Німа смерть

9

Бюро компанії «Монтана Фільм» розташувалося в престижному дорогому відтинку Кантштрасе. Білявка, що впустила Рата – не припиняючи базікати по телефону без ком і крапок, – помахом руки запросила його сісти і гостинно підморгувала, не міняючи виразу обличчя.

Рат опустився в одне з модерних шкіряних крісел, розставлених перед столом у невеликій зоні відпочинку, і змушений був слухати її розмову.

– …безперечно, ви також можете демонструвати наші звукові фільми на американському обладнанні, однак маєте сплатити невеличку ліцензійну комісію, яку ви, звісно…

Її співрозмовник, очевидно, зумів нарешті вставити кілька слів. Білявка, не стуляючи рота, вислухала, чекаючи на зручну нагоду, і знову перехопила ініціативу.

– Безперечно! Тоді ми вам надішлемо копії, разом з усіма необхідними паперами, вам залишається тільки підписати, це аж ніяк не проблема. Решта запуститься автоматично, я зроблю все необхідне, і ми негайно знову з вами зв’яжемося!

Вона поклала слухавку і всміхнулася Рату.

– Що я можу зробити для вас? – запитала вона.

Рат зачекав, побоюючись чергового сплеску балаканини, але білявка цього разу обмежилася шістьма словами ввічливого запитання.

– Я хочу поговорити з керівником вашої компанії, – почав він.

– З якого питання?

Рат витягнув свій жетон.

– Кримінальна поліція.

– Відділ розшуку зниклих осіб?

– Ні, відділ розслідування вбивств.

Вона підняла брови.

– Перепрошую, але пана Оппенберґа на місці ще немає.

– Коли на нього можна очікувати?

– Це може забрати деякий час, – знизала вона плечима. – Цими днями він, зазвичай їде одразу на знімальний майданчик. Нині щодня виникає стільки справ, які потребують негайного врегулювання, і графік зйомок доводиться змінювати щодня, бо чудова фройляйн Франк…

– Да відбуваються зйомки? – перервав білявку Рат.

– У Нойбабельсберзі. Але ви туди зараз не можете поїхати.

– У мене своя машина.

– Ні, ні, там знімають звукове кіно, їх не можна турбувати.

– Всім, крім поліції.

– Можливо, я могла б вам допомогти?

– Дуже люб’язно з вашого боку, але мені треба особисто поговорити з вашим керівником, – відрубав Рат. – Де саме його можна знайти в Бабельсберзі?

– У студії УФА. У великому павільйоні. Норд Ательє. Просто біля будівлі Тонкройц.

– «Монтана» є частиною концерну УФА?

Вона засміялася.

– Боронь Боже! Але УФА, у своїй величі, настільки люб’язна, що дозволяє нам орендувати її студії. Тепер, коли Поммер зняв новий фільм із Яннінґсом, деякі павільйони стоять порожні. Але, як я вже сказала, ви не можете перешкоджати зйомкам!

– Ви, я думаю, будете настільки добрі, що вчасно повідомите керівництву про мій візит, – відповів Рат, – і таким чином, я не перешкоджатиму.

Було помітно, що білявка невдоволена, проте вона знову всміхнулася йому і підняла слухавку.

– Побачимо, – сказала вона. – Можливо, пан Оппенберґ зможе приділити вам п’ять хвилин. Але я нічого не обіцяю.

Рат підвівся з крісла, надів капелюха і коротко постукав по його крисах.

– Не треба нічого мені обіцяти, – всміхнувся він їй, ідучи геть. – Скажіть панові Оппенберґу, що я буду десь за пів години.

У машині він опустив бічне скло і дозволив вітру обдмухувати обличчя. Рат жадібно вдихав свіже повітря, як наркотик, вітер вдував життя в його втомлені кістки. Він уночі майже не спав і багато випив. Коли в голові дзвіночок задзеленчав тривогу, він відчув певне полегшення. Бо в такий спосіб, він міг залишити позаду жахливу ніч.

Одна з тих ночей.

Одна з тих ночей, коли уві сні він зазнавав панічного страху. Бо знав, що ті сни повернуться. Сни, що не припиняли переслідувати його. Тобто, бували тижні, коли він майже забував їх, ночі, коли він спав міцно й тихо, але потім, неминуче й упевнено, як пори року, ті сни поверталися. Він завжди знав наперед, коли знову випаде така ніч. Коли він бував настільки збуджений, що не міг спати, не хотів спати. Бо йому варто було заплющити очі, щоб побачити їх: демонів, що переслідували його, мертвих людей, людей, яких він знав, людей, яких пізнав. Смертельно бліді люди, з продірявленими грудьми, з порожніми очними ямами, з пошматованою шкірою, що звисала з тіла, як поїдений міллю плащ. Знову й знову він підхоплювався в холодному поту, намагався відволіктися, читав, випивав чергову порцію спиртного… То якоїсь миті він нарешті заснув, віддавшись на милість своїх демонів.

І вони переслідували. Скільки живими ці люди уникали його і, здавалося, рятувалися від нього знову й знову, стільки мерці бігали за ним і не давали звести дух.

Потім, прокинувшись від жаху, з калатанням серця, у просоченій потом піжамі, він був вдячний за це пробудження, хоч почувався в тисячу разів більш втомленим і виснаженим, ніж до сну. Тільки холодний душ і міцна кава повернули дух життєвої сили назад у його тіло.

А тоді білява секретарка назвала йому це прізвище.

Оппенберґ.

Рат не показав, наскільки це прізвище налякало його.

Манфред Оппенберґ.

Людина, що затягнула його в нелегальний ресторан на Східному Вокзалі. Кінопродюсер у компанії німфоманки. Відтоді не минуло й року. Ніч, коли все вийшло з-під контролю. І в кінці якої мав постати ще один мертвяк, що відтоді переслідує його в нічних жахах.

Оппенберг був тим знайомим, якого Ґереон радий був би забути. І треба ж було в цій справі знову з ним зіткнутися!

Принаймні, Рат сьогодні в дорозі сам. Сьогодні він не показувався в Замку на Алексі, щоб не потрапити на очі Бьому, який, переглядаючи за сніданком ранкові газети, либонь, виявив уже, що випадково доручив Ратові видовищну справу. Тому Ґереон скористався телефоном і, сидячи у власному кріслі у вітальні, передсвітом підняв своїх людей із ліжок і дав усім доручення, вирядивши Геннінга й Червінскі до Марієнфельде – опитати решту працівників Белмана, усіх, від продюсерів до прибиральниці в туалеті, а Ґрефа – до доктора Шварца, на Гановершештрасе. Сам він, після такої ночі, не був готовий до присутності на розтині. Вигляд закривавленого тіла Бетті Вінтер на прозекторському столі… Рат навряд чи зміг би витримати сьогодні морг, запах крові й дезінфікуючих засобів і ще дещо гірше. І точно не чорний гумор доктора Шварца.

Попри втому, він почувався добре. Самостійно йому працювалося найкраще! Він згадав слова Ґенната: «Краще діліться своїми висновками з нами».

Авжеж, неодмінно. Згодом.

Вулиці на заході міста зручні, він міг натиснути на газ, виїхавши на Кайзералеє. На Шльосштрасе рух став щільнішим, але що далі він виїжджав за межі міста, то більшу міг дозволити собі швидкість. Рат був зачарований: там, де Берлін «врізався» в живі ландшафти, місто ставало майже ідилічним – навіть у такий тоскний день, як сьогодні, коли краплі дощу падали з голих гілок і стукали по даху машини. Просто канікули на селі.

На Ванзеє він повернув ліворуч від Райхштрасе і через Кольгасенбрюк виїхав до Нойбабельсберґа.

Рат припаркував «Б’юїк» на Штансдорферштрасе і роззирнувся. Вхід на територію студії був схожий на прохідну великої фабрики: ворота з шлагбаумом і будками охорони обабіч і будиночок воротаря. Набагато солідніше, ніж «Терра» в Марієнфельде. Охоронець в однострої уважно придивився до фото Ґереона в службовому посвідченні. Рат запитав дорогу до павільйону.

Охоронець показав рукою кудись углиб території.

– Пройдете повз скляний будинок отам і далі, через майстерні, і вийдете просто до великого павільйону. Там зараз знімають для «Монтани».

– Великий павільйон?

– Еге. Повз не проскочите.

Будівля одразу за воротами, вся засклена, нагадувала кіноательє в Марієнфельде, за нею тяглися будинки казарменого типу, з яких долинали удари молота й вищання циркулярної пилки. Рат на якусь мить втратив уважність і раптом опинився в лабіринті східного базару, що, наче примарна картина з «Тисячі й однієї ночі», розкинувся серед зимового ландшафту Бранденбурґа. Попетлявши алеями ринку, він вийшов назовні через великий портал мечеті і побачив її зворотний бік – грубу дерев’яну конструкцію, що утримувала східне диво, не даючи йому розвалитися. Рат трохи відхилився від стежки, але, глянувши ліворуч, одразу зрозумів, що мав на увазі охоронець, кажучи, що павільйон «не проскочиш повз». У нічим не декорованому цегляному ангарі, що височів за бараками майстерень, можна було без проблем умістити дирижабль.

Споруда здавалася розташованою доволі близько, але Ратові знадобився певний час, щоб дістатися його. Поруч із ним цегляними стінами без вікон стриміла в небо нова будівля.

– Тут великий павільйон? – запитав Рат у прусського стрільця часів семирічної війни, який курив цигарку і читав газету, притулившись до муру.

– А ти десь бачиш більший? – зиркнув на нього спідлоба чолов’яга. – Що, теж статист?

– На кшталт того. Мені треба «Монтану».

– За рогом побачиш, великі двері – такі, що повз не проскочиш. Норд Ательє.

Зворот «не проскочиш повз» був тут, схоже, загальнопоширеним. І цього разу теж виявився цілком виправданим. Проти величезних сталевих розсувних дверей комірні ворота видались би скромною хвірткою. Інші сталеві двері, звичайного розміру, вбудовані в основні, у порівнянні з ними нагадували котячу лазівку. Вони з легким вищанням відчинилися, і Рат ступив усередину.

За котячою лазівкою на нього чекав охоронець.

– Хальт! – собакою гаркнув він. – Сюди не можна! Триває зйомка!

– Саме тому я тут, – зауважив Рат.

На охоронцеві був такий самий хвацький однострій, як на його колезі коло воріт студії. Він дивився згори вниз на непроханого гостя, ніби намагаючись оцінити його поважність і, здається, не зміг дійти чіткого висновку.

– Зйомки звукового кіно, – показав він на сталеві двері, чорні літери над якими складалися в напис «Середня Зала ІІ Норд», а поруч із написом горіла червона лампочка. – Сюди не можна аби кому отак вламуватися!

– Я не хочу вламуватися. Хочу поговорити з містером Оппенберґом.

– Зараз? Просто посеред зйомки?

Вискочка в уніформі. Він починав дратувати Ґереона.

– Що, якби ви прогулялися туди і запитали в Оппенберґа? – нетерпляче запропонував він.

– Хіба що ви мені назветеся, бо інакше я не знаю, про кого повідомити, – пробурчав охоронець.

– Рат. Кримінальна поліція.

Чолов’яга негайно виструнчився.

– Чому ж одразу не сказати? Ви не схожі на нишп… на співробітника поліції. Зачекайте, будь ласка.

Охоронець зник у дверях, над якими враз згасло червоне світло. Рат розважував, чи не піти просто за ним, але зрештою утримався і став чекати, коли двері знову відчиняться. Охоронець, розчахнувши двері, притримав їх для чоловіка, якого Рат побачив спершу зі спини і сріблясто-сивої потилиці, бо той, обернувшись, гукав щось у павільйон:

– …тоді ви просто граєте далі сцену тридцять дев’ять, ясно?! Ми маємо раціонально використати час, навіть якщо це означає більше сцен. Отже, почніть репетирувати тридцять дев’яту: майстерня Шредера, барон Суец і Шредер. Черні може переодягатися. Даю вам півгодини. Коли я повернусь, я хочу, щоб ми одразу почали!

Оппенберґ здивувався, упізнавши Рата.

– Мій любий друже, – він радісно потиснув Ґереонові руку, – це ви! Що я можу зробити для вас?

Рат реагував на дружні вияви кіношника підкреслено стримано:

– Йдеться про вбивство.

Усмішка на обличчі Оппенберга вмить поступилася крижаному заціпенінню.

– Вівіан? Вона…

Вівіан. Рат пригадав вродливу супутницю Оппенберґа в «Пивничці Венери».

– Я шукаю вашого директора з виробництва, Фелікса Кремпіна, – повідомив він, залишаючись привітним, як старший кельнер, що не отримав на чай.

– Я не розумію, а кого вбили?

– Ви не читаєте газет? Бетті Вінтер.

– Хіба то не був нещасний випадок? Я подумав, ви приїхали з приводу Вівіан.

– З якого б це дива?

Продюсер невдоволено скосив очі на охоронця, що дивився нібито просто себе, і відтягнув Рата вбік.

– Обговорімо це десь конфіденційно. У мене тут немає свого кабінету, але ми могли б зайти в гримерну – там ми будемо наодинці.

Відтак Оппенберґ завів комісара в темну кімнату без вікон. Стіни завішані кіноафішами; величезне видовжене горизонтально дзеркало, обрамлене лампочками.

– На жаль, тут я не можу нічого вам запропонувати, – вибачився Оппенберґ. – Мені приємніше було б вас приймати в своєму офісі, але наразі я навряд чи можу бодай на годину залишити студію. Треба перебудувати весь знімальний графік, без мене вони не впораються. Якщо сам про все не подбаєш, на гарну роботу не сподівайся… А втім… так, – похопився він раптом, – оцього, я тобі, звісно, можу трохи запропо- нувати.

Продюсер витягнув із кишені піджака плоский срібний футляр. Рат на мить перелякався, що кіношник запропонує йому кокаїн, та коли Оппенберґ відкинув кришечку, у футлярі виявилися тільки акуратно напаковані, незаймано білі цигарки.

– Дякую, – похитав головою Рат, – але я вже два місяці…

– А, розумію! Від Нового року – нове життя? Але ви дозволите?

Рат кивнув.

– Тоді скажіть мені, – повів Оппенберґ, запалюючи цигарку, – навіщо ви приїхали до мене, якщо не з приводу зникнення людини, про яке я позавчора заявив вашим колегам?

– Відділ розшуку зниклих осіб?

– Вівіан пропала. Я не сказав? Ми почали зйомки в понеділок, і відтоді її ніде немає. Ось чому тут такий безлад.

Рат подумав про молодицю, чиїх мацаків він тоді, у «Пивничці Венери», насилу зміг уникнути. Те, що вона втекла від такого типа, як Оппенберґ, його нітрохи не дивувало.

– Змушений вас розчарувати, – мовив він уголос. – Як я вже казав, я тут із приводу іншої особи. Фелікс Кремпін. Адже такий працює на вас?

Оппенберґ відреагував цілком спокійно – ні цікавости, ні здивування, не кажучи вже про почуття тривоги, не відбилося в виразі його обличчя.

– Боюся, я теж змушений вас розчарувати, – похитав він головою. – Кремпін був моїм директором із виробництва. Але він пішов із посади три чи чотири місяці тому. Я не знаю, чим він займається відтоді. Від того часу я не зустрічав у нашій сфері.

– Навіть у «Ля Бель Фільм»?

– У Белмана? З ним у мене не так багато спільного.

Рат зважився на лобову атаку.

– Пане Оппенберг, облишмо гру в хованки, дозвольте висловити відверте припущення: ви заслали Фелікса Кремпіна під фальшивим іменем своєму конкурентові Белману. І він там спричинив аварію, яка коштувала життя Бетті Вінтер.

– Про що ви говорите? Це Белман такого наплів? На вашому місці, я б не повірив людині з надміру буйною уявою.

– Не вдавайте невинне ягня! Ваш Кремпін диверсант! Він із цієї справи сам не викараскається; і, відповідно, вас теж покривати не зможе, це я вам гарантую!

– Він не мій Кремпін, шановний пане Рат. Фелікс Кремпін вільний агент, який змінив свого роботодавця. Тепер дозвольте висловитися відверто мені! І вислухай мене уважно!

Рат таки витягнув Оппенберґа з мушлі його незворушности, і чолов’яга «поплив».

– Перш за все, – почав продюсер, знервовано гасячи навіть наполовину не викурену цигарку, – вам не варто аж так надуживати моїм дотеперішнім благородством. Не думаю, що ваше начальство буде в захваті щодо вашої схильности до вживання кокаїну, навіть якщо ви того разу робили це у вільний від служби час!

– Кокаїном ви мене й частували!

– Я можу жити зі своїми вадливими звичками, – знизав плечима Оппенберґ. – Як, можливо, ви і з вашими. Але начальнику поліції останнє точно не сподобається.

– Ви намагаєтесь мене шантажувати в такий нікчемний спосіб?

– Я просто хочу, щоб ми повернулися до основ нашої дружби. Я залюбки співпрацюватиму з вами, якщо ви пообіцяєте не застосовувати проти мене інформацію, яку я сам проти себе вам даватиму.

– Такої обіцянки я дати вам не можу, – відрізав Рат. – На справі про вбивство дружба закінчується.

– А я кажу, що мова не йде про вбивство.

Оппенберг запалив іще одну цигарку. Він глибоко затягнувся, перш, ніж почати знову.

– Ви маєте слушність щодо одного: Фелікс Кремпін справді найнявся до Белмана за моїм дорученням. Але ніколи не йшлося про диверсію чи, тим паче, вбивство! Дозвольте, я коротко поясню…

– Я слухаю.

– Ви, либонь, знаєте, що наша галузь зараз зазнає кардинальних перетворень. Хто хочете залишитися в бізнесі, має знімати звукові фільми; а це задоволення не з дешевих. І знайдете небагато компаній настільки фінансово потужних, як гігант УФА. Більшість – це невеличкі творчі підприємства, для яких перехід з одного типу виробництва до іншого створює величезні проблеми.

– Як вам.

– Виробництво звукового фільму набагато складніше і дорожче, ніж виробництво звичайного, німого. І тут ми наближаємося до суті справи. Нехай я не надто високої думки про Белмана і його фільми, в одному треба віддати йому належне – він знімає значно дешевше, ніж будь-хто. Ось чому Фелікс мав покрутитися там, у них, розкрити кілька виробничих секретів і застосувати їх у «Монтані». Оце й усе. – Оппенберґ знову глибоко затягнувся. – Можливо, я не мав права провокувати його: я закидав йому недбалість, як керівникові виробництва.

– Тож мова йде про шпигунство.

– Називайте це, як вам до вподоби. Ситуація, звісно, не кошерна, пане Рате, проте не така, щоб покласти край нашій дружбі.

– Чому ти мені допомагаєш? Твого працівника підозрюють у вбивстві і переховуванні…

– Саме тому! Я сам його шукаю. Не знаю, що саме сталося в Белмана, однак можу сказати одне – Фелікс Кремпін не вбивця! І йому точно не ставилося за мету зривати зйомки в Белмана. А надто – комусь завдавати шкоди чи вбивати!

– Чому я маю вам вірити?

– Поставте питання навпаки: навіщо мені брехати? – посміхнувся Оппенберґ. – Коли я знаю, що мені нема чого боятися з вашого боку, любий друже.

– Я вам не друг.

– Тоді діловий партнер.

– Я б не називав шантаж партнерством!

– Облиште повторювати це слово! Але якщо справа дійсно для вас важлива, ми можемо облаштувати партнерство належним чином. Я роблю вам пропозицію: працюйте на мене! Я добре плачу.

– Заради вас я точно не підроблятиму результати розслідування!

– Хто про таке говорить? Ні, нормальна робота, за яку кожен приватний детектив облизував би пальчики.

– Тоді я не зовсім розумію…

– Ми вже згадували про це, – Оппенберґ загасив цигарку. – Вівіан. Допоможіть мені знайти її.

– Це радше компетенція колег із відділу розшуку зниклих осіб.

– На жаль, вони й пальцем не ворухнули.

– Ймовірно, вони мають на те свої причини. Ви впевнені, що Вівіан просто не пішла від вас?

– То ви хочете працювати на мене? Чи хочете просто з мене збиткувати, як ваші колеги?

– Якщо я працюватиму на вас, я повинен мати можливість ставити питання. То чому ви так впевнені, що вона просто не пішла собі?

– Тому що не така вона дурна. Новий фільм знімається спеціально для неї. «Вражений блискавкою» буде її першим повнометражним звуковим фільмом, це буде її прорив. Хто від такого тікатиме? Ваші колеги цього не второпали, та я думав, що ви б мали більше розумітися…

Рат міг зрозуміти колег. Він бачив перед собою старого пердуна, який не хотів визнати, що юна вродливиця банально втекла від нього. Однак чому не поставитися до Оппенберґа прихильно і, принагідно, рознюхати, що й до чого в цій історії? Можливо, через продюсера він міг би дотягтися й до Кремпіна.

– То ви знімаєте з понеділка? – уточнив він, і Оппенберґ посміхнувся.

– Атож. Вівторок мав бути її першим днем зйомок, і вона не з’явилася.

– Ви самі її шукали?

– Ясна річ. Я не кинувся відразу в поліцію заявляти!

– І?…

– Ми перевірили все, всіх родичів і знайомих, усі бари й ресторани, в яких вона виступає. Нічогісінько. Ніхто її не бачив, відколи вона поїхала в гори.

– Поїхала в гори?

– Вона влаштувала собі зимові канікули. Після зйомок останньої картини. Вівіан любить кататися на лижах.

– То, може, вона зламала ногу і зараз десь у лікарні?

– Якби з нею щось таке сталося, ми б давно про це дізналися. Вона не чужа людина!

– Куди саме вона поїхала?

– Я не знаю, – розвів руками Оппенберґ. – Вівіан любить незалежність, і не терпить, щоб її контролювали.

– То насправді, як ви можете знімати без провідної актриси?

– Ми змінили графік зйомок. Поки що в роботі сцени, в яких вона не грає.

– Тоді все буде добре.

– Легко вам казати! А ми змушені безнастанно міняти інтер’єри, декорації… Ви здогадуєтеся, скільки це коштує? Часу і грошей! А головне, ми поволі вичерпуємо резерв сцен без Вівіан – у цьому фільмі їх не так багато. Зо дня на день вони закінчаться, і я не матиму, що знімати, а оренда дорога як холера!

– Іншими словами, ви хочете, щоб я чимшвидше сказав вам, чи треба вам шукати нову провідну актрису…

– Ні, – Оппенберґ подивився йому просто у вічі, вигляд він мав дуже серйозний. – Я хочу, щоб ви повернули мені мою провідну актрису.