Прекрасні й приречені

Захоплення

Цей зимовий вечір у «Плазі» був першим із череди «побачень», що Ентоні призначав їй у ці невиразні та бентежні дні перед Різдвом. Вона постійно була зайнята. Він довго намагався зрозуміти, які сфери міського життя так займали її час. Її, здавалося, нічого не хвилювало. Вона відвідувала напівофіційні доброчинні танцювальні вечори у великих готелях; декілька разів він зустрічав її на званих вечерях у «Шеріс», і одного разу, поки він чекав, щоб вона одягнулась, і вислуховуючи торохтіння місіс Гілберт про «втечі» її доньки, довідався, що в її планах була вражаюча програма на півдюжини танцювальних вечорів, куди Ентоні теж отримав запрошення.

Декілька разів він домовлявся з нею про обід або чай, але зустрічі були дуже поспішними і (принаймні для нього) не дуже приємними, оскільки вона була сонна і незібрана, не могла ні на чому сконцентруватися чи бодай слідкувати за перебігом розмови. Після двох таких нужденних зустрічей він дорікнув їй, що вона залишає йому самі «недоїдки» і скоро від нього залишаться сама шкіра й кістки, вона засміялась і призначила йому зустріч на чай за три дні. Це його дуже підбадьорило.

Однієї неділі, якраз перед Різдвом, він зателефонував до неї та застав її тоді, коли вона намагалася заспокоїтись після бурхливої таємничої сварки: вона повідомила його тоном, досі повним гніву, але вже з нотками задоволення, що тільки-но випровадила когось з квартири, – Ентоні гарячково розмірковував, з ким же вона того вечора мала вечеряти й куди вочевидь не піде. Отже, вечір дістанеться Ентоні.

– Ходімо кудись! – запропонувала вона, коли вони спускалися ліфтом донизу. – Я хочу подивитись якусь виставу, а ви?

На стійці в готелі пропонували тільки два недільні вечірні концерти.

– Завжди те саме, – невдоволено поскаржилась вона, – ті самі старі гебрейські комедіанти. Ой, ходімо кудись!

Аби уникнути докору, що він мав би вигадати якусь програму, яку вона схвалила б, Ентоні з удаваною веселістю зробив спробу:

– Ходімо в кабаре.

– Я вже в усіх була.

– Ну то знайдемо нове.

Але настрій у неї зіпсувався, це було очевидно. Її сірі очі раптом зробилися гранітними. Коли вона мовчала, то дивилася просто перед собою, ніби дивлячись на якусь неприємну абстрактну фігуру у вестибюлі.

– Гаразд, ходімо.

Він пішов за нею до таксі. Навіть уся загорнена в хутро, вона була граційною, вдаючи, ніби має якесь місце на прикметі. Він дав команду водієві їхати на Бродвей, а потім повернути на південь. Він зробив декілька спроб почати розмову, але вона одягнула непробивні обладунки мовчання і відповідала похмуріше за темінь холодного таксі. Відчуваючи, що його настрій теж псується, він здався.

Коли проїхали кілька кварталів по Бродвею, погляд Ентоні привернула велика й незнайома вивіска, на ній електрично-жовтими помпезними буквами було написано «Маратон», неонові квіти й листки з’являлись і гаснули над блискучою від вологи вулицею. Він нахилився і злегка постукав по вікну таксі. За хвилину кольоровий портьє повідомив, що так, це кабаре. Найкраще кабаре. Найкраще шоу в місті!

– Заглянемо?

Зітхаючи, Глорія відчинила двері, викинула недопалок на вулицю й сама зайшла слідом за ним. Вони проминули яскраву вивіску, зайшли у широкий хол і сіли в тісний ліфт, який мав доправити їх у цей ще не оспіваний палац насолод.

Це була весела обитель дуже бідних і дуже небагатих, показних денді та явно кримінальних елементів, не кажучи вже про недавню популярність таких місць серед богеми; випускниці шкіл Св. Августи, Джорджії та Редінга її просто обожнювали, не тільки завдяки кольоровим і захоплюючим розворотам недільних театральних брошур, а й завдяки обурливо занепокоєним заявам містера Руперта Х’юза та інших літописців божевілля Америки. Але всі ці виплески Гарлема на Бродвей, чорна магія нудьги й гульня респектабельності були предметом езотеричних тем лише для учасників самого збіговиська.

Чутки, одначе, циркулюють, і у хвацько розрекламованому місці по суботах і неділях збиралися представники класу, не надто обтяженого мораллю, такі собі маленькі заклопотані чоловічки, яких у коміксах підписують «Споживач» і «Публіка». Вони постаралися, щоби місце відповідало трьом вимогам: було недороге, наслідувало блиском механічних автоматів інтер’єри дорогих кав’ярень у театральному районі; ба більше, це було місце, куди можна було привести «порядну дівчину», хоча розваги передбачалися відносно невинні, безпечні для всіх, а за браком грошей та уяви просто нецікаві.

У неділю ввечері тут збиралися довірливі, сентиментальні, малооплачувані спрацьовані люди, представники професій, чия назва складалась із двох слів: молодший бухгалтер, білетний агент, офіс-менеджер, роздрібний торговець, а понад усе – дрібні клерки – кур’єри, листоноші, продавці, посильні, банківські службовці. З ними були їхні жінки, які постійно гиготіли, надміру жестикулювали, патетично претензійні дами, які приречені розтовстіти із ними, народити їм купу дітей та безпорадно борсатись у чорно-білому морі незадоволення і розбитих надій.

Називали ці низькопробні кабаре за марками пульманівських вагонів. «Маратон»! Не для них непристойні усмішки, вкрадені в паризьких кав’ярнях! Сюди тямущі патрони приводять своїх «милих дівчаток», які бажають чуда, які вірять, що саме це місце сповнене радості й веселощів і навіть трошки аморальне. Живи сьогодні! Яка різниця, що буде завтра?

Пропащі люди!

Ентоні та Глорія озирнулися довкола. За сусіднім столиком компанія з чотирьох була у процесі об’єднання з компанією з трьох, остання складалася з двох чоловіків та однієї дівчини, які, вочевидь, запізнилися. Поведінка дівчини була би гідним внеском у національну соціологію. Її знайомили з новими чоловіками, і вона відчайдушно грала. Жестами, словами та ледь помітними порухами повік вона показувала, що належить до класу, трошки вищого за той, з яким їй зараз доводилося спілкуватись, що невдовзі знову вона перебуватиме у вищих сферах. Вона була майже зворушливо претензійна у своєму минулорічної моди капелюшку, рясно вкритому такими ж кричущими і штучними фіалками, як і вона сама.

Із захопленням Ентоні та Глорія дивились, як вона сідає, усім своїм виглядом демонструючи, що вона тут лише із поблажливості. Для мене, промовляли її очі, це всього-на-всього експедиція в нетрі, замаскована презирливим смішком і напіввибаченнями.

Інші жінки також намагалися справити враження, що хоча вони й тут, тут їм не місце. Власне, це – не те місце, до якого вони звикли, вони заскочили сюди просто тому, що це місце було поруч і зручне – весь натовп у залі намагався справити таке враження… але хтозна? Вони належали до класу, який постійно змінювався, – жінки часом знаходили кращу партію, чоловікам траплялася можливість швидко і раптово розбагатіти, як у рекламі, коли рука з неба простягає ріжок із морозивом. А поки що вони прийшли сюди попоїсти, попри очевидну убогість не надто чистих скатертин, випадковий склад виконавців кабаре і цілком очевидну словесну недбалість і фамільярність офіціантів. Останні, видавалося, зовсім не боялися своїх відвідувачів і поводилися так, ніби скоро самі сядуть за столик…

– Вам тут не подобається? – запитав Ентоні.

Обличчя Глорії потепліло, і вперше за весь вечір вона посміхнулась.

– Мені тут дуже подобається, – зізналася вона. І це не викликало сумнівів. Її сірі очі блукали туди-сюди, вони завмирали, зупинялись і знову спалахували, коли вона розглядала якусь групу, потім із нестримною цікавістю переходили на іншу, а поки що Ентоні зміг сповна оцінити всі деталі її профілю, чудові живі порухи її губ, неповторний вираз обличчя, статуру і манери, які перетворювали її на унікальну квітку серед гамузу дешевого мотлоху. Дивовижне відчуття того, що вона щаслива, наповнило його очі сльозами, здушило горло, його нерви напружились, а груди наповнилися сильними й хвилюючими відчуттями. Раптом усе стихло. Байдужі скрипки й саксофони, немов надокучливо-скрипучі скарги дитини десь поруч, голос дівчини в капелюшку з фіалками за сусіднім столиком – усе поволі зникло, відступило, зринуло, як тіні на блискучому паркеті, – залишилися тільки вони вдвох, йому здавалося, що вони були вдвох, вдалині від усіх, у вічній тиші. Залишилася тільки свіжість її щік, ніби прозорий спогад якихсь невловимих і непізнаних тіней, її рука сяяла на заплямованій скатертині перламутровою мушлею далеких, незаймано диких морів…

Раптом видіння зникло, як сон, кімната обступила його своїми голосами, обличчями, рухами, вульгарне мерехтіння ламп над головою стало реальним і зловісним, вони вдихали й видихали повітря з слухняним натовпом, грудні клітки здіймалися та опускалися, вічна беззмістовна гра словами і фразами, жонглювання ними – все це вивернуло його почуття, оголило перед задушливим натиском життя, і її голос долинув до нього, спокійний, ніби видіння, яке щойно покинуло його.

– Це моє місце, – прошепотіла вона, – я така, як ці люди.

На мить її слова здалися чимось уїдливим і непотрібним, ніби їх спотворила нездоланна відстань, якою вона себе оточила. Вона вочевидь пожвавішала, її очі зупинилися на еврейському скрипалі, який рухав плечима в такт із найпопулярнішим фокстротом цього року.

 
Ці слова для тебе,
Дринь-динь-динь-динь-динь,
Лише для твоїх вух…
 

Вона задумалась, її очі зупинилися на ньому і здивовано завмерли, ніби вона не сподівалася його там побачити.

– У мені є домішок того, що ви назвали би «дешевизною». Я не знаю, звідки це взялось, але воно є, всі ці яскраві кольори й показна вульгарність. Тут мені місце. Ці люди сприймали б мене такою, як я є, тутешні чоловіки закохувались би в мене й захоплювались би мною, розумні ж чоловіки здатні тільки аналізувати й розповідати мені, що я така через це й через те.

Ентоні раптом захотілось її намалювати, закарбувати такою, якою вона була, бо кожна наступна мить могла змінити її образ.

– Про що ви думаєте? – запитала вона.

– Що я не реаліст, – додав він. – Ні, тільки романтики можуть шанувати те, що варто вшановувати.

Із глибини складних домислів Ентоні формувалося розуміння, яке не було ані атавістичним, ані заплутаним, позбавлене всіляких фізичних ознак, успадковане від романтиків багатьох поколінь, що те, як вона розмовляє і ловить його погляд, і повертає свою прекрасну голівку, зворушує його так, як ніщо не зворушувало раніше. А це всього-на-всього формувалась оболонка її душі. Вона була сонцем, променистим і величним, що поглинає світло й накопичує його, щоб в одну мить вічності вилити його в погляді, в уривку фрази на ту його частину, яка плекала всю красу і всю ілюзію.

Розділ ІІІ

Знавець поцілунків

Ще з молодших курсів, обіймаючи посаду редактора «Гарвард Крімсон», Річард Кермел відчув бажання писати. Але на старших курсах він десь підхопив славнозвісну ідею, що деякі люди народжені для «служіння», і що прийшли вони у світ, аби здійснити примарне і сумне щось, за що їм сповна буде повернено у кращому світі, чи принаймні окупиться особистою сатисфакцією від прагнення кращого добробуту для максимальної кількості людей.

Цей дух давно збурював коледжі Америки. Починалося все, зазвичай, з незрілих і сприйнятливих першокурсників, інколи ще зі старших класів. Відомі своєю емоційною акторською грою, успішні проповідники цього культу гастролювали університетами та, інколи просто залякуючи довірливу паству, інколи притупляючи природний інтерес і допитливість розуму, які, властиво, є підґрунтям освіти, зводили неблагонадійну загрозу гріха до дитячої злочинності і всюдисущої «жіночої загрози». Ці лекції відвідувала зіпсована молодь, щоби повеселитись і пожартувати, або довірливі учні, які могли проковтнути солодку пігулку, яка, може, й була би нешкідливою, якби її прописали фермерським жінкам чи благочестивим аптекарям, але для «майбутніх лідерів нації» вона була просто згубною.

Цей спрут виявився достатньо сильним, щоб запустити свої звивисті мацаки в Річарда Кермела. За рік після закінчення університету він потягнув його в нетрі Нью-Йорка, де він подався, разом із якимись спантеличеними італійцями, в секретарі «Асоціації допомоги молодим іноземцям». Там він пропрацював більше року, поки монотонність не почала йому надокучати. Потік іноземців не вичерпувався – італійці, поляки, скандинави, чехи, вірмени, – всі з однаковими проблемами, всі з однаково неприємними обличчями і таким же неприємним запахом, хоча, по декількох місяцях, запахи почали йому здаватися більш глибокими й різноманітними. Його остаточні висновки про необхідність такої організації були розмитими, але щодо власних відносин із нею – завершив він їх різко та безповоротно. Будь-який доброзичливий молодик, в чиїх вухах іще дзвеніли дзвони останнього хрестового походу, міг би зробити не менший внесок у спасіння цих відпадків Європи, а для Діка настав час писати.

Він жив у гуртожитку Юнацької християнської організації, але коли вирішив, що не буде більше шити сумки зі свинячих вух, то переїхав в осереддя міста й одразу знайшов роботу в «Сан». Там він протримався півроку без жодного успіху, інколи безладно пописуючи на сторону, але одного дня трапився невеселий інцидент, який безапеляційно обірвав його газетну кар’єру. Одного лютневого дня йому було доручено зробити репортаж про парад кавалерійського полку. Одначе через снігову загрозу він пішов спати перед теплим каміном, коли ж прокинувся, то написав витончену замітку про приглушений тупіт копит на снігу… І передав у газету. Наступного ранку редактор відділу міських новин отримав примірник з приміткою: «Звільнити того, хто це написав». Виявилося, що полк також налякався снігової загрози і переніс парад на інший день.

За тиждень він почав «Демона-коханця»…

У січні, що є понеділком року, ніс Річарда Кермела був постійно синім, злісно-синім і віддалено нагадував пекельне полум’я, що пожирає грішника. Його книжка була майже готова, але в міру того, як вона росла у своїй повноті, зростали й її вимоги – вона висушила його, висотала, і врешті накрила, виснаженого, своєю тінню. Він виливав свої надії, хвастощі й вагання не тільки на Ентоні й Морі, а й на будь-кого, кого міг примусити слухати. Він дзвонив ввічливим, але спантеличеним видавцям, обговорював її з випадковими візаві у клубі Гарварда; Ентоні навіть стверджував, що одного разу застав Діка за обговоренням другого розділу із літературно освіченим контролером у холодних і похмурих закапелках станції метро в Гарлемі. В ряди його повірених останнім часом було записано місіс Гілберт, вони проводили години за інтенсивним перехресним вогнем між білфізмом і літературою.

– Шекспір був білфістом, – переконувала вона його із законсервованою на устах посмішкою. – Ще б пак! Він був білфістом. Це було доведено.

Діка ця репліка не дуже зачепила.

– Якщо ти читав «Гамлета», цього просто не можна не помітити.

– Ну, він… він жив у часи, коли люди були більшими вірянами, в часи більш релігійні.

Але вона вимагала весь коровай:

– Так-так, але розумієш, білфізм – не релігія. Це вчення про всі релігії. – Вона зухвало посміхнулась йому. Це було гасло її віри. Було щось у самому поєднанні слів, що захоплювало її розум настільки, що інші слова просто не могли туди досягнути. Хоча вона могла прийняти будь-яку іншу ідею, лишень би вона вписувалась у цю блискучу формулу, яка, можливо, й не була формулою, а була доведенням до абсурду всіх інших формул.

Врешті-решт, на сцену красномовно виходив Дік.

– Ви чули про новий рух у поезії? Чи не чули? Отже, зараз багато молодих поетів відходять від старих форм, і в них непогано виходить. Тож я намагаюся сказати, що своєю книгою започаткую новий рух у прозі, такий собі ренесанс.

– Упевнена, так воно й буде, – засяяла місіс Гілберт. – Впевнена, що так і буде. Минулого вівторка я була у Дженні Мартін, хіромантки, знаєш, зараз усі від неї просто в захваті. Я сказала їй, що мій племінник зараз перейнятий однією справою, і вона сповістила, що я скоро довідаюся про його неймовірний успіх. Хоча вона ніколи тебе не бачила і не знала нічого про тебе, навіть твого імені.

Видавши правильні звуки, щоби висловити своє здивування стосовно цього приголомшливого феномену, Дік, ніби деспотичний регулювальник, повернув хід розмови у потрібне йому русло.

– Моя робота поглинає мене, тітонько Кетрін, – запевнив він її, – направду. Всі мої друзі кепкують із мене, я сам розумію, що можу бути смішним, тому не злюсь. Я гадаю, що людина має вміти сприймати жарти. Але мені це тільки додає упевненості, – підсумував він похмуро.

– Я завжди кажу, що в тебе древня душа.

– Може, й так.

Дік досягнув тієї стадії, коли він вже не опирався, а покірно погоджувався. Він розважав себе думкою, що в нього така древня душа, що, мабуть, уже вся прогнила. Одначе, повторення цієї фрази чомусь соромило його, і неприємні мурашки бігли по спині. Він змінив тему.

– Де моя славнозвісна кузина Глорія?

– Гуляє десь із кимось.

Дік зробив паузу, подумав і розтягнув своє обличчя в чомусь, що мало стати посмішкою, а перетворилося на страхітливий похмурий вигляд, потім він видав коментар.

– Мені здається, що мій друг Ентоні Петч закоханий у неї.

Місіс Гілберт завмерла, кліпнула очима із хвилинною затримкою та видихнула тоном героїні детективу: «Справді?»

– Гадаю, що так, – серйозно запевнив Дік. – Вона перша дівчина, з якою я його так довго бачу.

– Так, звісно, – сказала місіс Гілберт з удаваною байдужістю, – Глорія ніколи не ділиться зі мною. Вона дуже скритна. Але це між нами. – Вона нагнулася вперед, підкреслюючи всю секретність інформації, яку довірити можна тільки небу та її племіннику. – Між нами: я хотіла би, щоб вона, нарешті, схаменулася.

Дік підвівся і зосереджено почав ходити по кімнаті, невисокий, активний, але вже округлий чоловік, його руки неприродно стовбурчилися з кишень.

– Я не наполягаю на своїй правоті, майте на увазі, – запевнив він металеву, ніби з готелю, гравюру, яка самовдоволено посміхалась у відповідь. – Я не кажу нічого такого, що Глорія не знає. Але я думаю, що нестримний Ентоні дуже нею зацікавлений. Він постійно про неї говорить. У комусь іншому то був би кепський знак.

– У Глорії дуже молода душа… – нетерпляче почала місіс Гілберт, але племінник перебив її швидкою фразою.

– Вона буде молодою та дурною, якщо не вийде за нього. – Він зупинився і подивився на неї, його обличчя, спотворене й напружене максимальним виявом рішучості, своїми лініями й заглибинами нагадувало мапу бойових дій – ніби своєю щирістю він мав вибачитися за нерозсудливість своїх слів. – Глорія – дикунка, тітонько Кетрін. Вона неконтрольована. Як вона це робить, не знаю, але віднедавна вона нажила собі багато цікавих друзів. Їй, здається, байдуже. А чоловіки, з якими вона гуляє по Нью-Йорку… – він зупинився, щоби вдихнути.

– Так-так-так, – заповнила паузу місіс Гілберт, роблячи невдалу спробу приховати свій безмежний інтерес.

– Отож, – вів далі Річард Кермел з тією ж серйозністю, – я це сказав. Я маю на увазі, що колись чоловіки, з якими вона виходила на люди, з якими спілкувалася, були першого ґатунку. А тепер це не так.

Місіс Гілберт швидко закліпала, її груди піднялися, набираючи повітря, потім завмерли і з видихом випустили з себе цілий потік слів.

Так, вона про це знала, заговорила пошепки, так-так, матері бачать такі речі. Але що вона могла вдіяти? Він же знає Глорію. Він знає, яка вона і як складно з нею порозумітися. Глорія така зіпсована, дивакувата і примхлива. Вона годувала її груддю до трьох років, коли та вже могла би розкусити дерев’яну тріску. І можливо, саме це (бо нікому достеменно не відомо) могло зробити її такою здоровою та міцною. А відколи їй виповнилося дванадцять, хлопці так і липнули до неї, від них проходу не було. В шістнадцять вона почала ходити на танці до старшої школи, потім у коледжі, і всюди були хлопці, хлопці, хлопці. Спершу, коли їй виповнилося вісімнадцять, їх було дуже багато, і здавалося, що вона ніколи не віддавала нікому перевагу, а потім почала відсіювати їх.

Вона знала, що в доньки була низка романів упродовж трьох років, разом десь близько дюжини. Інколи це були старшокурсники, інколи хтось із коледжу, тривали романи в середньому декілька місяців кожен, і навіть виглядали серйозно. Один чи два рази вони тривали довше, і її мати навіть думала, що дійде до заручин, але щоразу з’являвся хтось новий, і ще один, іще…

Чоловіки? О, вона просто принижувала їх, дослівно! Був тільки один, кому пощастило зберегти рештки гідності, але він був іще просто дитиною, – молодий Картер Кірбі з Канзас-Сіті, він був настільки самовпевненим, що його ж пиха врятувала його від приниження, а наступного дня він відплив із батьком до Європи. Інші були просто жалюгідними. Вони ніколи не могли зрозуміти, що набридли їй, а Глорія дуже часто була навмисне недоброю. Вони продовжували дзвонити, писати їй листи, шукали зустрічі, їздили за нею по країні. Дехто з них довірявся місіс Гілберт і зі сльозами на очах розповідав, що ніколи не зможе забути Глорію… принаймні двоє з них уже одружені, але… Глорія – вона вражала назавжди, донині містер Карстерс телефонує їй раз на тиждень і надсилає квіти, від яких вона вже стомилася відмовлятись.

Декілька разів, принаймні двічі (і місіс Гілберт це було відомо), дійшло до таємних заручин – з Тюдором Бейрдом і молодим Холкомом з Пасадени. Вона впевнена, що так було, оскільки (але ні, вона не повинна про це розповідати!) коли вона раптово заходила до Глорії в кімнату, то заставала її за справами, можливими тільки для офіційних заручин. Звісно, вона не сказала доньці ані слова. Вона ж знає, що таке делікатність, окрім того, кожного разу вона чекала оголошення про заручини не далі як за декілька тижнів. Але оголошення так і не було, замість того був новий чоловік.

А сцени! Молоді хлопці снували туди-сюди в бібліотеці, ніби тигри в клітках! А їхні погляди один на одного в коридорі, коли один приходив, а інший ішов! Їхній відчай після раптово обірваної телефонної розмови! Їхні погрози назавжди поїхати в Південну Америку!.. А які знедолені листи вони писали! (Далі вона не продовжувала, але Дік допустив, що деякі листи місіс Гілберт бачила на власні очі.)

…А Глорія, між сльозами і сміхом, між жалем і радістю, між любов’ю і нелюбов’ю, нещасна, знервована, холодна, між поверненням подарунків, зміною світлин у рамках, яким уже згубила лік, приймала гарячу ванну й починала все спочатку – вже з наступним.

Так тривало довго, вже набувало сталих форм. Ніщо не вражало Глорії, не змінювало, не зворушувало її. І раптом, як грім ясенний, вона повідомила матір, що старшокурсники їй набридли, що вона більше ніколи не піде на університетські танці.

Ось тут і почалися зміни, – не стільки в її звичках, бо вона і далі танцювала, і ходила на побачення, – але самі побачення змінили свій тон. Раніше це було її гордістю, способом улестити власне марнославство. Вона була, можливо, найбільш відомою, найбільш бажаною юною красунею в країні. Глорія Гілберт із Канзас-Сіті! Вона безжально збирала плоди, насолоджувалася стовпотворінням довкола себе, тим, як найперспективніші юнаки вирізняли її з-поміж інших, насолоджувалася лютими ревнощами інших дівчат; її забавляли приголомшливі, якщо не сказати, скандальні, але абсолютно безпідставні (радісно уточнила її мати) чутки, наприклад, як вона стрибнула одного вечора в басейн Єлю просто в шифоновій вечірній сукні.

І раптом її замилування собою, майже чоловіче марнославство (весь її успіх був схожим на переможну та блискучу кар’єру) скінчилося, вона зробилася несприйнятливою до всього, що раніше захоплювало її. Вона відсторонилася. Вона, яка була королевою безконечних вечірок, чия легка й невловна хода викликала захопливі погляди в лабіринті бальних залів, втратила до всього інтерес. Вона різко та безповоротно відкидала чоловіків, які закохувались у неї. Виходила у світ із безліччю не цікавих їй. Вона не приходила на побачення, але не так, як колись, будучи свято впевнена у своїй неперевершеності, і що чоловіки приповзуть до неї, як слухняна домашня тварина, – навпаки, без презирства і гордості – їй було байдуже. Чоловіки більше не хвилювали її – їй було з ними нудно. Вона ніби (її матір це бентежило) ставала холоднокровною.

Річард Кермел слухав. Спершу він стояв, але в міру того, як розповідь його тітки розросталася (тут викладено лише половину її, зважаючи на відступи про молодість душі Глорії та власні душевні хвилювання місіс Гілберт), він притягнув стілець і мужньо чекав, поки її кидало від сліз до повної безпорадності в океані життя Глорії.

Коли вона дійшла до опису останнього року розповіді про незліченні недопалки, розкидані по всьому Нью-Йорку в попільничках таких закладів, як «Опівнічні фіглі» чи «Приватний клуб Джустіни Джонсон», він кивав спершу повільно, потім швидше і швидше, а коли її голос напруженим стакато вийшов на фінішну пряму, його голова загойдалася, немов на пружинці, вгору-вниз, кумедно, ніби в ляльки, не висловлюючи абсолютно нічого.

Направду, минуле Глорії було давньою казкою для нього. Він слідкував за нею поглядом журналіста, оскільки одного дня збирався написати про неї. Тепер його інтерес був суто сімейним. Особливо його цікавило, хто такий Джозеф Блокмен, з яким він бачив її декілька разів, і хто ті двоє дівчат, з якими вона постійно буває, «ця» Рейчел Джерел і «ця» місіс Кейн – безумовно, місіс Кейн не була з тих жінок, з якими Глорії варто було спілкуватись!

Але момент було втрачено. Місіс Гілберт саме видерлася на вершину експозиції, щоби стрімко ковзнути вниз по трампліну кульмінації. Її очі були схожі на блакитне небо, видиме крізь круглі червоні шиби. Губи її тремтіли.

Раптом двері відчинилися, пропускаючи в кімнату Глорію і двох щойно згаданих леді.