Романи

Еморі ліниво дотягнувся до стосу журналів на столі.

– Читав цю останню пробу пера?

– Ніколи не пропускаю. Вони виняткові.

Еморі гортав номер.

– Ого! Він що – першокурсник? – сказав він із подивом.

– Ага.

– Послухай оце! Господи!

Говорить служниця:

 
Чорне покривало вкрило земну твердь,
Як білі конуси, у срібному полоні,
Гойдають полум’я свічок вітри,
Як тіні, що зникають на долоні,
О, Піє, Помпіє, – ходім скоріше геть…
 

– І що б це мало означати?

– Це сцена в ідальні.

 
Вознісши руки, наче крила, догори,
Лежить вона на білім покривалі,
Немов святої лик її прекрасний,
Молю, Куніццо, вийди із пітьми!
 

– Господи, Керрі, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумію, хоч сам полюбляю літературу.

– Це все досить цікаво, – позіхнув Керрі. – Правда, коли щось таке читаєш, то на думку спадають катафалки і скисле молоко. Але це – не найкращий його витвір.

Еморі жбурнув журнал на стіл.

– Нехай, – зітхнув він. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь відірваний від загали, але недолюблюю всіляких диваків. Не можу ніяк вирішити, чи далі плекати свій хист і стати, приміром, видатним драматургом, чи плюнути на все і стати принстонським зализою?

– А навіщо вибирати? – знизав плечима Керрі. – Краще плисти за течією, як я. Я взагалі збираюсь грітися в промінні слави мого брата Берна.

– Я не можу плисти за течією – я хочу бути помітним. Я хочу мати вплив, хоча би з-поміж студентів. Скажімо, або бути головним редактором «Принстонівця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрі.

– Ти надто забагато про себе думаєш (Еморі ця думка здивувала).

– Ні, я й про тебе теж думаю. Ми маємо спілкуватись із рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приємно бути снобом. Я б, наприклад, хотів привести якусь кралечку на бал у червні, але щоб я зміг бути при цьому невідпорно елегантним. І представити її всім нашим серцеїдам і футбольним капітанам, і таке інше…

– Еморі, – сказав Керрі, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарешті, чимось, якщо ні – просто розслабся. – Він позіхнув. – Ходімо, нехай кімната трохи провітриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.

Еморі знехотя приєднався до цієї пропозиції. Він вирішив, що злет його кар’єри почнеться з наступної осені. А поки можна разом із Керрі влаштовувати веселі оказії у стінах «Універу 12».

Вони підкладали лимонний пиріг у ліжко бідолашного єврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрівач у кімнаті Еморі, що дуже спантеличило пані хазяйку і місцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеїв-пияків» (картини, книги, меблі) у ванну кімнату. Цим вони неабияк збентежили двох друзяк, які ще не прийшли до тями після веселої вечірки в Трентоні. Але витівників засмутило, що плебеї-пияки все сприйняли як недолучний жарт. Вони різались у покер, двадцять одне і джек-пот від світання до смерку, а коли в одного сусіда був день народження, намовили його купити на всіх шампанського для бурхливої вечірки. Спонсор вечірки чомусь залишився тверезий, і Керрі з Еморі мимохіть зіштовхнули його зі сходів (а потім весь наступний тиждень навідували бідолаху в лікарні, спокутуючи свою провину).

– Скажи, хто всі ці дівчата? – запитався одного дня Керрі (стоси листів до Еморі непокоїли його). – Дивився я тут недавно оті поштові штемпелі – Фармінгтон і Доббс, Вестовер і Дан-Холл – що б це мало означати?

Еморі скептично усміхнувся:

– Усі вони з Міннеаполіса і Сент-Пола. – Далі почав перелічувати одну за одною: – Ось – Мерилін де Вітт, гарненька, має власну машину, і це дуже зручно; це – Саллі Везербі, вона, щоправда, трохи розповніла; а це – Майра Сент-Клер – давня пасія, охоче дає себе цілувати, якщо хочеш знати.

– Як ти даєш собі з ними раду? – Керрі ніяк не міг заспокоїтись. – Я спробував усе, але ці сороки мене навіть не бояться.

– Бо ти – типовий «хороший хлопчина», – висунув припущення Еморі.

– Точно! Їхні матусі ніколи не хвилюються, коли вони зі мною. Але це вже занадто! Якщо я намагаюся взяти когось за руку, – вона сміється і не віднімає руки, ніби це не її рука. Коли рука вже в моїй – вони раз, і відсмикують її. Що воно означає?

– А ти будь загадковим, – порадив Еморі. – Скажи їм, що ти дикун і тільки вони можуть облагородити тебе. Зціпивши зуби, йдеш додому, а тоді раптом повертаєшся через півгодини, – словом, приголомшуй їх.

Керрі похитав головою:

– Дохлий варіант. Якось я написав дівчині з Сент-Тімоті гарного любовного листа. В одному місці навіть від хвилювання написав: «О Боже, як я вас кохаю!» Вона взяла манікюрні ножиці, вирізала «О Боже», а решту показувала всім, всій школі. В моєму варіанті це не діє. Я просто «пристойний хлопець», і всілякі такі дурниці не для мене.

Еморі усміхнувся і намагався уявити себе «хорошим хлопцем». У нього так нічого й не вийшло.

В лютому падав дощ із снігом, бурхливий перший семестр закінчився, а життя в «Універі 12» тривало так само весело, хоча й безцільно. Раз на день Еморі пригощався клубним сендвічем, кукурудзяними пластівцями і картоплею-фрі «У Джо». Зазвичай, компанію йому складали Керрі або Алек Коннедж. Останній був мовчазним відлюдником-зализою з Гочкіса. Він жив по сусідству і потерпав від вимушеної самотності, як і Еморі, бо всі його однокласники вступили до Єля. Кнайпа «У Джо» була неестетичною і антисанітарною забігайлівкою, але тут можна було відкрити безлімітний кредит (а це було суттєвою перевагою для Еморі). Його батько останнім часом експериментував із облігаціями гірничих компаній, і, як наслідок, утримання Еморі хоч і було доволі пристойним, проте не таким, на яке він розраховував.

«У Джо» була ще одна суттєва перевага – старшокурсники не заглядали туди. Отож, о четвертій годині кожного дня Еморі в компанії друга чи книжки приходив сюди, щоб чимось підживитись. Одного дня у березні виявилось, що всі столики зайняті, і він вмостився у крісло навпроти якогось першокурсника, який пильно зігнувся над своєю книжкою. Вони кивнули один одному. Хвилин двадцять Еморі споживав булочки з беконом, читаючи «Професію місіс Воррен» (він випадково відкрив для себе Шоу, коли протягом зимової сесії копався в бібліотеці); його сусід-першокурсник теж був зосереджений на своєму фоліанті, допиваючи третю порцію солодового молока.

Мало-помалу очі Еморі з цікавістю ковзнули на книгу його сусіда. Догори дриґом він прочитав ім’я автора і назву книги – «Марпесса» Стівена Філліпса. Йому це нічого не говорило – його освіта вимірювалась хрестоматійними класиками на кшталт «Виходь до саду, Мод» і уривками з Шекспіра і Мільтона, яких він змушений був читати за програмою.

Щоб привернути увагу свого візаві, він удав, що захоплений своєю книжкою, і вигукнув ніби мимохідь:

– Чудова річ! Направду!

Першокурсник глянув на Еморі подивовано.

– Ви про булочки з беконом? – Його ламкий голос дуже пасував до великих окулярів і до чуйності, яку він випромінював.

– Ні, – відповів Еморі. – Це я про Бернарда Шоу. – Він опустив книжку.

– Я ніколи не читав нічого з Шоу, хоча завжди планував. – Хлопчина зробив паузу, а потім продовжив: – А ви коли-небудь читали Стівена Філліпса? Узагалі ви полюбляєте поезію?

– Звичайно! – із запалом відповів Еморі. – Хоча я не читав його багато.(Він взагалі ніколи не чув про якогось там Філліпса, не враховуючи покійного Девіда Ґрехема.)

– Доволі незле, мені здається. Звичайно, він вікторіанець.

Вони заглибились в обговорення поезії і побіжно познайомились один з одним. Співрозмовником Еморі виявився не хто інший, як «отой жахливий чванько, себто Томас Парк Д’Інвільє», який вміщував оті чудернацькі любовні вірші в «Літературному журналі». На вигляд йому було років дев’ятнадцять – хлопець із сутулими плечима і блідо-голубими очима. Вся його зовнішність підказувала Еморі, що той геть нічого не тямить у змаганнях за місце в соціумі чи ще якихось захоплюючих феноменах такого ґатунку. Але він кохався в книжках, а Еморі, здавалося, вже цілу вічність не зустрічав подібного. Якби не компанія із Сент-Пола за сусіднім столиком, він би сповна насолодився новим знайомством, але боявся, що і його вважатимуть химерником. Хоча, здається, їх не помічали, тож він дав собі волю: видавав на-гора десятки назв книг, які він читав, про які чув чи про які ніколи не чув, без упину перелічував якісь назви, не згірш од якогось клерка з книжкового магазину Брентано. Д’Інвільє майже купився і, схоже, був зачарований. Він наївно гадав, що Принстон складається із жахливих філістимлян і безнадійних зубріїв. Отож здибати тут людину, яка могла розкуто розводитись про Кітса, та ще й, вочевидь, мила руки, – то була велика насолода.

– А ви читали щось із Оскара Вайлда? – запитав він.

– Ні, а хто він?

– А хіба ви не чули?

– А, так, згадав. (Щось далеке тенькнуло у пам’яті Еморі.) Це хіба не про нього була оперета «Терпіння»?

– Саме так, про нього. Я щойно прочитав його книжку – «Портрет Доріана ґрея», дуже вам рекомендую. Вам сподобається. Можу позичити, якщо хочете.

– Звичайно, дуже хочу!

– Заходьте до мене в гості. У мене є ще декілька гарних книжок.

Еморі трохи вагався. Він зиркнув на компанію з Сент-Пола (серед них був неймовірний, неперевершений Гемберд) і задумався: а як уплине на його репутацію дружба з цим диваком? Він так ніколи і не розвинув у собі навик швидко заводити друзів, а тоді позбуватись їх (він був не надто рішучий для цього). Отож він зіставляв безсумнівну привабливість і цінність Томаса Д’Інвільє і холодні позики окулярів у роговій оправі, які, як йому здавалось, пильно стежили за ним з-за сусіднього столика.

Попри все, він відкрив для себе «Доріана ґрея», і «Діву скорботи Долорес», і «Безжалісну красуню». Цілий місяць він захоплювався тільки цим. Світ став для нього укритим поетичною паволокою, він чимдуж намагався поглянути на Принстон крізь пересичений погляд Оскара Вайлда і Свінберна або «Фінгала О’Флегерті» і «Альджернона Чарльза» (як він їх манірно-жартома називав). Він жадібно поглинав кожної ночі: Шоу, Честертон, Баррі, Пінеро, Єтс, Сінг, Ернест Доусон, Артур Саймонс, Кітс, Зудерман, Роберт Г’ю Бенсон, «Савойські опери» – усю цю строкату суміш. І раптом збагнув, що всі ці роки майже нічого серйозного не читав.

Зустріч із Томом Д’Інвільє була для нього радше вдалою оказією, ніж дружбою. Еморі зустрічався з ним приблизно раз на тиждень, разом вони побілили стелю в Томовій кімнаті і прикрасили стіни дешевими гобеленами, купленими на аукціоні, розставили високі підсвічники і повісили строкаті штори. Том подобався Еморі розумом, літературною освіченістю, тим, що не був зніженим чи манірним. Насправді, найчастіше красувався Еморі: кожен вислів він намагався перетворити на епіграму (що, зрештою, не надто велика заслуга, якщо ті епіграми показні). Весь «Універ 12» веселився. Керрі прочитав «Доріана Грея» і вдавав лорда Генрі, він усюди ходив за Еморі й звертався до нього не інакше як «Доріан», прикидаючись, буцімто підтримує його легковажні захоплення і мляві тенденції до нудьгування. Якось Керрі зобразив подібну сцену в спільній залі – всі були дуже потішені. Еморі ж це так розлютило і збентежило, що згодом він практикував мистецтво епіграми тільки вряди-годи в компанії Тома або перед дзеркалом.

Одного дня Том із Еморі влаштували читання своїх власних віршів і творів Лорда Дансені під звуки грамофона Керрі.

– Читай на розспів! – вигукував Том. – Не декламуй! Співай!

Еморі, який саме був на підйомі, роздратовано зиркнув і промимрив, що йому заважає фортепіано. Це була остання крапля, Керрі впав на підлогу, душачись сміхом.

– Давай «Квіточки і цьомчики»! – реготав Керрі. – Господи, я зараз лусну!

– Вимкни бісів гамофон! – заволав Еморі, лице його аж пашіло. – Я тут не в цирку виступаю!

Тим часом Еморі намагався повсякчас пробудити в Д’Інвільє потяг до тамтешніх вимог смаку, бо знав, що цей поет до цього ставиться значно буденніше, ніж він сам. От якби йому причесати волосся і спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – він би став геть пристойним. Але балачки на тему комірців «Лівінгстон» і строгих краваток пролітали повз вуха; власне, Д’Інвільє навіть дратували його зусилля; отож Еморі обмежив свої візити раз на тиждень і лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Універ 12». Інші першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон і Босвелл»⁶.

Алек Коннедж, досить частий гість, мав до нього невиразну симпатію, але вважав його «високолобим» і тому побоювався. Керрі крізь усю цю поетичну балаканину розгледів міцну і майже несподівану глибочінь (що безмежно його подивляло) і він примушував його годинами читати вірші, лежачи на канапі Еморі:

 
Чи спить, чи вже прокинулась вона?
Крізь шаль ще видно пурпуровий слід цілунку,
Із шиї кров сочиться темним візерунком,
Де жало ніжне пронизало юнку.
 

– Це ж чудово… – тихо промовляв Керрі. – Старшому Голідею таке сподобалося. Це видатна поезія, я тобі так скажу…

Том, задоволений вдячною авдиторією, поринав у глибини «Поем і балад», поки Керрі і Еморі не вивчили їх напам’ять незгірше його самого.

Еморі призвичаївся віршувати весняними вечорами в садах довкола Принстона, де лебеді в маленьких ставках створювали належний настрій, а хмари мрійливо і неквапно пропливали над вербами. Травень прийшов несподівано рано. Еморі раптом стало тісно в чотирьох стінах, і він гуляв кампусом годинами і під світлом зірок, чи й під дощем.

ВОЛОГА СИМВОЛІЧНА ІНТЕРМЕДІЯ

Упав нічний туман. Він немов скотився з місяця, згромадився над шпилями і вежами, потім повільно осів унизу, оголивши сонні верхів’я, що тягнулись до неба. Постаті, які вдень сновигали, як мурахи, тепер виринали і зникали на передньому плані, мов примарні тіні. Готичні зали і галереї здавались безмежно таємничими, коли раптом проступали із темряви, спалахуючи міріадами блідо-жовтих віконниць. Невідомо звідки долинув бій дзвонів – уже четверта година. Еморі зупинився неподалік сонячного годинника і витягнувся на вологій траві. Прохолода омила його обличчя і сповільнила хід часу – того часу, який підступно закрадається крізь ліниві червневі вечори і здається таким невловним у весняних сутінках. Вечір за вечором над кампусом линув спів старшокурсників, сповнений якоїсь меланхолійної краси, і крізь мушлю свідомості новачка пробилось глибоке і трепетне благоговіння до цих сірих готичних стін і всього, що вони символізували і зберігали з давніх-давен.

Вежа, яка височіла за його вікном, вростала в небо вузьким шпилем, він тягнувся так високо, що здавався майже невидимим на фоні ранкового неба. Цей образ вперше пробудив у ньому сприйняття жителів кампуса як чогось швидкоплинного і незначущого (якщо не бачити в них спадкоємців древньої традиції). Його око тішило те, що готична архітектура зі своїм устремлінням до неба якнайкраще пасувала університетській панорамі, і це усвідомлення стало його власним здобутком. Рівні пасма зелених галявин, мовчазні будівлі університетських корпусів, де зрідка деінде світилось одиноке вікно якогось схоласта, – все це глибоко врізалось в його пам’ять, а стримані обриси шпилів доповнювали символічно цю картину.

– До дідька все… – прошепотів він, змочуючи долоні у вологій траві і проводячи ними по волоссю. – З наступного року я буду старатися!

Хоча він знав, що це дух шпилів та веж навіяв на нього цю мрійливу покірність, вселив у нього благоговійний страх. Навіть якщо він зараз усвідомлював свою непослідовність, перше ж зусилля могло занурити його у слабкість і нерішучість.

Він ніби снив наяву. Він відчув нервове збудження (а можливо, це було лише биття потужного серця самого університету). Це був потік, куди йому доведеться кинути свій камінь, хоча невиразні брижі на воді зникнуть майже одразу, як він занурить туди свою руку. Зрештою, він ще нічого не дав і нічого не взяв.

Якийсь запізнілий першокурсник прошелестів дощовиком, він гучно сопів, хлюпаючи по мокрій стежці. Долинув чийсь голос десь із-під невидимого вікна, кинувши традиційне: «Висунь голову!» Сотні дрібних звуків струменем витікали з туману і проникали нарешті в його свідомість.

– Господи! – вигукнув він раптом і здригнувся від звуку власного голосу. Накрапав дощ. Ще хвилину він лежав нерухомо, обхопивши голову руками. Потім підхопився на ноги і обмацав свій одяг.

– Я весь змок! – сказав він сонячному годиннику.

ІСТОРИЧНИЙ ЕСКІЗ

Влітку, після того як Еморі закінчив перший курс, почалась війна. Окрім суто спортивного інтересу (німецькі війська вже наступали на Париж), він не відчув ані захоплення, ані хвилювання. Він спостерігав за подіями, як за якоюсь далекою мелодрамою, і сподівався, що вона буде довгою і кривавою. Якби війна припинилась, він відчув би себе ошуканим глядачем, який прийшов на фінальний бій, а противники відмовилися битись.

Ото й була вся його реакція.

«ХА-ХА, ГОРТЕНЗІЯ!»

– Агов, фігурантки!

– Ворушіться!

– Фігурантки, кидайте балачки! Може, почнемо репетицію? Мене хтось чує?

Режисер, президент клубу «Трикутник», кипів від безпорадної злості. Він вибухав приступами безжалісної авторитарності, бився в конвульсіях цілковитої безвиході, затим геть знесилений опустився в крісло, твердо переконаний, що вони аж ніяк не встигнуть до різдвяного турне.

– Увага! Починаємо з піратської пісні.

Фігурантки, затягнувшись востаннє сигаретами, мляво зайняли свої місця. Соліст вибіг на передній план, його руки і ноги застигли в натхненній позитурі. Під ляскання, підсвистування і притупування режисера вони так-сяк прорепетирували танець.

Клуб «Трикутник» дуже нагадував збурений мурашник. Кожного року вони ставили музичну комедію, подорожуючи всім колективом (із хором, оркестром і декораціями) упродовж різдвяних канікул. П’єса і музика були творіннями старшокурсників, а клуб, сам по собі, був одним із найвпливовіших – кожного року понад триста конкурсантів змагались за право вступити до нього.

Еморі, який після відбіркового туру другого курсу пройшов у редколегію «Принстонівця», отримав роль помічника капітана піратського корабля на прізвисько «Кипучий шмир». Останнього тижня вони проводили репетиції п’єси «Ха-ха, Гортензія!» кожного дня з другої по обіді до восьмої ранку (при тямі їх тримала тільки міцна кава, а вже відсипались на лекціях). «Казино», зал, де проходили репетиції, був унікальним видовищем. Великий хол, більше схожий на хлів, де сновигають хлопці в костюмах піратів та дівчата в ролі дітей; декорації, які похапцем збирають і розбирають; освітлювач, який спрямовує сліпуче світло в чиїсь злі очі; і це все – під безперервний веселий гімн «Трикутника» у виконанні оркестру. Хлопець, автор тексту, стоїть у кутку, нервово покусуючи олівець, у нього є двадцять хвилин, щоб придумати куплет «на біс»; адміністратор сперечається з секретарем про те, скільки грошей можна витратити на «ці чортові костюми для доярок»; колишній випускник (президент дев’яносто восьмого року) сидить на коробці і ностальгічно згадує, наскільки все було простіше в ті часи.

Як «Трикутнику» взагалі вдавалось підготувати шоу – то була велика таємниця, але це була надзвичайно захоплююча таємниця, незалежно від того, хто і скільки доклав зусиль, щоб отримати ланцюжок із маленьким золотим трикутником. «Ха-ха, Гортензія!» – її переписували дев’ять разів, і у програмі зазначались імена всіх дев’яти авторів. Усі постановки «Трикутника» оголошувались як щось неординарне – не просто звичайна музична комедія. Але після того, як декілька авторів, президент, режисер, комітет факультету докладали до неї руки, залишалось старе надійне шоу у стилі «Трикутника», із заяложеними жартами (головного коміка виганяли перед самим початком турне, бо він захворював) і традиційним фігурантом із чорними бакенбардами, який, «хай йому грець», нізащо не хотів голитись двічі на день.

У «Ха-ха, Гортензії!» був один цікавий момент. У Принстоні існувала традиція, що в той момент, коли студент Єля, який є членом славнозвісного клубу «Череп і Кості», почує згадку цього священного назвиська, він мусить вийти із приміщення. Також існувала легенда, що члени цього товариства накопичують шалені статки (чи голоси, чи купони, чи що вони там замислюють накопичувати). Тому на кожному показі «Ха-ха, Гортензії!» був десяток місць, які не пускали в продаж. Їх займали шість злидарів, найбільш обідраних, яких тільки можна було знайти на вулицях, а на додачу їх ще й розцяцьковував штатний гример. Коли посеред вистави «Баламут» ватажок піратів показував на свій чорний прапор і вигукував: «Я закінчив Єль, ось мій Череп і Кості!» – в той самий момент шість обідранців мали встати і вийти, всім своїм виглядом демонструючи вражену гідність і глибоку скорботу. Кажуть (хоча це й не було доведено), що одного разу серед них якось опинився навіть справжній випускник Єля.

Вони виступали перед світською публікою восьми міст. Еморі найбільше сподобались Луїсвілль і Мемфіс: мешканці знали, як приймати гостей: подавали дивовижний пунш, жінки красувалися вражаючим спектром жіночої вроди. Чикаго йому імпонував своєю жвавістю, незважаючи на тамтешню галасливу говірку. Утім, це було місто Єля, а через тиждень сюди мав приїхати «Єльський глі-клуб»⁷, тож їм перепала лише половина пошани. У Балтиморі і Принстоні вони були як удома, і кожен навіть устиг закохатись. Міцні напої тут споживалися у відповідній кількості; і хтось незмінно виходив на сцену добряче захмелений (стверджуючи згодом, що цього вимагала інтерпретація ролі). Колективу виділили три вагони; але спали лише в третьому (тому його нарекли «хлів-салон»), в інший запхали набридливих духовиків з оркестру. Канікули добігали кінця в такому поспіху, що ніхто не встигав знудитися. Але коли вони приїхали в Філадельфію, відпочинок від прогірклої атмосфери квітів і гриму видався їм за щастя, а фігурантки, зітхаючи з полегшенням, зняли тугі корсети із зболених животів.

Коли всі роз’їхались, Еморі хватькома помчав до Міннеаполіса. Причиною цього була кузинка Саллі Везербі – Ізабель Бордж (вона якраз планувала провести там зиму, поки її батьки були за кордоном). Він пам’ятав Ізабель маленькою дівчинкою, з якою вони часом бавились, але це було ще в ті часи, коли він уперше потрапив до Міннеаполіса. Вона переїхала в Балтимор, але відтоді в неї вже з’явилось своє минуле.

Еморі був у цілковитому розпалі – самовпевнений, нервовий і тріумфуючий. Він стрімголов летів до Міннеаполіса: зустріти дівчину, яку пам’ятав ще малою, видавалось йому чимось бентежним і романтичним. Отже, він без жодних докорів сумління телеграфував матері, щоб вона не чекала його… Сів у поїзд і думав про все це цілих тридцять шість годин.