Три мушкетери

XI
ПОЧАТОК ІНТРИГИ

Вийшовши від пана де Тревіля, д’Артаньян поринув у мрії, обравши найдовшу дорогу, щоб повернутися додому.

Про що ж мріяв д’Артаньян, так далеко відхилившись від звичного маршруту, поглядаючи на зоряне небо і то зітхаючи, то усміхаючись?

Його думками заволоділа пані Бонасьє. Майбутньому мушкетерові ця молода жінка здавалася мало не ідеалом коханки. Вона була гарна, повита серпанком загадковості, посвячена в усі таємниці двору, що надавало її чарівному личку зворушливого виразу серйозності. Крім того, вона здавалася здатною на взаємне почуття, що саме по собі нестримно притягує недосвідченого коханця. До того ж д’Артаньян врятував її від цих негідників, які збиралися обшукати її і завдати тілесних мук. Вона повинна була відчувати до нього почуття вдячності, яке так легко могло перейти до взаємин набагато ніжніших.

Д’Артаньян уже уявляв собі – так швидко летять мрії на крилах уяви, – як до нього підходить посланець молодої жінки й передає записку про майбутнє побачення, а разом з нею золотий ланцюжок або й навіть перстень з діамантом. Ми вже казали, що в ті часи молоді люди не вважали за сором приймати подарунки від свого короля. Додамо також, що й поняття моралі в ті часи відрізнялися від нинішніх, а тому чоловіки не могли похизуватися скромністю у стосунках зі своїми коханками. Дами майже завжди дарували їм на пам’ять коштовні й довговічні подарунки, ніби крихкість почуттів могла бути переможена міцністю їхніх щедрот.

Прагнучи домогтися успіху, чоловіки нерідко вдавалися до послуг жінок і не вважали це нижчим своєї гідності. Ті, коли Бог дав саму лише вроду, дарували свою вроду, звідси й пішла приказка про те, що «найвродливіша дівчина може віддати тільки те, що має». Багаті жінки, крім своєї вроди, віддавали ще й гроші, і можна навести як приклад чимало героїв того щедрого на амурні пригоди часу, які не досягли б ні високих чинів, ні перемог у боях, якби не більш-менш туго набиті гаманці, прив’язані коханками до їхніх сідел.

Д’Артаньян був бідний. Нерішучість провінціала – цей легкий наліт, схожий на тендітну квітку або ніжний пушок персика, – швидко змів ураган не дуже цнотливих порад, якими троє мушкетерів напучували свого друга. Д’Артаньян, скоряючись дивним звичаям того часу, почував себе в Парижі як у завойованому місті, майже так, як почував би себе у Фландрії: там – іспанці, тут – жінки. Всюди були вороги, з якими треба боротися, і була контрибуція, яку слід накласти.

Проте ми повинні сказати, що цього разу д’Артаньян керувався почуттям більш шляхетним і безкорисливим. Галантерейник казав йому, що він багатий, а д’Артаньянові неважко було здогадатися, що в такого заплішеного дурня, як пан Бонасьє, гаманцем розпоряджається, скоріше за все, дружина. Але все це аж ніяк не вплинуло на те почуття, що спалахнуло в ньому, тільки-но він побачив пані Бонасьє, і холодний розрахунок майже не торкнув кохання в його серці. Ми кажемо «майже», бо думка про те, що вродлива, привітна й розумна молода жінка, окрім того, ще й багата, анітрохи не заважає зародженню кохання, а скоріше навпаки – всіляко цьому сприяє.

Багатство припускає наявність безлічі вишуканих дрібничок, що чудово поєднуються з вродою. Тонка біла панчоха, шовкова накидка, мереживний комірець, витончений черевичок, весела стрічечка у волоссі не допоможуть негарній жінці стати гарненькою, але гарненьку зроблять красунею, не кажучи вже про руки, які від усього цього тільки виграють. Руки, особливо жіночі, аби вони залишалися гарними, не повинні бути обтяжені ніякою роботою.

Отже, д’Артаньян – його статків ми не приховували від читача, – д’Артаньян не був мільйонером. Звичайно, він сподівався одного чудового дня ним стати, але термін, який він намітив собі для цієї сприятливої зміни, був дуже приблизний. Поки чекаєш на переміни, розпач охоплює від усвідомлення того, що кохана жінка страждає без тисячі дрібничок, які роблять її по-справжньому щасливою, а ти не маєш можливості запропонувати їй цю тисячу дрібничок! Коли жінка багата, а коханець її бідний, вона принаймні сама може дозволити собі те, чого він не в змозі їй подарувати. І хоч вона тішить себе, як правило, за гроші свого благовірного, слова вдячності за це не часто дістаються йому.

Д’Артаньян, маючи намір стати якнайніжнішим коханцем, лишався разом з тим відданим другом. Продовжуючи мріяти про чарівну дружину галантерейника, він, проте, не забував і про своїх приятелів. Пані Бонасьє була жінкою, з якою не соромно було прогулятися в Сен-Дені або по Сен-Жерменському ярмарку в товаристві Атоса, Портоса та Араміса, яких д’Артаньян з гордістю познайомив би зі своєю коханкою. Крім того, від тривалих прогулянок пішки з’являється звірячий апетит: д’Артаньян віднедавна почав це помічати. І вони влаштують один з тих чарівних обідів, коли рука торкається руки друга, а нога – ніжки коханої. І, нарешті, у хвилину найбільшої скрути, за надзвичайних обставин, д’Артаньян зможе виручити грішми своїх друзів.

А що ж пан Бонасьє, якого д’Артаньян сам штовхнув у руки поліцейських, голосно зрікаючись його і пошепки обіцяючи йому порятунок? Мусимо признатися нашим читачам: д’Артаньян і гадки не мав про нього, а коли й згадував, то вважав при цьому, що панові Бонасьє буде краще лишатися там, де він тепер був. З усіх почуттів, які володіють людством, кохання – найегоїстичніше.

Проте поспішімо заспокоїти читачів: коли д’Артаньян і забув або вдав, що забув про хазяїна своєї квартири, посилаючись на те, що не знає, куди його поділи, то пам’ятаємо про нього ми і знаємо, де він. Але зараз ми все-таки звернемо свій погляд на закоханого гасконця, а до шановного галантерейника повернемося згодом.

Тим часом д’Артаньян, який уже марив про майбутні любовні втіхи, розмовляючи з нічним небом і всміхаючись до зірок, піднімався вулицею Шерш-Міді, або Шасс-Міді, як її називали в ті роки. Оскільки він був неподалік від будинку, де жив Араміс, то вирішив завітати до свого друга й пояснити йому, що його змусило послати до нього Планше з проханням негайно прийти до мишоловки. Якщо Араміс був удома, коли прийшов Планше, він, безперечно, негайно побіг на вулицю Могильників і, не заставши там нікого, крім хіба що двох своїх товаришів, не міг тепер збагнути, що все це мало б означати. Отож належало все пояснити другові. Так уголос розмірковував д’Артаньян.

Але причина, через яку д’Артаньян вирішив зайти до свого друга, була лише приводом для того, щоб поговорити з Арамісом про чарівну пані Бонасьє, яка полонила якщо не серце гасконця, то думки напевне. Перше кохання і скромність – поняття несумісні. З першим коханням пов’язана така бурхлива радість, що закоханому, аби він не захлинувся в її хвилях, потрібно комусь про неї розповісти.

Ось уже дві години, як нічна пітьма огорнула Париж і вулиці його майже спорожніли. Всі годинники Сен-Жерменського передмістя вибили одинадцяту годину. Було тепло і тихо. Д’Артаньян йшов провулком, тим самим, де нині пролягає вулиця Асса. Юнак з насолодою вдихав пахощі, які долітали з вулиці Вожирар із садів, що їх освіжила вечірня роса і нічний вітерець. Удалині, хоч і приглушені щільними віконницями, чулися п’яні пісні гультяїв, що веселилися в якомусь шинку. Дійшовши до кінця провулка, д’Артаньян повернув ліворуч. Будинок, у якому жив Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні.

Д’Артаньян проминув вулицю Кассет і вже побачив двері будинку свого друга, над якими віття клена, заплетені густим диким виноградом, утворили щільний зелений навіс. І раптом д’Артаньян помітив, як щось, схоже на тінь, промайнуло з боку вулиці Сервандоні. Це щось було загорнуте в плащ, і д’Артаньянові спочатку здалося, що то чоловік. Але невисокий зріст, непевна хода і рухи швидко переконали його, що перед ним жінка. Вона то зупинялася, то повертала назад, а потім знову рушала вперед. Зупинившись, вона підводила голову, щоб краще роззирнутися, де вона. Одне слово, вона поводилася так, немов сумнівалася, чи той це будинок, якого вона шукає. Д’Артаньян був заінтригований.

«А чи не запропонувати їй свої послуги? – подумав він. – Судячи з її ходи, вона молода… може, й гарненька. Але жінка, яка швендяє вулицями о такій порі, могла вийти тільки на побачення зі своїм коханцем. Ну й у халепу я вскочив! Перешкодити побаченню – далеко не кращий спосіб зав’язати знайомство».

Тим часом молода жінка просувалася все далі вперед, рахуючи будинки й вікна. До речі сказати, заняття це не було ні важким, ані довгим, бо тут стояло лише три особняки, і лише два вікна виходили на вулицю. Одне з них було в будинку, що стояв паралельно тому, де жив Араміс, друге – вікно самого Араміса.

«їй-богу, – подумав д’Артаньян, згадавши племінницю богослова, – було б цікаво, коли б ця запізніла пташка й справді шукала будинок нашого друга! Я ладен побитися об заклад, що саме так і є. Ну, любий мій Арамісе, цього разу я про все дізнаюся!»

І д’Артаньян, намагаючись залишатися непоміченим, сховався в найтемнішому кутку вулиці, біля кам’яної лави, що стояла в глибині якоїсь ніші.

Жінка підходила все ближче до того місця, де причаївся д’Артаньян. Що вона таки молода, сумніватися вже не доводилося: її виказувала і легка хода, і тихе покахикування, що зовсім не нагадувало надсадний кашель старої бабусі. А втім, як припустив наш кмітливий гасконець, це покахикування могло бути умовним сигналом.

Тим часом чи то на цей кашель відповіли таким же сигналом, що нарешті змусило жінку зважитися, чи то вона і без сторонньої допомоги визначила, що дійшла до мети, одне слово, жінка рішуче підійшла до віконниці Араміса й тричі з однаковим інтервалом постукала зігнутим пальцем.

– Це ж вікно Араміса! – прошепотів д’Артаньян. – От ви й попалися, пане лицемір! Он як ви вивчаєте богослов’я!

Ледве жінка встигла постукати втретє, як внутрішня рама відчинилась і крізь віконницю блимнуло світло.

– Он воно що… – зауважив д’Артаньян, якого ця дивна зустріч змусила підслуховувати не біля дверей, а під вікном, – отже, візит не був несподіванкою! Зараз віконницю відчинять і дама влізе через вікно. Чудово!

Та, на превеликий подив д’Артаньяна, віконниця так і лишилася зачиненою. Навіть більше, вогник, що зблиснув на якусь мить, зник, і все знову поринуло в темряву. Д’Артаньян вирішив, що це ненадовго, і продовжував пильно вдивлятися й уважно прислухатися.

Його сподівання справдилися. Минуло лише кілька секунд, і зсередини долинуло два коротких удари. Молода жінка у відповідь постукала один раз, і віконниця прочинилася.

Можна тільки уявити собі, як напружився д’Артаньян, намагаючись усе побачити й почути.

На жаль, джерело світла вже перенесли в іншу кімнату. Але очі юнака вже призвичаїлися до темряви. Втім, дехто запевняє, що гасконці вночі бачать не гірше за котів.

Д’Артаньян побачив, як молода жінка витягла з кишені якийсь білий згорток і швидко розгорнула його. То була хусточка. Піднісши її до вікна, вона вказала господарю на ріжечок.

Ця хусточка нагадала д’Артаньянові іншу, знайдену ним біля ніг пані Бонасьє, і змусила його згадати про хусточку, що упустив Араміс.

«Що в біса означає ця хусточка?»

З того місця, де він стояв, д’Артаньян не міг бачити Арамісового обличчя, – ми кажемо Арамісового, бо юнак навіть не сумнівався, що саме його друг розмовляє з дамою, яка стояла на вулиці. Цікавість узяла гору над обережністю, і, користуючись тим, що увага обох дійових осіб цієї сцени була цілком прикута до хусточки, д’Артаньян вигулькнув зі свого укриття, крадькома, зі швидкістю блискавки перетнув вулицю та притулився до рогу будинку, звідки можна було добре бачити все, що відбувається в кімнаті Араміса.

Та коли він зазирнув у вікно, то мало не скрикнув від подиву: з нічною відвідувачкою розмовляв не Араміс – то була жінка. На жаль, д’Артаньян хоч і розгледів обриси фігури, але обличчя її роздивитися не зміг.

Цієї миті жінка, яка була в кімнаті, вийняла з кишені другу хусточку й помінялася з нічною відвідувачкою. Потім жінки сказали одна одній ще кілька слів. Нарешті віконниця зачинилася. Жінка, що стояла на вулиці, обернулась і пройшла за кілька кроків од д’Артаньяна, накинувши на голову каптур свого плаща. Але запізно – д’Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.

Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, уже промайнуло йому в голові, коли жінка вийняла з кишені хусточку. Але як могло статися, що пані Бонасьє, відрядивши його по пана де Ля Порта, який мав би відвести її до Лувру, о пів на дванадцяту ночі бігала паризькими вулицями, наражаючи себе на небезпеку вдруге бути викраденою?

Лише важлива справа могла змусити пані Бонасьє так ризикувати. А яка важлива справа може бути у двадцятип’ятирічної жінки? Кохання!

Але задля себе самої чи якоїсь третьої особи нехтувала вона власною безпекою, а може, й життям? Ось питання, яке постало перед д’Артаньяном. Його серце мучив демон ревнощів, так ніби він і справді був уже коханцем чарівної пані Бонасьє.

Зрештою, існував простий спосіб, щоб з’ясувати, куди прямує пані Бонасьє: простежити за нею. І д’Артаньян удався до нього не задумуючись.

Та, помітивши незнайомого, що, вийшов з ніші в стіні, мов статуя, що враз ожила, і почувши його кроки, які все ближче лунали за нею, пані Бонасьє злякано скрикнула і побігла.

Д’Артаньян кинувся за нею. Наздогнати жінку, що плуталася в складках свого плаща, було неважко. Вона не пробігла ще й третини вулиці, на яку завернула, як він її наздогнав. Бідолашна зовсім знесиліла – не так від утоми, як від страху, – і коли д’Артаньян поклав руку їй на плече, вона впала навколішки і здушеним голосом вигукнула:

– Убийте мене, якщо хочете! Але ви нічого не дізнаєтеся від мене!

Д’Артаньян підняв її, обхопивши за талію. Та відчувши, як вона обвисла на його руці, він зрозумів, що вона ось-ось знепритомніє, і поспішив її заспокоїти, запевняючи у своїх добрих намірах. Ці слова не мали для пані Бонасьє ніякого значення: говорити можна що завгодно, а мати на думці найгірше. Але голос, який промовляв їх, зробив свою справу. Молодій жінці здалося, що вона його вже десь чула. Розплющивши очі, вона глянула на людину, що так дуже перелякала її, і, впізнавши д’Артаньяна, радісно скрикнула.

– О, це ви! Це ви! – повторювала вона. – Боже, дякую тобі!

– Так, це я, – сказав д’Артаньян. – Я, кого Бог послав, щоб оберігати вас.

– І тому ви стежили за мною? – спитала молода жінка, лукаво всміхаючись. Її від природи жартівлива вдача швидко звільнилася від страху, який охопив її кілька хвилин тому, бо всі її побоювання розвіялись одразу, щойно вона впізнала друга в тому, кого мала за ворога.

– Мушу признатися, що це не так, – відповів д’Артаньян. – Я випадково опинився на вашій дорозі. Побачив, як якась жінка стукає у вікно до одного з моїх друзів…

– Одного з ваших друзів? – урвала його мову пані Бонасьє.

– Саме так. Араміс – один з моїх найближчих друзів.

– Араміс? Хто це?

– Облиште, пані! Чи не збираєтеся ви запевнити мене в тому, що не знаєте Араміса?

– Я вперше чую це ім’я.

– І ви вперше приходили до цього будинку?

– Звичайно.

– І ви не знали, що в ньому живе молодий чоловік?

– Ні.

– Мушкетер?

– Уявлення не мала!

– Виходить, ви шукали не його.

– Цілком правильно. Та ви самі добре бачили, що особа, з якою я розмовляла, – жінка.

– Так, ваша правда. Але ця жінка, очевидно, одна з приятельок Араміса?

– Цього я не знаю.

– Але ж вона живе в нього?

– Це мене не обходить.

– Та хто ж вона?

– О, ця таємниця – не моя.

– Пані, ви чарівна, але водночас ви надзвичайно таємнича жінка.

– І ця таємничість применшує мою привабливість?

– Зовсім ні, навпаки, ви стаєте ще чарівнішою.

– Якщо так, дайте мені спертися на вашу руку.

– Охоче. Що тепер?

– А тепер проведіть мене.

– Куди?

– Туди, куди я йду.

– Але куди ви йдете?

– Ви побачите, бо проведете мене аж до дверей.

– Мені зачекати на вас?

– Це буде зайвим.

– То ви повертатиметесь самі?

– Може – так, може – ні.

– Але хто піде проводжати вас, чоловік чи жінка?

– Ще не знаю.

– Але я дізнаюся!

– Як?

– Я зачекаю і побачу, з ким ви вийдете.

– У такому разі – прощайте!

– Чому ж?

– Я більше не потребую ваших послуг.

– Але ж ви самі просили…

– Допомоги дворянина, а не нишпорки.

– Це надто жорстоко з вашого боку.

– Як називають того, хто стежить за людиною всупереч її волі?

– Безтактним.

– Це слово надто м’яке.

– Гаразд, пані. Я бачу, що доведеться виконувати всі ваші бажання.

– Чому ж ви не скористалися з нагоди, щоб відразу виконати одне з моїх бажань?

– Я каюся.

– Ви справді каєтесь?

– У цьому я не зовсім певен… Але я певен в іншому: я можу твердо обіцяти вам виконати все, що вам заманеться за умови, коли ви дозволите мені провести вас до того місця, куди ви йдете.

– І потім ви мене залишите?

– Так.

– І не станете чекати, поки я вийду, щоб простежити за мною?

– Ні.

– Слово честі?

– Слово дворянина!

– Тоді беріть мене під руку – й ходімо!

Д’Артаньян охоче виконав цей наказ, і пані Бонасьє, усе ще тремтячи від пережитих хвилювань, міцно схопилася за його руку. Так вони дійшли до кінця вулиці Лагарп. Тут, як здалося д’Артаньянові, пані Бонасьє знову завагалася, як це було раніш на вулиці Вожирар, але потім за якимись, відомими тільки їй, ознаками, очевидно, знайшла потрібні двері.

– Ну от ми й прийшли, – сказала вона, підходячи до цих дверей. – Я вам безмежно вдячна за те, що ви опинилися поряд зі мною і допомогли мені уникнути всіх небезпек, на які я могла наразитись, якби була сама. Але настала хвилина виконати вашу обіцянку. Я прийшла туди, куди мені було потрібно.

– А на зворотному шляху вам нічого буде боятися?

– Хіба що грабіжників.

– А грабіжників, значить, ви не боїтеся?

– А що вони можуть у мене взяти? Я не маю при собі ані гроша.

– Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку, прикрашену якимсь вензелем.

– Я не розумію, про що ви?

– Я кажу про хусточку, яку я підібрав біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.

– Мовчіть, нещасний, мовчіть! – закричала молода жінка. – Ви ж не хочете мене занапастити?

– Ви самі бачите, що вам усе ще загрожує небезпека, якщо однісінького слова досить, щоб ви знову затремтіли від страху, і не приховуєте: коли це слово дійде до чийогось вуха, то ви загинете. Пані, – вигукнув д’Артаньян, схопивши її за руку і спрямувавши на неї палкий погляд, – будьте ж розсудливі, довіртеся мені! Невже ви не прочитали в моїх очах, що моє серце сповнене прихильності й відданості вам?

– Я вірю вам, – відповіла пані Бонасьє. – Тому ви можете розпитувати мене про всі мої таємниці, і я вам не криючись про все розповім, але я не маю права звіряти вам чужі таємниці.

– Гаразд, – погодився д’Артаньян. – Я сам їх розкрию. Оскільки ці таємниці можуть впливати на вашу долю, вони повинні стати й моїми.

– Остерігайтеся! – вигукнула молода жінка, і в голосі її пролунали металеві нотки, які змусили д’Артаньяна мимоволі здригнутися. – Не втручайтеся в те, що стосується мене, – вже м’якше вела вона далі, – не намагайтеся допомогти мені у виконанні того, що я мушу зробити сама. Я прошу вас про це в ім’я того почуття, яке ви маєте до мене, в ім’я послуги, яку ви мені зробили і якої я ніколи в житті не забуду! Повірте тому, що я вам кажу! Не думайте більше про мене, я більше не існую для вас, ніби ви ніколи мене не бачили.

– Араміс теж мав вчинити так само, як я? – спитав д’Артаньян, якого її слова дійняли до живого.

– Добродію, ви вже вкотре вимовляєте це ім’я. Але ж я сказала вам, що не знаю цієї людини.

– Ви не знаєте людини, у віконницю якої ви стукали? Та годі вам, пані! Я не такий дурний, щоб повірити в це.

– Признайтеся, що ви цю історію самі придумали і вигадали цього Араміса, щоб примусити мене говорити.

– Я нічого не придумую, пані, я нічого не вигадую. Я кажу щиру правду.

– І ви запевняєте, що в цьому будинку мешкає один з ваших друзів?

– Я втретє повторюю вам: це будинок, де мешкає мій друг, і звуть його – Араміс.

– Усе це з’ясується з часом, – прошепотіла молода жінка, – а поки що, добродію, мовчіть!

– Якби ви могли заглянути в мою душу, – сказав д’Артаньян, – ви побачили б там таку щиру цікавість, що пожаліли б мене, і таке щире кохання, що тієї ж хвилини задовольнили б мою цікавість! Не треба боятися тих, хто вас кохає.

– Ви надто швидко заговорили про кохання, – зауважила молода жінка, похитавши головою.

– Кохання спалахнуло в моєму серці так швидко, бо я вперше по-справжньому закохався. До того ж мені немає ще й двадцяти.

При цих словах пані Бонасьє крадькома глянула на нього.

– Послухайте, я вже натрапив на слід, – сказав д’Артаньян. – Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку ж хусточку, як і та, що ви показали жінці, яка була в нього, через хусточку, прикрашену – я цього певен – таким самим вензелем.

– Добродію, – мовила молода жінка, – ви страшенно стомлюєте мене цими запитаннями, клянуся вам.

– Але, пані, ви ж така обережна і передбачлива… А що, коли б вас затримали і знайшли цю хусточку, хіба це вас не скомпрометувало б?

– А з якої речі? Хіба це не мої ініціали? «К. Б.» – Констанція Бонасьє.

– Або Камілла де Буа-Трасі.

– Мовчіть, пане! Мовчіть! Якщо небезпека, в якій опинилася я, не може зупинити вас, то подумайте про небезпеку, на яку наражаєтеся ви.

– Я?

– Так, ви. За одне лише знайомство зі мною ви можете потрапити до в’язниці або й поплатитися життям.

– Тоді я не залишу вас ні на мить!

– Добродію… – відповіла молода жінка, молитовно складаючи долоні, – добродію, заради всього святого, я звертаюся до честі військового, до благородства дворянина – залиште мене! Чуєте: б’є північ, на мене чекають о цій порі.

– Пані, – сказав юнак уклоняючись, – я не можу відмовити тому, хто так мене просить. Заспокойтесь, я залишаю вас.

– І ви не підете за мною, не будете вистежувати мене?

– Я зараз же повертаюся до себе додому.

– О, я знала, що ви милий юнак! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеликих дверей, ледве помітних у кам’яній стіні.

Д’Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.

– О, краще б я ніколи вас не зустрічав! – вигукнув він з тією простодушною грубістю, якій жінки нерідко віддають перевагу перед вишуканою ввічливістю, бо вона розкриває справжні думки людини і доводить, що почуття беруть гору над розумом.

– Проте… – мовила пані Бонасьє майже лагідно, стискаючи руку д’Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, – я не можу сказати так само щодо вас: хай на сьогодні усе скінчилось, але, можливо, завтра воно матиме продовження. Хтозна, якщо коли-небудь мене звільнять від обов’язку зберігати таємницю, чи не задовольню я тоді вашу цікавість…

– А ви можете обіцяти відповісти і на моє кохання? – не тямлячись від захоплення, вигукнув юнак.

– О, я не можу вам нічого обіцяти! Це буде залежати від тих почуттів, які ви зумієте викликати в мені.

– Отже, сьогодні, пані…

– Сьогодні, добродію, я відчуваю тільки вдячність.

– Ви надто добрі, – сумно зауважив д’Артаньян, – і зловживаєте моїм коханням.

– Ні, добродію, я користуюся вашим благородством – ото й усе. Але повірте, є люди, які вміють не забувати своїх обіцянок.

– О, ви робите мене найщасливішою людиною у світі! Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!

– Будьте певні! Настане час, і я згадаю про все. А тепер ідіть, заради всіх святих, ідіть! На мене чекали рівно опівночі, і я вже запізнююсь.

– На п’ять хвилин.

– Так, але іноді п’ять хвилин – це п’ять століть.

– Коли кохаєш!

– А хто вам сказав, що на мене чекає закоханий?

– На вас чекає чоловік! – скрикнув д’Артаньян. – Чоловік!

– Ну от, ви знову за своє, – мовила пані Бонасьє з легкою усмішкою, в якій проступав відтінок нетерпіння.

– Ні! Я йду, я залишаю вас. Я довіряю вам, я хочу, щоб ви повірили, що я справді відданий вам, нехай навіть ця відданість і межує з дурістю. Прощавайте, пані, прощавайте!

Відчуваючи, що йому забракло сил просто так відпустити її руку, д’Артаньян буквально відірвався від неї й кинувся бігти. Пані Бонасьє, тим часом, узявшись за молоток, постукала в двері так само, як перед тим у віконницю: три удари неквапом через рівні проміжки часу. Добігши до рогу вулиці, д’Артаньян озирнувся: двері відчинилися й зачинились. Гарненька дружина галантерейника зникла за ними.

Д’Артаньян продовжував свій шлях. Він дав слово не вистежувати пані Бонасьє, і, навіть якби його життя залежало від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, д’Артаньян однаково повернувся б додому, бо заприсягнувся, що зробить саме так. За п’ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.

«Бідолашний Атос! – думав він. – Він не зрозуміє, що все це означає. Він, певне, заснув, чекаючи на мене, або повернувся додому, а там довідався, що в його квартирі побувала жінка. Жінка в Атоса! Але ж була жінка в Араміса, – міркував далі д’Артаньян. – Усе це дуже дивно, і мені достобіса кортить дізнатися, як події розвиватимуться далі».

– Жахливо, пане, жахливо! – відповів йому голос, який напевне належав Планше.

Як виявилося, д’Артаньян, розмовляючи сам із собою, що нерідко трапляється з людьми, чимось дуже заклопотаними, непомітно для себе опинився в під’їзді свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його квартиру.

– Жахливо? Що ти верзеш, дурню? – спитав д’Артаньян. – Що сталося, зрештою?

– До лиха та ще лихо.

– Ну?

– По-перше, арештували пана Атоса.

– Арештували? Атоса арештували? За що?

– Його застали у вас. І вирішили, що він – це ви.

– І хто його арештував?

– Гвардійці. Ïх привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали звідси.

– Чому ж він не назвався, не сказав їм, що не має ніякого відношення до цієї справи?

– Він і не збирався цього робити, пане. Навпаки, він підійшов ближче до мене й шепнув: «Зараз необхідно бути на волі твоєму панові, а не мені. Він знає, що до чого, а мені нічого не відомо. Треба виграти час, тому нехай гадають, що взяли його. Днів через три я скажу їм, хто я насправді, і їм доведеться мене випустити».

– Браво, Атосе! Благородна душа! – прошепотів д’Артаньян. – Як це на нього схоже! Що ж зробили гвардійці?

– Четверо повели його, не знаю куди – до Бастилії чи до Фор-Левека. Двоє залишилися з людьми в чорному, які перевернули догори дном весь будинок і забрали всі папери. А ще двоє тим часом вартували біля дверей. Потім, скінчивши з обшуком, вони пішли, навіть не зачинивши за собою двері.

– А Портос і Араміс?

– Я не застав їх удома, тому вони й не прийшли.

– Але вони можуть прийти з хвилини на хвилину. Ти ж попросив переказати їм, що я на них чекаю?

– Так, пане.

– Гаразд. Залишайся тут і, якщо вони прийдуть, розкажи їм про те, що сталося. Хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова шишка». Тут залишатися їм небезпечно: за будинком можуть стежити. Я побіжу до пана де Тревіля, щоб сповістити його, а потім приєднаюся до них.

– Слухаюсь, пане, – сказав Планше.

– Я сподіваюся, ти не злякаєшся і не втечеш звідси? – спитав д’Артаньян, повертаючись назад і намагаючись якось підбадьорити свого слугу.

– Не турбуйтеся, пане, – відповів Планше. – Ви ще не знаєте мене. Я хоробрий, коли постараюся, повірте мені. Головне – постаратися. До того ж я пікардієць.

– Домовилися, – мовив д’Артаньян. – Отож ти скоріше вмреш, ніж залишиш свій пост?

– Так, пане. Я зроблю все що завгодно, щоб довести, як я вам відданий.

«Чудово! – подумав д’Артаньян. – Схоже, спосіб, що його я вжив до цього хлопця, виявився непоганим. При нагоді я знову ним скористаюся».

І з усією швидкістю, на яку були здатні його ноги, вже трохи стомлені сьогоднішньою біганиною, він помчав на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревіля не було вдома. Його рота несла варту в Луврі, і він був там разом зі своїми мушкетерами.

Потрібно було за всяку ціну побачитися з паном де Тревілем. Він мав знати, що відбувається. Д’Артаньян вирішив спробувати пройти в Лувр, сподіваючись, що мундир гвардійця роти пана Дезессара стане йому за перепустку.

Він спустився вниз по вулиці Пті-Огюстен і, діставшись набережної, попрямував до Нового мосту. У нього виникла була думка скористатися поромом, але, підійшовши до берега й машинально сунувши руку в кишеню, він зрозумів, що від річкової прогулянки доведеться відмовитись: йому нічим було заплатити поромникові.

Д’Артаньян уже підходив до вулиці Генего, коли його увагу привернуло двоє людей, що поспішали з-за рогу вулиці Дофіна. Це були чоловік і жінка. Щось у їхньому вигляді вразило д’Артаньяна.

Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, а чоловік був вилитий Араміс.

Схожість посилювалася ще й тим, що жінка була в чорній накидці, яку д’Артаньян добре запам’ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лагарп, а на чоловікові була форма мушкетера.

Обличчя жінки закривав низько опущений каптур накидки, а чоловік ховав своє обличчя за носовою хусточкою. Ця завбачливість свідчила про те, що їм не хотілося, аби їх упізнали.

Вони пішли по мосту. Дорога д’Артаньяна теж вела через міст, позаяк він прямував до Лувру. І він подався слідом за ними.

Не ступив він і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що жінка – пані Бонасьє, а чоловік – Араміс.

І відразу ж усі підозри, розбурхані ревнощами, з новою силою прокинулися в його душі.

Він був двічі обдурений – другом і тією, котру любив уже як коханку. Пані Бонасьє присягалась йому всіма богами, що не знає Араміса, а за чверть години він зустрічає її під руку з Арамісом.

Д’Артаньян навіть не подумав про те, що з гарненькою галантерейницею він познайомився лише якихось три години тому, що вона нічим йому не зобов’язана, хіба що звільненням з рук поліцейських, які хотіли її викрасти, і що вона йому нічого не обіцяла. Він почувався коханцем, ображеним, ошуканим і осміяним. Лють охопила його, і кров ударила в скроні. Він вирішив будь-що дізнатися правду.

Молода жінка та її супутник помітили, що за ними стежать, і наддали ходи. Д’Артаньян кинувся бігти й випередив їх. Потім, повернувши назад, заступив їм дорогу саме тоді, коли вони проходили повз статую Самаритянки^[28], освітлену ліхтарем, який заливав світлом усю цю частину мосту.

Д’Артаньян зупинився перед ними, і вони теж змушені були зупинитися.

– Що вам треба, добродію? – спитав, відступаючи на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого д’Артаньян зрозумів, що одне з його припущень виявилося помилковим.

– Це не Араміс! – вигукнув він.

– Ні, добродію, не Араміс. І оскільки, судячи з вашого вигуку, ви помилилися, я прощаю вас.

– Ви прощаєте мене? – перепитав д’Артаньян.

– Так, – відповів незнайомець. – Тому дозвольте пройти, коли у вас немає до мене ніякої справи.

– Це так, добродію, – сказав д’Артаньян, – у мене справа не до вас, але до вашої дами.

– До моєї дами? Ви ж не знаєте її! – здивувався незнайомий.