Феноменологія духу

Безкінечність, цей абсолютний неспокій чистого саморуху – такого, коли щось визначене певним способом, скажімо, як буття, радше є протилежністю цьому визначенню, – є, безперечно, душею всього, з чим ми стикалися досі, але саме у внутрішньому вона вперше постає вільно. З’явище, або взаємодія сил, уже виявляє себе, але передусім лише як пояснення безкінечність вільно виходить наперед; оскільки вона нарешті стала об’єктом для свідомості, як те, чим вона є, свідомість стає самоусвідомленням. Пояснення, яке пропонує тяма, попервах лиш описує, що таке самоусвідомлення. Тяма скасовує наявні в законі відмінності, які вже стали чистими, але ще байдужі, і ставить їх у лоно єдиної єдності, – єдності сили. Але це самоототожнення – безпосередньо ще й роздвоєння, бо тяма касує відмінності й утверджує єдність сили, тільки створивши нову відмінність – між законом і силою, – що, проте, водночас не є відмінністю; крім того, щоб і ця відмінність теж не була відмінністю, вона йде далі і скасовує й цю відмінність, чинячи так, аби сила мала ту саму будову, що й закон. Але цей процес, чи ця необхідність, – це ще й необхідність і процес тями, тобто процес як такий ще не став об’єктом тями, бо тяма в цьому процесі має за свої об’єкти позитивну та негативну електрику, відстань, швидкість, притягальну силу й тисячі інших речей, що становлять зміст моментів цього процесу. В поясненні саме тому так багато самозадоволення, що свідомість при цьому, якщо можна так висловитися, безпосередньо спілкується з собою, тішиться тільки собою, хоча здається, ніби вона робить щось інше, але насправді вона переймається тільки собою.

У протилежному законі – як інверсії першого закону, – або у внутрішній відмінності, безкінечність, щоправда, й сама стає об’єктом тями, але вона як така знову не спромагається віддати їй належне, ще раз поділяючи на два світи, на дві субстанційні стихії, відмінність у собі, самовідштовхування однойменного і притягання нетотожного; процес, яким він є в досвіді, є тут для тями подією, а однойменне й нетотожне є тут для неї предикатами, сутність яких – субстрат, що існує. Те саме, що є для тями об’єктом у чуттєвій оболонці, є для нас у своїй суттєвій формі чистим поняттям. Таке осягання відмінності такою, якою вона є насправді, або осягання безкінечності як такої, існує для нас або в собі. Пояснення поняття належить науці, але свідомість, безпосередньо маючи це поняття, знову постає як власна форма або нова постать свідомості, що в попередньому не визнає своєї сутності, а дивиться на нього як на щось цілковито інше. Оскільки поняття безкінечності – об’єкт свідомості, вона є усвідомленням відмінності як відмінності, що водночас миттю скасована; свідомість існує для себе самої, вона є диференціюванням недиференційованого, або самоусвідомленням. Я відрізняю себе від себе, і при цьому мені безпосередньо стає ясно, що це диференційоване не є диференційованим. Я, однойменне, відштовхуюсь від самого себе, але оте диференційоване, утверджене як нетотожне зі мною, безпосередньо, будучи диференційованим, не є відмінністю для мене. Щоправда, усвідомлення чогось іншого або якогось об’єкта взагалі й саме неминуче є самоусвідомленням, відображеністю в собі, усвідомленням себе в своїй іншості. Необхідний перехід від попередніх форм свідомості, які мали за свою істину річ, щось інше, ніж вони самі, якраз і виражає не тільки те, що усвідомлення речі можливе лише для самоусвідомлення, а й те, що тільки це самоусвідомлення є істиною тих форм. Але ця істина присутня тільки для нас, а не для свідомості. Самоусвідомлення тут стало тільки для себе, воно ще не стало єдністю зі свідомістю взагалі.

Ми бачимо, що у внутрішньому з’явищі тяма насправді дізнається не про що інше, як про саме з’явище, проте не таке, яким воно є як взаємодія сил, а про цю взаємодію сил у її абсолютно загальних моментах та в русі цих моментів; фактично тяма дізнається тільки про себе. Піднесена над сприйняттям свідомість репрезентується як поєднана з надчуттєвим світом через посередництво з’явища, крізь яке вона розглядає тло, що міститься за з’явищем. Обидві крайності – чисте внутрішнє і внутрішнє, що дивиться в це чисте внутрішнє, – відтепер збігаються і, як крайності, а також і проміжна ланка між ними як щось інше, ніж вони, зникають. Отже, завісу, що висить перед внутрішнім, прибрано, і ми бачимо, як внутрішнє дивиться у внутрішнє, бачимо недиференційоване однойменне, що само себе відштовхує й утверджується як диференційоване внутрішнє, для якого, проте, однаково зберігається недиференційованість обох частин, – бачимо самоусвідомлення. Очевидно, що за так званою завісою, яка має прикривати внутрішнє, нема чого бачити, якщо ми самі не підемо за завісу – і для того, щоб можна було бачити, і для того, щоб там було те, що можна бачити. Але водночас виявляється, що ми не можемо піти просто туди, не маючи перешкод із боку жодних обставин, бо й саме знання, в чому полягає істина уявлення про з’явище, та його внутрішнє, – це лише результат залежного від обставин процесу, внаслідок якого зникають такі модальності свідомості, як гадка, сприйняття і тяма; крім того, з’ясується, що пізнання того, що знає свідомість, оскільки вона знає себе, потребує додаткових обставин, і далі ми докладно проаналізуємо їх.

Б. Самоусвідомлення

IV
Істина самовірогідності

У модальності вірогідності, яку ми розглядали досі, істина в очах свідомості була чимсь іншим, ніж сама свідомість. Проте поняття цієї істини зникає під час нашого знайомства з нею в процесі досвіду; виявляється, що таким, яким об’єкт був безпосередньо в собі, – сутнім чуттєвої вірогідності, конкретною річчю сприйняття, силою тями, – він насправді не є, натомість це в‐собі постає як спосіб, яким об’єкт існує для іншого. Поняття об’єкта скасовується, поступаючись реальному об’єктові, або ж перше безпосереднє уявлення зникає в процесі досвіду, а вірогідність розмивається в істині. Але тепер народжується те, чого не з’являлося в попередніх відносинах, а саме: вірогідність, тотожна своїй істині, бо вірогідність і сама є своїм об’єктом, а свідомість – сама для себе істина. Тут є, щоправда, й іншість: свідомість диференціює, але так, що диференційоване для неї водночас не є відмінністю. Коли назвати поняття рухом знання, а об’єкт – знанням як єдністю в стані спокою, або Я, ми побачимо, що об’єкт відповідає поняттю не тільки для нас, а й для самого знання. Або, по-іншому, коли назвати поняттям те, що є об’єктом у собі, а об’єктом – те, чим він є як об’єкт або для якогось іншого, виявляється, що буття-в-собі і буття-для-іншого – це те саме; в‐собі – це свідомість, а водночас і те, для чого існує інше (в-собі) саме для свідомості і в‐собі об’єкта, і його буття для іншого – те саме; Я – водночас і зміст відносин, і саме пов’язування; саме Я стоїть супроти іншого і водночас сягає далі того іншого, що для себе теж є тільки собою.

Разом із самоусвідомленням ми вступаємо тепер у питоме царство істини. Треба подивитись, як попервах виникає форма самоусвідомлення. Коли розглядати цю нову форму знання – знання про себе – у її відносинах із попередньою формою, тобто знанням про іншого, ми, щоправда, бачимо, що знання про іншого зникає, але водночас його моменти зберігаються, тож втрата полягає в тому, що ці моменти наявні тут такими, якими вони є в собі. Буття гадки, одиничність і протилежна їй загальність сприйняття, так само як пусте внутрішнє тями – це вже не сутності, а моменти самоусвідомлення, тобто абстракції чи відмінності, які водночас для свідомості нічого не важать або взагалі не є відмінностями, будучи лише чистими зникущими сутностями. Отже, видається втраченим тільки головний момент, а саме: просте незалежне існування для свідомості. Але самоусвідомлення фактично – це відображення з буття чуттєвого і сприйнятого світу і, по суті, повернення з іншості. Як самоусвідомлення це рух, та оскільки воно відрізняє тільки само себе як себе від себе, ця відмінність у його очах стає безпосередньо скасована як іншість. Відмінності немає, і самоусвідомлення – тільки нерухома тавтологія: Я – це Я; оскільки для самоусвідомлення ця відмінність не має форми буття, це не самоусвідомлення. Отже, іншість для самоусвідомлення – це якесь буття, відмінний момент, а водночас є для нього ще й другим відмінним моментом – його єдністю з тією відмінністю. З тим першим моментом самоусвідомлення зберігає свою позицію як свідомість, а також зберігає [як свій об’єкт] увесь обшир чуттєвого світу, але водночас тільки як поєднана з другим моментом – єдністю самоусвідомлення з самим собою; отже, чуттєвий світ для самоусвідомлення – це існування, що, проте, є лише з’явищем, або відмінністю, що в собі не має буття. Але ця протилежність з’явища та істини має за свою сутність лиш істину, а саме: єдність самоусвідомлення з самим собою; ця єдність має стати суттєвою для самоусвідомлення, тобто самоусвідомлення – це бажання взагалі. Відтепер свідомість як самоусвідомлення має подвійний об’єкт: один безпосередній, об’єкт чуттєвої вірогідності і сприйняття, що, проте, позначений для самоусвідомлення характером негативності, і другий об’єкт, тобто себе, що є справжньою сутністю й існує передусім лише в протилежності з першим об’єктом. Самоусвідомлення репрезентується тут як процес, у якому ця протилежність скасована, тож утверджується самототожність усвідомлення.

Об’єкт, що для самоусвідомлення є негативним, для нас або в‐собі повернувся зі свого боку в себе, так само як з іншого боку повернулася свідомість. Завдяки цьому відображенню в собі об’єкт став життям. Те, що самоусвідомлення відрізняє від себе як сутнє, має в собі, тією мірою, якою його утверджено як сутнє, не просто аспект чуттєвої вірогідності і сприйняття, а є ще й буттям, відображеним у собі, а об’єкт безпосереднього бажання – це щось живе. Адже в‐собі, цей загальний результат відносин тями з внутрішнім речей, – це диференціація того, що не піддається диференціації, або ж єдність диференційованого. Але ця єдність, як ми бачили, – це не меншою мірою і її самовідштовхування, і це уявлення роздвоюється на протилежність самоусвідомлення і життя; самоусвідомлення – це єдність, для якої існує безкінечна єдність відмінностей; життя – це тільки сама ця єдність, тож вона водночас не існує і для себе самої. Якщо свідомість така незалежна, то незалежний у собі і її об’єкт. Ось чому самоусвідомлення, яке існує цілковито для себе і безпосередньо характеризує свій об’єкт як негативний, або є передусім бажанням, радше пізнає через досвід незалежність цього об’єкта.

Те визначення життя, яке випливає з поняття або загального результату і з яким ми входимо в цю нову сферу, є достатнім, щоб охарактеризувати життя, але його природа не розвивається далі на цій основі; коло цього визначення складається з таких моментів. Сутність – це безкінечність як скасування всіх відмінностей, чистий рух навколо своєї осі, спокій цього руху як абсолютно неспокійної безкінечності; сама незалежність, у якій розчиняються всі відмінності, породжені рухом; проста сутність часу, що в цій самототожності має солідну постать простору. Проте відмінності в цьому простому загальному середовищі існують як відмінності, бо негативна природа цієї загальної плинності полягає в тому, що вона є скасуванням тих відмінностей; проте ця плинність не може скасувати відмінності, якщо вони не мають існування. Саме ця плинність як самототожна незалежність є існуванням, або субстанцією, тих відмінностей, і вони в цій субстанції – різні члени і для-себе-сутні частини. Буття вже не має значення абстракції буття, а їхня чиста сутність не має значення абстракції загальності; їхнє буття – це саме та проста плинна субстанція чистого руху в самому собі. Проте відмінність цих членів між собою полягає як відмінність загалом не в якій іншій визначеності, як у визначеності моментів безкінечності або самого чистого руху.

Незалежні члени існують для себе, але це буття-для-себе – не меншою мірою їхнє безпосереднє відображення в єдності, бо ця єдність є роздвоєнням на самостійні форми. Єдність роздвоєна, бо є абсолютно негативною, або безкінечною єдністю, а оскільки вона є існуванням, то й відмінність має незалежність тільки в ній. Ця незалежність форми виявляється як щось визначене, як щось для іншого, бо форма роздвоєна, і саме цією мірою скасування роздвоєності відбувається через іншого. Але це скасування полягає і у формі, бо саме ця плинність є субстанцією незалежних форм; проте ця субстанція безкінечна, і тому форма в самому своєму існуванні є роздвоєнням, або скасуванням свого буття-для-себе.

Коли розрізняти наявні тут моменти докладніше, ми побачимо, що як перший момент ми маємо існування незалежних форм, або пригнічення того, чим є в собі диференціація, тобто форми не мають буття в собі і не мають існування. Але другий момент – це підпорядкування цього існування безкінечності відмінності. В першому моменті є форма, що існує, триває; як для-себе-сутня, або безкінечна у своїй визначеності субстанція вона протиставлена загальній субстанції, спростовує плинність і неперервність, яку має з нею, і утверджується не як розчинена в цьому загальному, а радше як така, що зберігається завдяки відокремленню від цієї своєї неорганічної природи та споживанню її. Саме внаслідок цього життя в загальному плинному середовищі, спокійний розпад форм стає рухом цих форм, або життям як процесом. Проста загальна плинність – це в‐собі, а відмінність форм – інше. Але через цю відмінність і сама плинність стає іншим, бо тепер вона існує для цієї відмінності, що є в собі й для себе, а отже, безкінечним рухом, що поглинув те загальне середовище, – стає життям як жива. Через те ця інверсія знову стає перевернутістю в собі самій; те, що було поглинуте, – це сутність; індивідуальність, що зберігається коштом загальності й дає собі почуття своєї єдності з собою, саме цим і скасовує свою протилежність з іншим, завдяки якій вона існує для себе; єдність із собою, якої вона надає собі, якраз і є плинністю відмінностей, або загальним розпадом. І навпаки, скасування індивідуального існування – це водночас і його виробництво. Адже, оскільки сутність індивідуальної форми (тобто загальне життя) і для-себе-сутнє в собі – проста субстанція, ця сутність, утверджуючи в собі своє інше, скасовує ту свою простоту, або свою сутність, тобто роздвоюється, і саме це роздвоєння недиференційованої плинності є утвердженням одиничності. Отже, проста субстанція життя – це роздвоєння її самої на форми і водночас розпад тих наявних відмінностей, а розпад самого роздвоєння – це ще й саме роздвоєння, або членування. Таким чином, обидва аспекти всього руху, що були диференційовані, – утвердження одиничних форм, які не заважають одна одній, в загальному середовищі незалежності і процес життя – збігаються між собою; процес життя – це не тільки скасування форм, а й формування; формування – це не тільки членування форм, а й скасування їх. Сама плинна стихія – це тільки абстракція сутності, або ж є реальною тільки як форма, а те, що вона членується, – це знову-таки роздвоєння членованого, або розпад його. Цей увесь кругообіг і становить життя; це ані те, що спершу було назване безпосередньою неперервністю і солідністю його сутності, ані наявна форма, щось дискретне, що існує для себе, ані чистий процес цієї форми і навіть не проста сукупність усіх цих моментів, а ціле, що розвивається, спричиняє розпад цього розвитку і зберігає себе просто в цьому процесі.

Оскільки ми вирушили від першої безпосередньої єдності і через моменти формування та процесу знову повернулися до єдності цих обох моментів, повернувшись таким чином до першої простої субстанції, ця відображена єдність є іншою, ніж перша. На відміну від тієї безпосередньої, або сформульованої як буття єдності, ця друга єдність загальна і містить у собі всі ці моменти як скасовані. Вона є простим родом, що в русі самого життя не існує для себе як це просте, а в цьому результаті вказує життю на щось інше, ніж воно, а саме: на свідомість, для якої життя існує як ця єдність, або як рід.

Але це інше життя, для якого існує рід як такий і яке є родом для самого себе, — тобто самоусвідомлення, – існує передусім тільки як проста сутність і має за свій об’єкт себе як чисте Я; у досвіді, який нам тепер треба розглянути, цей об’єкт в очах самоусвідомлення збагачується й розгортається, і таке розгортання ми бачили й тоді, коли йшлося про життя.

Просте Я – це той рід, або просте загальне, для якого немає відмінностей, і то тільки тому, що вони є негативною сутністю сформованих незалежних моментів; отже, самоусвідомлення пересвідчується у своїй вірогідності тільки завдяки скасуванню цього іншого, що репрезентується йому як незалежне життя; самоусвідомлення – це бажання. Впевнившись у нікчемності цього іншого, воно для себе утверджує цю нікчемність як істину цього іншого, заперечує незалежний об’єкт і надає собі таким чином вірогідності як справжньої вірогідності, тобто вірогідності, яку воно стало усвідомлювати в об’єктивній формі.

Але в цьому стані задоволення воно дізнається в процесі досвіду про незалежність свого об’єкта. Бажання і здобута при його задоволенні власна вірогідність зумовлені об’єктом, бо вірогідність існує через скасування цього іншого; щоб було таке скасування, потрібне це інше. Таким чином, самоусвідомлення не спромагається скасувати об’єкт своїм негативним ставленням до нього, бо таким ставленням радше знову створює його, так само як і бажання. Бажаний об’єкт – це фактично щось інше, ніж самоусвідомлення, оця сутність бажання, і саме завдяки цьому досвіду стає очевидною ця істина. Водночас самоусвідомлення теж абсолютне для себе, і то тільки через скасування об’єкта, й повинно відчути своє задоволення, бо це істина. Отже, з огляду на незалежність об’єкта воно може досягти задоволення лише тоді, коли цей об’єкт сам здійснює в собі заперечення, і він мусить здійснювати це своє заперечення в собі, бо він негативний у собі й повинен бути для іншого тим, чим він є. Оскільки об’єкт – це заперечення в собі й водночас незалежний, він є свідомістю. В житті, що є об’єктом бажання, заперечення або полягає в якомусь іншому, тобто в бажанні, або є визначеністю, що стоїть супроти якоїсь іншої байдужої форми, або постає як своя неорганічна загальна природа. Але ця загальна незалежна природа, в якій заперечення стає абсолютним запереченням, – це рід як такий або як самоусвідомлення. Самоусвідомлення досягає задоволення тільки в якомусь іншому самоусвідомленні.

Поняття самоусвідомлення стає завершеним лиш у цих трьох моментах: а) чисте недиференційоване Я – це перший безпосередній об’єкт самоусвідомлення; б) але сама ця безпосередність є абсолютним опосередкуванням, лише скасуванням незалежного об’єкта, або бажанням. Задоволення бажання – це, щоправда, відображення самоусвідомлення в собі, або вірогідність, що стала істиною; в) але істина цієї вірогідності – це радше подвійне відображення, подвоєне самоусвідомлення. Для свідомості воно стає об’єктом, що в собі самому утверджує свою іншість, або відмінність як пусту відмінність, і є в цьому незалежним. Звичайно, недиференційована, просто жива форма скасовує в процесі життя свою незалежність, але перестає разом зі своєю відмінністю бути тим, чим вона є; проте об’єкт самоусвідомлення й далі не залежний у своїй негативності до себе; таким чином, він сам для себе рід, загальна плинність у самій властивості свого відокремлення; це живе самоусвідомлення.

Це самоусвідомлення для якогось самоусвідомлення. Тільки тоді й тільки завдяки цьому самоусвідомлення набуває реальності, бо лише тут воно набуває єдності з собою в своїй іншості; Я, що становить об’єкт його уявлення, – насправді не об’єкт; незалежним є тільки об’єкт бажання, бо цей об’єкт – загальна незнищенна субстанція, плинна самототожна сутність. Якщо самоусвідомлення – об’єкт, то об’єкт – не меншою мірою Я, ніж об’єкт. Таким чином, ми вже маємо перед собою поняття духу. Далі свідомість має дізнатися в процесі досвіду, що таке дух, ця абсолютна субстанція, яка становить єдність різних для себе сутніх самоусвідомлень у цілковитій свободі та незалежності їхньої протилежності; Я, що є Ми, і Ми, що є Я. Свідомість тільки в самоусвідомленні – як понятті духу – має свій поворотний пункт, де вона покидає барвисте видовище чуттєвої цьогобічності, темну ніч надчуттєвої потойбічності і вступає в духовне світло ясного дня теперішності.