Гра у відрізаний палець

14

За вікнами машини миготіло одноповерхове передмістя. Шофер різко натиснув на гальма, чортихнувся, вилаявши собаку, що вибіг на дорогу, і знову набрав швидкість.

Цей різкий поштовх відвернув Ніка від спогадів про Душанбе.

Він у укотре подивився на свій новий джинсовий костюм, отриманий двадцять хвилин тому від полковника. «Ніяких своїх речей! – сказав перед виходом Іван Львович. – Ось, надінь, має підійти. Ось твій паспорт, долари. Переклади кредитну картку та піґулки в кишеню куртки… Приведи себе в порядок, я почекаю на вулиці. Усі речі залиш у будинку».

Нік згадав про речі. Він усе-таки встиг залізти в одну з валіз і взяв звідти фотографію Тані з Володькою. Тепер ця фотографія теж лежала в нагрудній кишені джинсової куртки. Там же лежали два квитки на потяг і мільйон білоруських «зайчиків» – останнє, що Нік отримав від полковника, вже в машині.

– У Білорусі купиш кілька сумок і які-небудь речі в дорогу, – мовив, одірвавшись од вікна, Іван Львович. – Митниця не любить пасажирів без багажу.

Вони в’їхали в місто. Полковник дістав із кишені піджака мобільний телефон, набрав номер. Запитав когось: «Ну як?» Потім декілька хвилин слухав і перед тим, як заховати телефон у кишеню, сказав у трубку: «Скоро будемо».

Хвилин п’ять їхали мовчки.

– Після Видубичів поїдеш по набережній, – сказав полковник шоферові, коли попереду показалася естакадна розв’язка.

На набережній Іван Львович зупинив машину і запропонував Ніку прогулятися.

Вони йшли вздовж бетонного бортика, за яким спокійним пітоном плив Дніпро. Сонце висіло низько над пагорбом. По Набережному шосе проносилися машини. Прогримів по рейках трамвай, додавши у вуличний шум металевого дзвону.

– Ну що? Нервуєшся? – запитав, зупинившись біля бортика, полковник.

– Ні.

– От і добре. – Іван Львович дістав пачку сигарет. – Ти ж не палиш?

– Кинув іще в Душанбе.

– Молодець!

Іван Львович запалив, обвів поглядом широку дніпровську панораму.

– Місто подобається? – запитав.

Нік теж подивився на річку, на живі, забудовані багатоповерхівками береги, на острів, що виднівся ліворуч, на мости. Мовчки кивнув.

– Візьми польський телефон, – сказав полковник.

Нік заховав папірець у кишеню.

– Усе пам’ятаєш?

– Так.

– Тоді запам’ятай іще одне – найважливіше. Ти вирішив його врятувати, бо сам хочеш тікати. Ти – дезертир із СБУ, зрадник. Ти знаєш, де й у кого на заході можна отримати багато грошей, аби влаштуватися там ґрунтовно. Пообіцяй йому половину великої суми, наскільки у тебе вистачить фантазії. Тільки не переборщи, він же не ідіот! І ще – повторюй йому час від часу, що коли ти з ним розплатишся – ви розбіжитеся в різні боки. Зрозумів?

Нік кивнув.

Через півгодини машина зупинилась у дворі хрущовської п’ятиповерхівки. Ранній вечір ще насолоджувався тьмяним світлом уже невидимого звідси сонця.

Вони з полковником пройшли по майданчику зі стовпчиками для сушіння білизни, звернули до дитячого садка. Зайшли на його територію. Там, сховавшись за дерев’яною ігровою верандою, стояв знайомий мікроавтобус – «Мюллер ЛТД – підвісні стелі». Нік раптом подумав, що між цією назвою і внутрішньою начинкою мікроавтобуса все-таки присутній якийсь непрямий зв’язок.

У салоні за пультом сидів той же молодик, тільки одягнений він цього разу був по-іншому. Нік, власне, не пам’ятав, у що він був одягнений минулого разу, але зараз було в нім щось нове. Яскравий жилет цегляного кольору на коричневій сорочці з коротким жорстким комірцем. «Занадто розслаблено для такої служби», – подумав Нік і тут же знайшов пояснення – час тепер інший, не обов’язково ходити в темних костюмах із краваткою, щоб виконувати таку роботу. «Новий час, нові люди, нові правила», – думав він. Йому сподобалася ця думка. Він іще раз із ледве помітною заздрістю в погляді подивився на молодика за пультом. Той немов доводив своїм виглядом, що навіть така служба в новий час не була «суконною», відповідною до «дерев’яного регламенту».

Монітори знову показували коридор із дверима, кухню та кімнату – цього разу спальню. На кухні вечеряли двоє – хлопець і дівчина. Хлопця Нік упізнав одразу – Сергій Сахно. Дівчина була худенька, світле кучеряве волосся збігало до плечей. Розгледіти обличчя уважніше було важко – техніці бракувало якості. Не можна було сказати – красива вона чи ні, як і не можна було визначити колір очей на чорно-білому моніторі. На столі стояла пляшка вина, в келихи наливала дівчина, притому наливала хлопцеві більше, доливаючи собі кожного разу тільки декілька крапель. І пили вони по-різному. Хлопець – одразу до дна, дівчина тільки пригублювала і ставила келих на місце. Вона ж дістала другу пляшку вина.

Нік подивився на годинник – чверть на десяту. Згадав про червоне вино, випите під час обіду, дивно, але він немов і не пив. У голові – дивна ясність, в тілі – бадьорість.

Дівчина щось сказала Сергію, і він, кивнувши, перейшов у коридор і зник за внутрішніми дверима.

– Санвузол поєднаний, – прокоментував це Іван Львович, не відволікаючись од моніторів.

Дівчина теж вийшла в коридор, прислýхалася. Потім перейшла в «спальний» монітор. Дістала з шафи коробку з-під взуття, опустила її на підлогу біля розібраного ліжка, зняла кришку. Декілька хвилин вона стояла навколішки над розкритою коробкою, потім знову закрила її і засунула під ліжко.

– Ку-ку! – похмуро мовив Іван Львович.

А дівчина тим часом перевдяглася в легкий халатик, давши трьом чоловікам можливість оцінити її доладну фігурку. Потім подивилася на будильник, що стояв на тумбочці біля ліжка поряд із телефоном.

З’явився загорнутий у великий рушник хлопець. Нік струсонув головою – здивувався, як це він пропустив прохід хлопця по «коридорному» монітору.

Дівчина поцілувала його, грайливо стягнула з його тіла рушник. Штовхнула його, голого, в ліжко й накрила легкою ковдрою чи товстим простирадлом – на моніторі не розгледіти. З рушником вийшла зі спальні, заздалегідь поцілувавши хлопця.

Він розлігся на спині, руки завів за голову. З безглуздою посмішечкою очікування втупився в стелю.

А дівчина, повернувшись у кухню, взяла з підвіконня свій годинник, одягнула на руку, перевіривши час. Було видно, що вона прислухається до тиші квартири.

– Ну що? Пора! – мовив Іван Львович, дістаючи з кишені мобільний телефон. Він обернувся до Ніка.

– Зараз ти скажеш йому, що під ліжком – вибуховий пристрій. Що ти на нього чекаєш унизу й на всі питання даси відповідь потім.

Полковник набрав номер і передав мобільний Ніку.

Нік побачив на моніторі, як хлопець здивовано глянув на телефонний апарат, який стояв на тумбочці. Повільно, мовби знехотя, повернувся на бік. Зняв трубку.

– Алло! – пролунав хрипкий п’яний голос.

– Сергій? – Нік зробив паузу, метушливо підбираючи правильні слова.

– Я.

– У тебе під ліжком вибуховий пристрій, швидко одягайся, я тебе чекаю внизу.

– Що? Хто це? Що за херня!

Нік побачив на моніторі, як хлопець кинув трубку поряд на ліжко, опустив ноги на килим. На обличчі п’яний спокій поступився місцем нерозумінню. Він нахилився до підлоги. Засунув руку під ліжко й витягнув коробку з-під взуття. Зняв кришку, деякий час розглядав вміст коробки – на моніторі цього видно не було, тільки його гола спина.

Нарешті він піднявся, надів майку, «сімейні» труси, джинсовий костюм. Завмер на мить, прислухаючись. Потім вийшов зі спальні.

Подальший розвиток подій був у точності схожий на американське кіно: він забіг на кухню, кілька разів ударив дівчину. Потім підняв її з підлоги, переніс у спальню, зв’язав руки й ноги ременями, взятими з шафи. Кинув її на ліжко. Коробку з-під взуття засунув на колишнє місце. Потім вибіг із квартири.

– Рушай! – скомандував полковник.

– Куди? – приголомшено запитав Нік.

Полковник квапливо відчинив дверці, майже виштовхнув Ніка з мікроавтобуса. Вистрибнув сам. Показав рукою на п’ятиповерхівку за огорожею дитячого садка.

– Другий парадний, он той. Одразу біжиш із ним за будинок до дороги. Ловите приватника й на вокзал. Потяг через півгодини.

Нік перестрибнув через невисоку огорожу, підбіг до будинку. Побачив хлопця, що вискочив із парадного.

– Гей, – крикнув йому. – Сюди!

Вони вибігли разом до дороги. Нік підніс руку. Поруч загальмували білі «Жигулі».

– На вокзал?! – напівзапитав Нік водія, що опустив скло в дверцях.

– Сідайте! – сказав той.

Поки їхали, водій із цікавістю роздивлявся двох пасажирів у однакових джинсових костюмах.

Помітивши інтерес водія, Нік теж оглянув себе, обернувся до Сергія, і гримаса нерозуміння застигла на його обличчі. Джинсові костюми були дійсно однакові й навіть, здається, одного розміру. Навіщо це треба було полковникові? Щоб легше було стати «своїм хлопцем» для Сергія?

Нік похитав головою. Озирнувся ще раз на Сергія – той сидів, мовчки втупившись у потилицю водія. Він чи то був іще п’яний, чи то такий приголомшений тим, що сталося, що ніяк не міг отямитися. Слава богу, він не помітив наполегливо-цікавого погляду водія.

15

Потяг відходив із дванадцятої колії, і їм довелося бігти спочатку по підземному переходу, а потім і вздовж потяга, відшукуючи потрібний вагон.

Нарешті всілися на нижній полиці, перевели подих. Сергій уперше зосереджено подивився на Ніка.

– Хто ти такий? – запитав він.

– Звуть Нік, потім усе поясню.

Сергій в’яло посміхнувся й кивнув.

«Що я йому потім поясню? – роздратовано подумав Нік. – Що я можу йому пояснити?…»

Він замислився, а потяг тим часом сіпнувся і покотився в невідомість. Загальний вагон був напівпорожній і, таким чином, ставав плацкартним.

Товста провідниця взяла у них квитки.

– Білизну брати будете?

Нік кивнув.

– Заховати що-небудь потрібно?

– Що? – Нік підвів на неї здивований погляд.

– Що-що! Від митниці! – Вона подивилася на «загальмованого» пасажира як на ідіота.

– Ні, дякую.

– Ваші проблеми, – кинула вона й пішла далі по вагону.

Через три години, коли обоє вони вже спали, потяг різко зупинився. У вагоні спалахнуло світло, і хтось крикнув хрипким голосом: «Кордон! Підготувати паспорти!»

Нік поліз у кишеню джинсової куртки. Витягнув свій паспорт, підніс до очей. Він і не розглянув його до пуття вчора. Пам’ятав тільки, як отримав від Івана Львовича документ і відразу заховав у кишеню.

Це був новий російський закордонний паспорт. Розкривши, Нік зі здивуванням побачив своє фото й усі свої справжні дані – прізвище, місце народження і дату.

Звідки полковник усе це знав? Може, він сам йому розповів? Нік спробував згадати їх спільну вечерю в Душанбе. Вони тоді багато говорили, й Нік дійсно розповідав про себе. Зараз важко було згадати все, що він говорив полковникові. Він же, до того ж, напився тоді. Напився так, що полковник проводжав його додому. Напився від образи – адже саме того дня він дістав відмову на свій рапорт про переведення в Росію.

Поклавши паспорт на стіл, Нік озирнувся на Сергія, що спав поруч на сусідній нижній полиці.

– Гей, – поторсав його Нік за плече. – Кордон. Прокинься.

Сергій розплющив очі, тупо моргнув кілька разів, дивлячись на Ніка.

– Паспорт у тебе є? – запитав Нік, переляканий несподіваною думкою про те, що Сергій міг виявитися без документів.

Сергій кивнув. На відміну від Ніка, він роздягся перед тим, як лягти. Його джинсовий костюм лежав під подушкою. Діставши куртку, він витягнув із кишені пожований, іще радянський паспорт. Поклав його на стіл і знову відкинувся головою на подушку, заплющив очі.

Нік, почекавши хвилину і упевнившись, що Сергій знову заснув, проглянув його паспорт. Сторінка «сімейний стан» була порожня, дітей у нього не було. Народився в Донецьку 12 вересня 1964 року. Поверх прізвища чиясь важка рука опустила ліловий штемпель «Україна».

Поклавши два паспорти разом, Нік всівся на своїй полиці в очікуванні прикордонників.

Прийшла худа гостроноса блондинка в зеленій формі. Суворо порівняла фотографії в паспортах з обличчями. Нічого не сказавши, пішла далі.

Потім з’явився товстенький невисокий митник із короткими акуратними вусиками.

– Ваші речі? – запитав він Ніка.

– Ми без речей.

– Встаньте!

Нік підвівся. Митник перевірив багажну коробку під полицею, на якій Нік спав. Нік теж подивився туди і побачив тільки зім’яту газету і двох тарганів, які завмерли від раптового світла.

– Гроші, валюта є? – Митник повернув свій примружений погляд на пасажира.

– Є небагато, – трохи зачекавши, відповів Нік.

– Цей із вами? – Митник кивнув на Сергія.

– Так, ми разом. Ми тут недалеко, в Пінськ…

Митник насупився і стояв мовчки, немов усе ще вирішуючи: йти чи ні.

– А яка валюта? Білоруські рублі? – запитав він після паузи.

– Так, – із готовністю підтвердив Нік. – Цілий мільйон.

– Гаразд, – мовив митник і попрямував у наступне купе.

Нік зітхнув із полегшенням. Подивився на Сергія, що спав. Ось кому можна було позаздрити. Спить, і ніхто його не турбує, ні митниця, ні паспортний контроль!

У Пінськ потяг прибув рано-вранці. Так рано, що провідниці довелося декілька хвилин трясти Ніка, приводячи його до тями.

– Ви що? Напилися вночі? – кричала вона. – Через п’ять хвилин потяг відходить! Ваша станція!

Іще не повністю прийшовши до тями, Нік розбудив Сергія, й вони ледве встигли вийти на безлюдну платформу, як потяг рушив.

– Котра година? – сонно запитав Сергій.

– За десять хвилин шоста.

– Рань собача! – поскаржився Сергій, оглядаючись на всі боки.

Вони зайшли в одноповерхову будівельку вокзалу. Всілися на дерев’яні стільці, збиті в одну суцільну шеренгу в залі очікування.

– Куди ми далі? – запитав позіхаючи Сергій.

– Переночуємо тут, завтра в Брест, потім у Польщу.

Сергій здивовано втупився в очі Ніку, але схоже, що його бажання спати було куди сильніше за подив, і, ще раз позіхнувши, він заплющив очі.

16

Віктору не спалось. Він сидів на кухні, знову при вимкненому світлі. Але місяць, що заглядав у вікно на восьмому поверсі, робив видимим навіть пару, що здіймалася над чашкою чаю.

Поряд із чашкою лежали три аркуші паперу – три меню за двадцяте травня, єдині три меню, в яких відвідувачам пропонувалися млинці з червоною ікрою. Перед Віктором у м’якому місячному напівсвітлі «лежали», як на долоні, три ресторани, де міг останній раз повечеряти відставний генерал Броницький. Ресторан «Козак», «Млин» і ресторан готелю «Москва».

Ці меню він перечитав, напевно, разів десять. Спочатку, щоб у черговий раз упевнитися у присутності млинців із червоною ікрою. Потім уже просто з цікавості до назв страв. Багато назв йому ні про що не говорили. Потім його цікавість викликали ресторанні ціни, і вже зовсім під кінець він порівняв ціни на млинці з червоною ікрою в різних ресторанах. Різниця була вражаючою. Думка про те, що одне і те саме може так сильно різнитися в ціні, змусила навіть мотнути головою.

За вікном під місячним світлом спали застиглі на ніч будівництва, спало село, що відступало під натиском міста. Спало місто.

Годинник показував пів на третю, але Віктору спати не хотілось. У стані тіла і в думках відчувалася цілковита рівновага, тиша навколишнього світу передавала йому свій зосереджений спокій.

Захотілося з кимось поговорити. Він знову подивився у вікно, немов сподівався побачити там ще кого-небудь безсонного цієї ночі, який-небудь живий вогник. Але недобудовані вежі дивилися на довкілля порожніми очницями вікон, а село було вже далеко, якщо в якому-небудь будиночку й горіло віконце – його однаково б Віктор не побачив: тільки дахи та дерева.

У якусь мить Віктор ледве не підвівся з-за столу, щоб вийти в коридор, дістати з кишені піджака мобільний телефон і подзвонити Георгію. Зупинив його тільки час – середина ночі, коли всі зазвичай сплять. Щоправда, Георгію це не заважало самому дзвонити, коли йому заманеться. Але він ніколи не дзвонив без приводу. А який привід у Віктора? Повідомити, що знайшов три ресторани, в яких двадцятого травня подавали млинці з ікрою? Про це можна повідомити й уранці, а ще краще поки що не повідомляти, а спочатку поговорити з офіціантами, показати їм фотографії Броницького.

Він зателефонує Георгію, коли із трьох залишиться тільки один ресторан, в якому Броницький і вечеряв.

17

У Пінську вони оселилися в маленькому триповерховому готелі. Спали до четвертої. Потім устигли пройтися по кількох магазинах.

Нік зі здивуванням побачив на вулиці підряд два комісійні магазини. У повітрі запахло радянським минулим. Зайшли, купили дві потерті валізки за смішні білоруські гроші. Власне, купував Нік, а Сергій дивився на нього, кривлячи губи чи то від нерозуміння, чи то від природженого ідіотизму.

– Що ти будеш у них ложить? – запитав Сергій на вулиці.

– Не ложить, а класти.

– А мені пофіг, що ложить, що класти. Ти мені обіцяв щось пояснити.

Ніку став зрозумілий «гумовий» вираз обличчя свого напарника по втечі. Сергій чекав пояснень. Чекав із вечора з перервами на сон і сонну втому. Тепер він уже був бадьорий, і зволікати з поясненням далі не мало сенсу.

– Добре. – Нік, зітхнувши, кивнув. – Ідемо зараз на вокзал, беремо квитки до Бреста. Потім де-небудь сядемо повечеряти, і я тобі все поясню…

Пропозиція Сергія влаштувала, тим паче, що він уже неабияк зголоднів.

Потяг на Брест відходив через три години.

По дорозі у готель вони, за наполяганням Ніка, зайшли в аптеку, купили зубні щітки, пасту.

Двоє молодих коротко стрижених чоловіків у однакових джинсових костюмах із потертими валізами на безликих сірих вулицях Пінська мали вигляд іноземців.

– Слухай, нахер нам готель? Ми там нічого не залишали. – Сергій зупинився, коли до триповерхової будівлі готелю залишалося метрів сто.

– А паспорти? – запитав Нік.

Сергій незадоволено кивнув. Чи то шок минулого вечора відключав часом його пам’ять, чи то він узагалі був неуважний.

– Хочеш, постій тут, – запропонував Нік. – Я сам сходжу, заберу документи.

Сергій охоче погодився.

Молоденька дівчина ліниво відірвала голову від книжки.

– Ключі ви здавали? – запитала вона.

– Так.

– Хвилиночку. Клава! Клава! – крикнула вона у бік сходів.

Відразу за сходами із скрипом відчинилися двері, й звідти виглянула заспана старенька в синьому халаті.

– Піди в тридцять п’ятий, перевір, чи все на місці. Особливо рушники та склянки.

Старенька, взявши у дівчини ключ із брелоком у вигляді важкої дерев’яної груші, накульгуючи на ліву ногу, попрямувала до сходів.

Чекати довелося хвилин десять. Нарешті дівчина поклала на стійку паспорти.

– Приїжджайте ще! – сказала вона замість прощання і знов уткнула свої маленькі очі в книжку.

Вийшовши на вулицю, Нік озирнувся на всі боки. Сергія ніде не було видно. На лобі виступив холодний піт.

«Це ж треба бути таким ідіотом! – подумав Нік. – Я йому сам запропонував почекати! Чорт забирай!»

Він пройшов швидким кроком до перехрестя, де залишив Сергія.

Дві вулиці, що перетинали одна одну під прямим кутом, були неприродно безлюдні. Через перехрестя на червоний сигнал світлофора проїхала вантажівка.

На очі Ніку потрапив побутовий будиночок синього кольору, що стояв трохи осторонь від дороги. Здалося, що хтось тільки-но зайшов у його двері.

Придивившись, Нік, на свій подив, прочитав напис над дверима побутового будиночка – «БАР». Не більше і не менше.

«Добре хоч, що не ресторан», – подумав він.

Зайшов, одчинивши важкі залізні двері.

Усередині було тьмяно. За імпровізованою стійкою бару стояв лисуватий чолов’яга сумовитого вигляду. За одним із трьох пластмасових столиків сидів Сергій із наповненою склянкою. За іншим – із пляшкою горілки – двоє молодих хлопців у робочих комбінезонах.

Нік відчув у руках тремтіння. Застиг, дивлячись на Сергія, що спокійно розвалився в білому пластмасовому кріслі. Зрозумів, що тремтіння виникло раніше, на перехресті, а можливо, ще й на порозі готелю, коли він не побачив Сергія.

Сергій підвів очі.

– Сідай! – кивнув він на вільне крісло. – Що вип’єш?

– У тебе що, гроші є? – здивувався Нік.

– Долари вони беруть, – він кивнув на бармена. – У них тут «Приморський портвейн», уявляєш?

– Ні, – похмуро відповів Нік.

Сергій дістав із нагрудної кишені джинсової куртки магнітофонну касету. Разом із нею – декілька згорнутих навпіл зелених купюр.

Нік помітив, що купюри – дрібні: п’ятірки та по одному долару.

– Постав касету! – попросив Сергій, підійшовши до бармена. – І двісті грамів «Приморського».

Повернувшись, він поставив повну склянку портвейну перед Ніком.

У шепітливій тиші так званого бару раптом пролунали знайомі Ніку ритмічні удари.

Він утупився в Сергія, а той із блаженною усмішкою на обличчі повільно цмулив свій портвейн.

– Гей, – крикнув бармен. – Тут ні греця немає на твоїй касеті!

– Є, – спокійно відповів Сергій. Бармен замовк, прислухався. Він, звичайно, чекав музики. Через кілька хвилин витягнув касету, поклав на стійку.

– Забери! Ні біса у тебе не записано! – крикнув він, потім обернувся і поставив іншу касету.

У барі заспівав Розенбаум. Пісня про Афган. «Чорний тюльпан».

«Дуже до речі», – подумав Нік.

Раптом він помітив, як Сергій повільно підводиться з-за столу, з ненавистю дивлячись у бік стійки.

Відчувши пожежу, що наближалася, Нік одразу кинувся її гасити.

– Старий, заспокойся, давай вип’ємо!

Нік силоміць усадовив Сергія на місце. Судячи з того, як легко це йому вдалося, зрозумів, що «колега» або п’яний, або ще не прийшов до тями після вчорашнього.

Нік сам сходив до стійки, узяв касету.

– Виводь його! – неголосно сказав Нікові бармен.

– Пожерти що-небудь є? – спокійно запитав його Нік.

– «Снікерси»!

Нік купив чотири «Снікерси». Повернувся до столу.

– Ти мені щось пояснити обіцяв, – промимрив Сергій.

– Потім, коли прийдеш до тями. Ходімо, скоро потяг. І валізи візьми!

Сергій знехотя підвівся. Заховав касету у кишеню куртки. Підняв із підлоги дві легкі валізи і тиняючись попрямував до дверей.