Таємний сад

Розділ 3. По той бік вересових боліт

Мері спала дуже довго, а коли прокинулася, біля неї стояв кошик з їжею, який пані Медлок купила на якійсь станції. Там були смажені курчата, холодна яловичина, хліб із маслом і гарячий чай.

Дощ не вщухав, і всі люди на станціях ходили в блискучих дощовиках. Провідник запалив у вагоні лампи, й пані Медлок взялася спорожнювати кошик, насолоджувалася гарячим чаєм, курятиною та яловичиною. Вона нічогенько підкріпилася й заснула, а, Мері, яка теж доклалася до трапези, довго дивилася на неї та на її капелюх, який сповз на вухо, доки знову не заснула під монотонний шум дощу. А коли знову прокинулася, було вже зовсім темно. Поїзд стояв на станції, а пані Медлок трясла її за плече.

– Ну, ви й соня! – вигукнула вона. – Розплющуйте очі! Ми вже на станції Твейт, а попереду ще – довгий шлях.

Мері звелася на ноги, намагаючись тримати очі розплющеними, поки пані Медлок збирала речі. Маленька панна навіть не подумала запропонувати їй свою допомогу, бо слуги в Індії завжди збирали й носили речі самі, що здавалося цілком природним.

Це була маленька станція, на ній ніхто, крім них, не зійшов. Станційний доглядач заговорив з пані Медлок – очевидно, вони були знайомі, вимовляючи слова якось дивно й протяжно. Пізніше Мері зрозуміла, що так говорять всі жителі Йоркширу:

– Бачу, ви вже повернулися й привезли із собою дівчинку?

– Ага, це вона, – пані Медлок теж перейшла на йоркширську вимову й кивнула на Мері. – Як поживає ваша дружина?

– Дякую, непогано. Ваш кеб стоїть з іншого боку станції.

Екіпаж чекав на дорозі перед маленькою платформою. Мері завважила, що він дуже пристойний. Слуга взяв їхні речі й допоміг забратися всередину. Його довгий гумовий плащ з каптуром, що закривав циліндр, блищав у струменях дощу, який заливав усе навколо, включно з гладким станційним доглядачем.

Чоловік зачинив дверцята кеба, сів поруч з кучером, і вони рушили. Мері зручно вмостилася на м’якому сидінні в кутку, але спати їй вже розхотілося. Вона дивилася у вікно, намагаючись хоч щось побачити за стіною дощу. Але темрява ховала дорогу, яка вела в дивне місце, про яке їй розповіла пані Медлок.

Мері не була боягузкою, але відчувала: в будинку, з понад ста кімнатами, переважна більшість з яких замкнені, в маєтку, що розкинувся на краю вересового поля, з нею може трапитися будь-що.

– А що таке «вересове поле»? – раптом запитала вона в пані Медлок.

– Дивіться у вікно, а хвилин через десять самі побачите, – відповіла та. – Доки ми доберемося до маєтку, нам треба проїхати вісім із половиною акрів повз вересові поля. Багато ви не роздивитеся, бо ніч темна, але що-небудь, може, й побачите.

Мері більше не ставила запитань, але чекала на щось у своєму затишному кутку, вдивляючись у вікно. Ліхтарі карети висвітлювали невеликий простір попереду, й дівчинка розрізняла контури предметів, повз які вони проїжджали. Одразу за станцією вона побачила крихітне село: побілені будиночки й світло в трактирі.

Вони минули церкву й будинок священника, освітлену вітрину маленького магазинчика з іграшками, солодощами та іншими предметами, виставленими на продаж. Відтак виїхали на тракт, і дівчинка побачила живоплоти й дерева. Потім довго не було нічого цікавого – чи то просто занудженій Мері здалося, що довго.

Нарешті коні пішли повільніше, немов підіймалися на пагорб, і Мері здалося, що за вікном нічого немає, окрім темряви. Вона нахилилася вперед, притулившись обличчям до вікна, – і тут кеб добряче трусонуло.

– Ага! Ну, ось зараз ми точно проїжджаємо повз вересові болота, – повідомила пані Медлок.

Ліхтарі кидали тьмяне світло на звивисту дорогу, обабіч якої скільки можна було побачити росли маленькі кущі та якісь низькорослі сланкі рослини. Здійнявся вітер і протяжно загоготів.

– Це часом… не море? – запитала Мері.

– Ні, це не море, – відповіла пані Медлок. – Це не степ і не гори, це просто нескінченні милі дикої землі, пасовища, де не росте нічого, крім вересу, і де немає нічого живого, крім диких поні та овець.

– Якби тут була вода, це було б море, – сказала Мері. – Шумить, як море.

– Це вітер виє в заростях. Як на мене, це дике й похмуре місце, хоч багатьом тут подобається, особливо, коли зацвітає верес.

Вони їхали далі й далі занурені в темряву, і хоч дощ припинився, сильний вітер за вікном кеба не стихав: то свистів, то видавав інші, ще дивніші звуки. Дорога то підіймалася, то опускалася. Кілька разів карета проїжджала невеликими місточками, під якими шуміли бурхливі потічки, напоєні недавнім дощем. Мері здавалося, що поїздка ніколи не закінчиться, а ці безкраї чорні простори по обидва боки кеба насправді якийсь темний океан, через який вони їдуть по вузенькій смужці суші.

«Мені тут не подобається, – вирішила дівчинка. – Не подобається мені тут». І міцніше стиснула свої тонкі губи.

Коні знову піднялися на пагорб, і Мері помітила вдалині вогник. Пані Медлок теж прикипіла до вікна й полегшено зітхнувши, вигукнула:

– Як же я рада цьому вогнику! Це – світиться в будинку воротаря. Що ж, уже незабаром ми вип’ємо по добрій чашці гарячого чаю.

Це було не «так уже й незабаром», як вона сказала, бо карета, заїхавши через ворота, ще кілометри зо три їхала алеєю парку, де старі дерева, майже торкаючись верхівками, утворили щось на зразок довгого темного склепіння.

Нарешті кеб виїхав на освітлений простір і зупинився перед неймовірно довгим, низьким і асиметричним кам’яним будинком. Спочатку Мері здалося, що в будинку зовсім темно, але, зіскочивши з підніжки й роззирнувшись, побачила блідий вогник в одному з вікон першого поверху.

Старовинні, важкі парадні двері, збиті з масивних, прикрашених різьбою дубових дощок і скріплені великими залізними планками й цвяхами прочинилися, і Мері опинилася у величезній слабо освітленій залі, з неймовірною кількістю картин на стінах, які, здавалося, охороняють залізні фігури воїнів у латах.

Проте дівчинці зовсім не хотілося їх роздивлятися. На холодній кам’яній підлозі вона здавалася дуже маленькою й загубленою в цьому просторі. І, мабуть, вперше відчувала себе так само: маленькою, самотньою, недолугою. Власне, якою й була.

Поруч зі слугою, який відчинив їм двері, стояв бездоганно одягнений літній худорлявий чоловік.

– Ви повинні відвести дівчинку до її кімнати, – сказав він хрипким голосом, звертаючись до економки. – Зараз пан не хоче її бачити, бо завтра вранці їде до Лондона.

– Добре, пане Пітчере, – швидко проказала пані Медлок. – Кажіть, чого від мене хочуть, і я чудово впораюся.

– Усе, чого від вас хочуть, пані Медлок, – проскрипів пан Пітчер, – це, щоб пана не турбували без нагальної потреби, і щоб він не бачив того, чого не бажає бачити.

Економка шанобливо схилила голову.

Мері Леннокс повели широкими сходами й довгими коридорами, потім знову сходами, що вели вгору, відтак через інший коридор і ще через один… Нарешті пані Медлок відчинила якісь двері, й дівчинка переступила поріг кімнати, де в каміні горів вогонь, а на столі стояла вечеря.

– Ну, ось ми й на місці! – з полегшенням сказала пані Медлок. – Ця кімната, а також сусідня призначені для вас – і ви повинні бути тут, а не вештатись деінде, – безцеремонно додала вона. – Прошу про це не забувати!

Ось у такий спосіб панна Мері опинилася в Мізелтвейтському маєтку. Мабуть, ще ніколи за все своє коротке життя вона не відчувала себе такою суперечливою натурою, як у цей момент.

Розділ 4. Марта

Рано вранці Мері розбудила молоденька служниця, яка прийшла розвести вогонь в каміні. Вона стала біля нього на коліна й почала з шумом вигрібати попіл. Мері лежала й дивилася на неї кілька секунд, потім роззирнулася на кімнату.

Вона видалася їй дуже дивною й похмурою. Очевидно, такому враженню сприяли гобелени із зображенням різних епізодів полювання, що її прикрашали. На тлі лісового пейзажу стояли й сиділи химерно вбрані дами й чоловіки, біля них – собаки й коні, а вдалині виднілися вежі замку.

На хвилинку Мері здалося, що вона перебуває в лісі разом із ними, тож вона швидко перевела погляд на велике вікно, з якого відкривався безмежний рівнинний простір без жодного дерева, лише низькорослі сланкі рослини. Як і в кебі, дівчинці на мить здалося, що побачене походить на морські хвилі.

– Що це таке? – запитала вона, показуючи пальцем у вікно.

Молоденька служниця, яка представилася Мартою, підвелася на ноги, подивилася на вікно і теж вказала на нього пальцем.

– Ось там? – запитала вона.

– Так.

– Це поле, – привітно сказала вона, широко усміхаючись. – Воно вам не подобається?

– Ні, – відповіла Мері. – Я таке ненавиджу.

– Це тому, що ви не звикли, – сказала Марта, знову нахиляючись до каміна. – Ви думаєте, що поле занадто велике й голе? Але швидко вам воно сподобається.

– А тобі подобається? – запитала Мері.

– Звичайно, – весело відповіла Марта, витираючи камінну решітку. – Я люблю поле. Воно зовсім не голе. Навесні там чудово. Коли цвіте верес і дрик, то всюди пахне медом. А скільки там простору й повітря! Небо здається таким високим-високим! Бджоли дзижчать, жайворонки співають – цей гамір такий приємний. О, я б нізащо не покинула це поле!

Мері слухала її зі спантеличеним виразом обличчя. Тубільні слуги, до яких вона звикла в Індії, були зовсім не такі, як Марта. Завжди сповнені улесливості, вони не сміли говорити зі своїми панами нарівні. Натомість казали «Салам», називали «покровителями бідних» та іншими подібними іменами. Індійського слугу не просили зробити те чи те, йому наказували, тож ні про які «будь ласка» і «дякую» навіть не йшлося. Ба більше, Мері завжди давала ляпаса своїй Аї, коли сердилася, хоч та була літньою жінкою.

Дівчинка мимоволі подумала, а чи наважилася б вона так вчинити з Мартою й дійшла висновку, що ця привітна дівчина навряд чи дозволила б так із собою поводитися. У її манерах було щось рішуче й сміливе. Мері навіть припустила, що вона, мабуть, відповіла б теж ляпасом.

– Ти якась дивна служниця, – зверхньо промовила Мері, визираючи з подушок.

Марта, тримаючи в руках щітку, присіла навпочіпки й щиро розсміялася.

– О, я це знаю, – без будь-яких ознак гніву сказала вона. – Якби тут, в Мізелтвейті, була справжня пані, мене б ніколи не взяли навіть другою покоївкою. Хіба що посудницею, але у верхні кімнати мені було б зась. Я дуже проста й розмовляю по-йоркширськи. Але в цьому дивному будинку немає ні пана, ні пані, тільки пан Пітчер і пані Медлок. Пан Крейвен не любить, щоб його турбували, коли він тут, до того він майже постійно у від’їзді. Пані Медлок по доброті своїй дала мені це місце, щоправда, зазначивши, що ніколи не зробила б цього, якби Мізелтвейт був таким, як інші багаті будинки.

– А тепер ти будеш моєю служницею? – запитала Мері тим самим зарозумілим тоном, до якого вона звикла в Індії.

Марта знову почала чистити решітку.

– Я служу пані Медлок, – рішуче сказала вона, – а вона служить панові Крейвену. Тут я прибиратиму кімнати та трохи прислужувати вам. Щоправда, вам багато послуг не знадобиться.

– А хто мене одягатиме? – поцікавилася Мері.

Марта, присівши навпочіпки, втупилася в неї, а потім від здивування знову заговорила йоркширською говіркою.

– Хіба ви не можете самі одягнутися? – запитала вона.

– Що ти сказала? Я не розумію тебе, – розізлилася Мері.

– О, я забула, – швидко промовила Марта. – Пані Медлок веліла мені стежити за мовою, а то ви не зрозумієте, що я кажу. То ви самі не можете надіти сукню?

– Ні, – майже з обуренням відповіла Мері. – Я ніколи в житті цього не робила. Мене завжди одягала моя Ая.

– Що ж, тоді доведеться навчитися, – сказала Марта, очевидно, не підозрюючи, що говорить зухвало. – Не така вже ви й маленька – самі можете подбати про себе. Вам буде дуже корисно доглядати за собою. Моя мати каже, що не розуміє, чому багаті самі роблять своїх дітей безпомічними: няньки їх миють, одягають і гуляти виводять, наче цуценят.

– В Індії все інакше, – стояла на своєму Мері. Вона ледь тримала себе.

Але Марті було байдуже.

– Воно й видно, що інакше, – сказала вона співчутливо. – Гадаю, це тому, що там мало білих людей, тому вони й могли коверзувати. Коли я почула, що ви їдете сюди з Індії, то подумала, що ви теж індуска!

І тут Мері зірвалася – вона рвучко сіла в ліжку й залементувала:

– Що! Ти думала, що я індуска? Ти… свиняча дочка!

Марта спалахнула.

– Ви лаєтеся? – гостро сказала вона. – Панночці не слід так говорити. І сердитися. Я нічого не маю проти індусів. У книжках про них пишуть, що вони всі релігійні й такі самі люди, як і ми, наші брати… Просто я ніколи не бачила темношкірої людини й дуже зраділа, бо подумала, що побачу близько хоч одну. Коли я прийшла сюди вранці, щоб розпалити камін, то підкралася до вашого ліжка й обережно підняла ковдру. І тут-то я побачила, – додала вона розчаровано, – що ви нітрохи не чорніші за мене, попри те, що така жовта!

Мері навіть не намагалася стримати свій гнів і оскаженіло заволала:

– Як ти посміла думати, що я індуска! Ти нічого не знаєш про тих тубільців! Вони не люди, вони – слуги, які повинні кланятися! Ти нічого не знаєш про Індію! Ти взагалі нічого не знаєш!

Вона раптом відчула себе зовсім безпорадною перед наївним поглядом Марти, перед цим іншим світом, де все було не так, як у колишньому житті. І така невимовна туга накрила її всю до останку, що Мері кинулася обличчям у подушки й вибухнула риданнями.

Добродушна Марта навіть злякалася, їй стало шкода дівчинку. Вона підійшла до ліжка й нахилилася до Мері.

– Не треба так плакати! – стала вона примирливо. – Ну, будь ласка, не треба. Я не знала, що ви так розсердитеся! Я справді зовсім нічого не знаю, як ви сказали. Прошу вибачити, панно. Перестаньте плакати!

У її дивній йоркширській мові та спокійних манерах було стільки доброзичливості й тепла, що Мері поступово заспокоїлася й затихла. Марта з полегшенням зітхнула і вже веселішим тоном сказала:

– А тепер пора вам вставати. Пані Медлок казала, щоб я приносила сніданок, обід і вечерю в сусідню кімнату. Там вам улаштували дитячу. А якщо зараз встанете, я допоможу вам одягнутися. Ви не зможете самостійно застебнути ґудзики на сукні ззаду, – примирливо додала вона.

Коли Мері нарешті вирішила залишити ліжко, то потягнулася взяти з гардероба свої речі. Але Марта вже тримала в руках білу вовняну сукню з червоним кантом.

– Це не мій одяг, моя ота… чорна, – показала Мері на сукню, у яку була вбрана вчора. – Але… ця приємніша. Мені… подобається.

– Так, у цю сукню вас наказали вдягти, – відповіла Марта. – Пан Крейвен розпорядився замовити її в Лондоні. Він сказав: «Не треба, щоб будинком ходила дитина в чорному, наче неприкаяна душа. Такий похмурий одяг зробить це місце ще сумнішим, ніж воно є насправді. Вдягніть її у щось світле». Про це я розповіла матері, і вона сказала, що добре розуміє господаря. Вона завжди на всьому знається. І теж не любить чорних суконь.

– Якщо відверто, то я ненавиджу чорні речі, – визнала Мері.

Процес одягання тривав не одну мить. Марта іноді вдягала своїх маленьких сестричок і братиків, але ніколи не бачила, щоб дитина стояла так нерухомо і чекала коли за неї все зроблять.

– Чому ви самі не взуваєтесь? – запитала вона, обережно піднімаючи ногу Мері.

– Моя Ая взувала мене, – відповіла дівчинка, втупившись на покоївку. – Такий звичай.

Цей вислів вона перейняла від слуг-індусів. Якщо їм наказували зробити те, чого впродовж століть не робили їхні предки, вони з лагідним поглядом відповідали: «Звичай не такий», – цим справа й закінчувалася.

«Звичай був такий», що Мері нічого не робила сама, а тільки стояла й дозволяла одягнути себе, наче ляльку. Проте нині в неї з’явилося передчуття, що життя в Мізелтвейті навчить її багато чого, а самостійно вдягати панчохи та черевики й поготів.

Поза сумнівом, аби Марта була «справжньою» покоївкою, вона виказувала б більше послужливості, а також знала б, що їй належить розчісувати волосся господині, застібати черевики, класти на місце розкидані нею речі, як це робили служниці в багатьох англійських родинах. Однак вона ніде, крім Мізелтвейту, не служила, і була простою сільською дівчиною, яка виросла в будинку на краю поля з цілим виводком братів і сестер, яким і на думку не спадало, що можна чогось не робити самим і не доглядати за молодшими дітьми, які ще тільки вчилися ходити.

Якби Мері Леннокс можна було легко розвеселити, балакучість Марти, ймовірно, потішила б її. Проте поки що дівчинка з далекої Індії тільки незворушно слухала оповідки покоївки, критично оцінюючи її манери. Оскільки Марту не надто цікавили потаємні думки маленької леді, вона й далі вела мову про все на світі, а її світ передовсім зосереджувався на власній родині.

– Ех, якби ви їх всіх тільки побачили! – говорила дівчина. – Нас загалом дванадцятеро, а батько мій отримує всього шістнадцять шилінгів на тиждень. Важко нагодувати всіх, скажу я вам. Діти цілий день граються в полі, тож мати каже, що вони гладшають від степового повітря, а також від того, що, мабуть, їдять траву, як дикі поні. Наш Дікен, йому вже дванадцять років, приручив молоду конячку-поні й каже, що вона тепер його.

Мері мимоволі почала прислухатися до сказаного.

– А де він взяв її? – поцікавилася вона.

– Знайшов у полі разом з кобилою-мамою, коли вона була ще зовсім маленька. Він став приручати її, годувати хлібом, смикав для неї молоду травичку. І вона так звикла до нього, що ходить слідом і дозволяє сідати на спину. Дікен дуже добрий, і тварини люблять його.

У Мері ніколи не було домашніх тварин, з якими вона могла б гратися, тож нині їй дуже захотілося мати таку. Неабиякий інтерес викликав у неї й Дікен, який зміг приручити тваринку. Мабуть, це сталося вперше, оскільки до цього її ніколи ніхто не цікавив, окрім самої себе.

Кімната, у якій для Мері влаштували дитячу, майже нічим не відрізнялася від спальні. На стінах висіли похмурі старовинні картини, не сприяли радісному настрою і масивні дубові меблі.

На столі, що стояв посеред кімнати, вже був накритий сніданок. У Мері завжди був дуже поганий апетит, тож вона байдуже глянула на першу страву, яку Марта поставила перед нею.

– Я не хочу цього, – сказала вона.

– Не хочете каші?! – недовірливо вигукнула Марта.

– Ні.

– Але ви не знаєте, яка вона смачна! Покладіть собі трохи патоки або цукру!

– Я не хочу, – повторила Мері.

– Ось цього я вже не перенесу, – вигукнула Марта. – Хіба можна даремно псувати хороші продукти! Якби за цим столом сиділи наші діти, вони б за п’ять хвилин усе з’їли!

– Чому? – холодно запитала Мері.

– Чому? – повторила, як відлуння, Марта. – Тому, що в них майже ніколи в житті не було повних шлунків. Вони завжди голодні, як дитинчата яструба або лисиці.

– Я не знаю, що означає бути голодною, – сказала Мері з байдужістю невігласа.

Марта з обуренням подивилася на неї.

– Що ж, вам би не завадило спробувати, я це ясно бачу, – безцеремонно сказала служниця. – Я терпіти не можу людей, які тільки сидять і дивляться на смачну їжу. Як би мені хотілося, щоб все, що тут на столі, було в шлунках у Дікена, Філа, Джейн і всіх інших!

– Чому ж ти не віднесеш їм усього цього? – запитала Мері.

– Це не моє, тому взяти його не можу, – рішуче відповіла Марта. – І сьогодні не мій вихідний день. Мені дають відпустку тільки раз на місяць, як і всім іншим. Тоді я йду додому й допомагаю матері в хаті, щоб вона трохи відпочила.

Мері випила трохи чаю і з’їла шматочок підсмаженого хліба з мармеладом.

– А тепер одягніться тепліше й підіть на вулицю погратися, – сказала Марта. – Вам це буде дуже корисно та й апетит нагуляєте.

Мері підійшла до вікна. Вона бачила сади, доріжки й великі дерева, але все це мало якийсь тьмяний зимовий вид.

– Навіщо мені йти на вулицю в такий день?

– Якщо не підете, то доведеться залишитися в будинку, а що ви тут робитимете?

Мері роззирнулася довкруж: робити було нічого. Коли пані Медлок влаштовувала дитячу, вона не подумала про розваги. Мабуть, краще було б вийти й подивитися на сади.

– Хто піде зі мною? – запитала вона.

Очевидно Марту вже не так сильно здивувало це запитання, бо вона незворушно відповіла:

– Ніхто. Вам доведеться навчитися гратися на самоті, як граються інші діти, у яких немає сестер і братів. Наш Дікен іде в поле один і цілими днями грається там. Тому-то він і приручив поні. В полі є вівці, які його знають, а птахи прилітають до нього і їдять у нього з рук. Хоч у нас мало їжі, але він завжди ховає шматочок хліба для своїх улюбленців.

Хоч Мері цього й не усвідомлювала, саме нагадування про Дікена змусило її погодитися на прогулянку. Якщо в садах не було поні та овець, то, ймовірно, були птахи, які не схожі на птахів в Індії, й на них, можливо, варто було б подивитися.

Марта принесла їй пальто, капелюшок, теплі черевики й вивела з будинку.

– Якщо ви пройдете он по тій доріжці, то вийдете до саду, – вказала вона на невелику хвіртку. – Влітку там сила-силенна квітів, але тепер нічого не цвіте, – і з хвилину повагавшись, додала: – Один із садів замкнений. Там уже десять років ніхто не бував.

– Чому? – мимоволі вирвалось у Мері. Це ж треба! Крім сотні замкнених дверей у будинку додалася ще одна замкнена хвіртка!

– Пан Крейвен велів замкнути його, коли його дружина так раптово померла. Він нікому не дозволяє заходити туди. Це був її сад. Він замкнув хвіртку, а ключ закопав… Ох, пані Медлок дзвонить – мені треба бігти.

Марта хутко зачинила за собою вхідні двері, а Мері рушила доріжкою, яка мала привести її до хвіртки.

Дівчинка мимоволі розмірковувала про сад, у якому ніхто не бував уже десять років, намагалася уявити, який вигляд він має, та чи є ще в ньому живі рослини. Зайшовши за хвіртку, на яку їй вказала Марта, одразу зрозуміла, що опинилася у великому саду з широкими галявинами й звивистими доріжками, з обох боків обсадженими кущами. Там були різні дерева, але в основному хвойні, яким надали химерних форм, клумби, великий ставок зі старим сірим фонтаном посередині. Клумби були оголені, а фонтан не працював. Поза сумнівом, це не був замкнений сад. Та й загалом, як його можна замкнути? Сади ж існують, щоб гуляти там.

Саме про це подумала Мері, коли побачила в кінці доріжки довгу стіну, вкриту плющем. Оскільки дівчинка ніколи не була в Англії, то не здогадувалася, що в маєтках також вирощують фрукти й овочі для кухні, й саме до такого місця вона наближається. Єдине, що для неї було очевидним – про замкнений сад знову не йшлося, бо хвіртка в стіні була прочинена.

Зайшовши всередину, вона побачила, що на огородженій території садів власне було кілька. Всі вони сполучалися між собою через хвіртки. Крізь найближчу до себе Мері побачила кущі та грядки з пізніми овочами. Фруктові дерева росли біля самої стіни, а деякі з грядок були прикриті скляними рамами. Мері постояла, роззирнулася довкруж і вирішила, що тут нема на чому зупинити око, таке все було голе й непривітне. Влітку, можливо, сад був красивішим, коли всюди було зелено, але нині в ньому її нічого не приваблювало.

Через кілька хвилин з хвіртки, що вела в інший садок, вийшов старигань із заступом на плечі. Побачивши Мері, він враз спохмурнів, а його обличчя витягнулося від здивування. Однак він нічого не сказав, лише злегка підняв капелюха для привітання, хоч йому вочевидь ця зустріч була неприємною. Дівчинці чоловік навзаєм не сподобався, тож за звичкою набувши зверхнього вигляду, вона, не привітавшись, запитала:

– Що тут?

– Один з городів, звідки збирають овочі для кухні, – відповів старий.

– А там? – вона вказала на розчинену зелену хвіртку.

– Ще один, – коротко сказав він. – А по той бік стіни ще один, а за ним ще город.

– Можна мені туди піти? – запитала Мері.

– Якщо хочеш… Тільки дивитися там немає чого.

Мері нічого не відповіла. Вона попрямувала доріжкою й пройшла через другу зелену хвіртку. Там вона знову побачила стіни, знову пізні овочі та скляні рами, але в другій стіні була ще одна зелена хвіртка – зачинена. Отже, могло бути, що саме вона вела в той сад, якого ніхто не бачив уже десять років.

Оскільки зазвичай Мері робила все, що заманеться, а боязливість була їй непритаманною, то дівчинка швидко опинилася біля зеленої хвіртки й взялася за клямку. Її очікування, що за нею схований таємничий сад, не справдилися. Ручка навіть не рипнула, і Мері знову опинилася у фруктовому саду, обнесеному муром. Щоправда, ще однієї зеленої хвіртки вона в ньому не побачила.

Взявшись за її пошуки, дівчинка дійшла до іншого кінця саду й помітила, що стіна там не закінчувалася, а тяглася далі. За нею виднілися верхів’я дерев, а на найвищій гілці одного з них Мері побачила пташку із яскраво-червоною грудкою. Несподівано вона заспівала, немовби звертаючись до неї.

Мері зупинилася, прислухаючись. Чомусь веселий, ніжний свист не дратував. Навпаки – викликав приємні відчуття. У світ, що її оточував – величезний похмурий будинок, безкрайнє голе поле і такі самі голі сади раптом увірвалася весела червоногруда пташина і своїм радісним співом спромоглася викликати на її завше невдоволеному обличчі щось схоже на усмішку.

Дівчинка, мов зачарована, слухала пташку, доки та не полетіла. Чи вдасться її ще побачити, щоб краще роздивитися? Адже в Індії такі Мері не траплялися. А, може, вона живе таємному саду й усе про нього знає?!

Думки про запущений сад не відступали ні на хвилину. Чому пан Арчибальд Крейвен закопав ключ? Якщо він так любив свою дружину, то чому ненавидить її сад? Та й загалом чи доведеться їй хоч коли побачити свого дядька? Хоч наперед знала: навіть якщо це станеться, то він навряд чи сподобається їй, і це буде взаємно. А отже, жодного запитання щодо таємного саду не буде поставлено, й жодної відповіді не почуто.

«Я ніколи не подобаюся людям, і люди не подобаються мені, – пролунало у її голові як вирок. – Я ніколи не вміла спілкуватися, як діти Кровфорда. Вони завжди весело розмовляли, сміялися й галасували».

Вона згадала червоногруду пташку, її спів, дерево, на якому та сиділа, і зупинилася, мов вкопана.

– Гадаю, це дерево росте в таємному саду. Ні, я впевнена в цьому, – промовила рішуче. – Там була стіна, але не було хвіртки.

Мері повернулася в перший фруктовий сад і знайшла там старого, який перекопував грядки. Вона зупинилася й кілька хвилин холодно дивилася на нього.

Він не звертав на неї уваги, тож вона, нарешті, заговорила першою:

– Я була в інших садах.

– Тобі ніщо не завадило, – буркнув він у відповідь.

– Я зайшла у фруктовий сад.

– Там біля хвіртки собак немає.

– Але там немає хвіртки в інший садок, – сказала Мері.

– У який садок? – запитав він грубо й на секунду перестав копати.

– По той бік муру, – відповіла Мері. – Там є дерева – я бачила їхні верхівки. На одному з них сиділа пташка з червоною грудкою й співала.

На її превеликий подив вираз похмурого обвітреного обличчя стариганя неймовірно змінився. По ньому повільно розповзлася усмішка, й Мері раптом подумалося, що людина набагато красивіша, коли усміхається. Раніше таке ніколи не спадало їй на гадку.

Садівник раптом обернувся в бік фруктового саду й почав свистіти – тихо й ніжно. Спантеличена Мері не могла втямити, як цій похмурій людині піддавалися такі пестливі звуки. Та в наступну хвилину сталося ще неймовірніше: вона почула м’який шелест крил у повітрі – це летіла до них та сама пташка з червоною грудкою. Вона сіла на великий брилі землі, неподалік від чоловіка.

– Ось вона, – ласкаво промовив садівник і став говорити з пташкою, наче з дитиною: – Ти де була, маленька жебрачко? Я тебе тільки сьогодні побачив!

Пташка нахилила голівку набік і дивилася прямо на нього своїми блискучими оченятами, схожими на крапельки чорної роси. Вона, здавалося, нітрохи не боялася садівника, стрибала й швидко довбала дзьобом, відшукуючи насіння й комах. У серці Мері ворухнулося якесь дивне почуття, бо пташка була весела й красива, й за вдачею нагадувала людину. В неї було маленьке товсте тільце, тоненький дзьоб і стрункі ніжки.

– Вона завжди прилітає, коли ви її кличете? – майже пошепки запитала дівчинка.

– Так, майже завжди. Я знаю її відтоді, як вона була маленьким пташеням і вилетіла з гнізда в іншому саду, а перелетіла через мур вже не змогла, бо була дуже слабка. В ці кілька днів ми й подружилися. Коли вона знову полетіла на той бік стіни, всі інші птахи вже покинули гніздо. Вона залишилася зовсім одна й повернулася до мене.

– Що це за пташка? – запитала Мері.

– А ти не знаєш? Це вільшанка, ласкава, цікава пташка. Вони майже так само віддані, як і собачки, якщо тільки вміти з ними обходитися. Глянь, як вона тут риється й поглядає на нас! Вона знає, що ми про неї говоримо!

Старий з любов’ю та гордістю подивився на червоногрудку, наче це був його найвідданіший друг. Мері з цікавістю спостерігала і за пташкою, і за садівником.

– І цікава ж вона, – сміючись, вів він далі, – завжди прилітає подивитися, що я саджу. Все тут знає, більше ніж пан Крейвен. Той нічим не цікавиться. Це вона тут головний садівник.

Пташка так само стрибала, старанно клюючи щось і раз у раз поглядала на них обох. Мері здавалося, що вона дивилася на неї з великою цікавістю, ніби хотіла познайомитися ближче. У серці Мері ворухнулося якесь дивне почуття.

– А куди полетіли інші пташенята? – запитала дівчинка.

– Невідомо. Батьки виштовхують їх з гнізда, щоб навчити літати, тож усі вони дуже швидко розлітаються в різні боки. А ця ось була розумницею: вона зрозуміла, що самотня.

Мері підійшла ближче до пташки й пильно подивилася на неї.

– Я теж самотня, – промовила вона.

Мері раніше не усвідомлювала, що саме це робило її такою кислою й нервовою. Вона, здавалося, зрозуміла це тільки тоді, коли подивилася на пташку, а пташка – на неї.

Старий садівник поворушив капелюха на своїй голові й хвилину уважно дивився на Мері.

– Це ти – дівчинка з Індії?

Мері кивнула головою.

– Не дивно, що ти самотня.

І знову почав копати, всаджуючи заступ глибоко в жирну чорну землю, а пташка все стрибала навколо нього зі стурбованим виглядом.

– Як вас звати? – запитала Мері.

Він випростався, щоб відповісти їй.

– Бен Везерстаф, – промовив стиха, а потім додав невесело усміхнувшись: – Я теж самотній, коли її немає зі мною! – і тицьнув пальцем у напрямку пташки. – Вона – мій єдиний друг.

– А в мене зовсім немає друзів, – раптом відверто сказала Мері, – і ніколи не було. Моя Ая не любила мене, і я ніколи ні з ким не гралася.

Люди з Йоркширу зазвичай відверто висловлюють свої думки, а старий Бен був справжнім жителем Йоркширу.

– Ми з тобою дуже схожі, – сказав він. – Наче виткані з одних і тих самих ниток. Обидвоє непривабливі й так само всередині похмурі. Б’юся об заклад, що в нас обох нестерпний характер.