Маленька господиня Великого будинку

– Дивовижнішої форми марнотратства я ще зроду не бачив, – заявив містер Крокет, показуючи своїм колегам-опікунам Діків звіт за минулий рік. – Шістнадцять тисяч доларів на навчання, і все враховано до цента, навіть залізничні квитки, могоричі кондукторам і мисливські патрони для вчителів.

– Але іспити він таки склав, – зауважив містер Слокем.

– І підготувався до них за рік, – пробурчав містер Девідсон. – Мій онук, доччин син, теж провчився вже рік – у Белмонтському училищі, – а до університету зможе вступити хіба за два роки, і то як пощастить.

– Ну що ж, я можу сказати тільки одне, – підсумував містер Крокет. – Віднині ми знаємо, що цьому хлопцеві можна давати грошей, скільки він схоче.

– А тепер вільно й передихнути, – сказав Дік опікунам. – По школі я наздогнав своїх однолітків, а життєвим досвідом на багато років їх випередив. О, я знаю про життя і про людей такі речі, добрі й погані, великі й дрібні, аж часом мені самому не віриться, що то правда. Але я їх знаю. Від сьогодні я не буду гнати вперед стрімголов. Я надолужив згаяне, а далі піду неквапом. Аби тільки переходити, як усі, з курсу на курс, і в двадцять один рік я закінчу університет. Відтепер мені не треба буде стільки грошей на навчання – я ж не платитиму вже репетиторам, – зате більше йтиме на розваги.

Містер Девідсон нашорошився:

– А на які це розваги?

– Ну, всякі там студентські товариства, футбол тощо – треба ж бути не гіршому за людей. А крім того, мене цікавлять бензинові двигуни. Я хочу збудувати першу у світі океанську яхту з бензиновим мотором…

– Дограєшся, що вибухне та розірве, – занепокоївся містер Крокет. – Це дурне діло, просто схибнулися всі на тому бензині.

– Нічого, я подбаю про безпеку, – відповів Дік, – а для цього потрібні спроби, а для спроб потрібні гроші; отож відкрийте мені знов солідний рахунок – як і перше, на ім’я всіх чотирьох.

Розділ VI

В університеті Дік Форест нічим надзвичайним не відзначався, хіба тим, що пропускав на першому курсі більше лекцій, ніж будь-хто. Він просто знав, що ті лекції йому не потрібні. Адже репетитори, готувавши його до вступних іспитів, пройшли з ним і мало не всю програму першого курсу. Між іншим, він зібрав футбольну команду першокурсників – справжню «зелену команду», як їх називають в університетах, її побивали навіть усі команди середніх шкіл та училищ.

Та Дік усе ж учився, хоча того й не було видно. Він багато й серйозно читав поза програмами, а вирушаючи в перший літній рейс на своїй океанській моторовій яхті, взяв із собою не веселу компанію молоді, а запросив у подорож професорів літератури, історії, права й філософії, разом з родинами. В університеті опісля довго згадували те «інтелектуальне» плавання. Професори, вернувшись, хвалилися, що чудово відпочили. А Дік за подорож краще обізнався з предметом кожного професора, ніж якби слухав його лекції кілька років. А вигравши таким робом час, він міг і далі не ходити на лекції, зате більше працювати в лабораторіях.

Студентських розваг він теж не цурався. Всі кокетки в Берклі упадали за ним, студентки закохувалися в нього, на танцях Дік не знав утоми. Він не пропускав жодного товариського диспуту, вечірки з пивом чи спортивних змагань, а з гуртком банджистів і мандоліністів об’їхав усе Тихоокеанське узбережжя.

І все-таки нічим надзвичайним він не відзначався, видатного хисту не виявив ні до чого. З півдесятка його товаришів краще за нього грали на банджо чи мандоліні, а з десяток – краще танцювали. Як футболіст – а він уже на другому курсі попав до збірної університету – Дік був добрий, надійний гравець, але не більше. Йому ніколи не щастило перехопити м’яча й провести його через усе поле, щоб уболівальники «голубих із золотом» аж переривалися від захвату. Зате у вирішальному матчі, після майже півторагодинної виснажливої мотанини в грязюці, під дощем, з нічийним рахунком, під самий кінець другого тайму, коли стенфордці вишикувалися «стіною» перед своїми ворітьми, уболівальники-берклійці всі як один підвелися й хором закричали, щоб штрафного бив Форест.

Він ні в чому не досяг виняткових успіхів. Здоровило Чарлі Еверсон на вечірках перепивав його. Гаррісон Джексон кидав молота на добрих двадцять футів далі. Керазес побивав його в боксі, хоча й тільки по очках. Енсон Бердж клав його на лопатки два рази з трьох – щоправда, лише добряче нагрівши чуприну. З англійської мови п’ята частина курсу мала кращі оцінки. Ейдлін, єврей з Росії, переміг його в дискусії на тему «власність – це крадіж». Шульц і Дебре випереджали його й увесь курс у вищій математиці, а японець Оцукі був незрівнянно сильніший за нього в хімії.

Та хоч Дік і не відзначався нічим, він ніде й не відставав. Не виявляючи себе ні в чому надзвичайно здібним, він не був і нездарним чи дуже слабким ні в чому. Опікуни, бачивши його взірцеву поведінку протягом такого довгого часу, вже мріяли, що з нього вийде великий учений; та якось, коли вони його спитали, ким він хоче стати, Дік відповів:

– Ніким. Тобто всім потроху. Самі розумієте: нащо мені бути фахівцем? Я ж не мушу заробляти на себе – батько зоставив мені мільйони. А крім того, я й не зміг би бути вузьким фахівцем, якби навіть схотів. Не така моя вдача.

Він так ясно визначив свою натуру, бо сама вона була ясна. Його не поривало ні до чого зокрема. Він належав до рідкісного типу кругом нормальних, урівноважених, всебічних людей – «всього потроху».

Коли якось містер Девідсон при своїх колегах-опікунах висловив задоволення з того, що Дік не витинає більше ніяких дурощів, повернувшись додому, юнак відповів:

– О, я можу стримувати себе, якщо схочу.

Так, – поважно озвався містер Слокем. – Це просто знаменито, що ти так рано передурів і взяв себе в руки.

Дік здивовано поглянув на нього й відказав:

– Е, тієї хлоп’яцької пригоди можна не рахувати. То були ніякі не дурощі. Я ще й не починав дуріти. Та стривайте, ось почну, тоді побачите! Ви знаєте Кіплінгову «Пісню Дієго Вальдеса»?^[11] Ось я вам трохи з неї процитую. Розумієте, Дієго Вальдесові, як і мені, щастило в житті. Він так рвався до титулу найвищого адмірала Іспанії, що не мав коли заживати втіх, яких він ледве скуштував. Він був здоровий, повний снаги, але в нього не було ні на що часу за тим пориванням. Та він усе думав, усе дурив себе думкою, що здоров’я й снаги стане йому ще надовго, і коли він зробиться найвищим адміралом, отоді вже надолужить своє. А потім усе згадував:

 
…в старому братстві
Отих нових морів,
Де ми колись міняли
Сандал у дикунів,
В далеких водах Півдня
В щасливі ті часи
Не знали ще Вальдеса,
Мене ж то знали всі.
Хто здибав добрі трунки,
То вже їх пив не сам,
Хто знюхав щедру здобич,
То вже казав і нам
В таємних наших бухтах
Аж на краю землі,
Як ми туди спливались
Смолити кораблі.
Ладнали вбогі шатра –
Вітрило на веслі,
Коло багать сиділи,
Закурені, в смолі,
І знов летіли далі
За покликом жадань
Так хутко, мов той якір,
Що пада в водну хлань.
Де ми скидали зброю
Й під пальмами в шинку
В яку палючу спеку
Шукали холодку?
О джерело в пустелі.
Де, спраглі, ми пили,
І хліб, що не доїли,
Й вино, що розлили!
Юнак, жагу спізнавши,
Вдова в тяжкій журі,
Знудьговані за шлюбом
Дівчата на порі –
Усі, кого жадання
Невтолені печуть,
Збагнуть мою гризоту,
Що днів тих не вернуть!
 

Зрозумійте його, ви, літні люди! Зрозумійте його так, як я, молодий, зрозумів! Ось що він каже далі:

 
Я думав – пізня втіха
Пишніше розквіта,
І задля тої втіхи
Промарнував літа,
Аж поки, всім на заздрість,
Але й собі на жаль,
Зробивсь я дон Дієго,
Найвищий адмірал!
 

– Слухайте, опікуни мої! – вигукнув Дік, і обличчя його палало пристрастю. – Ви думаєте, що мене не печуть невтолені жадання? Ні, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, ніби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжі, мов такий собі статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий і повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чіпляюсь на перший-ліпший гачок. Я ще тільки готуюся. Але втіх своїх я не проґавлю. Не розіллю свого вина. І не нарікатиму потім, як Дієго Вальдес:

 
Вже не навіє вітер,
Не вихлюпне бурун
Ватаг довкола вогнищ
По берегах лагун,
І джерела в пустелі,
Де, спраглі, ми пили,
І хліба, що не з’їли,
Й вина, що розлили…
 

Чуєте, опікуни? Ви знаєте, як то воно вдарити ворога, вдарити у захваті бою, просто в щелепу, і звалити його собі під ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цілувати, і важити собою, і шаліти з надміру здоров’я та снаги. Я хочу спіймати свою долю. Хочу мати власну ватагу біля вогнищ – і то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся – щоб потім, коли попущу собі віжки, бути добре підкутому. Тоді вже моя доля не втече від мене! О, повірте мені, я не завжди сплю спокійно!

– Справді? – запитав містер Крокет.

– А ви ж як думали? Ні, я ще не починав дуріти, але як почну, отоді побачите!

– А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?

Дивовижний юнак похитав головою.

– Ні, після диплома я ще піду принаймні на рік до сільськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починає захоплювати сільське господарство. Я хочу щось зробити в ньому… Щось створити. Бо мій батько, можна сказати, не творив нічого. І ви, панове, так само. Ви прийшли зі Сходу, захопили новий край і почали збирати гроші, як матроси витрушують самородки з дерну, наткнувшись на незаймане родовище.

– Голубе мій, я, здається, маю трохи досвіду в каліфорнійському сільському господарстві, – ображено перебив містер Крокет.

– Певне, що маєте, але ви нічого не створили. Ви… від правди не втечеш: ви тільки нищили. У сільському господарстві ви були ловцем фортуни, як золотошукачі. Що ви зробили? Взяли сорок тисяч акрів найкращої землі в долині Сакраменто і рік у рік сіяли на ній пшеницю. Сівозміни були вам і не в голові. Солому ви палили. Перегній виснажували. Орали міленько, на чотири дюйми, а підґрунтя тільки втрамбували плугами, наче цементовий хідник. І так виснажили ту чотиридюймову плівку, що вона вже й насіння не вертає. Кажу вам, ви нищили. І мій батько так само. І всі. А я ось візьму батькові гроші й почну творити. Скуплю за безцінь оту покинуту землю після пшениці й заходжуся коло неї – переорю глибоко й доб’юся, що вона у мене родитиме краще, ніж родила у вас із самого початку.

Під кінець передостаннього курсу містер Крокет знову спитав Діка, коли ж той почне «дуріти», як нахвалявся.

– Я ж казав – як відбуду ще рік у сільськогосподарському, – відповів юнак. – Тоді накуплю землі й заведу господарство – справжнє, таке, як слід. І аж тоді подамся шукати свою «ватагу біля вогнищ».

– І велике господарство хочеш ти завести на почин? – запитав містер Девідсон.

– Може, на п’ятдесят тисяч акрів, а може, й на п’ятсот. Там побачимо. Вже як загрібати дармовий зиск, то якомога більший. Адже Каліфорнія, по суті, ще не заселений край. За п’ятнадцять років та земля, що я тепер можу купити по десять доларів акр, коштуватиме п’ятдесят, а та, що нині коштує п’ятдесят, підскочить до п’ятисот, хоч я для цього й пальцем не ворухну.

– Пів мільйона акрів по десять доларів – це п’ять мільйонів доларів, – поважно нагадав містер Крокет.

– А по п’ятдесят це буде двадцять п’ять мільйонів, – засміявся Дік.

А втім, опікуни вже не вірили, що він колись іще почне «дуріти», як нахвалявся. Звісно, він може прогайнувати скількись грошей на свої сільськогосподарські химери, але щоб він по-справжньому вдарився в якісь дурощі після стількох років такої здержливої поведінки, здавалося неймовірним.

Університет Дік закінчив, не справивши ніякого фурору своїми успіхами. На курсі він був тільки двадцять восьмий. Найвизначніше його досягнення було те, що він зумів опертися принадам багатьох вродливих дівчат і натискові їхніх матусь. Крім того, на останньому курсі він відзначився тим, що довів збірну університету, капітаном якої став, до перемоги над стенфордцями – першої за п’ять років. Тоді ще не було високоплатних футбольних тренерів, і найбільше важили якості окремих гравців; але він зумів утовкти у свою команду принципи колективної гри та самопожертви, і в День подяки^[12] «голубі з золотом» тріумфально пройшли по Маркіт-стріт через Сан-Франциско, святкуючи перемогу над незмірно дужчою командою.

На додатковому курсі в сільськогосподарському коледжі Дік зовсім не ходив на лекції, а тільки працював у лабораторіях. Фактично він наймав собі власних лекторів і витратив чималенький капітал на самі подорожі з ними по цілій Каліфорнії. Жака Рібо, який вважався одним з найбільших у світі авторитетів у царині агрохімії, – Каліфорнійський університет за шість тисяч доларів на рік перенадив його з Франції, де він одержував дві тисячі, а потім гавайські цукрові плантатори знов перенадили його до себе за десять тисяч, – Дік спокусив п’ятнадцятьма тисячами та приємнішим, помірнішим каліфорнійським кліматом, і Рібо підписав контракт на п’ять років.

Панове Крокет, Слокем і Девідсон аж руки зняли вгору, жахнувшися, і вирішили, що оце й починаються обіцяні дурощі молодого Фореста.

А втім, то була тільки одна з марнотратних Дікових витівок. З вашингтонського уряду він украв провідного фахівця-тваринника, щедро накинувши йому платню, таким самим розбійницьким способом відібрав університетові штату Небраска найкращого знавця молочного господарства і нарешті розбив серце деканові сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського університету, привласнивши професора Нірденгамера, справжнього чарівника щодо керівництва великими фермами.

– Це ще дешево, далебі, дешево, – заспокоював Дік опікунів. – Невже б ви воліли, щоб я купував акторок та коней для перегонів, аніж професорів? Уся річ у тому, що ви не знаєте цього способу комерції – купувати чужі голови. А я знаю. Бо це мій фах. Я зароблятиму на них гроші, і навіть більше – я доб’юся, що в мене виросте десять травинок там, де у вас не виросло б ані одної, бо ви занапастили свою землю.

Отож і зрозуміло, що опікуни вже не вірили, ніби він ще почне, як обіцяв, «дуріти», кохати, цілувати й кулаком валити ворогів під ноги.

– Ще рік, – попереджував він їх, а сам закопувався в агрохімію, аналізи ґрунтів та їздив по Каліфорнії зі своїм почтом високоплатних фахівців сільського господарства. А опікуни боялися тільки, що Дік, досягши повноліття й діставши в руки увесь спадок, порине з головою у свою сільськогосподарську примху і швидко розкидає батьківські мільйони.

Того самого дня, коли йому вийшов двадцять один рік, він оформив купівлю нових своїх маєтностей, що простягались на захід від річки Сакраменто аж до вершин гірського кряжа.

– Неймовірно дорого, – сказав містер Крокет.

– Неймовірно дешево, – сказав Дік. – Побачили б ви мої дані про ґрунт! І про воду! І почули б ви, як я співаю!

Ось послухайте, опікуни, – це пісня правдива. Я сам і співець, і пісня.

І Дік завів химерним тремтливим фальцетом, як співають північноамериканські індіяни, ескімоси й монголи:

 
Гу-тім йо-кім кой-о-ді!
Ві-гі ян-нін кой-о-ді!
Ло-гі ян-нін кой-о-ді!
Йо-го най-ні, гал-удом йо най, йо-го, най-нім!
 

– Музика моя власна, – промимрив він, ніби виправдовуючись. – Це я гадаю, що так її співалося. Розумієте, нині вже нема на світі людей, які б чули цю пісню на власні вуха. Склало її плем’я конко, а від нього перейняли майду, а від тих нішінеми. Але ні конко, ні майду, ні нішінемів уже нема. Тільки земля їхня лишилася. Це її ви переорали, містере Крокете, і виснажили своєю пшеницею, ловлячи фортуну. А пісню я знайшов у одному етнографічному повідомленні, в третьому томі «Огляду географії та геології Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів». Індіянський ватаг Червона Хмара, який зійшов з неба, заспівав її на світанку землі зорям і гірським квіткам. Ось я проспіваю її по-англійському.

І знову, притупуючи в такт ногами та ляскаючи долонями но стегнах, Дік затяг індіянським фальцетом, що аж дзвенів буйною весняною радістю:

 
Жолуді нападали з неба!
Я саджаю жолуді в долині!
Жолуді великі і маленькі!
Я кільчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!
 

Незабаром ім’я Діка Фореста зарясніло в газетах так, що аж страх. Він ураз доскочив слави, першим у цілій Каліфорнії заплативши десять тисяч доларів за одного-однісінького бугая. А потім його знаменитий тваринник, викрадений з урядової служби, поїхав до Англії і там, виваливши аж п’ять тисяч гіней^[13], перехопив у Ротшільдових конюшень Гірського Отамана – розкішного огиря ширської тяглової породи. В Каліфорнії його враз прозвано Форестовим Вибриком.

– Нехай сміються, – сказав Дік колишнім своїм опікунам. – Я виписав ще й сорок кобил, і цей жеребець за перший рік верне мені половину своєї ціни. Від нього і постане ціле плем’я синів та онуків, і каліфорнійці битимуться за них, платячи мені по три й по п’ять тисяч доларів за кожного.

За перші місяці свого повноліття Дік утнув чимало таких вибриків, одначе найнебезпечніший був останній з них: угативши кілька мільйонів у свою сільськогосподарську химеру, він раптом передав усе керівництво найманим фахівцям, накреслив їм загальні плани розвитку та поставив певні обмеження, щоб вони не розганялися занадто, а тоді купив квитка на пасажирський бриг до Таїті та й подався «дуріти» в широкий світ.

Вряди-годи до опікунів доходили звістки від нього. Свого часу він був власником і капітаном чотирищоглового залізного вітрильника, що плавав під англійським прапором і возив вугілля з Ньюкасла. Про це вони дізнались, бо до них надійшов рахунок за куплене судно, а потім ще прочитали в газетах прізвище Діка Фореста як власника судна, що врятувало пасажирів нещасливого «Оріона», і врешті одержали для Діка страхову премію, коли вітрильник потонув майже з усією командою під час великого урагану біля Фіджі. 1896 року Дік був на Клондайку; 1897 – на Камчатці, де захворів на скорбут; а тоді раптом виринув з американським військом на Філіппінах. Потім якось вони прочули, що він, хтозна як і нащо, вже став власником і капітаном старого вантажного пароплава, що під сіамським прапором теліпався по всіх морях, давно викреслений з реєстрів Ллойда^[14].

Час від часу вони одержували Форестові ділові листи з різних кипучих портів усіх кипучих морів. Одного разу їм довелось натискати всі пружини, щоб уряд штату вжив цілого свого впливу на Вашингтон, аби визволити Діка з якоїсь халепи в Росії. Про ту авантюру в газети не попало ані слова, зате вона збудила по всіх дипломатичних представництвах у Європі трепет щирої зловтіхи.

Потім вони нагодою прочули, що Дік лежить поранений у Мафекінгу; далі – що він перехворів на жовту пропасницю в Гваякілі; а ще згодом його нібито суджено в Нью-Йорку за жорстоке поводження зі своїми матросами. Тричі з’являлись у газетах повідомлення, що він загинув: один раз – у бою, в Мексиці, а двічі – ніби його страчено у Венесуелі. Після цих фальшивих тривог опікуни вже не хвилювались, коли він переплив на сампані^[15] Жовте море, і спокійно сприймали чутки, ніби він помер від бері-бері^[16], попав з російським військом у полон до японців під Мукденом або сидить у японській військовій в’язниці.

Один тільки раз Дік ще спромігся їх схвилювати: це коли він, як і обіцяв, «передурівши», у тридцять років вернувся до Каліфорнії з дружиною. Він повідомив їх, що одружений з нею вже кілька років, і всі троє опікунів, як виявилось, добре її знали. Містер Слокем утратив вісімсот тисяч доларів, а її батько – цілий свій капітал під час банкрутства Лос-Кокоських срібних копалень під Чівавою, у Мексиці, коли уряд Сполучених Штатів вилучив срібло з обігу. Містер Девідсон видобув мільйон, а її батько – цілих вісім мільйонів з Останнього Кону – отого висохлого і знов заводненого людьми струмка в окрузі Амадор. Містер Крокет, тоді ще зовсім юнак, разом з її батьком наприкінці п’ятдесятих років «вишкрібав» Мерседську улоговину, був йому за дружбу, коли він у Стоктоні брав шлюб з її матір’ю, а в Грантс-Пасі грав у покера з ним та самим Грантом^[17], тоді ще молоденьким лейтенантиком, про якого на Заході знали тільки, що він добре б’ється з індіянами, але кепсько грає в карти.

Отже, Дік Форест одружився з дочкою Філіпа Дестена! Тут уже не випадало зичити йому щастя. Тут скорше годилося втлумачувати, що він сам не знає, яке щастя йому припало. І опікуни відразу пробачили Дікові всі дурощі. Нарешті він учинив як треба, зробив справді розумну річ. Ба ні, він учинив просто геніально! Пола Дестен! Дочка Філіпа Дестена! Дестенівська кров! Спілка Дестенів і Форестів! Цього було досить. Три зістарілих товариші Фореста й Дестена давньої Золотої доби, – тих двох, що вже дограли свою гру і залишили світ, – навіть насварили Діка. Вони доти товкмачили йому про незмірну вартість здобутого скарбу, про священні обов’язки, що їх накладає на нього цей шлюб, про всі традиції та чесноти поріддя Форестів і Дестенів, аж поки Дік, засміявшись, перебив їх: вони, мовляв, говорять, як завзяті конярі або схибнуті на євгеніці^[18] диваки. Поштиві старигани збентежились – вони б воліли, щоб він висловив ту щирісіньку правду якось делікатніше.

В усякому разі, того, що Дік узяв собі жінку з Дестенів, було досить, щоб вони беззастережно схвалили плани й кошториси Великого будинку, які він показав їм. Завдяки Полі Дестен цього разу вони погодилися, що він витрачає гроші розумно й до ладу. Що ж до його сільського господарювання, то чом би йому не бавитись, коли є за що: адже золоті копальні Врожайного давали певний прибуток. І все ж, як висловився містер Слокем, «двадцять п’ять тисяч доларів за жеребця тяглової породи – чисте божевілля. Бо тяглові коні – це тяглові коні, та й годі. Нехай би вже за рисака, то інша річ…»