Три мушкетери

– Ви помиляєтесь, добродію, я її знаю.

– Он як! – зауважила з докором пані Бонасьє. – Ви дали мені слово дворянина і військового, і я сподівалася, що цього цілком досить!

– Але… – знічено промовив д’Артаньян, – ви обіцяли мені…

– Обіпріться на мою руку, пані, – запропонував іноземець, – нам треба йти.

Але д’Артаньян, приголомшений і принижений, продовжував стояти, схрестивши руки на грудях, перед незнайомим та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив уперед і рукою відсторонив д’Артаньяна.

Д’Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу. Тієї ж миті іноземець блискавично вихопив свою.

– Заради святого неба, мілорде! – скрикнула пані Бонасьє, кидаючись між ними й руками хапаючи їхні шпаги.

– Мілорд! – скрикнув д’Артаньян, у голові якого сяйнув несподіваний здогад. – Мілорд!.. Пробачте, добродію… Невже ви…

– Його світлість герцог Бекінгемський, – стиха мовила пані Бонасьє. – Але тепер ви можете занапастити нас усіх.

– Мілорде, пані, прошу вас, вибачте!.. Але ж я кохаю її, мілорде, і я ревнував. Ви знаєте, мілорде, що значить кохати! Вибачте, і смію запевнити вас, що я ладен віддати своє життя за вашу світлість!

– Ви славний юнак, – сказав герцог, простягаючи д’Артаньянові руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуєте мені свої послуги – я їх приймаю. Йдіть за нами до Лувру і, коли помітите, що хтось за нами стежить, убийте цього негідника.

Взявши шпагу в руку, д’Артаньян пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов назирці за ними, ладен і справді вбити на місці кожного, хто посмів би посягнути на життя благородного і вишуканого міністра Карла I.

Та, на щастя, молодому героєві не трапилося цього вечора нагоди довести герцогу свою відданість, і молода жінка разом з красенем мушкетером без усяких пригод дісталися Лувру, куди їх впустили через хвіртку навпроти вулиці Ешель. Що ж до д’Артаньяна, то він одразу заквапився до шинку «Соснова шишка», де на нього чекали Портос і Араміс.

Він не став пояснювати їм причину, через яку він їх потурбував, а сказав лише, що сам уладнав справу, для якої, здавалося йому, могла знадобитись їхня допомога.

А тепер, захоплені нашим оповіданням, дамо трьом друзям змогу повернутися до своїх домівок і помандруємо звивистими коридорами Лувру за герцогом Бекінгемом та його чарівною Аріадною^[29].

XII
ДЖОРДЖ ВІЛЛЬЄРС, ГЕРЦОГ БЕКІНГЕМСЬКИЙ

Пані Бонасьє та герцог потрапили до Лувру без особливих труднощів: її знали як служницю королеви, а він був у формі мушкетера пана де Тревіля, рота якого, як ми вже сказали, того вечора вартувала в палаці. Проте Жермен передусім піклувався про королеву, і якби щось і сталося, то пані Бонасьє звинуватили б тільки в тому, що вона провела до Лувру свого коханця. Звичайно, вона б узяла цей гріх на себе. Вона, щоправда, заплямувала б своє добре ім’я, але кого цікавить добре ім’я якоїсь галантерейниці!

Увійшовши на подвір’я, герцог і пані Бонасьє пройшли кроків двадцять п’ять уздовж кам’яної огорожі. Там вони опинилися біля маленьких службових дверей, які залишали відчиненими вдень, але звичайно замикали на ніч. Пані Бонасьє штовхнула ці двері, і вони ввійшли. Хоч довкола панувала темрява, але пані Бонасьє добре орієнтувалася в цій частині Лувру, що була відведена для двірських службовців. Замкнувши за собою двері, вона взяла герцога за руку і, тримаючись за поручні й намацуючи ногою сходинки, почала підійматися. Герцог нарахував два поверхи. Опинившись на сходовій площадці, пані Бонасьє повернула праворуч, провела свого супутника довгим коридором і спустилася поверхом нижче, пройшла ще кілька кроків, уставила ключ у замок, одімкнула двері і завела герцога до кімнати, в якій горів тільки нічник.

– Залишайтеся тут, мілорде, – шепнула вона. – Зараз прийдуть.

Сказавши це, вона вийшла в ті самі двері й замкнула їх за собою на ключ, так що герцог міг з повним правом назвати себе в’язнем.

Треба сказати, що герцог Бекінгем, опинившись під замком у напівтемній кімнаті, не відчував ані найменшого страху. Однією з найважливіших рис його вдачі була невтолима спрага пригод і любов до всього романтичного. Безстрашний і заповзятливий, він не вперше наражав своє життя на небезпеку за подібних обставин. Йому було вже відомо, що послання, начебто відправлене Анною Австрійською, було пасткою. Та, замість того щоб повернутися в Англію, він, скориставшись нагодою, попросив передати королеві, що не поїде, не побачивши її. Спершу королева рішуче відмовилася зустрічатися з ним, але потім злякалася, що герцог, роздратований її відмовою, скоїть якусь дурницю. Вона вже зважилася прийняти його й просити негайно виїхати з міста, але того самого вечора, коли вона це вирішила, викрали пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й провести його до Лувру. Два дні ніхто не знав про її долю, і запущений механізм зупинився. Тільки коли пані Бонасьє вирвалася на волю й побачилася з де Ля Портом, усе знову набрало обертів, і вона успішно завершила небезпечну операцію, яка, коли б її не викрали, могла б здійснитися на три дні раніше.

Лишившись на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. Мундир мушкетера дуже пасував йому.

У свої тридцять п’ять років він зажив слави найвродливішого вельможі і найелегантнішого кавалера як у Франції, так і в Англії.

Улюбленець двох королів, власник незліченних багатств, повновладний правитель королівства, яке то збурювалось, то заспокоювалося, підкоряючись його власним примхам, Джордж Вілльєрс, герцог Бекінгемський, жив надзвичайним життям, яке потім ще не одне сторіччя викликало захват і подив нащадків.

Самовпевнений, переконаний у своїй могутності і в тому, що закони, які керують іншими людьми, на нього не поширюються, він ішов прямісінько до мети, незважаючи на те, що ця мета така висока й сліпуча, і для когось іншого безумством здавалося б навіть подумати про неї. Все це привело до того, що він уже кілька разів зустрічався з прекрасною і недоступною Анною Австрійською і, вразивши її своїм блиском, змусив закохатися в себе.

Отже, як ми вже казали, Джордж Вілльєрс зупинився перед дзеркалом. Поправивши своє розкішне хвилясте волосся золотавого кольору, щоб відновити бездоганну зачіску, трохи скуйовджену мушкетерським капелюхом, він підкрутив вуса і, сповнений радості, щасливий і гордий тим, що наближається мить, якої він так довго чекав, усміхнувся своєму відображенню.

У цю мить у стіні відчинилися непримітні двері і до кімнати ввійшла жінка. Герцог побачив її відображення в дзеркалі. Він радісно скрикнув – це була королева!

Анні Австрійській було років двадцять шість чи двадцять сім, вона була в тій порі, коли врода розквітає якнайпишніше.

Вона ступала, як королева, ні, скоріше, як богиня. Очі, в яких виблискував смарагд, були взірцем досконалості і випромінювали водночас лагідність і велич. Її маленький яскраво-червоний рот не псувала навіть нижня губа, дещо випнута вперед, як у всіх спадкоємців австрійського королівського дому: королева була надзвичайно приваблива, коли всміхалася, та коли вона хотіла виказати найглибшу зневагу, то важко було б собі уявити виразнішу гримасу.

Шкіра її була напрочуд ніжною й м’якою. Руки та плечі вражали досконалою красою, і всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах як щось незрівнянне.

І нарешті, її волосся, колись біляве, а тепер каштанового відтінку, ретельно зачесане і щедро припудрене, чудово обрамляло її обличчя, якому найвимогливіший критик міг побажати лише трохи менше рум’ян, а найвимогливіший скульптор – ледь витонченішої лінії носа.

Герцог Бекінгем на мить застиг, осліплений її красою: ще ніколи, ні на балах, ні на святах, Анна Австрійська не здавалася йому такою гарною, як тепер, коли вона, у простій сукні з білого шовку, з’явилася перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної з її іспанських покоївок, яка не залишила свою господиню, незважаючи ні на гнів ревнивого короля, ні на переслідування кардинала Рішельє.

Анна Австрійська зробила два кроки назустріч герцогові. Бекінгем кинувся до її ніг і, перш ніж королева встигла його підвести, палко поцілував край сукні.

– Герцогу, вам уже відомо, що це не я продиктувала того злощасного листа?

– О так, вельможна пані, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що треба бути дурнем, божевільним, щоб повірити, ніби мармур може ожити, а сніг випромінювати тепло. Але що вдієш: коли сам кохаєш, так легко вірити, що й тебе кохають! І все-таки моя подорож була немарною, адже я бачу вас.

– Хай і так, – відповіла Анна Австрійська, – але вам відомо, чому я погодилася побачитися з вами? Я прийшла на цю зустріч, жаліючи вас. Ви байдужі до моїх переживань, ви вперто відмовляєтеся виїхати з країни, хоча, залишаючись тут, ви ризикуєте життям і змушуєте мене ризикувати моєю честю. Я погодилася побачитися з вами, щоб сказати: весь світ проти нас – морська глибочінь, ворожнеча між нашими королівствами, непорушність подружніх клятв. Це святотатство – боротися проти всього цього, мілорде! Я прийшла сюди, нарешті, для того, щоб сказати вам, що ми не повинні більше бачитися.

– Говоріть, пані, говоріть, королево! – вигукнув Бекінгем. – Ніжність вашого голосу зм’якшує жорстокість ваших слів… Ви кажете про святотатство. Ні, святотатство – це розлучати серця, які Бог створив одне для одного!

– Мілорде, – вигукнула королева, – ви забуваєте: я ніколи не говорила, що кохаю вас!

– Але ви ніколи не говорили мені й того, що не кохаєте мене. Хоча вимовити такі слова – це було б виявом жорстокої невдячності з боку вашої величності. Бо, скажіть мені, де ви ще знайдете таке кохання, як моє, кохання, яке ні часові, ні розлуці, ні безнадії згасити несила? Кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, випадковим поглядом, словом, мовленим мимохіть? Минуло три роки, пані, відколи я вперше побачив вас, і от уже три роки, як я безтямно кохаю вас! Хочете, я розповім, як ви були вдягнені, коли я побачив вас уперше? Хочете, я до найменших подробиць змалюю кожну деталь вашого туалету?.. Я бачу вас, як тепер. Ви сиділи на подушках, за іспанським звичаєм. На вас була зелена атласна сукня, гаптована сріблом і золотом, широкі рукава були підв’язані і скріплені застібками з великих діамантів, даючи змогу милуватися вашими чарівними руками. Шию прикривав мереживний комір, а на голові був маленький капелюшок того ж кольору, що й сукня, а на капелюшку – перо чаплі… О, я заплющую очі – і бачу вас такою, якою ви були тоді! Я розплющую очі – і бачу вас такою, як зараз, тобто в тисячу разів прекраснішою!

– Яке божевілля! – прошепотіла Анна Австрійська, в якої забракло мужності розсердитися на герцога за те, що він так вірно зберіг у своєму серці її образ. – Яке божевілля розпалювати марні почуття такими спогадами!

– Чим же я маю жити? В мене нічого не лишилося, крім спогадів! Вони моє щастя, мій скарб, моя надія! Кожна хвилина, коли я бачуся з вами, – це ще один діамант, який я ховаю до скарбниці свого серця. Сьогодні я підібрав четвертий діамант, загублений вами. Адже за три роки, пані, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустріч я щойно вам нагадав, удруге я бачив вас у пані де Шеврез, утретє – в Ам’єнському саду…

– Герцогу, – зашарівшись, прошепотіла королева, – не згадуйте про той вечір!

– О ні, навпаки, згадаймо про нього, ваша величносте! Той вечір – найщасливіший, найрадісніший у моєму житті. Чи пам’ятаєте ви, яка чудесна була ніч? Було тепло, і повітря було сповнене казкових пахощів. Темно-синє небо густо всипали зірки. О, того разу, пані, мені пощастило на мить залишитися з вами наодинці. Того разу ви ладні були розповісти мені про все – про вашу самотність і про смуток вашого серця. Ви спиралися на мою руку… ось так. Нахиляючись, я відчував, як ваше ніжне волосся торкається мого обличчя, і кожен дотик змушував мене тремтіти з голови до ніг. О, королево! Ви не знаєте, яке божественне щастя, яке райське блаженство дарує така мить!.. Усі мої володіння, багатства, славу, усі дні, що лишилося мені ще прожити, ладен я віддати за одну таку мить, за одну таку ніч! Люба пані, присягаюся вам, що тієї ночі ви кохали мене!..

– Мілорде, можливо, що саме місце, де ми зустрічалися, той казковий вечір, чарівність ваших очей і тисячі інших обставин, які часом сполучаються разом, аби занапастити жінку, того фатального вечора об’єдналися проти мене. Але ви бачили, мілорде, королева прийшла на допомогу слабкій жінці: на перше ж ваше слово, необачно мовлене, на першу вільність, яку ви собі дозволили, я покликала служницю.

– О так, це правда. І ніяке інше кохання, крім мого, не витримало б такого випробування. Але моє кохання, здолавши його, спалахнуло ще сильніше і навіки поселилося в моїм серці. Повернувшись до Парижа, ви сподівалися від мене сховатись, ви гадали, що я не насмілюся покинути скарбу, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби, всі королі на землі! Минув лише тиждень, і я повернувся, пані. Цього разу вам уже немає чим дорікнути мені. Я ризикую позбутися довіри мого короля, ризикую своєю головою, щоб мати щастя хоч кілька хвилин бачити вас, я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, зваживши на моє каяття та покірливість.

– Так, але всі ці ваші безумства, в яких я – ви знаєте це самі, мілорде, – була невинна, стали причиною обмови. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився. Він вигнав пані де Верні, Пюнтажа відправив на заслання, пані де Шеврез упала в неласку. А коли ви захотіли повернутися до Франції як посол, король особисто, – згадайте, мілорде, – король особисто висловився проти цього.

– Так, і Франція заплатить війною за відмову свого короля. Якщо відтепер я не зможу більше бачити вас, пані, – що ж, я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Чи знаєте ви, з якою метою було почато експедицію на острів Ре і навіщо я маю намір укласти союз із протестантами Ла-Рошелі? Задля втіхи бачити вас. Я знаю, що я не дійду зі своїми військами до самого Парижа. Але за цією війною настане замирення, замирення вимагатиме переговорів, а вести переговори буде доручено мені. І тоді вже ніхто не посміє мене не прийняти, і я повернуся в Париж, і зможу побачити вас бодай на одну-єдину мить, і буду щасливий. Щоправда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям. Але що мені до цих людей, головне – побачити вас! Усе це, можливо, божевілля, марення, але скажіть, яка жінка ще має такого палкого коханця? У якої королеви є відданіший слуга?

– Мілорде, мілорде, на своє виправдання ви наводите докази, які не додають вам слави. Те, що мало б свідчити про ваше кохання, я сприймаю як можливий злочин.

– Ви вважаєте так тому, що не кохаєте мене, ваша величносте. Якби ви мене кохали, ви зовсім інакше сприймали б усе це. Та коли б ви мене кохали… коли б ви мене кохали, щастя було б надмірним, і я збожеволів би! Так, пані де Шеврез, про яку ви щойно говорили, пані де Шеврез була не такою жорстокою, як ви: Голланд кохав її, і вона відповідала йому взаємністю.

– Пані де Шеврез не була королевою, – прошепотіла Анна Австрійська, вражена силою такої глибокої пристрасті.

– Отож, ви кохали б мене, ви, вельможна пані, коли б не були королевою? Скажіть, кохали б? Чи можу я вважати, що тільки ваш високий сан змушує вас бути такою жорстокою до мене? Чи можу повірити, що, коли б ви були пані де Шеврез, нещасний Бекінгем міг би сподіватися?.. Дякую за ці божественні слова, о моя прекрасна королево, тисячу разів дякую!

– Мілорде, ви не так зрозуміли… ви неправильно витлумачили мої слова. Я не хотіла сказати…

– Мовчіть, мовчіть! – перепинив її герцог. – Якщо своїм щастям я зобов’язаний помилці, не будьте такою жорстокою, щоб виправляти її. Ви самі сказали: мене заманили в пастку. Можливо, мені це коштуватиме життя… Так дивно: з якогось часу в мене таке передчуття, ніби я скоро помру.

При цих словах на вустах герцога майнула сумна і разом з тим чарівна усмішка.

– О Боже! – вигукнула Анна, і непідробний жах, який пролунав у її голосі, був незаперечним доказом того, що її почуття до герцога набагато сильніше, ніж вона вдавала.

– Пані, я кажу це зовсім не для того, щоб налякати вас. Зовсім ні! Зрештою, це просто смішно, і повірте, мене мало хвилюють такі передчуття. Але слова, які ви щойно зронили, надія, яку ви майже подарували мені, наперед спокутують усе, навіть мою смерть.

– Послухайте, мілорде, – сказала Анна Австрійська, – у мене теж є передчуття, і мені сняться жахливі сни. Мені снилося, що я бачу вас розпростертого на землі, закривавленого, пораненого…

– Пораненого в лівий бік, ножем? – перебив її герцог.

– Так, саме так, мілорде: у лівий бік, ножем. Але хто міг сказати вам, що я бачила такий сон? Я довірила його лише Богові, та й то в молитві.

– Цього для мене досить, вельможна пані. Ви кохаєте мене, чи не так?

– Я вас кохаю? Я?

– Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, коли б ви мене не кохали? Хіба були б у нас ті самі передчуття, коли б наші серця не були зв’язані єдиною ниткою? Ви кохаєте мене, моя королево! Але чи тужитиме ваше серце за мною?

– О Боже милосердний! – вигукнула Анна Австрійська. – Я не витримаю цього! Благаю вас, герцогу, заради всього святого, йдіть, облиште мене! Не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я ніколи не порушу обітниці, даної перед Богом. Згляньтеся наді мною, їдьте! Якщо вас поранять у Франції, якщо ви помрете у Франції, якщо в мене буде найменша підозра, що кохання до мене стало причиною вашої смерті, я не переживу цього, я збожеволію! Їдьте вже, їдьте, благаю вас!

– О, яка ви прекрасна зараз! Боже, як я вас кохаю! – вигукнув герцог.

– їдьте! їдьте, благаю вас, і повертайтеся згодом. Повертайтеся як посол, як міністр, повертайтеся в супроводі охоронців, які зможуть захистити вас, і слуг, які оберігатимуть вас… Тоді я не боятимусь за ваше життя і буду щаслива побачити вас.

– Невже правда усе те, що ви кажете?

– Так.

– Тоді… тоді на знак вашого прощення подаруйте мені що-небудь, якусь дрібничку, що належить вам і слугуватиме доказом, що все це мені не наснилося. Якусь річ, яку ви носили і яку я теж міг би носити… перстень, ланцюжок…

– І ви поїдете… ви поїдете, коли я подарую те, про що ви просите?

– Так.

– Негайно ж?

– Так.

– Ви залишите Францію і повернетеся до Англії?

– Так, присягаюся вам.

– Зачекайте тоді, зачекайте…

Анна Австрійська пішла до себе і майже відразу повернулася, тримаючи в руках скриньку з рожевого дерева з золотою інкрустацією, прикрашену її вензелем.

– Візьміть це, мілорде, – сказала вона. – Візьміть і зберігайте на згадку про мене.

Герцог Бекінгем узяв скриньку і знову припав до її ніг.

– Ви обіцяли мені поїхати, – мовила королева.

– І я дотримаю свого слова! Вашу руку, вельможна пані, вашу руку, і я вже йду.

Анна Австрійська, заплющивши очі, простягла герцогові руку.

Бекінгем палко торкнувся губами цієї чарівної руки. Відчуваючи, що сили можуть полишити її, вільною рукою королева сперлася на Естефанію.

– Не пізніше ніж через півроку, ваша величносте, – пообіцяв герцог, підводячись, – якщо на той час я ще буду живий, я знову побачу вас, нехай мені для цього доведеться перевернути увесь світ.

І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

У коридорі на нього чекала пані Бонасьє, яка так само обережно і так само безперешкодно вивела його з Лувру.

XIII
ПАН БОНАСЬЄ

У нашій історії, як читач, певно, помітив, була людина, доля якої, незважаючи на її скрутне становище, мало кого цікавила. Цією людиною був пан Бонасьє, невинна жертва інтриг політичних і любовних, які так тісно перепліталися між собою в ті часи, багаті на лицарські подвиги та любовні пригоди.

На щастя – пам’ятає про це читач чи ні, – ми обіцяли не забувати про нього.

Поліцейські, які арештували його, запроторили пана Бонасьє до Бастилії і там, переляканого до смерті, провели перед взводом солдатів, які заряджали свої мушкети.

Бідолашного галантерейника штовхнули в довгий і темний коридор, де на нього накинулися конвоїри, обсипаючи найдошкульнішими ударами і найбрутальнішою лайкою. Поліцейські, побачивши, що мають справу з людиною недворянського походження, повелися з ним, як з останнім волоцюгою.

Десь приблизно за півгодини з’явився писар, який поклав край його мукам фізичним, але аж ніяк не душевним. Він наказав відвести його до кімнати для допитів. Як правило, в’язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не церемонитися.

Двоє тюремників схопили галантерейника, перетнули з ним тюремне подвір’я, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули його до кімнати з низько навислою стелею, де були лише стіл, стілець і комісар. Комісар сидів за столом і щось писав.

Тюремники підвели арештанта до столу і за наказом комісара відійшли на таку відстань, щоб не чути допиту.

Комісар нарешті відірвався від своїх паперів і підвів голову, ніби бажаючи пересвідчитись, хто перед ним. Він був мало привабливий на вигляд – гачкуватий ніс, жовті гострі вилиці, маленькі, але жваві й проникливі оченята. В обличчі було щось, що нагадувало куницю й лиса водночас. Його голова на довгій рухливій шиї визирала з коміра широкої суддівської мантії, похитуючись, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.

Комісар почав допит з того, що уточнив його ім’я та прізвище, вік, фах і місце проживання.

Арештований відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому п’ятдесят один рік, що колись він торгував галантерейними товарами, але тепер покинув цю справу і живе на вулиці Могильників, у будинку номер одинадцять.

Комісар, замість того щоб продовжити допит, виголосив довгу промову про небезпеку, яка загрожує маленькій людині, коли та втручається в політику.

Проте це був лише вступ. А далі комісар докладно розповів переляканому галантерейникові про необмежену владу пана кардинала, цього неперевершеного міністра, цього переможця всіх колишніх міністрів і взірця для міністрів майбутніх, силі якого ніхто не може протистояти безкарно.

Закінчивши другу частину своєї промови і свердлячи яструбиним поглядом бідолашного Бонасьє, комісар запропонував йому подумати про серйозність його становища.

Ці міркування не змусили галантерейника напружувати розум: він усе вже давно обміркував. Він проклинав той день і годину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, і особливо ту хвилину, коли ця хрещениця стала кастеляншею королеви.

Основою вдачі пана Бонасьє був глибокий егоїзм, що поєднувався з надзвичайною скнарістю, приправлений неймовірним боягузтвом і малодушністю. Кохання, яке він відчував до молодої дружини, було почуттям другорядним і не могло протистояти тому ницому, що ми про нього тут згадали.

Тому пан Бонасьє довго не думав, що відповісти.

– Пане комісар, – боязко почав він, – смію запевнити вас, що я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його високопреосвященства, який робить нам честь, керуючи нами.

– Та невже? – недовірливо спитав комісар. – Ну, а коли це й справді так, то з якого дива ви опинилися в Бастилії?

– Як я сюди потрапив, або, точніше, за що я сюди потрапив – цього я не можу вам пояснити, бо й сам нічого не знаю. Але напевно ж не за те, що, принаймні свідомо, завдав якусь прикрість панові кардиналові.

– Але ж ви вчинили злочин, якщо вас звинувачують у державній зраді.

– У державній зраді? – з жахом вигукнув Бонасьє. – У державній зраді?.. Як же людину, що ненавидить гугенотів і духу не виносить іспанців, простого галантерейника можуть звинувачувати в державній зраді? Ви самі подумайте, пане комісар! Це аж ніяк неможливо!

– Пане Бонасьє… – мовив комісар, дивлячись на звинувачуваного так, ніби його маленькі оченята мали здатність зазирати в найпотаємніші куточки свідомості. – Пане Бонасьє, у вас є дружина?

– Так, пане, – відповів галантерейник, затремтівши всім тілом і відчуваючи, що зараз усе остаточно заплутається. – У мене є… точніше… була дружина.

– Як це – була? Куди ж ви її поділи, якщо вона у вас була?

– Її викрали в мене, добродію.

– Викрали? – перепитав комісар. – Он воно як!

Бонасьє з цього «он воно як!» зробив висновок, що справа його чимдалі, то більше заплутується.

– Отже, її викрали, – продовжував комісар. – Ну, а чи відомо вам, хто саме її викрав?

– Мені здається, що я знаю.

– І хто ж та людина?

– Зважте, я нічого не стверджую. Я тільки підозрюю.

– Кого ви підозрюєте? Ну ж бо, відповідайте щиро.

Пан Бонасьє зовсім розгубився: як бути – все заперечувати чи говорити правду? Якщо він заперечуватиме, можуть припустити, що йому відомо про таке, в чому не сміє навіть зізнатися. А якщо він усе розповість, то у такий спосіб доведе свою добру волю. Тому він вирішив говорити правду.

– Я підозрюю, – почав галантерейник, – одного смаглявого чоловіка, високого на зріст, чорнявого, з гордовитим обличчям, на вигляд схожого на знатного вельможу. Як мені здалося, він кілька разів стежив за нами, коли я, зустрівши дружину біля виходу з Лувру, проводив її додому.

На обличчі комісара з’явився вираз якоїсь стурбованості.

– І як його ім’я? – спитав він.

– Його ім’я мені не відоме. Але якщо я коли-небудь зустріну цього чоловіка, я відразу впізнаю його, навіть серед тисячі інших, запевняю вас.

Комісар спохмурнів.

– Ви кажете, що впізнали б його серед тисячі інших? – перепитав він.

– Тобто я хотів сказати… – пробелькотів Бонасьє, помітивши, що припустився помилки в розмові з комісаром. – Я хотів сказати…

– Ви хотіли сказати, що впізнали б його, – урвав його мову комісар. – Гаразд. На сьогодні досить. Необхідно, перш ніж ми продовжимо нашу розмову, повідомити декого про те, що ви знаєте викрадача вашої дружини.

– Але ж я не сказав вам, що знаю його! – в розпачі вигукнув Бонасьє. – Навпаки, я сказав, що…

– Виведіть в’язня! – наказав комісар, звертаючись до двох охоронців.

– Куди накажете його відвести? – спитав писар.

– До камери.

– До якої?

– Та до першої-ліпшої, чорт його бери! Головне – щоб засуви були надійні, – мовив комісар з такою байдужністю, від якої в бідолашного Бонасьє похолонуло все від жаху.

«Ой лихо! – думав він. – Лихо на мою бідну голову! Дружина, певно, вчинила якийсь жахливий злочин. Мене вважають її спільником і покарають разом з нею. Вона, мабуть, зізналася, сказала, що про все мені розповідала. Ці жінки – такі слабкі створіння!.. До камери, до першої-ліпшої! Ну звісно! Невдовзі ранок… А потім – колесо, шибениця… О Боже! Зглянься наді мною!»

Не звертаючи ніякісінької уваги на жалібні зойки пана Бонасьє, до яких вони, зрештою, давно вже звикли, охоронці підхопили арештанта під руки й потягли до камери. Тим часом комісар похапцем писав якогось листа. Писар стояв біля нього, чекаючи.

Усю ніч Бонасьє не склепив очей. Він не міг заснути не тому, що йому було незатишно в тюремній камері: його мучила страшна тривога за свою подальшу долю. Він до самого ранку так і просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого звуку. І коли перші промені сонця зазирнули до камери, йому здалося, що й сонце забарвилося в жалобні тони.

Почувши, як відсувається засув, він підскочив, немов ужалений. Він подумав, що по нього прийшли, щоб відвести на ешафот. Тому, коли замість очікуваного ката на порозі з’явилися комісар, який допитував його напередодні, та писар, від радості він мало не кинувся їм на шию.

– Ваша справа, мій любий, дуже ускладнилася з учорашнього дня, – сказав комісар. – І я раджу розповісти все, що вам відомо. Тільки щире каяття може врятувати вас від гніву кардинала.

– Але я готовий усе розповісти! – вигукнув Бонасьє. – Принаймні все, що я знаю. Прошу вас, запитуйте мене.

– Перше: де зараз ваша дружина?

– Я ж вам сказав: її викрали.

– Припустімо, так воно і є. Але вчора після п’ятої години пополудні вона втекла – і не без вашої допомоги.

– Моя дружина втекла? – здивувався Бонасьє. – Бідолага! Але, добродію, якщо вона втекла, то я тут ні при чому, присягаюся вам!

– Навіщо ви заходили вчора до вашого мешканця, пана д’Артаньяна, і про що ви так довго з ним говорили?

– Так, це правда, пане комісар. Я визнаю, що це була моя помилка. Я й справді заходив до пана д’Артаньяна.

– І яка була мета вашого візиту?

– Я просив його допомогти мені розшукати мою дружину. Я вважав, що маю право вимагати, щоб її повернули. Але, як мені здається, я помилився і дуже прошу вас пробачити мені.

– І якою була відповідь пана д’Артаньяна?

– Пан д’Артаньян обіцяв допомогти мені. Але невдовзі я переконався, що він зрадив мене.

– Ви намагаєтеся ввести суд в оману! Пан д’Артаньян уклав з вами таємну угоду, і, виконуючи умови цієї угоди, він вигнав з вашого будинку поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від служителів правосуддя.

– Пан д’Артаньян викрав мою дружину? Дурниця! Це неймовірно!

– На щастя, пан д’Артаньян у наших руках, і вам влаштують з ним очну ставку.

– Ну що ж, слово честі, тим краще! – вигукнув пан Бонасьє. – Я буду радий побачити хоч одне знайоме обличчя…

– Введіть пана д’Артаньяна! – наказав комісар вартовим.

Вартові ввели Атоса.

– Пане д’Артаньян, – мовив комісар, звертаючись до Атоса, – розкажіть, що сталося між вами і ось цим паном.

– Але ж це зовсім не пан д’Артаньян! – вигукнув Бонасьє.

– Як! Це не пан д’Артаньян? – у свою чергу здивувався комісар.

– Ну звичайно, ні! – запевнив Бонасьє.

– Хто ж цей пан? – спитав комісар.

– Не можу вам сказати: я його не знаю.

– Як! Ви його не знаєте?!

– Ні.

– І ви ніколи його не бачили?

– Бачив, але не знаю, як його звуть.

– Ваше ім’я? – спитав комісар.

– Атос, – відповів мушкетер.

– Але це не людське ім’я, це назва якоїсь гори! – вигукнув бідолашний комісар, у якого вже голова йшла обертом від усього, що тут відбувалося.

– Це моє ім’я, – спокійно пояснив Атос.

– Але ви сказали, що вас звуть д’Артаньян.

– Я?

– Авжеж ви.

– Це мені сказали: «Ви пан д’Артаньян?» – на що я відповів: «Ви так гадаєте?» Стражники закричали, що вони в цьому певні. Я не став сперечатися з ними. До того ж я міг і помилитися.

– Добродію, ви ображаєте гідність суду.

– Ні в якому разі, – спокійно заперечив Атос.

– Ви пан д’Артаньян!

– От бачите, ви теж це стверджуєте.

– Але, пане комісар, – не витримав Бонасьє, – запевняю вас, тут не може бути жодного сумніву! Пан д’Артаньян – мій мешканець, і, отже, хоч він і не платить мені за квартиру або, точніше, саме тому, я й повинен його знати. Пан д’Артаньян – юнак років дев’ятнадцяти або двадцяти, не більше, а цьому добродію щонайменше тридцять. Пан д’Артаньян служить у гвардійській роті пана Дезессара, а цей добродій – мушкетер роти пана де Тревіля. Гляньте на його мундир, пане комісар!

– Справді, хай йому біс! – вилаявся комісар.

У цю хвилину відчинилися двері і гонець, якого ввів один з наглядачів Бастилії, вручив комісарові якогось листа.