Буйний День

Розділ IV

На льоду шлях був утертий, лижв не треба було, і собаки пробігали пересічно по шість миль за годину. Буйний День і Кама по черзі заступали один одного біля жердини. Кермувати санками та бігти поперед них була робота важкенька. Той, хто змінився, біг позаду, а часом, скочивши на санки, спочивав.

Праця була тяжка, зате підгониста. Вони мчали, що було духу, користаючи, поки можна, з утертої дороги. Згодом, коли доведеться їхати без дороги, то й три милі на годину буде добре. Тоді вже не підбіжиш за собаками і не під’їдеш, не спочинеш. Тоді бігти біля жердини не мудра буде справа. Тоді віддихаєш біля неї після тяжкої праці – пробивати дорогу собакам на своїх лижвах. Це вже робота не вельми підгониста. А далі ще будуть такі місця, де, щоб продертись уперед, доведеться до кривавого поту працювати серед крижин, що громадяться одна на одну. Тоді радий будеш і милі на годину! Такі крижані зашерети неминучі. Правда, вони недовгі, але й миля на годину потребує нелюдських зусиль.

Кама й Буйний День не балакали: і робота не сприяла, та й удачею вони обидва були мовчазні за ділом. Коли-не-коли, як уже конче треба, вони кидали один одному слово-друге. Кама здебільшого тільки буркав. І запряг біг тихо, хіба вряди-годи висне чи загарчить котрий собака. Чути було тільки, як сталеві полозки скреготять по нерівному льоду та як порипують санки.

Неначе стіна стала між гомоном «Тіволі» та новим світом, що в нього поринув Буйний День, світом тиші й супокою. Ніщо ніде й не ворушилось. Юкон спав під трифутовим крижаним покривом. Ані найлегший вітерець не подихав. Сік застиг у стовбурах ялиць, що лавою здіймалися обабіч річки. Дерева з до краю обважнілим від снігу гіллям неначе закам’яніли. Найменше здригання – і сніг би осипався з них, але він не осипався. Санки були єдина цяточка життя й руху серед цього урочистого спокою. Прикре скрипіння полозків тільки підкреслювало навколишню тишу.

Це був мертвий світ, мертвий і сірий. Година стояла ясна й суха. Ані сліду вологи в повітрі, ані туману, ані мли; проте небо скидалося на сиве шатро. Жодна хмаринка не потьмарювала блиск дня, але не було й сонця, щоб йому цього блиску надати. Далеко на півдні сонце неухильно підбивалося зісподу до обрію, але між ним та замерзлим Юконом стояла горбовина землі. Юкон лежав у пічній тіні, і самий день був, властиво, тільки довгим смерканням. За чверть години до полудня, коли річка, загнувши розлогу луку, відкрила окові широкий простір на півдні, краєчок сонця виткнувся понад обрій. Але воно не підіймалося круто вгору, а посувалось положистою кривою лінією і опівдні своїм спіднім краєм тільки ледь-ледь піднялось над обрієм. То було притьмарене, бліде сонце. Його проміння не гріло, і на сонячне кружало можна було дивитися просто, не примружуючи очей. Ледве дійшовши полудневої лінії, воно вже почало спускатись положистою дугою за обрій, і земля знову загорнулася в тінь.

Люди й собаки все бігли та бігли. Щодо харчування Буйний День був справжній дикун, такий самий, як і його Кама. Обидва вони могли їсти, як і де доведеться. Коли наїдалися й напивалися донесхочу, а коли не мали ріски в роті хтозна як довго. Собаки їли тільки раз на день, і лише зрідка їм перепадало більш, як по фунту сушеної риби на кожного. Вони були ввесь час голоднющі й заразом у якнайліпшому стані. У них, так само як і в їхніх предків-вовків, травні процеси були вкрай економні й досконалі. Ніщо не марнувалось, усе з’їдене до крихти перероблялося на енергію.

Кама й Буйний День подібні були до них. Нащадки поколінь, що чимало на собі витерпіли, вони також могли багато витерпіти. Вони споживали саме в міру потреби, і не більше. Невеличка кількість їжі давала їм величезну енергію, бо в них у організмі ніщо не пропадало. Виніжений городянин, що працює за письмовим столом, звівся б нінащо й страждав би хтозна-як від того харчу, що їли Буйний День та Кама і що давав їм снагу до найтяжчої фізичної праці. Вони добре знали те, чого не знає кабінетний працівник, – що то є бути ввесь час голодному, – і через те могли їсти коли завгодно. Їхній апетит завжди був при них і завжди був вовчий. Вони пожадливо ковтали все, що їм подавалось, і ніщо їм ніколи не вадило.

Десь близько третьої години пополудні довге смеркання зійшло на ніч. На небі висипали зорі. Великі, яскраві, вони миготіли, здавалось, над самою головою. У їхньому світлі люди й собаки бігли й бігли далі. Вони не знали втоми. А це ж був не якийсь особливий день, тільки перший з шістдесятьох таких самісіньких днів. Хоча напередодні Буйний День прогуляв, протанцював, прокубрячив цілу ніч, на ньому це не відбилось анітрохи: по-перше, через його надзвичайну життєву наснагу, а по-друге, через те, що таких ночей у нього в житті було не густо. Склянка кави перед сном дужче б уплинула на людину кабінетну, ніж на Гарніша пиятика та гульбощі упродовж цілої ночі.

Буйний День не мав годинника, але він відчував час і досить точно визначив його якось підсвідомо. Коли, на його думку, минула шоста година, він почав назирати місця для ночівлі. Юкон саме робив коліно, і дорога перетинала річку. Не побачивши по цім боці підхожого місця, вони подались на той бік. До другого берега було з милю, та на половині дороги вони натрапили на крижаний зашерет і втратили цілу годину, пробиваючись поміж крижинами. Нарешті Буйний День нагледів те, чого вони шукали: суху деревину недалеко від берега. Кама щось буркнув задоволено. Санки виїхали на берег, подорожні почали лаштуватись на ночівлю.

Розподіл праці в них був досконалий. Кожен знав, що йому робити. Буйний День узяв сокиру й розрубав суху ялицю, а Кама лижвою розгріб на два фути сніг на річці й другою сокирою наколов льоду варити страву. Клаптем сухої березової кори розпалили вогнище. Буйний День заходився куховарити, а індіянин розвантажив санки, роздав собакам пайку сушеної риби і повісив торбу з харчами високо на гілляку, щоб вони не могли доскочити. Тоді зрубав невеличку ялинку, обчухрав її, утоптав сніг при вогнищі, застелив його щільно свіжим пагіллям і кинув на нього свого й Гарнішевого мішки. Там були сухі панчохи, спідня білизна та укривала із заячих шкурок. У Ками було їх два, а в Буйного Дня тільки одне.

Вони працювали безупинно, мовчки, не марнуючи часу. Кожен справляв, що треба, не зважаючи й не чекаючи на другого. Як не стало льоду до варива, Кама мовчки пішов наколоти його, а як собака випадком звалив поставлену лижву, Буйний День поставив її знову на місце. Поки кипіла кава й смажилося сало, він заколотив млинці й приставив до вогню великого казанка з бобами. Кама повернувся з річки і, сівши скраєчку на ялинове гілля, заходився лагодити збрую.

– Боюся, що Скукум і Буга знов буде погризся, – сказав він, беручись до їжі.

– Наглядай за ними, – коротко відповів Буйний День. Ото була й уся їхня розмова при вечері. Раз за їжею Кама лайнувся, скочив і, вхопивши головешку з вогню, кинувся розбороняти собак, що зчепилися гризтись. Буйний День, напихаючи собі рота, не переставав кидати шматочки льоду в бляшаний казанок, де вони танули. Вечерю впорали хутко. Кама підкинув дров у вогонь, нарубав їх на ранок і взявся знову до збруї. Буйний День, не жалкуючи, накраяв сала й укинув у казанок, де варилися боби. Попри сильний мороз, мокасини в обох були мокрі. Коли все впорали й можна було вже не злазити з острівця намощеного гілля, вони постягали їх і повісили сушитися на застромлених біля вогню патичках, повертаючи то одним, то другим боком.

Коли боби вкипіли, половину їх Буйний День висипав у торбину на півтора фути завдовжки й три дюйми завширшки й залишив на снігу, щоб добре замерзло, а решту покинув у казанку на завтра, на сніданок.

Було вже пізніше за дев’яту годину. Собаки давно втихли. Потомлені тварини поскручувались калачиком у снігу, поховавши писки й понакривавшися зверху кудлатими вовчими хвостами. Люди й собі стали лагодитися спати. Кама розстелив своє хутряне укривало і закурив люльку. Буйний День скрутив цигарку з рудого паперу.

– Я гадаю, ми сьогодні пройшли миль із шістдесят, – сказав він.

– Так і я гадай, – відповів Кама. То була їхня друга розмова за вечір.

Поскидавши свої парки, вони понадягали вовняні светри, позагортались у хутряні укривала й позасинали ту ж мить, як заплющили очі.

У морозяному повітрі тремтіли й виблискували зорі. Над головами вигравало всіма барвами північне сяйво. Пасма його променями велетенських світлометів палахкотіли на небі.

Буйний День прокинувся зовсім поночі й розбудив Каму. На небі ще палало сяйво, але день уже почався. Розігріли млинці, боби, смажене сало, поснідали й запили кавою. Собакам не дали нічого. Вони сиділи на снігу, пообгортавши лапи хвостами, і здалеку жадібно стежили за людьми. Раз у раз котрийсь собака підводив то одну, то другу передню лапу: мороз, видно, добряче хапав їх спідсподу. Було страшенно холодно, не менш як шістдесят п’ять градусів під нулем. Кама, запрягаючи собак голими руками, не раз мусив підходити до вогню й гріти закляклі пальці. Вони удвох навантажили санки, стягли ремінням, погріли востаннє коло вогню руки, понатягали рукавиці й погнали собак на лід і далі дорогою. Буйний День гадав, що було близько сьомої години, але зорі ще ясно блимали на небі, і бліді смуги зеленавого сяйва спалахували високо над головами.

Минуло годин зо дві. Раптом відразу стемніло, і так стемніло, що вони тільки інстинктом держалися шляху. Буйний День бачив, що він добре вгадав час. То була досвітня темрява. Ніде її так не знати, як на Алясці довгої зимової ночі. Крізь морок поволі, непомітно підкрадався сірий світанок. Вони ніби аж здивувались, коли перед ними ледь позначилась дорога, тоді виступив із темряви задній собака, а за ним незабаром показався й увесь запряг, що біг, витягшись вервечкою. З боків забілів сніг. На мить замрів ближчий берег і зник, знову виринув і залишився. Ще кілька хвилин, і проступив другий берег, не менш як за милю; спереду і ззаду стало видно всю замерзлу річку, а ліворуч віддалеки бовваніли гострі, укриті снігом верхогір’я. Це було й усе. Сонце не сходило. Сіре світло так і лишилося сірим.

Уже вдень перед самим носом у собак перебігла дорогу рись і заховалась у білому від снігу лісі. У собаках прокинувся первісний мисливський інстинкт. Голосно завивши, як зграя, що біжить за звіром, вони шарпонули посторонки й кинулися з дороги вбік, навздогін за риссю. Буйний День загорлав на них і, сіпнувши за кермову жердину, перекинув санки в пухкий сніг. Тоді собаки стали. За п’ять хвилин санки поставили на полозки, і запряг знову спокійно біг уперед утертою дорогою. Та рись була єдина ознака життя за ці два дні, але й вона, нечутно проскочивши на своїх оксамитових лапах і раптом зникнувши, здалась радше привидом.

Опівдні сонце визирнуло з-за обрію. Вони спинилися і розпалили на льоду невеличке багаттячко. Буйний День нарубав сокирою кілька кавалків заморожених варених бобів. Розігрівши їх на сковороді, вони попоїли. Кави не було. Такої розкоші серед буйного дня Гарніш собі не дозволяв. Голодні собаки перестали гризтись і пожадливо дивились на їжу. По фунтові сушеної риби їм давали ввечері, а доти вони мусили працювати натщесерце.

Мороз не пересідався. Тільки залізні люди важились їхати далі по такому холоді. Буйний День і Кама були найкращі з кращих у своїх расах. Але Кама відчував, що його напарник за нього дужчий, і від першого дня був певен, що не зійде з ним. Не те щоб він умисне шкодував зусиль чи працював нерадо, але його приголомшувала Гарнішева перевага; він ставився до нього мало не побожно. Сам стоїчно терплячий, мовчазний, гордий своєю фізичною силою й відвагою, він бачив усі ці прикмети, втілені досконало у своєму білому товаришеві, що переважав його в усьому вартому шани. То була людина богорівна, і не міг Кама не ставитися до неї побожно, дарма що нічим цього не показував.

«Не диво, що біла раса перемагає, – такі були його думки, – коли вона народжує таких людей. Чи ж до снаги індіянинові змагатися з цим завзятим витривалим поріддям? Навіть індіяни не пустилися б у дорогу по такій холоднечі, а їхня ж мудрість – це мудрість тисяч поколінь. І ось цей Буйний День, цей вихідець із теплого півдня, виявляється дужчий, витриваліший за них. Він тільки глузує з їхніх страхів і йде по десять, а то й по дванадцять годин на день. Він думає, що всі шістдесят днів проходитиме по тридцять три милі. Але пождім, якої-то він заспіває, коли впаде сніг і завалить дорогу або коли доведеться йти попід берегом підталою кригою!»

А поки що Кама йшов уперед, не ремствуючи й не огинаючись. Шістдесят п’ять градусів під нулем – дуже великий холод! Коли вода замерзає при тридцяти двох градусах над нулем, то шістдесят п’ять під нулем – виходить дев’яносто сім під точкою замерзання. Хоч трохи збагнути, що це означає, можна, уявивши собі таку саму температуру, тільки в другий бік. Дев’яносто сім градусів над точкою замерзання – це ж цілих сто двадцять дев’ять градусів над нулем, тобто страшенна спека. Тільки взявши до уваги, що від тепла тридцять два градуси віднімається, а до холоду додається, ви більш-менш зможете собі уявити той мороз, що по ньому Буйний День і Кама йшли від рання до ночі, та ще й у темряві.

Кама пообморожував собі вилиці, хоч скільки їх тер, і шкіра почорніла, взялася струпом. А до того він ще застудив собі вершки легенів – дуже небезпечна штука; головно через те не слід при шістдесятьох п’ятьох градусах морозу дуже напружуватись на вільному повітрі. Але Кама не скаржився. Щодо Буйного Дня, то він сам був як гаряча піч. Йому так само тепло було спати під своїми шістьма фунтами заячих шкурок, як Камі під дванадцятьма. На другу ніч, пройшовши миль із п’ятдесят, вони розташувалися ночувати недалеко від кордону між Аляскою і Північно-Західною територією Канади. Далі скрізь, за винятком невеличкої ділянки біля Даї, їм треба було йти Канадою. Четверту ніч, якщо не заб’є дороги снігом, Буйний День сподівався переночувати на Сороковій Милі. Він сказав про це Камі. Але третього дня мороз почав пересідатися. Це провіщало близький сніг. На Юконі він падає лише тоді, як потепліє. Цього самого дня вони пройшли тільки десять миль, пробиваючись крізь крижані зашерети. Тисячі разів вони мусили підіймати й переносити на руках через крижини свої тяжко навантажені санки. З собак не було майже ніякої користі. Вони так само, як і люди, змучились від жахливої дороги. І хоч ночувати спинилися на годину пізніше, надолужили тим тільки частину змарнованого часу.

Уранці, прокинувшись, вони побачили, що сніг укрив їхні хутра дюймів на десять. Собак зовсім поприсипало, і вони не хотіли вилазити зі своїх затишних кубел. Свіжий сніг – це важка дорога. Полозки вже не сковзались так легко, як перше. Котрийсь із подорожніх мусив іти поперед запрягу і лижвами втоптувати стежку, щоб собаки не завалювались. Сніг був зовсім не такий, як звичайно на півдні: він був твердий, дрібний і сухий, подібний до цукру-піску; коли його копнути ногою, він розсипався, шелестячи, неначе пісок. Сніжинки не ліпились, і з них не давалося викачати сніжка. Вони були не лапаті, а просто наче дрібненькі крижані кришталики; властиво, то був швидше іней.

Погода стояла тепла, якихось двадцять градусів під нулем. Буйний День і Кама попідіймали свої хутряні навушники й поскидали рукавиці, а проте, весь час працюючи, умивалися потом. Тієї ночі вони не дістались до Сорокової Милі. Проїздивши там уже другого ранку, Буйний День спинився тільки забрати пошту та поновити запас харчів. Опівдні наступного дня вони перепочили біля гирла Клондайку. Після Сорокової Милі вони не здибали жодної душі й мусили самі пробивати дорогу. Тієї зими ніхто ще не їздив річкою далі за Сорокову Милю, та й після них, може, за цілу зиму ніхто більше там не проїхав. У ті часи Юконський край був зовсім безлюдний. Між Клондайком та Солоною Водою в Даї лежало шістсот миль похованої під снігом пустелі. На всій цій відстані тільки в двох місцях можна було сподіватися побачити людей; то були самотні факторії Шістдесята Миля та Селкірк. Літньої пори ще траплялися індіяни у гирлах річок Стюарт і Білої, коло Великого й Малого Лососів або на озері Ле-Барж, але взимку – Буйний День добре знав – вони відходили услід за лосями в гори.

Ту ніч, коли вони з Камою отаборились у гирлі Клондайку, Буйний День, упоравшись зі своєю вечірньою роботою, не ліг, як звичайно, спати; коли б із ним був білий товариш, то він, може, й розказав би йому про те, що «чує його серце». Та білого товариша не було; отож він підв’язав собі лижви і, залишивши собак, що лежали скрутившись калачиком у снігу, та Каму, що важко дихав під хутряним укривалом, піднявся на високу пласку терасу понад берегом. За густими ялицями звідти годі було щось побачити, тому він перейшов терасу по глибокому снігу й виліз на перший урвистий приступок гори за нею. Звідти видно було, де зливаються під прямим кутом Клондайк, що тік зі сходу, і Юкон, що завертав широкою лукою з півдня. Ліворуч, у напрямку Лосячої гори, нижче по Юкону в світлі зір ясно проступала широка біла смуга. Лейтенант Шватка так і назвав ту річку Білою; але Буйний День побачив її задовго до того, як відважний дослідник перейшов Чілкут і спустився на плоті Юконом.

На гору Буйний День глянув лиш мигцем; його цікавила широка рівнина, обабіч охоплена глибокою водою, де були дуже зручні місця причалювати пароплавам.

– Саме придатна для міста площа, – промурмотів він. – Сорок тисяч люду можуть тут оселитися. Треба тільки наскочити на золото. – Він на хвилинку замислився. – Десять доларів на миску – цілком доволі. Така буде метушня, якої на Алясці ніколи й не бачили. А коли не тут, то в усякому разі десь недалеко. Варто би по всій дорозі назирати місць для оселиська.

Він постояв ще, дивлячись на пустельну площину. Його жива уява малювала йому образи тих часів, коли сюди звідусіль посунуть люди. Він уже розставляв по ній тартаки, великі крамниці, шинки, зали для танців і довгі вулиці золотошукацьких хатин. Тими вулицями йшли тисячі люду, а перед крамницями стояли важкі вантажні санки з довгими собачими запрягами. А інші вже спускалися головною вулицею до Клондайку, прямуючи до того уявлюваного «десь», де малося добувати золото.

Буйний День засміявся, прокинувшись від своїх марень, спустився з гори, перейшов терасу і повернувся до стоянки. За п’ять хвилин він уже загорнувся у своє хутро. Але зараз-таки знову розплющив очі й сів, сам собі дивуючись, що не спить. Індіянин спав поруч; жар жеврів із-під попелу, п’ятеро собак лежали, поховавши носи й позакривавшись своїми кудлатими хвостами; збоку стирчали застромлені у сніг дві пари лижв.

– Голову до пня дам, що серце мене не дурить, – пробурмотів він. Його думки мимохіть вернулися до покеру, і він усміхнувся на той спогад. – Чотири королі! Ну й Кернса ж серце не одурило!

Він знову ліг, натягши хутро аж на вуха, заплющив очі й цього разу вже міцно заснув.

Розділ V

На Шістдесятій Милі вони поновили припаси, забрали декілька фунтів листів і подалися далі. Ще від Сорокової Милі шлях був невтертий, і так, либонь, мало бути до самої Даї. Буйному Дневі це не дуже дошкуляло, але Кама тяжко мучився. З гордості він мовчав, хоч застуджені в лютий мороз легені давалися взнаки, і затаїти цього він не міг. Приморожено тільки тонюсінький шар легеневої тканини на вершках, проте вона почала злущуватися струпом, спричинюючи сухий уривчастий кашель. Усяка надмірна натуга викликала напади кашлю, очі Камі наливалися кров’ю, аж здавалося, що вони от-от вискочать, по щоках котилися сльози. А вдихнувши чаду від смаженого сала, Кама закашлювався на пів години, мов у корчах, і коли Буйний День варив їсти, індіянин намагався бути з навітряного боку.

День по дні плентали вони без кіпця м’яким невтоптаним снігом. То була важка втомна праця без просвітку; не було й знаку радісної тої бадьорості, з якою мчиш твердою гладенькою дорогою. То один, то другий ішов спереду і втоптував лижвами сніг, і так без спочинку. Дрібний сипкий сніг лежав верствою на ярд завтовшки, і під вагою людини широка плетена лижва вгрузала в пухку поверхню на добрий фут; передок її тоді впирався в прямовисну снігову стінку, таку саму заввишки. Щоб рушити далі, треба було ногу піднести не навкіс, а просто вгору. Якщо хоч трохи посунути лижву вперед, передок пробивав снігову стінку, загрузав глибше, і другий кінець лижви бив ззаду по ногах. Тому, коли йдеш на лижвах глибоким снігом, м’язи працюють зовсім не так, як за звичайного собі ходіння. За кожним кроком ногу доводилося піднімати на цілий фут угору, а тоді вже переставляти вперед. Протоптаною таким чином стежкою йшли собаки, за ними чоловік біля жердини, а вже за ним сунули санки. Напружуючись так, як могли тільки вони, Буйний День із Камою проходили щонайбільше три милі за годину. Отож Буйний День вирішив, що треба менше часу витрачати на спочинки, бо ж мало чого ще могло трапитись у дорозі. Треба мати й про запас зайві години. А тому, скоротивши час зупинок, вони тепер ішли по дванадцять годин на добу. Поклавши три години, щоб розташуватись на ночівлю, зварити їсти, поснідати, зібратися, пообідати підігрітими бобами, – вони мали на спочинок дев’ять годин, і з них ні собаки, ні люди не марнували ані одної хвилини.

На факторії Селкірк, біля річки Пеллі, Буйний День запропонував Камі лишитися й спочинути, доки він повертатиметься назад із Даї, а тоді до нього прилучитись. Бродяжий індіянин з озера Ле-Барж залюбки погодився його заступити, але Кама був упертий і тільки щось пробубонів ображено на таку пропозицію. Собак вони перемінили: своїх заморених Буйний День покинув, поки вертатиметься, і взяв шістьох нових.

До Селкірка вони добились о десятій годині ввечері, а другого ранку о шостій були вже знов у дорозі. Тепер їм малося пройти миль із п’ятсот сніговою пустелею, що розлягалась між Селкірком та Даєю. Погода раптово змінилася, знов узяв лютий мороз. Але й у тепло, й у холод дорога однаково була забивна. Коли термометр показує п’ятдесят градусів під нулем, посуватися ще важче. У великий мороз полозки грузли в сухому снігу, як у піску, і собакам було тяжче їх тягти, ніж за двадцять чи тридцять градусів. Буйний День вирішив їхати по тринадцять годин щодня. Він ревниво зберігав виграний час, бо знав, що далі будуть іще гірші місця.

Зима не дійшла ще й половини, і швидка та бурхлива річка П’ятдесята Миля справдила його найгірші побоювання. Декуди вона зовсім не замерзла, і тільки попід берегами тяглась ненадійна смуга льоду, але там, де бистрина билася в урвисті кам’яні стіни, і такі забережні не могли утворитись. Подорожні крутились туди-сюди, то переходили річку, то вертались назад – часом по кілька разів пробували, поки нарешті перебиралися через якусь дуже небезпечну місцину. То була повільна й важка праця. Коли траплялись льодові мости, треба було їх спочатку випробовувати. Буйний День або Кама ішов уперед на лижвах, тримаючи напереваги довгу жердину. Якщо часом лід уламувався під ногами, кінці жердини падали на краї пробитої ополонки, і за неї можна було втриматись. Обом не раз довелось так скупатися. При п’ятдесятьох градусах під нулем мокрому по пояс іти не можна, бо замерзнеш, отож кожна така купіль спричинювала зупинку. Вискочивши з води, треба було бігти, щоб пожвавити кровообіг, а сухий товариш у цей час розпалював багаття, інакше бо ніяк було передягтись і висушити мокру одежу до іншого разу.

До всього того, поночі не можна було йти небезпечною річкою. Робочий день, хоч-не-хоч, обмежувався шістьма годинами денного присмерку. Кожна хвилина тепер важила багато, і вони все робили, щоб не згаяти жодної.

Ще задовго перед світанком табір здіймали, запрягали собак, навантажували санки й сідали біля багаття чекати першого сірого проблиску. І опівдні перестали спинятися. Тепер вони ввесь час відставали від свого розкладу, і виграний спершу час щодень меншав. Деколи вони проходили тільки п’ятнадцять, а то й дванадцять миль протягом цілого дня. А то якось на дуже вже кепському місці їм довелося тричі виходити на берег і перетягати санки й вантаж через кручі. Тоді за два дні вони пройшли тільки дев’ять миль.

Нарешті вони минули ту жахливу річку П’ятдесяту Милю і вийшли до озера Ле-Барж. Там відкритої води не було, як не було й крижаних зашеретів. На добрих тридцять миль сніг лежав рівний, як стіл, але на три фути завглибшки й сипкий, мов борошно. Пройти можна було щонайбільше три милі на годину. Буйний День відсвяткував кінець переходу П’ятдесятою Милею тим, що йшов до пізньої ночі. Об одинадцятій уранці вони вибилися до озера. О третій пополудні, як уже насувалась полярна ніч, побачили долішній кінець озера, а поки на небо висипали зорі, вони пройшли його геть увесь; о восьмій годині зоставили його позаду і вступили в гирло річки Люїс; там вони спинилися на пів години, розігріли кілька кавалків заморожених бобів і дали собакам по зайвій пайці риби. Потім рушили й ішли проти течії до першої години по півночі, і тільки тоді спинились на ночівлю.

Того дня вони йшли шістнадцять годин. Собаки так потомились, що не мали сили навіть гризтись або гарчати. Останні милі Кама помітно кульгав, проте Буйний День о шостій годині другого ранку знов уже був на ногах. На одинадцяту годину вони досягли Білого Коня, а ночувати спинилися біля Квадратового яру. Важкий перехід річками лишався позаду, перед ними була низка озер.

Буйний День не стишував ходи. Вони йшли по дванадцять годин на добу: шість у присмерку дня та шість поночі. Варити їсти, лагодити збрую, розташовуватись і згортати табір – забирало три години. Решту дев’ять годин і собаки, і люди спали як убиті. Залізна сила Камина надвередилася. День у день нелюдська натуга виснажувала його. Рухи його ставали повільніші, пружність м’язів зникла, і кульгав він уже ввесь час. Проте він стоїчно працював і далі, не ухиляючись ні від чого, без жодного натяку на ремство. Буйний День також схуд і зморився. Однак його тіло, цей дивовижний механізм, діяло так само справно, як і перше, і він усе йшов та йшов невпинно й затято. Ніколи він не був до такої міри богом в очах у Ками, як ці останні дні переходу на південь. Індіянин, що чимраз більше підупадав на силі, не спускаючи очей дивився, як він іде поперед санок. Такого завзяття й витривалості Кама ще не бачив, та ніколи й не сподівався бачити в людині.

Отож настав час, коли Камі забракло снаги йти вперед і втоптувати стежку. Видно, індіянин украй знемігся, коли погодився, щоб Буйний День увесь час робив ту тяжку роботу сам. Вони пройшли всю низку озер від Маршу до Ліндермену, де починався узвіз на Чілкут. Буйному Дневі, властиво, слід було б отаборитись саме тут, під перевалом, бо ж насувалася ніч, але ні, він перехопився через перевал і спустився аж до Овечого табору, а хуртовина, що затримала б його на цілу добу, завихрила вже тільки ззаду за ним.

Це останнє напруження геть зломило Каму. Уранці він уже не спромігся звестись на ноги. О п’ятій годині, коли Буйний День розбудив його, він насилу сів, застогнав і знов упав. Гарніш упорався з усією роботою сам і позапрягав собак. Як усе вже було готове, він загорнув індіянина в троє укривал, поклав його на санки й міцно прив’язав. Дорога була непогана. То був їхній останній перегін. Буйний День погнав собак униз Дайським каньйоном, а тоді твердою втертою стежкою, що вела до самої Даї. Санки летіли, Кама стогнав, а Гарніш біг щодуху біля жердини, аби не попасти під полозки. Так вони в’їхали в Даю, що над морем. Додержуючи свого слова, Буйний День і тут не затримався. Йому досить було однієї години, щоб здати пошту, узяти нову, навантажити харчі, запрягти свіжих собак і найняти іншого індіянина. Кама лежав увесь час мовчки, аж доки Гарніш, готовий від’їжджати, підійшов попрощатись. Вони стиснули один одному руки.

– Ти заженеш і цього дурного індіянина, чуєш, Буйний Дню? – сказав Кама. – До смерті заженеш.

– Нічого, до Пеллі як-небудь дотягне, – усміхнувся Гарніш.

Кама із сумнівом похитав головою й повернувся на другий бік, спиною до Буйного Дня, на знак прощання.

Того самого дня Гарніш перейшов Чілкут. Ані темрява, ані хуртовина його не спинила. Він спустився ще на п’ятсот футів до Крейтер-озера і там отаборився на ніч. Цього разу ночівля була «холодна». Вони ще не спустились до смуги лісів, а з собою палива не взяли, щоб не перевантажувати санок. За ніч сніг засипав їх на три фути. Прокинулись вони, як звичайно, ще затемна і насамперед мусили відкопатись. Індіянин, уже ситий по саму зав’язку подорожжю з цим, мовляв, божевільним, спробував був утекти. Але Буйний День його приструнчив, і він мусив залишитися. Вони пройшли Глибоке й Довге озера і спустились до Ліндермену. Назад Гарніш ішов таким самим убійчим темпом. Індіянинові доводилося скрутно, він був не такий витривалий, як Кама, але так само ніколи не нарікав. Тікати він більше не пробував і працював, що було сили, але в душі поклав собі відкараскатись від Буйного Дня.

День минав за днем, ночі чергувалися із присмерками. Морози поступалися перед завірюхами, завірюхи знову зміняли морози, а вони все йшли, лишаючи за собою безкінечні милі.

На П’ятдесятій Милі їх спіткала біда. Переходячи через крижаний міст, собаки завалились, і зразу їх затягло під лід. Посторонки луснули, й увесь запряг пропав, залишився один тільки задній пес. Буйний День з індіянином запряглися в санки самі, але людина не годна заступити собаку в такій роботі, а тим більше двоє людей п’ятьох собак. Через годину Буйний День зупинився, розвантажив санки, викинув собачий харч, зайву одіж і запасну сокиру. Проте й це не помогло. Другого дня останній собака розтяг собі сухожилки від надмірної натуги, і Буйному Дневі довелось його пристрелити й покинути санки. Він завдав собі на спину сто шістдесят фунтів пошти й припасів, а індіянинові сто двадцять п’ять. Решту без жалю покинув. Індіянин жахнувся, побачивши, що викинуто боби, кухлі, миски, відра, одіж, а всю нічого не варту пошту взято. Зоставили собі тільки по одному укривалові, сокиру, відро та мізерний запас сала й борошна. Сало можна було й сирим гризти, а борошно розколочувати в гарячій воді. Навіть рушницю з набоями покинули.

Так пройшли вони двісті миль до Селкірка. Ішли з раннього ранку до пізньої ночі. Час, потрібний на те, щоб отаборитись та нагодувати собак, тепер витрачали на дорогу. Спинялись, розпалювали невеличке багаттячко, загорнувшись в укривала, пили ріденьку борошняну бовтанку та розігрівали над вогнем сало, настромлене на паличку. Вранці вставали ще поночі, мовчки завдавали собі на плечі мішки, поправляли шлейки й рушали далі.