Божественна комедія

ПІСНЯ СЬОМА

 
1 «Папе Сатан, папе Сатан алеппе!» —
Завів так Плутос голосом хрипким,
І мій мудрець, що знав усе в цім склепі,
4 Мене розрадив: «Хоч би й надто злим
Був звір, а все ж не втрима на запорі
Від тебе переходу колом цим».
7 А далі товстогубій злій потворі
Промовив він: «Проклятий вовче, цить!
Бо задихнешся, як смертельно хворі.
10 Не без причин в безодню він стремить:
Так хочуть там, де військо Михаїла
Взялось пиху насильницьку зломить».
13 І як під бурю падають вітрила,
Коли зламалась щогла на кормі,
Так хижа твар звалилася безсила.
16 І далі ми пішли по цій тюрмі,
В четверте коло, до провалля ближче,
Де зло всесвітнє скублилось у тьмі.
19 О правосуддя Боже! Хто б міг вище
Накупчити страждань, ніж я уздрів!
І чом душа стає гріхам за грище!
22 Як хвиля, кинувши Харібди зів,
Біжить назад і інші б’є з розгону, —
Так люд не шкодував тут кулаків.
25 Я бачив люд з найбільшого загону,
Примушених з усіх боків штовхать
Грудьми й всім тілом кляту перепону.
28 Тут люто пхала одна одну рать
І вантажі носила з ревним криком:
«Чого їх кидати?», «Чого збирать?» —
31 Так рухались похмурим колом диким,
І кожен тяг у протилежний бік
З гучним тим самим безсоромним кликом.
34 А, на серединний прийшовши стик,
Вертали знову битися жахливо,
І я, не в силі здержати язик,
37 Сказав: «Учителю, з’ясуй це диво:
Чи часом не тонзурники всі ті,
Із лисинками, що від нас наліво?»
40 І він: «В своєму першому житті
Усі вони були на розум косі
Й не знали міри в їжі і в питті,
43 Тож по-собачому хрипкоголосі,
Вертають, вивергаючи лайки,
Всередину із крайніх точок осі.
46 В тих, в кого на тонзуру маківки
Поголені – у пап, у кардиналів, —
Найбільш скарбів заховано в мішки».
49 І я: «В цій, вчителю, картині жалів
Я добре розпізнати мав би тих,
Кого порок іще недавно вжалив».
52 І він: «Ти марних не чекай утіх:
Гидке життя спотворює собою
До невпізнанності обличчя їх.
55 Вони на суд останній прийдуть з бою:
Той стисне кулаки й проклін пошле,
Цей голою заблиска головою.
58 Бо ті, хто зле збирав, хто тратив зле, —
Приречені на чвари проклятущі,
І всяке їм картання – замале.
61 Ти бачиш, сину, як скороминущі
Дари Фортуни чинять людям зло,
На бійки спонукаючи найдужчі.
64 Все злото, що під місяцем було
Чи є, душі хоча б одній-єдиній
Спокою ні на хвилю б не дало.
67 «Учителю, – спитав я, – благостині!
Яку Фортуну ти згадав мені,
І як із рук її все благо лине?»
70 Озвався він: «О витвори дурні!
Яке ж бо вас невідання вразило!
Думки тобі відкрию неясні.
73 Той, хто ширяє в світі мислю сміло,
Небесні сфери сотворив і їм
Дав рушіїв, щоб все навкруг світило.
76 Усюди світлом ширячись сяйним,
А серед людства діло це – наснага
Тій, хто владає таланом земним,
79 Щоб всі передавав минущі блага
Народ народові, сім’ї – сім’я,
Бо меншає в людей з літами спрага.
82 Той кориться, цей силою сія
За присудом тієї, що з ділами
Весь час таїться, як в траві змія.
85 І, високо літаючи над нами,
Вона провидить, судить і вершить
Нарівні з іншими всіма богами.
88 У ній ніщо на місці не стоїть
І зміни одна одну обганяють,
Нове-бо виникає кожну мить.
91 І от її усі лиш розпинають,
Замість палку складати дяку їй,
І заповзято й дружно проклинають.
94 Вона ж в незмінній радості благій
Співає з ангелами нам із далі
І крутить кулю в благості своїй.
97 Проте спустімось на ще більші жалі, —
Заходять вже зірки, які стреміли вверх,
Коли я рушив; поспішімо ж далі.
100 Пройшли ми колом тим на самий верх,
Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,
В якому промінець останній мерк
103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій.
І ми зійшли в провалину саму,
Ідучи вслід похмурому струмкові.
106 Збігаючи в ненависну пітьму,
Спливала річка, наче під ворота,
Під те багно, що Стікс ім’я йому.
109 Я, придивившись, що то за сквернота,
Побачив тіней голих гурт тісний,
Занурений в драговину болота.
112 Не лиш руками билися вони,
А й головою, і грудьми, й ногами,
А хто й зубами гризся, навісний.
115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами
Це душі тих, кого вразила лють,
А ще до того знай: під струминами
118 Багато душ у смороді гниють,
Окіл бентежать зойками гучними
Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».
121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми
У траурі на сонячній землі,
Нам душу сповивали чорні дими,
124 Й терзаємось у смороді, в гниллі».
Так виливали, кумкаючи, муку,
Інак не в силі висловить жалі.
127 Відмірявши значну дугу по луку,
Між річкою й болотом серед мли,
На тих дивившись, хто ковтав багнюку,
130 Високої ми вежі досягли.
 

ПІСНЯ ВОСЬМА

 
1 Я, далі ведучи, скажу, що, пішки
Ще вежі не діставшись, на вінці
Ми зори зупинили біля вишки,
4 Де вздріли два спахнулі промінці
Й на відповідь ще й третій розгорівся
У ледь очам приступній далі цій.
7 Й від мене в море всяких знань полився
Потік розпитувань: «Це хто? Кому
Той пломінь відповів? Як він з’явився?»
10 І вождь: «Якби ти крізь імлу німу
Міг бачити, то б стрівсь очима з жданим,
Невидним ще у випарів диму».
13 І як проноситься над стиглим ланом
Легка стріла з дзвінкої тятиви,
Так утлий човен, мовби ураганом,
16 Нестримно мчав на берег неживий,
А в ньому іздаля човняр жахливий
Кричав: «Нарешті, грішнику новий!»
19 «Ні, Флегію, ні, Флегію гнівливий, —
Сказав мій пан, – з тобою будем ми,
Лиш поки цей здолаєм бруд вадливий».
22 Як хто розчарувань зазнавши тьми,
Почне стогнати й голосить при цьому,
Так зойки Флегій видихнув сами.
25 Вождь опинився в човнику легкому,
Подавши знак мені іти за ним;
Вагу в човні лиш я складав вагому.
28 Ми посідали, і шляхом мутним
Побіг наш човен, глибший слід лишивши,
Ніж поки був він із гребцем самим.
31 Ми рухались, по мертвій річці пливши,
Як перед мною встав хтось у багні
Й спитав: «Хто ти, що йдеш тут, не доживши?»
34 І я: «Іду, бо вільно йти мені,
А ти хто? Ти збудив ніяк не жалі».
І він: «Я з тих, що плачуть тут сумні».
37 І я: «Бодай ти у плачу й печалі,
Проклятий образе, віками гнив!
Тебе впізнав я, хоч ти весь у калі».
40 Тоді він борт обіруч ухопив,
Та вчитель відіпхнув його, до діла
Сказавши: «Геть іди, до інших псів!»
43 А там притис мене тісніш до тіла
Й, цілуючи, сказав: «Блаженна та,
О гнівний душе, що тебе родила!
46 Живим владала ним пиха пуста,
Ніхто добром не згадує за нього,
А тінь його тримають болота.
49 А скільки ще царів та панства того,
Що тут залізуть свиньми у багно
І не залишать спогаду малого!»
52 І я: «Учителю, прошу одно:
Нехай човняр продовжить веслування,
Поки гордій не піде геть на дно!»
55 І він мені: «Єдина мить чекання!
Ще човен наш не стане на приплав,
Як буде здійснено твоє бажання».
58 І я побачив, як того обпав
Великий гурт, до люду не подібний,
І Богу вдячні я слова послав.
61 Усі горлали: «Ось Філіппо Срібний!»
А той, скажений флорентійця дух,
Рвав бік собі і в люті був несхибний.
64 На тому зник з очей і гамір вщух.
Та вчулося виття, по тьмі розлите,
І знову я напружив зір і слух.
67 Мій добрий вчитель мовив: «Слізьми вмите
Це місто, де страждає люд без меж;
Воно, прокляте, має назву Діте!»
70 І я: «Учителю, мечетей, веж,
Будинків пломеніють ясні стекла,
Пойняте все загравами пожеж».
73 А він: «Огонь, де йде борня запекла,
Дає свій одсвіт у найдальший схов,
Це взнаєш, нижнього досягши Пекла».
76 Нарешті човен у рови зайшов,
Які оточували землю туги;
Був, як з заліза, мур навкруг будов.
79 Але ще довго човен креслив дуги,
Аж поки не гукнув човняр: «Тепер
Мерщій виходьте, це ваш берег другий!»
82 Було при брамі кількасот химер,
Колись рясним дощем упалих з неба,
Вони гукали: «Хто з вас ще не вмер,
85 А йде нахабно й сміло до Ереба!»
Зробив їм знак мій вчитель видатний,
Що потай побалакати їм треба,
88 І, хижу вдачу стримавши, вони
Сказали: «Йди, цього ж лиши в пащеках
Страхів, як він не боягуз дурний,
91 То хай вертається стежок далеких
Собі шукати, ти ж лишайся тут,
Ти, що водив його по небезпеках».
94 Читачу, уяви, яких отрут
Я скуштував, страшну зачувши мову,
І захотів побачить рідний кут!
97 І я: «О вождю, подавав чудову
Мені ти допомогу раз із сім,
Видимі ж біди виникали знову!
100 Не кидай же мене під містом цим!
Коли мені йти глибше – річ не вільна,
То краще вже додому повернім!»
103 Та вождь, що путь була з ним досі спільна:
«Не бійсь, не відберуть в нас навмання
Доріг, які дала нам влада чільна.
106 Тут жди мене, і хай охороня
Тебе Надія; в цій імлі мертвотній
Тебе ніколи не залишу я».
109 Пішов мій добрий батько, я ж, самотній,
Запав у нерішучість претяжку
Між «так» і «ні» в борні безповоротній.
112 Ловив його я мову нешвидку,
Вони ж раптово, ніби ненароком,
Всі поспішили за стіну міську
115 Й замкнули браму перед самим оком
Учителя мого, і він один
До мене повернув повільним кроком.
118 Потупившись, ішов понурий він,
Весь час гадавши про відмову строгу:
«Хто не пустив мене до скорбних стін?»
121 Сказав мені: «Я не досяг порогу,
Та не турбуйсь, здолаю їх війська,
Готові довгу витримать облогу.
124 Це не нова зухвалість їх така:
Їх взнали верхні брами всемогучі,
Що й досі залишились без замка.
127 Вгорі ти прочитав слова мертвучі,
Але уже крізь місто те страшне
Йде без супутніх колами по кручі
130 Той, хто нам брами всюди відімкне».
 

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

 
1 Той колір, що я вкрився ним од страху,
Коли побачив, як верта вожай,
Відбивсь йому в лиці відтінком жаху.
4 Спинивсь поет, запавши у відчай,
І став вдивлятись марно, хоч і ревно,
Крізь непрозору млу в туманний край.
7 «Проте ми подолати мусим певно, —
Почав він, – а як ні… Підмога де?..
О, якби він з’явився тут напевно?..»
10 Я добре бачив, що у нього йде
Уривано за одним словом друге,
Зв’язку ж немає поміж них ніде.
13 І сповнився боязні я і туги,
Вбачаючи у мові тій сліди
Уявної душевної недуги.
16 «Чи сходив хто до щілини сюди,
Для цього перше кинувши кружало,
Де кара – безнадійність назавжди?» —
19 Так я спитав і мовив він: «Бувало,
Що хтось сюди проходив не без діл
Тим шляхом, що я ним пройшов чимало.
22 От і мене у цей послала діл
Зла Еріхто; її відьомська школа
Вертати вміла духів до їх тіл;
23 Коли моя душа лишилась гола,
Вона вдягла ізнов у плоть мене,
Щоб тінь вернуть з Іудиного кола.
28 Найнижче місце те найбільш сумне
Й найдальше від небес, що всім керують.
Тож знаю шлях я, – хай твій ляк мине.
31 Ці болота, що всюди тут панують,
Смердять навколо міста злих жалів,
Де вороги загибель нам готують…»
34 Забув я, що він далі говорив,
Бо надто вражений я став страшилом,
Коли на вежі вогняній уздрів
37 Пекельних фурій, що звились над схилом
Утрьох, жахливі, геть усі в крові,
Хизуючись своїм жіночим тілом.
40 Зелені гідри – шати їх живі,
Замість волосся ж в них клубки зміїні
Сичали в кожної на голові.
43 І він, служниць пізнавши господині
Над царством вічного плачу гірким:
«Поглянь, – сказав, – на лютих цих еріній.
46 Це – Алекто із голосом гучним,
А поруч – Тісіфона, образ жаху,
Мегера ж – зліва». І скінчив на цім.
49 Ті ж груди дряпали собі, з розмаху
Руками били й так ревли з-за стін,
Що до поета я припав зі страху.
52 «Медуза де? Хай скам’яніє він, —
Вони горлали, дивлячись додолу, —
На ньому мста Тезеєвих провин!»
55 «Ти відверни й сховай лице під полу:
Побачивши страшний Горгони лик,
Забудеш путь по сонячному колу», —
58 Сказав і повернув мене убік
Учитель та притис іще й руками
Мої долоні до моїх повік.
61 О люди із здоровими думками!
Помисліть-но, яка наука вам
Під цими дивовижними рядками!
64 Тим часом ріс у напрямі до брам
Разючий гуркіт у бурхливій хвилі,
Надаючи стрясання берегам.
67 Так вихори шаліють знавіснілі,
Коли повітря б’ють дві течії,
У прямуванні різні, рівні в силі, —
70 Гілля ламають, гатять ручаї,
Нестримно мчать, женуть людей, худобу,
Не розбиравши, де стада чиї.
73 І вождь, звільнивши зір мені: «Ти спробуй
Звернути ока нерв спочилий свій
На древню піну й пари люту злобу».
76 Мов жаби, як зачують раптом змій,
Закумкають, аж затуляєш уші,
І всі під воду кинуться мерщій, —
79 Так, бачив я, численні грішні душі
Від Одного тікали в твань грузьку,
А Той ступав по Стіксу, як по суші.
82 А щоб запону одслонять важку,
В задусі зводилась його лівиця,
Мов піднімала річ якусь тяжку.
85 Я взнав посла небес, що мав явиться,
Звернувсь до вчителя, і він мовчком
Дав знак мені в шанобі поклониться.
88 Ах, як гнівився цей борець із злом,
Що ображало в ньому досконалість!
Він браму розчинив тонким жезлом.
91 «О вивержена з неба клята малість! —
Гукнув він, ставши на жахний поріг, —
Звідкіль така обурлива зухвалість?
94 Чом опиратись тим, хто переміг?
Скорітесь волі, що в мету влучає
І збільшує для вас тягар вериг?
97 Ви знаєте, чим доля відомщає?
У Цербера у вашого з оков
Намулені місця всяк добачає!»
100 Нечистим шляхом він назад пішов,
На нас не кинувши свій погляд милий,
Мов той, хто, ринувши у мислей схов,
103 Не бачив тих, що поруч з ним ходили.
Дало нам сил це сяйво серед мли,
Й відважно ми поріг переступили.
106 Без опору до міста ми зайшли,
І палко я бажав про тих дізнатись,
Що у фортеці замкнені були.
109 Зайшовши, став я миттю оглядатись
І вмить побачив діл скорботи й зла,
Де мало все од лементу здригатись.
112 Як в Арлі, де ріка тече мала,
Як в Полі над Карнаро, де в затоці
Італія замок собі знайшла,
115 Гробниці горбляться на кожнім кроці, —
Тут ними всіяно весь ґрунт пустий;
Та гірш було, що з усієї моці
118 Між ними звився полумінь густий.
Жара пашіла скрізь така велика,
Якої й звиклим не перенести.
121 На трунах зсунуті були всі віка,
Й зітхання чулися з-під них жаскі,
Мов із грудей розтятих чоловіка.
124 І я: «Учителю, це хто такі,
Що, змушені до скорбної постави,
Лиш зойки дикі видавать важкі?»
127 І він: «Це лжеучень усяких глави
З їх послідовниками. Тут, в огні,
Злічити їх не вистачить уяви.
130 Із схожим схоже тут в одній труні
У полум’ї, то більш, то менш похмурім».
Він шлях праворуч показав мені,
133 І ми пішли між полем мук і муром.
 

ПІСНЯ ДЕСЯТА

 
1 І от іде стежиною вузькою
Між мурами товстими й полем мук
Учитель мій, і я за ним ступою.
4 «О вишній уме, що до гірших лук
Ведеш мене, – почав я, – як владика,
Ти спрагу вдовольни із власних рук!
7 Чи можна тих, чия вина велика,
Побачити? Нехай би підвелись —
Немає ж варти, і розкриті віка».
10 І він: «…Вони закриються колись,
Як з Йосафату вернуть опочилим
Тіла, в які свого часу вдяглись.
13 Це кладовище віддане могилам
Для Епікура та його рідні,
Які вбивають душу з вмерлим тілом,
16 Але небавом при одній труні
Задовольниться й це твоє жадання
І друге, що ховаєш в таїні».
19 І я: «Мій добрий вождю, запитання
Я пильно бережу в душі своїй,
Щоб виконать твої заповідання».
22 «О ти, що йдеш по місту цім живий
Уродженцю Тоскани, будь же ґречний,
Прошу тебе, зі мною мить постій.
25 Твоя вимова – доказ безперечний,
Що ти із благородної землі,
Якій я, може, був занебезпечний».
28 Так гримнув голос у гробничій млі,
І з страхом до вождя я пригорнувся,
Немов до нені злякані малі.
31 А вождь мені: «Чого це ти вжахнувся?
Ти бачиш Фарінату, що піднявсь
По крижі в домовині й не схитнувся».
34 І пильно в нього зором я втуплявсь,
А він, чоло здіймаючи та груди,
Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.
37 Вожай до нього між могильні груди
Штовхнув мене, уміло ведучи,
Й сказав: «Хай мова в тебе ясна буде».
40 Коли ж наблизився я, ідучи,
На мене скоса він поглянув знизу
Та й попитав зневажливо: «Ти чий?»
43 І я, щоб догодить його капризу,
Нічого не втаївши, все повів,
І він неначе в млу вгорнувся сизу.
46 А далі вимовив: «Твоїх дідів
Вважав я з партією ворогами
І двічі на вигнання засудив».
49 «Та привела до рідної їх брами, —
Я відказав, – і перша, й друга путь, —
Цього ж зробить не вміли ваші з вами».
52 І тут, в труні, приховуючи лють,
Звелась ще друга голова по шию —
Навколішки підвівся дух, мабуть.
55 Дух озирнувсь, плекавши, певно, мрію
Побачить поруч мене ще когось,
Але, даремну втративши надію,
58 В сльозах сказав: «Коли уму вдалось
Тебе звести у цю сліпу в’язницю,
Де син мій? Не з тобою він чогось».
61 І я: «Не сам іду крізь цю темницю:
Керує мною той, що поряд жде,
З ким Гвідо ваш не міг заприязниться».
64 Сумні слова й лице його бліде
Були для мене ясні й зрозумілі,
І я в відмові не схибнув ніде.
67 І з зойком підхопивсь він у могилі:
«Ти що? «Не міг!» Отож його нема?
І світло дня не тішить очі милі?»
70 Й, побачивши, що ждати вже дарма,
Бо з відповіддю я спізнивсь моєю,
Впав навзнак, і його покрила тьма.
73 А гордівник, що мовою своєю
Мене затримав, не змінивсь в лиці
І далі вів перервану рацею:
76 «Не вміють вас мої долать бійці,
І це мене жахливіше терзає,
Ніж язики вогню в могилі цій.
79 Та п’ятдесят разів не запалає
Прекрасна владарка держав нічних, —
Й цього невміння взнаєш зло безкрає.
82 Та хай ти вернеш до країв земних! —
Скажи, чом цей народ такий жорстокий
В своїх законах до людей моїх?»
85 І я йому: «Багряні ті потоки,
Що нам при Арбії несли загин,
Нерідко згадує наш храм високий».
88 Чолом поникнувши й зітхнувши, він:
«Не сам я був, – сказав, – як до навали
Приєднувався я не без причин.
91 Але був сам, коли усі жадали
Фйоренці і руїни, й всяких бід.
Сам проти всіх був, непохитний, сталий».
94 «Ах, угамувався врешті ваш би рід! —
Я побажав. – Зніміть же пута з мови,
Під їх вагою я неначе зблід.
97 Як я гадаю, зір у вас готовий
Побачить, що з собою час несе,
Сучасність же огорнута в покрови».
100 «Як ті, хто кепсько бачить, зрим ми все, —
Сказав він, – що віддалене від ока:
Всевишній вождь дає нам світло се.
103 Коли ж близьке воно, то зависока
Нам ця завада; без вістей од вас
Ріка знання про світ в нас неглибока.
104 Отож ти розумієш, що запас
Всіх наших знань загибель жде єдина,
Коли замкнеться хід в майбутній час».
109 І каючись, мов то моя провина,
Відмовив я: «Скажіть тому, хто впав,
Щоб не оплакував живого сина.
112 Не відповів я через безліч справ,
В мою бо душу сумнів труту крапав,
Що з неї розум ледве врятував».
115 І мій учитель тут мене поквапив,
І поспішив я духа розпитать,
Хто з ним іще у ці гроби потрапив.
118 І він: «Душ з тисячу – чимала рать;
Є Федеріко Другий, а крім нього —
Ще Кардинал; не варт і рахувать».
121 Він щез, і до поета я старого
Вернувсь у хвилюванні – мова ця
Передвіщала безліч зла нового.
124 Він вирушив, і я – в сліди співця.
Йдучи він запитав: «Про що турботи?»
І я йому відкрився до кінця.
127 «Запам’ятай все мовлене навпроти
Твоєї долі, – наказав мудрець.
Звів палець, – та дізнайся ось про що ти:
130 Лиш ставши перед любим для сердець
Промінням зір, що бачать все правдиво,
Життя свого ти взнаєш реченець».
133 Сказавши це, він повернув наліво,
Й пішли ми до середини, де був
Крутий обрив, що біг згори стрімливо,
136 А звідти сморід нестерпучий тхнув.
 

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

 
1 Ми пругом вужчим перейшли й тіснішим,
Який складався з диких валунів,
Спинившись над проваллям ще жахнішим.
4 Від смороду, який весь час валив
З безодні чорної невпинним плином,
З нас кожен заховатися волів
7 За віко гробу з написом нетлінним:
«Це папи Анастасія тюрма,
Що впав у єресь слідом за Фотіном».
10 «Іти нам вниз можливості нема,
Аж поки нюх не звикне до гидоти,
А там для нас вже буде все дарма», —
13 Так вчитель мій, і я на те: «А доти
Щось роз’ясни мені, щоб час не йшов
Намарне». Й він: «Та я не проти.
16 Мій сину, між скелястих цих основ, —
Почав він мову, – містяться три кола,
Що вужчають, біжучи стрімголов.
19 Юрба проклята повнить їх довкола, —
Скажу, щоб далі ти лиш додивлявсь,
Яка покара вдачу їх зборола.
22 Злий вчинок приводом неправді ставсь,
Огидний небу; той несправедливий,
Хто до насильства та оман вдававсь.
25 Самим лиш людям злий обман властивий
І тим бридкіший Богу, тож для них
У нижчих колах мук добір жахливий.
28 У першім – тьма насильників лихих;
Трьом смугам віддане воно суміжним,
Троїстий-бо природою цей гріх:
31 Чинити Богові, собі чи ближнім
Насильство можуть, їм та їх речам,
Як взнаєш, стежачи за думки стрижнем.
34 Насильній смерті й ранам ближній сам
Підпасти може, а маєтки в нього —
Руйнації, пожежам, грабежам.
37 Отож розбійник, ласий до чужого,
Людиновбивця і брудний палій —
Всі в першій смузі покарання злого.
40 Собі й маєткам лиха заподій
І в другу смугу муки йди терпіти,
Карайся у провині там своїй
43 Із тим, хто жити не схотів на світі,
Добро гайнує, програш покрива
І плаче там, де слід було б радіти.
46 А ці насильства – кривда Божества:
Його відкинення, хула кричуща,
Зневага до природи і єства.
49 Тому-то смуга познача найвужча
Тавром своїм Каорсу і Содом
І всіх, кому мерзенна сила суща.
52 Обман, що честь гидує ним, як злом,
Можливий і до тих, хто йме нам віру,
Й до тих, які не вірять нам цілком.
55 А ще є способи вбивати щиру
Любов природну, вдавшись до мерзот.
Тож в другім колі мучать совість хиру
58 Святош, що наживалися стокрот
З підробок та шахрайства, симонії,
Хабарництва та інших ще підлот.
61 Любов обманом нищать лиходії
Й ту, що природній додає добро
І зроджує довірливі надії.
64 Найменше з кіл є в той же час ядро
Для всесвіту й престол для пана Діте,
Там зрадників шматується нутро».
67 І я: «Учителю, твоє розвите
Пояснення висвітлює мені
Цю прірву і населення в ній скрите.
70 Але скажи: ті, хто вищить в багні,
Хто в вихрі мчить, хто мерзне в зливі з тучі,
Хто лається у марній метушні, —
73 Чом обминули місто це палюче
Раз Божий гнів над ними розітнувсь?
І чом караються так нестерпуче?»
76 І він мені: «Чого це так схибнувсь
Твій, – мовив, – розум, може, понеслися
Кудись думки й на інше він звернувсь?
79 Згадай-но краще, з пам’яттю зберися,
Що в «Етиці» твоїй було в рядку
Про три образливі для неба риси:
82 Нездержливість, злобливість та ярку
Тваринність? Ще нездержливість на кару
Заслужує порівняно легку.
85 Розглянь-но істину цю, повну чару,
І пригадай, – це саме призвело
Ті грішні душі до важкого вдару, —
88 Збагнеш, чом віковічне їх житло
Не тут і чом на кару без докорів
Їх Боже правосуддя прирекло».
91 «О сонце, лікарю коротких зорів,
Ти словом так вщасливлюєш мене,
Що всю науку радо б я оспорив,
94 Назад вернись, хай вузол розітне, —
Сказав я, – мисль твоя, чому насподі
Карається лихварство навісне?»
97 «У філософському, – він мовив, – зводі
Одне із місць пояснення дає,
Що основним початком у природі
100 Премудрість і мистецтво Божі є;
Коли ж ти іншим віддасись наукам,
Розгорнеш вчення «Фізики» своє,
103 То взнаєш, що природним всім спонукам
Мистецтво, ніби учень, вслід іде, —
Отож воно є наче Божим внуком.
106 Ти маєш знати, що Мойсей веде
У книзі «Битія», що Бог не всує
Їм двом довірив людство молоде.
109 А в лихваря щось інше за мету є,
Йде манівцями, крізь чагар та хмиз,
Мистецтвом і природою гордує.
112 Та час вже лаштуватись нам униз,
Пливуть до обрію небесні Риби,
Наблизився до Кавру сяйний Віз
115 І видно шлях, що йде в камінні глиби».