватися, – повчав його данець. – Це головне, затямив?

– А що буде, якщо я не стану торгуватися?

– Тоді ти розориш усіх нас.

– Це як?

– Через тебе злетять ціни, і в Таїланді все стане дорожчим для тих, хто приїде після нас.

Харрі уважно поглянув на співрозмовника. Бежева сорочка «Мальборо», новенькі шкіряні сандалії. Треба б ще випити.

– Сюрасак-роуд, сто одинадцять, – сказав Харрі, і водій, усміхаючись, поставив валізу в багажник і відкрив дверцята таксі. Харрі забрався усередину, помітивши, що кермо праворуч. – У нас у Норвегії переймаються, що англійці не хочуть відмовлятися від лівостороннього руху, – пробурмотів він, поки вони їхали по шосе. – Але недавно я почув, що, виявляється, купа народу їздить по лівому, а не по правому боці. Знаєте, хто це?

Водій подивився в дзеркальце й усміхнувся ще ширше:

– Сюрасак-роуд, yes?

– Китайці, бо в Китаї лівосторонній рух, – промурмотів Харрі, радіючи, що дорога перетинає імлистий, закупчений хмарочосами ландшафт, мов пряма сіра стріла. Бо ще кілька крутих віражів – й омлет від «Свісс Ейр» вилетить на заднє сидіння. – Чому лічильник не ввімкнено? – запитав він.

– Сюрасак-роуд, п’ятсот батів, yes?

Харрі відкинувся на сидіння й поглянув на небо. Вірніше, він підняв очі, але ніякого неба не було видно, тільки мутна поволока, підсвічена невидимим сонцем. Ось він, Бангкок, «місто янголів». Янголи носили марлеві маски й, розрізаючи повітря ножем, намагалися згадати, якого кольору було небо за старих часів.

Мабуть, він заснув, а коли розплющив очі, таксі зупинилося. Він підвівся з сидіння й побачив, що навколо повнісінько машин. Крамниці, відкриті прилавки й майстерні тулилися одне до одного уздовж тротуарів, що кишіли людьми, причому у всіх перехожих був такий вигляд, ніби вони точно знають, куди йдуть. І дуже туди поспішають. Шофер відкрив вікно, і до звуків радіо додалася міська какофонія. У розпеченому салоні пахло вихлопом і потом.

– Затор?

Водій весело закивав головою.

На зубах у Харрі зарипіло. Що він там таке читав про свинець, який ми вдихаємо: він рано чи пізно осідає в мозку? І від цього ми стаємо склеротиками. Чи психами?

Раптом, немов за велінням чарівної палички, машини рушили з місця, між ними, наче люті комахи, знову стали снувати мотоцикли й мопеди, запекло кидаючись напереріз у повній зневазі до смерті. Харрі нарахував чотири цілком аварійні ситуації.

– Навіть дивно, що нікого не зачепили, – сказав Харрі, щоб сказати хоч що-небудь.

Водій глянув у дзеркальце й усміхнувся.

– Зачепили. І не раз.

Коли вони нарешті зупинилися біля Управління поліції на Сюрасак-роуд, Харрі вже вирішив, що місто йому не до вподоби. Треба буде зробити справу, намагаючись поменше дихати, і першим же літаком, який буде, повернутися додому в Осло.

– Ласкаво просимо в Бангкок, Халлі.

Голова Управління був низенький, чорнявий і, ймовірно, вирішив продемонструвати, що й тут, у Таїланді, уміють вітати один одного по-західному. Він потиснув руку Харрі й енергійно потрусив її, щиро усміхаючись.

– Шкода, що ми не змогли зустріти вас в аеропорту, але вуличний рух у Бангкоку… – І він показав рукою на вікно позаду. – На мапі це зовсім поруч, але…

– Я розумію, що ви маєте на увазі, сер, – відповів Харрі. – У посольстві мені сказали те саме.

Вони стояли один проти одного, не говорячи ні слова. Голова поліції весь час усміхався. У двері постукали.

– Увійдіть!

У дверний проріз просунулася гладко виголена голова.

– Проходьте, Крамлі. Прибув норвезький детектив.

Слідом за головою з’явилося тіло, і Харрі двічі зморгнув, щоб упевнитися, що очі його не обманюють. У Крамлі були широкі плечі, а ріст майже як у Харрі, на вилицях перекочувалися жовна, яскраво-сині очі зоріли над прямим тонкогубим ротом. Картину довершували блакитна поліцейська сорочка, здоровенні кросівки «Найк» і спідниця.

– Ліз Крамлі, старший інспектор відділу вбивств, – сказав голова поліції.

– Кажуть, ти просто блискуче розкриваєш убивства, Харрі, – вимовила вона із сильним американським акцентом і встала перед ним.

– Он як! Не знаю, чи справді я…

– Не знаєш? Але ж трапилося щось важливе, коли вже тебе послали через пів земної кулі, еге ж?

– Мабуть.

Харрі прикрив очі. Найменше, що йому було потрібно зараз, так це занадто активна інспекторка.

– Я тут, щоб надати допомогу. Якщо зможу це зробити. – Він змусив себе усміхнутися.

– Виходить, доведеться протверезіти, Харрі?

Голова поліції за її спиною тихенько засміявся.

– Вони тут у нас такі, – голосно й чітко вимовила Крамлі, немов шеф не стояв поруч. – Роблять усе можливе, щоб ніхто не осоромився. Саме зараз він намагається врятувати тебе. Я не жартую. Я відповідаю за відділ убивств, і коли мені щось не подобається, я кажу це в очі. Тут це вважається поганим тоном, але я все одно роблю так ось уже десять років.

Харрі заплющив очі.

– Бачу з твоєї червоної пики, що ти мене не схвалюєш, Харрі, але я не буду працювати з інспектором напідпитку, май на увазі. Приходь завтра. А зараз я пошукаю кого-небудь, хто відвезе тебе на твою квартиру.

Харрі покачав головою й прокашлявся:

– Це аерофобія!

– Що?

– Страх літати на літаках. Джин-тонік допомагає. А обличчя в мене червоне, тому що джин почав виходити крізь шкіру.

Ліз Крамлі подивилася на нього довгим поглядом. Потім почухала свій блискучий череп.

– Сумно, інспекторе. А як щодо зміни годинних поясів? Сонливість не спостерігається?

– Анітрішки.

– Гаразд. Ми підкинемо тебе у квартиру дорогою до місця злочину.

Квартира, яку йому виділило посольство, була розташована у фешенебельному комплексі просто напроти готелю «Шангрі-Ла». Вона була крихітна й по-спартанськи вмебльована, але в ній були ванна й вентилятор біля ліжка, а з вікна відкривався вид на широченну вохристу річку Чао-Прайя. Харрі влаштувався біля вікна. Довгі вузькі дерев’яні човни снували туди-сюди й каламутили без того брудну воду своїми моторами на довгих транцях. На іншому березі недавно побудовані готелі й торгові центри височіли над суцільною масою будинків із білого каменю. Оцінити розміри міста було важко, квартали губилися в жовто-вохристій імлі, але Харрі припустив, що місто велике. Дуже велике. Він розкрив вікно, й у квартиру ввірвався вуличний гуркіт. Під час перельоту в нього заклало вуха, але тепер він, піднявшись на ліфті, уперше почув, як оглушливо гуркоче Бангкок.

Машина Крамлі, що стояла далеко внизу, була схожа на коробку з-під бутербродів. Харрі відкрив теплу банку пива, прихоплену ще в літаку, й із задоволенням зазначив, що місцеве «Сінґха» нітрохи не краще норвезького. Решта дня здавалася вже більш прийнятною.