Гітара, кості, кастет

Джим тинявся від групки до групки, а всередині нього тліло обурення стосовно Ван-Флека; несподівано Гюго постукав його по руці, привертаючи увагу. Він обернувся. Двоє учнів відділилися від групи з губними гармоніками, і один з них – Ван-Флек – пропонував іншому – Рональду Харланду, якому було всього п’ятнадцять років – випити зі своєї кишенькової фляжки!

Джим тут же попрямував до них. Ван-Флек подивився на нього з викликом.

– Так-так… – сказав Джим, тремтячи від гніву. – Правила вам відомі. Геть звідси!

Музика поволі затихала, юрба почала збиратися навколо місця конфлікту. Хтось пирснув зо сміху. Вмить залягла напружена атмосфера очікування. Попри те, що Джиму всі симпатизували, думки розділилися – адже Ван-Флек був одним з них!

– Геть звідси! – повторив Джим, вже тихіше.

– Це ви мені? – холодно спитав Ван-Флек.

– Так!

– Тоді ви забули додати «сер»!

– Я не співаю дифірамби тим, хто пропонує віскі малим хлопцям! Геть звідси!

– Слухайте! – Ван-Флек зиркнув із люттю. – Ви щось часто тикаєте носа до нашого проса! Я знаю Рональда ще з дворічного віку. Запитайте в нього, чи хоче слухати ваші вказівки!

Рональд Харлан, гідність якого тільки що зачепили, раптом відчув себе на кілька років старшим і кинув на Джима гордовитий погляд.

– Це не ваша справа! – сказав він зухвало, хоч і трохи винувато.

– Чули? – запитав Ван-Флек. – Господи, невже ви не розумієте, що ви – всього-на-всього прислуга? Хіба мислимо, щоб Рональд запросив вас до себе на бал? Ви для нього те саме, що й контрабандист із випивкою.

– Забирайтеся-звідси-негайно! – нерозбірливо випалив Джим.

Ван-Флек не поворухнувся. Джим різко витягнув долоню вперед, схопив його за зап’ястя, викрутив руку та потягнув її вгору, поки Ван-Флек не зігнувся від болю. Пригнувшись, вільною рукою Джим підібрав із підлоги штоф. Потім знаком наказав Гюго відкрити двері, уривчасто випалив: «Рухайся!» і вивів свого безпорадного бранця із залу; затим Джим буквально спустив його зі сходів, по яких той і покотився шкереберть, вдаряючись об стіни та поручні – а вслід за ним полетіла й фляжка.

Відтак чоловік повернувся в зал, зачинив двері та обернувся спиною до них.

– Так сталося, що тут діє правило: в Академії пити заборонено! – він замовк, вдивляючись в обличчя учнів, вловлюючи там співчуття, побожний страх, обурення та суміш всього цього. Учні неспокійно заворушилися. Джим зловив погляд Амантіс; йому здалося, що помітив слабкий кивок її голівки, що виражав схвалення, і він, з зусиллям, продовжив: – Мені довелося викинути звідси цього хлопчака, і ви всі стали свідками! – підсумовуючи, він прикинувся, ніби не сталося нічого особливого: – Ну, гаразд, продовжуємо! Оркестр!

Але продовжувати нікому не хотілося. Атмосферу невимушеності, котра досі панувала на заняттях, жорстоко придушили. Хтось раз-другий пробігся струнами гітари, кілька дівчат почало лупцювати груші, що мали вигляд лиходіїв, – втім Рональд Харланд, а слідом за ним і ще двійко-трійко хлопців одягли капелюхи й мовчки попрямували до виходу.

Джим і Гюго, як зазвичай, переміщалися від однієї групи учнів до іншої – доти, допоки не відновився певний ступінь колишньої активності, хоча ентузіазм вже зник. Джим, приголомшений й зневірений, почав роздумувати над тим, аби оголосити про перерву в завтрашніх заняттях. Але він так і не наважився вимовити це вголос. Адже якщо вони в такому настрої підуть додому, можливо, більше сюди вже не повернуться. Все залежало від настрою. Йому слід його відтворити – гарячково в голові запульсувала така думка – зараз же, негайно!

Втім, як не старався, нічого не виходило. Сам він не жеврів радістю, і ніякої втіхи передати не зміг. Всі, як йому здалося, байдуже, навіть з легким презирством спостерігали за його потугами.

Напруга спала несподівано: гучно грюкнули двері, розчахнувшись навстіж, і до зали вбігла зграя схвильованих дам середнього віку. Дотепер в Академію не ступала нога жінки старшої за двадцять один, втім Ван-Флек став на чолі командування процесією. На поклик прибули місіс Кліфтон Гарньє та місіс Пойндекстер Кацбі – дві найпопулярніші на сьогодні, та разом з тим, найбільш скандальні леді серед населення Саутгемптону. Вони шукали своїх доньок – тим самим займалася в ті часи тьма-тьмуща інших дам.

Не пройшло й трьох хвилин, як вся справа зійшла нанівець.

– А щодо вас, – страшним голосом заволала місіс Кліфтон Гарньє, – то у вас тут відкривається бар та опіумне кубло для дітей! Яка ж бо жахлива, огидна, мерзенна людина! Я відчуваю запах морфію! Не треба мені говорити, що тут не пахне морфієм! Я відчуваю цей запах!

– Ах! – гаркнула місіс Пойндекстер Кацбі, – так тут же мурини! Напевно десь поруч негритянок заховали! Я йду в поліцію!

Не вдовольнившись вигнанням із залу власних дочок, вони наполягли на тому, щоб приміщення негайно покинули й доньки їхніх друзів. Джима анітрохи не зворушило, коли деякі – і навіть юна Марта Кацбі, котру ледь не силою відтягла від нього розлючена мати – підбігли до нього, аби на прощання потиснути руку. Адже всі все одно його залишали – хтось з презирством, хтось з жалем, сором’язливо бурмочучи вибачення.

– Прощайте! – задумливо сказав він. – Гроші за невикористані заняття поверну всім завтра вранці!

Втім, зрештою, йшла молодь не шкодуючи. З вулиці долинув шум їхніх заведених автомобілів – переможний гуркіт моторів заповнив радістю тепле вересневе повітря; так звучать юність та сподівання, що летять вгору, прямо в небеса. Вперед, до берега океану, щоб зануритися в його хвилі й забути – забути і його, і незатишне почуття, що виникло при вигляді його приниження.

Всі роз’їхалися; у залі залишилися лише він та Гюго. Джим раптом сів, опустив голову і закрив обличчя руками.

– Гюго! – хрипко сказав він. – Ми їм не потрібні!

У відповідь пролунав голос:

– Ну і що?

Він підняв голову – поруч із ним стояла Амантіс.

– Краще б ви поїхали з ними, – сказав він їй. – Зараз я для вас – не найкраща компанія!

– Що за нісенітниці?

– Кажу так, бо тепер ви – світська дівчина, а я для цих людей – всього-на-всього слуга! Ви – в їхньому товаристві, це я влаштував. Краще йдіть, або ж більше ці люди не запросять вас на свої раути!

– Вони все одно не запрошують, Джиме, – тихенько мовила вона. – На завтрашній теж не отримала запрошення.

На його обличчі вималювалося обурення.

– Не запросили?

Вона похитала головою.

– Я їх змушу! – люто вигукнув він. – Я їм доведу, що вони повинні! Я… Я…

Вона підійшла до нього ближче; її очі заблищали.

– Джиме, та ви не переймайтеся! – вона хотіла його заспокоїти. – Не хвилюйтеся! Що мені до них? Завтра ми самі підемо веселитися – тільки ми з вами, удвох!

– Я з благородної родини! – з викликом протягнув він. – Зрійте в корінь!

Рука дівчини м’яко лягла на його плече.

– Знаю. Ви – кращий за них всіх разом взятих, Джиме!

Він підвівся, підійшов до вікна й став зі скорботою спостерігати за днем, що готувався до сну.

– Краще б я так і залишив вас дрімати у вашому гамаку!

Вона розсміялася.

– Я страшенно рада, що ви так не зробили!

Він обернувся й похмуро подивився в зал.

– Підмети тут, Гюго, і зачиняй, – сказав він тремтячим голосом. – Літо скінчилося, і нам час збиратися додому, на південь!

Осінь завітала рано. Прокинувшись наступного дня, Джим Пауелл виявив, що в кімнаті холодно; феномен вересневої студені на якийсь час змусив його забути про те, що сталося напередодні. Та коли чоловік знову згадав про вчорашнє приниження, котре змило весь бадьорий лиск літа, обличчя його спохмурніло. Йому залишалося лише одне: повернутися туди, де всі його знали й де білій людині ніколи та за жодних обставин не скажуть тих слів, що почув він тут на свою адресу.

Після сніданку до нього майже повернулася його звична безтурботність. Дитина Півдня, якій не властива зацикленість однією справою. Те, що колись завдавало болю, відгукувалося в серці достеменно лиш декілька раз – затим та подія навіки осідала в бездонній порожнечі минулого.

Втім, коли за силою звички він прийшов до своєї спорожнілої установи, котра, як і старовинний санаторій містера Сноркі, вже перейшла в розряд спогадів, у серці його запанувала меланхолія. У залі, у глибокій тузі посеред розбитих сподівань господаря, сидів лиш Гюго – втілення відчаю.

Зазвичай декількох слів Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втім, цього ранку слова вимерли. Два місяці Гюго перебував на такій вершині, про яку він раніше й мріяти не міг. Юнак отримував справжнє задоволення від своєї роботи й віддавався їй з усією пристрастю, з’являючись в залі задовго до початку занять і затримуючись там навіть після того, як розходилися всі учні містера Пауелла.

День тягнувся до не надто перспективної ночі. Амантіс не прийшла, і Джим, зневірившись, вирішив, що вона, певно, передумала з ним сьогодні вечеряти. Може, це й на краще – ніхто не побачить її в його товаристві. Хоча, подумав він понуро, їх і так ніхто б не побачив – всі ж будуть на грандіозних танцях в особняку Харланів.

Коли сутінки огорнули зал нестерпною напівтемрявою, він востаннє замкнув двері, зняв табличку «Джеймс Пауелл, М. Д. Н. Гра в кості, кастет і гітара», і вирушив назад до себе в готель. Побіжно кинувши оком на нерівний стос рахунків, він усвідомив, що потрібно внести суму за місяць оренди залу, кілька розбитих вікон та нове обладнання, яким навіть не почали користуватися. Джим вів справи щедрою рукою, і у фінансовому плані за літо похвалитися, виявилося, немає чим.

Коли закінчив справу з рахунками, чоловік витягнув з коробки фрак та оглянув його, провівши долонею по атласних лацканах і сатиновій підкладці. Фрак, принаймні, у нього залишиться – можливо, колись його запросять на танці в Тарлтоні, куди якраз він його й одягне?

– Ну й добре! – з насмішкою сказав. – Все одно це була лиш пародія на академію! Цим нехлюям далеко до моїх, тих що вдома, – їм як куцому до зайця.

Безтурботно насвистуючи «Дженні з міста Мармеладу», Джим нарядився у свій вечірній костюм і рушив в центр міста.

– Мені орхідеї! – сказав він продавцю.

З гордістю оглянув покупку. Він знав, що будь-яка панянка на танцях в Харланів може лиш тонути в мріях про ці екзотичні квіти, котрі мляво опиралися на зелене листя папороті.

Ретельно вибравши таксі, щоб воно якомога більше було схоже на особистий лімузин, він відправився в пансіон до Амантіс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожі, і орхідеї, мов барви призахідного сонця, розтанули на її фоні.

– Пропоную відправитися в «Казино-готель», – сказав він. – якщо ви не обрали іншого місця…

За ресторанним столиком він глянув на похмурий океан, і його охопила настирлива печаль. Вікна, аби всередині не було холодно, були зачинені, оркестр грав «Калулу» та «Місяць над Південним морем», і на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сиділа навпроти, він відчув себе частиною всюдисущої романтики. Пара не танцювала – і він навіть радів цьому – танець нагадав би про відлуння яскравішої, більш мерехтливої події, яка для них – недосяжна.

Після вечері вони сіли в таксі й годину каталися по піщаних дорогах; за рідкісними деревами час від часу виднівся океан, на поверхні якого відбивалися зірки.

– Джиме! Я хочу сказати вам спасибі, – сказала дівчина, – за все, що ви для мене зробили!

– Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом!

– Що плануєте робити далі?

– Завтра їду в Тарлтон.

– Дуже шкода, – тихо сказала вона. – Поїдете на своєму авто?

– Доведеться. Його треба перегнати на південь, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Ніхто не вкрав його з вашого сараю? – з несподіваною тривогою в голосі запитав він.

Дівчина насилу стримала усмішку.

– Ні.

– Мені дуже шкода… що так вийшло з вами… – хрипким голосом продовжував він. – І ще… Я б сам так хотів потрапити хоча б на один справжній бал! Не треба було вам зі мною вчора залишатися. Може, вони вас через це і не покликали?

– Джиме, – впевнено запропонувала вона, – а нумо сходимо туди, постоїмо на вулиці й послухаємо їхню давню музику! Яка нам різниця, що вони подумають, га?

– Але ж вони виходитимуть на вулицю! – заперечив він.

– Ні. На вулиці холодно. До того ж хіба можуть ті люди вчинити щось гірше, аніж вже сталося?

Дівчина дала адресу водієві, і через кілька хвилин таксі зупинилося біля красивого особняка Медісон Харлан в громіздкому георгіанському стилі, з вікон якого на галявину яскравими плямами світла вихлюпувалися веселощі. Зсередини долинали сміх, і жалібні наспіви фешенебельних духових, і, час від часу, – повільне, загадкове шарудіння безлічі закружених у танці ніг.

– Нумо, підійдемо ближче, – в екстатичному трансі прошепотіла Амантіс. – Мені хочеться послухати музику!

Вони пішли до особняка, намагаючись триматися в тіні високих дерев.

Джима потроху охоплював трепет – раптово він зупинився й схопив Амантіс за руку.

– О це так! – схвильовано прошепотів він. – Ви чуєте?

– Що? Сторож йде? – Амантіс злякано озирнулася.

– Це грає «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я їх одного разу чув, і я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!

Вони підкрадалися все ближче і ближче – спочатку на горизонті замайоріли високі укладки «а-ля-помпадур», потім – акуратно зачесані чоловічі голови й високі зачіски, затим і короткі стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного сміху, вже можна було розрізнити якусь балаканину. На ґанку з’явилися дві постаті, швидко надпили зі штофу й одразу пішли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафіксувався, він рухався, не бачачи, як сліпий.

Вони залізли в якісь темні кущі й стали слухати. Пісня скінчилася.

З океану подув свіжий бриз, і Джим трохи затремтів.

Потім задумливо прошепотів:

– Мені завжди хотілося з ними зіграти. Хоч раз в житті! – його голос став байдужим. – Що ж, ходімо. Думаю, нічого нам тут робити.

Він простягнув їй руку, але замість того, щоб її схопити, вона раптом вилізла з кущів і вийшла на світло.

– Нумо, Джиме, зайдемо всередину! – несподівано мовила вона.

– Що?

Дівчина схопила його за руку; попри те, що він позадкував назад, заціпенівши з жаху через її зухвалість, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка.

– Обережно! – ледве вимовив він. – Хтось зараз вийде, і нас помітять!

– Ні, Джиме! – впевнено відповіла вона. – З цього будинку ніхто не вийде – зате двоє зараз туди увійдуть!

– Навіщо? – нічого не розуміючи, вигукнув він, осяяний різкими відблисками ліхтарів біля входу. – Навіщо?

– Навіщо? – передражнила вона його. – А тому, що ці танці – на мою честь!

Він вирішив, що вона збожеволіла.

– Ходімо додому, поки нас ніхто не помітив! – попросив він її.

Вхідні двері розкрилися навстіж, і на ґанок вийшов якийсь пан. З жахом Джим упізнав містера Медісона Харлана.

Джим сіпнувся, мовби мав намір щодуху втекти з цього місця. Але господар будинку, радо розкривши обійми, став спускатися по сходах до Амантіс.

– Нарешті, вітаю! – вигукнув він. – Де в біса вас носило? Кузина Амантіс… – він поцілував її й з усією сердечністю звернувся до Джима. – А щодо вас, містере Пауелле, – продовжив він, – аби компенсувати запізнення, вам слід пообіцяти, що приєднаєтеся до оркестру – хоча б на одну пісню!

IV

Всюди в Нью-Джерсі було тепло – за винятком тієї частини штату, що лежить під водою й має значення лиш для риб. Туристи, що проїжджали по довгих дорогах серед зеленавих полів, зупиняли автомобілі перед просторим старомодним заміським особняком, дивилися на пофарбовані в червоний колір гойдалки на галявині, на широку тінисту веранду, зітхали та їхали далі – дещо повернувши кермо в інший бік, аби не зачепити чорного, як смола, слугу, що вибіг на дорогу. Цей слуга за допомогою молотка й цвяхів лагодив старий автомобіль, позаду якого гордо майорів прапорець із написом «місто Тарлтон, штат Джорджія».

Дівчина з жовтавим волоссям та рум’яним личком лежала в гамаку й мала такий вигляд, мовби будь-якої миті її міг здолати сон. Поруч із нею сидів джентльмен у надзвичайно тісному костюмі. Дівчина разом із джентльменом вчора приїхали з модного курорту в Саутгемптоні.

– Коли ви з’явилися тут вперше, – говорила вона, – я вирішила, що більше ніколи вас не побачу, тому й придумала історію про цирульника й так далі. Насправді у вищому світі я буваю досить таки часто – з кастетом чи без нього. Цієї осені я стаю дебютанткою.

– Так, для мене це хороший урок! – сказав Джим.

– І так сталося, – продовжила Амантіс, кинувши на нього стурбований погляд, – що мене запросили в Саутгемптон в гості до кузенів. А коли ви сказали, що поїдете туди, мені захотілося дізнатися, що ж ви таке придумали? Ночувала завжди в Харланів, а кімнату в пансіоні зняла, щоб ви ні про що не здогадалися. На тому поїзді, на якому я мала приїхати, я не приїхала, тому що треба було приїхати раніше й попередити всіх знайомих, щоб прикинулися, ніби мене не знають.

Джим звівся, з розумінням киваючи головою.

– Гадаю, що нам з Гюго варто виїжджати. Поки не стемніло, треба дістатися до Балтимору.

– Це далеко.

– Сьогодні мені хотілося б заночувати вже на Півдні, – просто відповів він.

Вони разом пішли по доріжці, повз ідіотську статую Діани на галявині.

– Бачте, – м’яко додала Амантіс, – тут у нас не обов’язково бути багатієм, аби стати членом вищого світу – так само, як і у вас в Джорджії… – вона раптом замовкла. – Ви ж приїдете наступного року, щоб знову відкрити Академію?

– Ні, мем, не приїду. Цей містер Харлан вже сказав мені, що я можу навіть не закриватися, але я сказав йому «ні»!

– А ви… А ви що-небудь заробили?

– Ні, мем, – відповів він. – Але відсотків з моїх грошей якраз вистачить, щоб доїхати додому. Своєму капіталу я дав спокій. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, і за обладнання, і ще музикантам. І, окрім того, довелося повернути ті гроші, які учні заплатили за наступні уроки.

– Не варто було! – обурено скрикнула Амантіс.

– Вони й не хотіли, але я сказав, що це обов’язково!

Він ще вирішив змовчати про те, що містер Харлан намагався пред’явити йому чек.

До автомобіля вони підійшли якраз тоді, коли Гюго забив останній цвях. Джим відкрив кишеню на дверцятах і дістав звідти сулію без етикетки, в якій хлюпала каламутна рідина.

– Хотів купити вам подарунок, – ніяково промовив він, – однак гроші скінчилися ще до того, як зміг його вибрати, тому вирішив, що пришлю вам щось з Джорджії.

А це вам невеличкий сувенір на пам’ять. Вам, звісно, пити не личить, та, можливо, коли ви вийдете у світ, вам захочеться показати всім цим молодикам, що таке справжня південна маїсова горілка!

Вона взяла пляшку.

– Дякую вам, Джиме.

– Та немає за що! – він обернувся до Гюго. – Що ж, нам пора. Віддай леді молоток!

– Ох, залиште його собі! – зі сльозами на очах мовила Амантіс. – Прошу вас, пообіцяйте що завітаєте ще!

– Можливо.

На мить він звів погляд на її волосся кольору пшениці та блакитні очі, трохи сонні й оповиті серпанком від сліз. Потім сів у автомобіль, і як тільки його нога вперлася в зчеплення, південець різко змінився.

– Кажу вам «до побачення», мем! – випалив він з разючою гідністю. – На зиму ми від’їжджаємо на Південь!

Чоловік махнув солом’яним капелюхом, вказуючи в бік Палм-Біч, Сент-Огастін, Маямі. Його вірний слуга покрутив заводну ручку двигуна, сів на своє місце та почав трястися разом з автомобілем, який піддався вібрації.

– На зиму, на південь! – повторив Джим, і потім з ніжністю додав: – Ви – найкрасивіша дівчина на світі! Повертайтеся додому, лягайте в гамак і засинайте… Засинайте!

Слова його прозвучали, мов колискова. Він вклонився – його уклін, шанобливий, сповнений гідності й глибокий, призначався не тільки їй, але й всій американській півночі…

І от вони, оповиті недоречною хмарою пилу, покотилися доріжкою. Але не встигли вони доїхати до першого повороту, як Амантіс побачила, що автомобіль зупинився, пасажири вийшли на дорогу, встановили кузов, що з’їхав назад на раму й, не озираючись, знову зайняли свої місця. Поворот – і ось вони зникли з поля зору; лише легка сиза курява свідчила про те, що вони тільки що були тут.

Даймонд Дік

Навесні 1919 року, коли Даяна Дікі повернулася з Франції, її батьки думали, що за колишні гріхи вона розплатилася повністю. Рік дівчина прослужила в Червоному Хресті й, як передбачалося, заручилася з молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим. Про щось вагоміше годі й було мріяти; від сумнівного минулого Даяни не залишилося нічого, окрім прізвиська…

Даймонд Дік! Саме це і м’я припало колись до душі худорлявій чорноокій дівчинці.

– Я Даймонд Дік, і всі, – наполягала вона, – хто називатимуть мене по-іншому, – дурноголові!

– Юній панянці таке ім’я не личить, – заперечувала гувернантка. – Якщо вже хочеш хлопчаче прізвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном?

– Бо до мене треба звертатися Даймонд Дік, – терпляче пояснювала Даяна. – Хіба не зрозуміло? Хай всі називають мене Даймонд Дік, коли ні – тоді в мене почнеться істерика й всі пошкодують.

Скінчилося тим, що дівчинка таки домоглася й нападу (справжньої істерики, яку лікувати приїхав невдоволений лікар, спеціаліст в області нервових захворювань), і прізвиська. Закріпивши за собою останнє, Даяна взялася до праці над виразом обличчя, копіюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до задніх дверей будинків. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину передніх зубів; голос, що йшов із цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.

– Міс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?

– Даяно! Зараз все твоїй матері розповім!

– Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло?

Міс Керазерс неспокійно поправляла чубок. Їй ставало трохи ніяково.

– Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобі хочеться поводитися, як пройдисвіт…

Даяні й справді хотілося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарі, сусіди асоціювали з новим різновидом гри в класики, та насправді ці вправи були початковим відпрацюванням «апашслауча»^[2]. Досягнувши в цьому успіху, Даяна почала викрадатися на вулиці Гринвіча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батьківським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сіпався з боку в бік, плечі здійснювали бурхливі рухи – тільки глянь на неї, і в голові починало паморочитися.

Спочатку такі подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумілими фразами, які, на думку дівчинки, входили до групи кримінального жаргону, батькам захотілося плакати. Минуло кілька років, і Даяна ще більше ускладнила становище, перетворившись на красуню – мініатюрну брюнетку з трагічними очима й низьким воркотливим голосом.

Потім Америка вступила у війну, і Даяна, якій виповнилося вісімнадцять, у складі підрозділу продовольчої служби відпливла до Франції. Минуле залишилося позаду, все було забуто. Незадовго до підписання миру Даяну, за стійкість перед ворожими гарматами, згадали в наказі про нагородження. Ба більше, пліткували про її заручини з містером Чарлі Ебботом із Бостона й Бар-Харбора, «молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим», – і ця новина не могла не звеселити її матір.

Однак, зустрічаючи Даяну в Нью-Йорку, місіс Дікі навряд чи була готовою до розгляду таких помітних змін. У лімузині, що прямував до Гринвіча, вона не зводила з доньки сповненого гідності погляду.

– Всі пишаються тобою, Даяно. Будинок потопає у квітах. Треба ж: тобі всього дев’ятнадцять, а ти стільки всього побачила й стільки всього зробила!

З-під полів ефектного шафранового капелюшка очі Даяни стежили за П’ятою авеню, де рясніли прапори на честь повернення дивізій.

– Війна закінчилася, – сказала вона дивним голосом, наче це їй тільки-но спало на думку.

– Так, – радісно підхопила її мати, – і ми перемогли. Я ніколи не сумнівалася, що так і буде.

Вона роздумувала, як краще завести розмову про містера Еббота.

– Ти стала більш виваженою, – почала мати. – Виглядаєш, мовби вирішила ступити на стежку дорослого життя.

– Цієї осені хочу «вийти у світ».

– Але ж я думала… – місіс Дікі затнулася й кашлянула. – Ходили чутки, тож я вирішила…

– Ну ж бо, мамо, продовжуй. Що за чутки?

– Я чула, що ти заручена з молодим Чарльзом Ебботом.

Даяна мовчала, а її мати нервово кусала губи, а заодно й вуаль. Мовчанка в автомобілі починала гнітити. Місіс Дікі завжди полохалася Даяни й тепер почала побоюватися, що зайшла надто далеко.

– Сім’я Ебботів з Бостона така хороша, – зважившись, боязко заговорила вона. – Я кілька разів зустрічалася з його матір’ю, вона розповідала, який син вірний…

– Мамо! – холодний, як лід, голос Даяни перервав її замріяні просторікування. – Вже не знаю, що й від кого ти там чула, але я зовсім не заручена з Чарлі Ебботом. І, будь ласка, більше не згадуй при мені ці чутки.

У листопаді, у бальному залі готелю «Рітц», відбувся дебют Даяни. Такий «вступ у доросле життя» повниться незрозумілою іронією: у свої дев’ятнадцять Даяна пірнула в таку реальність, сповнену відчайдушності, жаху й болі, що бундючним вдовам, котрі заселяли цей штучний маленький світ, навіть не снилася.

Але Даяна була молода, а штучний маленький світ вабив ароматом орхідей, приємним, веселим снобізмом й оркестрами, які творили з життєвих печалей і роздумів нові мелодії. Всю ніч саксофони всіма ладами грали «Біл-стріт блюз», а п’ять сотень пар золотих і сріблястих бальних туфельок ганяли по паркету глянсовий пил. Блаженна година чаювання завжди обирала кімнатки, в яких ці поважні, солодкі пульсації тривали вічність, а тим часом врізнобіч кружляли свіжі обличчя, нагадуючи рожеві пелюстки, зрушені з паркету подихом печальних труб.

Сезон поспішав, не відставала від нього в цьому сутінковому Всесвіті й Даяна, за день встигаючи сходити на тисячі побачень з тисячею чоловіків, засинаючи разом зі світанковою зорею – вечірня сукня валялася на підлозі біля ліжка, коштовні камінці й шифон спочивали разом зі в’ялими орхідеями.

Рік поступово перейшов у літо. Нью-Йорк піддався моді на шелихвісток, спідниці стали коротшими, сумні оркестри виконували нові мелодії. На якийсь час краса Даяни скорилася цьому новому захопленню, як раніше увібрала в себе підвищений нервовий тонус військових років; втім, важко було не помітити, що Даяні не до вподоби залицяння, що попри її популярність, ніхто не асоціює її ім’я з якимось чоловічим прізвиськом. «Випадків» було чимало, та коли симпатія переростала в кохання, дівчина поспішала розлучитися з шанувальником раз і назавжди.

Наступний рік вилився в довгі ночі танців та курортні поїздки на Південь. Легковажність випарувалася й забулася; спідниці стрімко опустилися до землі, саксофони заспівали нові композиції для свіжого дівочого квіту. Більшість з тих, хто почав виїжджати разом із Даяною, вже вийшла заміж, інші навіть народили дітей. Але Даяна серед мінливого світу продовжувала танцювати під нові ритми.

На третій рік, вдивляючись в її свіже, гоже личко, люди не вірили, що вона була на війні. Молоде покоління вже співвідносило цю подію з туманним минулим, з предковічними днями, що жахали їх старших братів та сестер. І Даяна відчувала, що з останнім відлунням війни відімре і її юність. Тепер її майже не називали Даймондом Діком. Коли ж це якось і траплялося, то її погляд ставав дивним й розгубленим, мовби свідомість її не могла стулити докупи два уламки розбитого навпіл життя.

Минуло п’ять років, у Бостоні розорилася одна маклерська фірма, і з Парижа повернувся додому герой війни Чарлі Еббот – закоренілий пияк, мов рак на мілині.

Вперше Даяна побачила його в ресторані «Мон-Мієль»: той сидів за бічним столиком із пухкою, невибагливою на вигляд блондинкою з середнього класу. Поспішно кинувши вибачення своєму супутнику, Даяна попрямувала до нього. Чарлі глянув на неї, і в Даяни раптом підкосилися ноги: він змарнів і скидався на тінь, а його великі й темні, як і в Даяни, очі палали вогнем.

– Як, Чарлі…

Чарлі, похитуючись, встав, і вони потиснули один одному руки. Він буркотливо представив свою компаньйонку, та дівиця за столиком виразила своє невдоволення, змірявши Даяну крижаними кристаликами блакитних очей.

– Як, Чарлі… – повторила Даяна, – ти, виявляється, повернувся.

– Повернувся назавжди.

– Мені потрібно з тобою побачитися, Чарлі. Побачитися… якомога швидше. Не хочеш з’їздити завтра за місто?

– Завтра? – Чарлі кинув на біляву дівчину винуватий погляд. – У мене призначена зустріч. Завтра – не знаю. Може, якось цього тижня…

– Скасуй свою зустріч.

Приятелька Чарлі тарабанила пальцями по скатертині, а її очі нервово бігали по залу. Зачувши цю фразу, вона різко звернула погляд назад до столика.

– Чарлі! – багатозначно хмурячись, гримнула дівиця.

– Так, знаю, – відгукнувся він веселим тоном і повернувся до Дайани. – Завтра я не можу. У мене призначена зустріч.

– Мені просто необхідно побачитися з тобою завтра, – безжально наполягала Даяна. – Досить витріщатися на мене, як ідіот. Обіцяй, що будеш завтра в Гринвічі.

– У чому річ? – заскреготіла молодиця. – Чому вам не сидиться за власним столиком? Хильнули зайвого?

– Елейн, Елейн, – дорікнув їй Чарлі.

– Я зустріну тебе в Гринвічі з шестигодинним потягом, – холоднокровно продовжувала Даяна. – Якщо не зможеш позбутися цієї… цієї особи, – вона вказала на дівчину недбалим помахом руки, – направ її в кіно.

Скрикнувши щось незрозуміле, дівчина звелася на ноги; здавалося, сцени не уникнути. Але Даяна, кивнувши Чарлі, відвернулася, махнула своєму супутнику в іншому кінці зали та вийшла за поріг.

– Не подобається вона мені, – заявила сварливим тоном дівчина, коли Даяна покинула ресторан. – Хто вона взагалі така? Одна з твоїх колишніх?

– Це правда, – насупився Чарлі. – Моя колишня. І – єдина.

– О, і ви з пелюшок знайомі.

– Ні, – Чарлі похитав головою. – Вперше зустрілися на війні, вона працювала в їдальні.

– Вона? – Елейн здивовано підняла брови. – Не схоже, щоб вона…

– О, їй вже не дев’ятнадцять… їй майже двадцять п’ять, – Чарлі розсміявся. – Я зустрів її одного разу біля польового складу поблизу Суассона; вона сиділа на ящику, а навколо кишіло стільки лейтенантів, що вистачило б на цілий полк. А через три тижні ми вже заручилися!

– А що потім? – різким голосом запитала Елейн.

– Звичайна історія, – Чарлі вимовив це не без гіркоти. – Вона розірвала заручини. Тільки одного не зрозумію: чому? Одного ясного дня я попрощався з нею й пошкандибав до своєї ескадрильї. Либонь, щось таке бовкнув, чи зробив, від того все й поїхало шкереберть. Не знаю. Так чи сяк, а спогади про той час вже не такі барвисті: через кілька годин мій літак впав, і те, що відбувалося до того, так і вкрилося пеленою забуття. А коли я трохи отямився й почав цікавитися навколишнім світом, виявилося, що все тепер інше. Спочатку я мізкував, що винен в цьому інший чоловік.