Потоп. Том II

Розділ III

Одразу ж рух зробився між жовнірами, котрі радi були вже виїхати з лісу в далекий світ, тим більше, що боялися ще погоні з боку Богуслава Радзивіллa. Старий Кемлич пішов до хати, зметикувавши, що пан Кміциц буде в ньому мати потребу.

– Ваша милість хоче їхати? – спитав ідучи.

– Саме так. Ви виведете мене з лісу. Знаєте тут усі місцини?

– Знаю, я тутешній. А куди ваша милість хоче їхати?

– До людей короля.

Дідуган відступив здивовано.

– Матінко Божа! – зойкнув він. – А до котрого короля, ваша милосте?

– Та не до шведського ж.

Пан Кемлич не лише не заспокоївся, а й почав хреститися.

– То ваша милість, мабуть, не знає, що люди кажуть, що король у Сілезії сховався, бо його всі покинули. Навіть Краків в облозі.

– Поїдемо у Сілезію.

– Але як через шведів пробратися?

– Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбаці, чи пішки, байдуже, лише б пробратися!

– Та це купу часу забере.

– Часу маємо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.

Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що є якась особлива і таємнича причина цього наміру пана Анджея, й одразу ж тисячі припущень зароїлося в його голові. А що жовніри пана Кміцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нічого не сказали ні старому, ні його синам про викрадення князя Богуслава, то найвірогіднішим здалося йому припущення, що, мабуть, князь віленський воєвода висилає молодого полковника з якоюсь місією до короля. Переконувало його в цій версії особливо те, що він визнавав пана Кміцицa найгарячішим однодумцем гетьмана і про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератів рознесли про це звістку по всьому Підляському воєводстві, створюючи панові Анджею славу недолюдка та зрадника.

«Гетьман посилає довірену особу до короля, – міркував дідуган, – бо з ним примиритися хоче і шведів покинути. Мали б йому вже набриднути їхні накази. Для чого б іншого його посилав?»

Старий Кемлич недовго мізкував над вирішенням цього питання, бо йшлося йому зовсім про що інше, а саме про те, яку б вигоду міг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо він слугуватиме пану Кміцицу, то слугуватиме водночас і гетьману, і королеві, тому не залишиться без щедрої винагороди. Милість таких панів придасться також, якщо б довелося за старі гріхи відповідати. До всього цього таки буде війна, країна повстане, а тоді здобич сама втрапить у руки. Це все всміхнулося старигану, котрий і без того звик слухатись свого пана, і не припиняв його боятися, як вогню, відчуваючи якийсь гіпнотичний вплив, який пан Анджей умів справляти на всіх своїх підлеглих.

– Ваша милість, – зауважив він, – буде змушена всю Річ Посполиту проїхати, щоб до людей короля дістатися. Шведські гарнізони це ніщо, бо міста можна оминати і лісами їхати. Але гірше те, що і по лісах, як зазвичай трапляється в неспокійні часи, є повно свавільних зграй, котрі мандрівників обчистять, а ваша милість людей має мало.

– Поїдете зі мною, пане Кемлич, разом із синами і тими людьми, котрих маєте, тоді буде нас більше.

– Якщо ваша милість накаже, то я, звісно, поїду, але я убогий чоловік. Одні лиш злидні у нас, більше нічого. Як же мені без худоби та даху над головою залишитись?

– Що зробите, те вам окупиться, та й для вас краще голови звідси забрати, поки ще вони на шиях сидять.

– Заради всіх святих!.. Що ваша милість таке каже?.. Що?.. Як це?.. Що мені, невинному, тут загрожує? Кому ми дорогу перейшли?..

На це пан Анджей зауважив:

– Знають вас тут, гультіпак! Ви мали проблеми з паном Копистинським і його позбулися, потім утікали від судів і служили в мене. До всього ж украли мою здобич, табун коней.

– Та що ж ви так! Матінко Божа! – заквоктав старий.

– Замовкніть і слухайте! Потім ви повернулися до старого лігва й узялися нишпорити в околиці, як розбійники, коні та здобич звідусіль хапаючи. Не відпирайтесь, бо я не ваш суддя, і самі найкраще знаєте, що правду кажу. Ви забираєте коней у Золотаренка, це добре, забираєте у шведів, це також добре. Але якщо вас упіймають, то шкури здеруть, і матимуть рацію.

– Правду кажете, бо лише у ворогів відбираємо, – спробував відвертітися старий.

– Брешете, бо і на своїх нападаєте, мені вже ваші сини зізналися, а це вже просто розбій і шляхетному імені ганьба. Сором вам, гультяї!.. Хлопами вам бути, а не шляхтою!

Став раки пекти від цих слів тертий калач і сказав:

– Ваша милість нас кривдить, бо ми, пам’ятаючи наше становище, хлопським промислом не бавимося. Ми коней уночі з нічиїх стаєнь не виводимо. Що іншого з лугів табун захопити або здобути. Це дозволено і немає в цьому жодної кривди у воєнні часи для шляхтича. Але кінь у стайні свята річ, і хіба циган, єврей чи селянин його вкраде, але не шляхтич! Ми такого, ваша милосте, не чинимо. Але що війна, то війна!

– Хоч би і десять воєн було, в битві лише можете здобич брати, а якщо його на дорозі шукаєте, то це розбій!

– Бог є свідком нашої невинності.

– Але ж ви вже тут і кашу заварили. Коротко кажучи, краще вам звідси втікати, бо раніше, чи пізніше, але зашморг вас не омине. Якщо ж поїдете зі мною, то вірною службою змиєте свої провини та пошану повернете. Я беру вас на службу, а вже там і вигода буде краща, ніж від тих коней.

– Поїдемо з вашою милістю куди завгодно, проведемо через шведів і через гультіпак, бо правду ваша милість каже, що нас тут лихі люди прикро переслідують, а за що? За що?.. За нашу бідність, ось що! Лише за бідність. Може, також Господь Бог змилується над нами і виручить нас у смутку!

Тут старий Кемлич мимоволі потер руки і блиснув очима. «Від цих дій, – подумав він собі, – закипить у країні, як у казані, гріх цим не скористатися».

Аж тут пан Кміциц глянув на нього прискіпливо.

– Тільки спробуйте мене зрадити! – промовив він лиховісно. – Бо не втечете, і лише Божа рука зможе вас тоді врятувати!

– Таке не про нас, – понурився пан Кемлич, – і хай мене Бог осудить, якщо мені така хоч гадка в голові промайнула.

– Вірю, – продовжив помовчавши пан Анджей, – бо зрада це щось інше, ніж гультяйство, і жоден гультіпака такого не вчинить.

– Що ваша милість тепер накаже? – поцікавився пан Кемлич.

– Насамперед є два листи, які треба негайно відправити. Маєте розсудливих людей?

– Куди треба їхати?

– Один хай їде до князя воєводи, але немає потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першій же княжій хоругві і повертатися, не чекаючи відповіді.

– Смолокур поїде, він метикуватий і досвідчений чоловік.

– Гаразд. Другий лист треба відвезти на Підляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковникові в руки віддати.

Стариган заморгав хитро і подумав: «То бачу, що робота йде на всі боки, коли вже навіть із конфедератами нюхаються. Буде окріп! Буде!». Після чого вимовив уголос:

– Ваша милосте! Якщо це не такий терміновий лист, то може б, виїхавши з лісів, комусь по дорозі віддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяє і кожен охоче відвезе, а нам на одну людину більше залишиться.

– Це ви добре вигадали, – погодився пан Кміциц, – бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, від кого він. А чи швидко виберемося з лісів?

– Як ваша милість захоче. Можемо їхати і два тижні, а можемо й завтра виїхати.

– Потім побалакаємо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!

– Я весь в увазі, ваша милосте.

– Мене оголосили, – правив своє пан Кміциц, – в усій Речі Посполитій недолюдком і гетьманським запроданцем, або й навіть шведським. Якби король знав, хто я насправді, то міг би мені не довіряти і намірами моїми погордувати, які якщо нещирі, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!

– Буду обачним, ваша милосте.

– Тепер мене називайте не пан Кміциц, а пан Бабинич, втямили? Ніхто не має мого справжнього імені знати. Ані пельку не розтуляйте, ані пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звідки я, скажете, що дорогою мене підібрали і мене не знаєте. Натомість скажіть: якщо цікаво, то його самого питайте.

– Розумію, ваша милосте.

– Синам закажіть, слугам також. Хоч би з них паси дерли, мене зовуть Бабинич. Горлом мені за це відповідаєте!

– Слухаюсь, ваша милосте. Піду синам оголосити, бо цим шельмам потрібно лопатою в голову вкладати. Така мені з них утіха. Бог покарав за давні гріхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милість слово сказати?

– Нічого не бійтесь.

– Бачиться мені, що краще буде, якщо ми не скажемо ні жовнірам, ні челяді, куди їдемо.

– Слушна думка.

– Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кміциц їде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашої милості.

– Тобто?

– Бо шведи охоронні грамоти відомим людям видають, а хто не має охоронної грамоти, цього до коменданта ведуть.

– Я охоронні грамоти для шведських гарнізонів маю!

Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, він попросив:

– Ваша милість дозволить ще сказати, що я міркую?

– Тільки б добре радили, а не марудили, то кажіть, бо бачу, що з вас добрий спритник.

– Якщо охоронні грамоти є, то це добре, бо можна у винятковій ситуації їх показати, але якщо ваша милість із таким завданням їде, яке в таємниці треба тримати, то краще охоронні грамоти сховати. Не знаю, чи вони видані на ім’я пана Бабиничa, чи пана Кміцицa, але якщо показати, то слід залишиться і легше погоні буде.

– У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кміциц. – Охоронні грамоти краще зберегти на інший час, якщо можна інакше пробратися!

– Можна, ваша милосте, але в селянській одежі або пахолком, що буде легше, бо в мене тут є трохи всього – шапок і сірих кожухів, саме таких, які дрібна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поїхати з ними ніби по ярмарках і пробиратися щораз глибше, ген аж під Лович і Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокійні часи робив, і ті дороги знаю. Якраз під цю пору припадає ярмарок у Суботі, на який здалеку з’їжджаються. У Суботі дізнаємося й про інші міста, де буде ярмарок – і все далі! Лише б далі!.. Шведи також менше на пахолків задивляються, бо мурашня ця по всіх ярмарках сновигає. А спитає нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечніше; коли ж менші групи перестрінемо, то, якщо Всевишній і Матінка Божа дозволять, можна їм по животах проїхатись.

– А якщо в нас коні відберуть? Бо реквізиції під час війни – буденна річ.

– Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далі без коней, ніби за кіньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здіймемо лемент і зі скаргою поїдемо аж у Варшаву та Краків.

– Хитрий маєте розум, – зазначив пан Кміциц, – і бачу, що мені станете в пригоді. Хоч би навіть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.

– Все одно я мав до Eлка, в Пруссію, з ними їхати, та добре складається, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потім подамося на Остроленку, а звідти пустимося аж під Пултуськ і Варшаву.

– А де є та Субота?

– Неподалік від П’ятниці, ваша милосте.

– Кепкуєте, пане Кемлич?

– Я б не посмів, – дідуган схрестив руки на грудях і схилив голову. – Просто там так дивно містечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.

– І великі ярмарки в тій Суботі?

– Не такі великі, як у Ловичі, але є одна в цій порі, на яку навіть із Пруссії коней приганяють, і люду сила-силенна з’їжджається. Упевнений, що цього року не буде гірше, бо там спокійно, шведи всюди панують і по містах залоги тримають. Хоч би хтось хотів щось накоїти, то не зможе.

– Я приймаю ваш спосіб!.. Поїдемо з кіньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.

– Дякую вашій милості за розуміння.

– Підготуйте лише кожухи, чепраки та прості шаблі, бо вирушаємо негайно. І накажіть синам і слугам, хто там є, як мене звати і що я з кіньми їду, а ви найнялися допомогти. Ідіть!

А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:

– І не буде мене ніхто не називати ні милістю, ні комендантом, ні полковником, лише паном Бабиничeм!

Пан Кемлич вийшов і вже через годину сиділи всі на конях, готові вирушати в далеку путь.

Пана Кміцица, одягненого в сіру свитку пахолка, в таку ж потерту баранячу шапку і з перев’язаним обличчям, немов після якоїсь бійки в корчмі, важко було впізнати, він був подібний на дрібного шляхтича, котрий вештається з ярмарку на ярмарок. Оточували його люди подібного штибу, озброєні простими шаблями та довгими батогами для підганяння коней, а також арканами, щоб хапати тих, що розбіглися.

Жовніри здивовано зиркали на свого полковника, роблячи нишком різні про нього зауваження. Дивно їм було, що це вже пан Бабинич, а не пан Кміциц, що його мають лише паном називати, а найбільше стенав від цього плечима і вусами ворушив старий Сорока, котрий, споглядаючи, як на веселку, на грізного полковника, бурчав Білоусові:

– Мені це «пане» через горлянку не пройде. Хай мене вб’є, а я таки по-старому називатиму, як йому належиться!

– Якщо наказ, то наказ! – не погодився Білоус. – Але полковник змінився неабияк.

Не знали жовніри, що і душа в панові Анджею змінилася так само, як і зовнішній вигляд.

– У дорогу! – гучно наказав пан Бабинич.

Заляскотіли батоги, вершники оточили табун коней, які збилися в купу, і вирушили.

Розділ IV

Ідучи по самому кордону між Троцьким воєводством і Пруссією, подорожні проходили обширними лісами та бездоріжжям, лише Кемличам знайомими, аж зайшли в Пруссію та дісталися Ленґа, або, як його старий Кемлич називав, до Eлка, де дізналися новини про публічні справи шляхти, що там перебувала, й яка від шведів під захист електора сховалася разом із дружинами, дітьми та майном.

Ленґ був схожий на табір, можна навіть сказати, що якийсь сеймик там проводять. Шляхта хляла без угаву прусське пиво і патякала, щоразу хтось якісь новини привозив. Не питаючи ні про що і лише нашорошуючи пильно вуха, дізнався пан Бабинич, що Королівська Пруссія і впливові її міста рішуче виступили на боці Янa-Казимирa й уже угоду з електором уклали, щоб спільно проти будь-якого ворога захищатися. Подейкували, однак, що попри цю угоду міста не хотіли прийняти електорських гарнізонів, остерігаючись, аби цей хитрий князь, раз засівши в них збройною рукою, не захотів потім назавжди їх захопити, або щоб у вирішальний момент із шведами не об’єднався, до чого вроджена хитрість могла його схилити.

Шляхта нарікала на цю недовіру міщан, але пан Анджей, знаючи про зносини Радзивілла з електором, кусав себе за язик, щоб не розповісти всього, що йому було відоме. Стримувала полковника від цього думка, що небезпечно було в Пруссії eлeктора вголос чехвостити самого курфюрста, до того ж, сіромасі, котрий на торг із кіньми приїхав, не випадало вдаватися в заплутані політичні сфери, над якими навіть найвидатніші державні діячі даремно мізки собі ламали.

Продавши кількох коней і докупивши замість них нових, мандрівники їхали далі вздовж прусського кордону, але вже трактом, що веде із Ленґа до Щучинa, що лежав у самому кутку Мазовецького воєводства, між Пруссією з одного і Підляським воєводством з іншого боку. До самого Щучина не хотів, однак, пан Анджей їхати, бо дізнався, що в місті стоїть одна хоругва конфедератів, полковником у якій власне й був пан Володийовський.

Вочевидь, пан Міхал був змушений іти більш-менш тією ж самою дорогою, якою їхав тепер пан Кміциц, і зупинився в Щучині для короткого перепочинку під самим підляським кордоном, на тимчасових квартирах, в яких легше було подбати про провіант для людей і фураж для коней, ніж у досить уже спустошеному Підляшші.

Але пан Анджей не хотів тепер здибати відомого полковника, адже вважав, що, не маючи інших доказів, ніж свої слова, не зможе його переконати в своєму наверненні та щирості намірів. Тож за дві милі від Щучинa наказав звернути у бік Вонсоші, на захід. Щодо листа, який мав для пана Володийовськогo, то вирішив послати його за першої ж ліпшої нагоди.

Тим часом, не під’їжджаючи до Вонсоші, мандрівники зупинилися в придорожній корчмі, що «Поклик» називалася, і розмістилися на нічліг, який обіцявся бути зручним, бо в шинку, крім корчмаря-пруссака, не було нікого з гостей.

Але заледве пан Кміциц із трьома Кемличaми та Сорокою зібралися до вечері, як ззовні почувся гуркіт коліс і тупіт коней.

Ще сонце добре не зайшло, як пан Анджей вийшов із корчми поглянути, хто там приїжджає, бо був цікавий, чи це часом не якийсь шведський роз’їзд, але замість шведів побачив бричку, а за нею дві підводи й озброєних людей біля них.

На перший погляд легко було збагнути, що то якась важлива персона під’їжджає. Бричка була запряжена чотирма кіньми, добрими, прусськими, з грубими кістками і пружними хребтами, форейтор сидів на одному зі запряжних, тримаючи двох чудових собак на повідках. На козлах примостився візник, а біля нього гайдучок-угорець, на задньому ж сидінні сам пан сидів, підпертий під боки, в жупані без рукавів, рясно сколеному позолоченими шпильками. Позаду рухалися дві фіри, досить місткі, а при кожній було по четверо озброєних шаблями та бандолетами слуг. Сам пан був чоловік ще дуже молодий, хоч і гоноровий, років заледве двадцяти кількох. Обличчя мав товстощоке, багряне, але і по всій поставі можна було второпати, що в їжі собі не відмовляв. Коли бричка зупинилася, гайдучок підбіг руку подати, а вельможа, помітивши пана Кміцицa, котрий стояв на порозі, кивнув рукавицею та покликав:

– А послухай-но, друже!

Пан Анджей замість того, щоб підійти, відступив у глиб корчми, бо його враз злість взяла. Не звик чоловік ще ні до сірої свитки, ні до того, щоб на нього кивали рукавицею. Тому повернувся, сів за стіл і взявся знову до їжі. Незнайомий пан увійшов услід за ним.

Він примружив очі, бо в кімнаті було похмуро, тільки догоряв невеликий вогонь у грубці.

– А чому ніхто не виходить мене зустрічати? – промовив незнайомий пан.

– Бо корчмар пішов до комори, – відбрив пан Кміциц, – а ми мандрівники, як і ваша вельможність.

– Дякую за чин. А що ви за одні?

– Шляхтич із кіньми їде.

– А компанія також шляхта?

– Дрібна, але шляхта.

– Ну, що ж, вітаю, панове. Куди Бог провадить?

– З ярмарку на ярмарок, лише б тільки табун збути.

– Якщо ви тут ночуєте, то завтра за дня я огляну, може, щось і собі виберу. А тим часом дозвольте, панове, присісти до столу.

Незнайомий пан, щоправда, питав, чи йому присісти дозволять, таким тоном, немовби був у цьому цілком певний, і не помилився, бо молодий конюх ввічливо запропонував:

– Просимо вашу вельможність, хоч ми і не повинні про щось просити, бо лише горохом із ковбасою можемо пригостити.

– Я маю в скринях кращі за ці делікатеси, – не без певної пихи зронив молодий панок, – але в мене жовнірський шлунок, тому горох із ковбасою, тільки б зі смачною підливою, над усе шаную.

Сказавши це, а промовляв він дуже повільно, хоч і погляд його очей був розумний і меткий, сів на лавку, коли ж пан Кміциц посунувся від нього так, аби зробити зручне місце, додав ласкаво:

– Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозі на гідність не зважають, і навіть якщо мене також ліктем штурхнете, то мені корона з голови не злетить.

Пан Анджей, котрий саме підсував незнайомцеві миску з горохом, і, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би її на голові бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цій пихатості, що забавляло полковника. Тому не лише внутрішній вибух він угамував, а й усміхнувся та промовив:

– Такі тепер часи, ваша вельможносте, що й із найвищих голів корони падають: exemplum⁶ наш король Ян-Казимир, котрий згідно з правом дві мав би носити, а не має жодної, хіба що одну тернову…

На це незнайомець кинув на пана Кміцицa швидкий погляд, після цього зітхнув:

– Такі тепер часи, що краще про це не балакати, хіба з дуже близькими людьми.

Але за мить додав:

– Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканіша, ніж ваш вигляд.

– Терся між людьми, чув те й інше, aлe не служив.

– Звідки ж ви родом, якщо не секрет?

– З провінції, з Троцького воєводства.

– Нічого, що з провінції, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литві?

– Все по-старому, зрадників достатньо.

– Зрадників? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таємниця?

– Ті, хто від короля і Речі Посполитої відступилися.

– А як там мається князь віленський воєвода?

– Хворий, кажуть: дихання йому затикає.

– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний він пан!

– Для шведів чесний, бо ворота їм навстіж відчинив.

– А ви, пане, часом не його партизан?

Пан Анджей помітив, що незнайомець, весь час ніби безтурботно розпитуючи, досліджує його.

– Що мені до цього! – відрубав він. – Хай про це інші думають. Я боюся, щоб мені шведи коней у реквізицію не забрали.

– Тоді потрібно було їх на місці збути. Ось, і на Підляшші стоять, мабуть, ті хоругви, які проти гетьмана збунтувалися, й які навряд чи мають коней скільки треба.

– Цього я не знаю, бо між ними не бував, хоча котрийсь проїжджий пан дав мені лист до одного з їхніх полковників, аби його принагідно передав.

– Як же той проїжджий пан міг дати вам лист, якщо ви на Підляшшя не їдете?

– Бо в Щучинi стоїть одна хоругва конфедератів, тому той чоловік сказав мені так: або сам віддаси, або оказію знайдеш, повз Щучин проїжджаючи.

– А то добре складається, бо я саме до Щучинa їду.

– Ваша вельможність також від шведів утікає?

Незнайомець замість відповісти, глипнув на пан Кміцицa та ніби байдуже спитав:

– Чому ви сказали «також», а самі не лише не втікаєте, а поміж них їдете і коні їм продаватимете, якщо їх силою у вас не відберуть?

На це пан Анджей стенув плечима.

– Я сказав «також», бо в Ленґу бачив багато шляхтичів, котрі від них ховалися, а щодо мене, хай би їм усі так служили, скільки я маю бажання їм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго місця собі не нагріли.

– І не боїтеся таке казати? – поцікавився незнайомець.

– Не боюся, бо я неполохливий, а крім цього, людина до Щучинa їде, а там усі вголос кажуть, що думають, дай же, Господи, щоб якнайшвидше від балаканини до діла дійшло.

– Бачу, що ви швидкі на язик і дію! – зауважив незнайомець. – Але якщо так шведів не любите, то чому від тих хоругв, які проти гетьмана збунтувалися, їдете? Адже вони збунтувалися не через затримку платні чи сваволю? Ні! Лише тому, що гетьманові та шведам не хотіли служити. Краще було б тим жовнірам, небожам, під гетьманом залишатися, вони ж зажадали роль бунтівників перейняти, голод, незручності та присуди, ніж проти короля виступити. Якщо дійде між ними та шведами до війни, тоді безперечно, а може, уже б дійшло, якби не те, що шведи ще до цього закутка не дісталися. Будьте певні, дістануться, втраплять сюди, тоді й побачите!

– І я міркую, що тут найшвидше війна розпочнеться! – зауважив пан Кміциц.

– Якщо ви так міркуєте, і маєте щиру до шведів огиду (в очах це можна прочитати, що правду кажете, бо я на цьому знаюся), то чому ж до цих чесних жовнірів не пристанете? Чи ще час не настав, чи їм не потрібні руки та шаблі? Чимало там чесних служить, хто воліє свого пана, а не чужого, і щораз їх більше буде. Ви їдете з тих країв, де шведи ще зовсім не запанували, а ті, хто їх пізнав, гіркими сльозами плачуть. У Великій Польщі, яка хоч i добровільно здалася, вже пальці шляхті в курок від мушкетів вкручують, і грабують, і реквізиції роблять, що тільки можуть, забирають. У тутешньому воєводстві не кращий їхній промисел. Генерал Штейнбок видав маніфест, аби кожен тихо вдома сидів, то до нього поставляться з повагою і до його добра. Але де там! Генерал своє, а тамтешні коменданти своє, тому ніхто певного майбутнього не має, на долю лише розраховує. Кожному хочеться втішатися тим, що мав, щоб у спокої проживав і щоб йому добре було. А тут приїде перша-ліпша приблуда, і «дай»! Не даси, то тобі провину вигадають, щоб маєтку тебе позбавити, або й провини не шукаючи, голову відсічуть. Не один уже кривавими сльозами втирається, давнього пана згадуючи, а всі в надії безперервно на конфедератів дивляться, чи часом від них якийсь порятунок для вітчизни та громадян не прийде.

– Ваша вельможносте, – зауважив пан Кміциц, – бачу, що ви не кращого, ніж я, шведам бажаєте?

Незнайомий пан озирнувся немовби з певним острахом навколо, але відразу ж заспокоївся і продовжив:

– Жадаю їм, щоб їх мор вибив, і цього перед вами не приховую, бо бачиться мені, що ви порядний, і навіть якби й не був порядний, то мене не зв’яжете і шведам не відвезете, та й я не дамся, маючи озброєну челядь і шаблю при боці.

– Можете, ваша вельможносте, бути впевнені, що я цього не зроблю. Більше того, до серця мені ваші слова. Вже хоча б те мені подобається, що ви не завагалися маєтки залишити, яким ворог мститися не забуде. Похвали гідна така позиція щодо батьківщини.

Пан Анджей мимоволі став промовляти протекційним тоном, як начальник до підлеглого, не подумавши, що такі слова могли б дивно звучати з вуст шляхтича-конюха, але, либонь, і молодий пан не звернув на це увагу, бо лише хитро заморгав очима:

– Чи я дурний? У мене перше правило, щоб моє не пропало, бо що Господь Бог дав, те треба поважати. Я сидів тихо до жнив та обмолотів. А тепер, коли все цінне в Пруссію продав – і реманент, й усіляке майно, то подумав собі: час у дорогу! Тепер можуть мені мстити, хай собі забирають, що їм до смаку припаде.

– Але ж ваша вельможність залишила землю та будівлі.

– Бa, коли я Вонсошське староство орендую від мазовецького воєводи, а саме зараз мій контракт закінчився. Останній внесок я ще не заплатив і не заплачу, бо, як я чув, пан мазовецький воєвода зі шведом знюхався. То нехай йому за це внесок пропаде, а мені готовий гріш додасться.

Пан Кміциц усміхнувся.

– Дай Вам, Боже, здоров’я! Бо бачу, що ви не лише мужній кавалер, а й розсудливий!

– Як же без цього? – підтримав незнайомець. – Розсудливість – це основа! Але не розсудливо я з вами розмовляв. Чому ж, відчуваючи кривди вітчизни та нашого короля, ви не підете до тих чесних вояків на Підляшшя і в їхні ряди не станете? І Богові слугуватимете, і самому може пощастити, бо то вже не одному сталося, що з бідного прислужника паном із війни вийшов. Видно по вас, що ви сміливий і рішучий, а якщо вам походження не стає на заваді, то можете хутко до якоїсь такої фортуни дійти, якщо Бог здобичі додасть. Тільки б не марнувати те, що тут і там у руки втрапить, то і пухир наллється. Не знаю, чи ви маєте якийсь маєток, а якщо не маєте, то могли б мати: з пухирем і з орендою неважко, а з оренди, за Божої помочі, і до спадку недалеко. А так, почавши від прислужника, можна і товаришем померти, або на якійсь високій посаді, аби до роботи не лінуватися, бо хто вранці встає, тому Бог дає.

Пан Кміциц гриз вуса, бо його безугавний сміх брав. Все його обличчя аж тремтіло, він одночасно і морщився, бо час від часу боліла рана, що встигла вже присохнути.

Незнайомець же не вгавав:

– Прийняти вас там приймуть, бо в людях мають потребу, врешті ви мені приглянулися й я беру вас під свою опіку, а за такої підтримки можете багато досягнути.

Тут молодик підняв гордовито своє товстощоке обличчя й узявся рукою по вусах себе гладити. Нарешті він сказав:

– Хочете бути моєю довіреною особою? Шаблю за мною носитимете і за челяддю наглядати.

Пан Кміциц не витримав і зареготав щирим і веселим сміхом, аж йому всі зуби заблистіли.

– Чого ж ви регочете? – спохмурнів незнайомець і насупив брови.

– Це від бажання отримати таку службу.

Але панок зовсім уже образився, тому зауважив:

– Бовдур той, хто вас цих манер навчив, і зважайте, з ким спілкуєтесь, щоб куті меду не передати.

– Нехай ваша вельможність вибачить, – промовив весело пан Анджей, – бо я справді не знаю, перед ким стою.

Молодий пан узявся в боки:

– Я пан Рендзян із Вонсоші, – промовив із гордістю.

Пан Кміциц уже відкривав рота, щоб назвати своє вигадане прізвище, але Білоус квапливо зайшов до світлиці.

– Пане комен…

Жовнір тут же замовк під грізним поглядом пана Анджея, сторопів, глибоко вдихнув і врешті випалив напружено:

– Прошу пана, там якісь люди їдуть.

– Звідки?

– Зі Щучинa.

Тепер пан Кміциц трохи збентежився, але хутко повернув собі самовладання, і звелів:

– Треба бути уважним. А багато людей іде?

– Буде з десятеро коней.

– Бандолети майте напоготові. Можете йти!

Як тільки жовнір вийшов, він звернувся до пана Рендзянa з Вонсоші та зауважив:

– Аби не шведи…

– Але ж ви до них ідете, – здивувався пан Рендзян, котрий уже якийсь час здивовано зиркав на молодого шляхтича, – тому рано чи пізно, але доведеться їх зустріти.

– Я б також волів шведів, ніж якихось розбишак, яких всюди повно. Хто їде з кіньми, мусить мати зброю і бути обачним, бо це дуже ласий шматок.

– Якщо правда, що в Щучинi стоїть пан Володийовський, – зронив пан Рендзян, – то це, мабуть, його роз’їзд. Перш ніж розквартируються, хочуть переконатися, чи безпечна ця околиця, бо зі шведами під боком важко спокійно всидіти.

Почувши це, пан Анджей завертівся по кімнаті і сів у найтемнішому її кутку, де навіс димаря кидав густу тінь на ріг столу. Тим часом зі сіней почувся тупіт і фиркання коней і за хвильку кілька людей зайшли в приміщення.

Той, хто йшов на чолі, був велетенський чоловік, він стукав дерев’яною ногою в незакріплені дошки, якими світлиця була встелена. Пан Кміциц глянув на нього і серце мало не вистрибнуло йому з грудей. Бо це був Юзва Бутрим, котрого звали Безногим.

– А де господар? – спитав він, зупинившись посеред кімнати.

– Я тут! – озвався корчмар. – До послуг вашої милості.

– Для коней корму!

– Немає в мене фуражу, хіба пани поділяться.

Сказавши це, шинкар вказав на пана Рендзянa і конюхів. – Чиї ви люди? – спитав пан Рендзян.

– А хто ви сам?

– Староста з Вонсоші.

Пана Рендзянa, як орендаря посади старости, називали зазвичай його власні люди старостою, і він сам себе так називав у важливіших оказіях.

Але Юзва Бутрим остовпів, побачивши, з якою високою особою має справу, тому скинув шапку і промовив лагідним голосом:

– Вітаю, ясновельможний пане. У темряві не можна гідність розпізнати.

– Чиї ви люди? – повторив пан Рендзян, беручись у боки.

– Ляуданці, з хоругви давнішої білевичівської, а тепер пана Володийовськогo.

– Заради Бога! То пан Володийовський зараз у Щучинi?

– Власною персоною і з іншими полковниками, котрі з Жемайтії прибули.

– Хвала Всевишньому, хвала Всевишньому! – повторив утішений пан староста. – І які ж це полковники є з паном Володийовським?

– Був пан Мирський, – перелічив пан Бутрим, – але його параліч дорогою розбив, є пан Оскеркo, пан Ковальський, два пани Скшетуські.

– Які Скшетуські? – зупинив його пан Рендзян. – Часом один із них не пан Скшетуський із Бурця?

– Не знаю, звідки він, – відрубав пан Бутрим, – лише знаю, що пан Скшетуський – збаражчик.