Невидима людина

IV. ПОБАЧЕННЯ МІСТЕРА КАСА З НЕЗНАЙОМЦЕМ

Про прибуття Незнайомця в Айпінг я розповів досить докладно, щоб читач зрозумів, яке дивне враження справив він на місцевих громадян. А про подальше його перебування там аж до пам’ятного дня клубного свята, за винятком двох не зовсім звичайних випадків, досить буде розповісти в кількох словах. Правда, він мав не одну сутичку з місіс Гол з приводу порушень встановленого нею розпорядку, але до кінця квітня, аж поки не з’явилися перші ознаки грошових нестатків, всі непорозуміння легко залагоджував додатковий рахунок.

Гол не любив свого пожильця і, коли набирався духу, все повторював, що треба його позбутися. Найвиразніше виявляв він свою неприязнь тим, що намагався уникати зустрічей з пожильцем.

– Зажди до літа, – розважливо казала місіс Гол, – коли сюди почнуть приїздити художники. Тоді побачимо. Він, може, й з примхами, але хоч би там як, а рахунки сплачує акуратно.

Незнайомець не бував у церкві та й взагалі не відрізняв неділі від буднів, навіть щодо вбрання. Працював він, казала місіс Гол, з перебоями. То він сходив у вітальню вранці і був зайнятий увесь день, а то вставав пізно, цілими годинами снував по кімнаті, нервував, палив люльку або спав у кріслі перед каміном. Ніяких стосунків ні з ким не підтримував. Настрій у нього бував дуже мінливий. Здебільшого він мав вигляд людини немовби зацькованої, а іноді вибухав гнівом і тоді лаявся, бив, трощив усе, що попадало під руку. Дедалі частіше він розмовляв упівголоса з самим собою, та хоч як ревно підслуховувала його місіс Гол, второпати не могла нічого.

Вдень він рідко виходив з дому, зате прогулювався смерком, під час усякої погоди однаково закутаний, і все вибирав найбезлюдніші стежки та найбільш затінені деревами чи відмежовані насипами місця. Його окуляри та страхітливо перев’язана голова під навислими крисами капелюха, виринаючи з темряви, лякали поодиноких робітників, що поверталися з роботи додому, а Тедді Генфрі, що якось о пів на десяту, йшовши із «Червоного камзола», угледів схожу на череп голову Незнайомця (той ніс капелюх у руці, і з розчинених дверей шинку блиснуло на неї світло), – мало не вмер від страху. Діти, побачивши його ввечері, марили уві сні привидами, і важко сказати, хто кого не любив більше: він хлопців чи хлопці його. В усякому разі неприязнь була взаємна і досить сильна.

Людина настільки примітної зовнішності та поведінки неминуче мала стати частою темою для розмов у такому містечку, як Айпінг. Щодо його роботи, то думки були різні. Місіс Гол у цій справі трималася дуже розважливо. Коли її розпитували, вона дуже поважно пояснювала, що пожилець її – «дослідник-експериментатор», промовляючи ці слова склад за складом, повільно, аби не спіткнутися. Коли ж її питали, що воно таке «дослідник-експериментатор», то місіс Гол зверхньо відповідала, що освічені люди це знають, а потім додавала, що він, мовляв, «досліджує». Вона розповідала, що її пожилець потерпів від нещасного випадку, через що його обличчя та руки втратили звичайний свій колір, і він, як людина вразлива, не хоче, щоб інші це знали.

Але за спиною місіс Гол подейкували (і дедалі частіше), що Незнайомець – злочинець, який, закутуючись, намагається в такий спосіб не попасти до рук поліції і, отже, хоче уникнути правосуддя. Думка ця зародилась у мозку містера Тедді Генфрі. Проте, оскільки було відомо, ніяких значних злочинів за останні тижні не сталося. Тому, пройшовши через фантазію містера Гаулда, місцевого вчителя-практиканта, ця теорія набрала іншої форми: Незнайомець був уже перевдягненим анархістом, який виготовляє вибухові речовини; і містер Гаулд вирішив, не шкодуючи свого часу, вжити всіх заходів, щоб викрити Незнайомця. Здебільшого ці заходи полягали в тому, що містер Гаулд, зустрічаючися з Незнайомцем, дуже пильно дивився на нього або розпитував про нього тих, хто ніколи його не бачив. Однак викрити Незнайомця він так і не зміг.

Інші дотримувалися погляду, який висунув містер Фіренсайд: нібито пожилець рябий або щось подібне. Так, наприклад, Сайлас Дарген запевняв, що Незнайомець міг би розбагатіти, показуючи себе на ярмарку; знаючи Святе письмо, той Дарген навіть порівнював пожильця з людиною, що закопала свій талант у землю.

Існувала й ще одна версія – що Незнайомець, мовляв, просто трохи не сповна розуму.

Крім прихильників цих основних угруповань, були й такі, що вагалися, і такі, що приймали компромісні погляди. Мешканці графства Сассекс – люди не дуже забобонні, і думку про якусь надприродність Незнайомця було вперше висловлено в містечку тільки після подій на початку квітня. Та й то успіх вона мала тільки серед жіноцтва.

Та хоч би як там було, а населення Айпінга недолюблювало Незнайомця. Його дражливість, зрозуміла людині розумової праці, дивувала цих спокійних сассекських мешканців. Нестямна жестикуляція, звичка несподівано вигулькувати в темряві десь із-за рогу глухої вулиці, впертий опір, який він чинив спробам усіх цікавих ближче познайомитися з ним, любов до сутіні, що змушувала його зачиняти двері, спускати штори, гасити свічки та лампи, – кому могла сподобатися така поведінка? Коли він ішов містечком, зустрічні розступалися перед ним, а за спиною в нього міські жартівники й собі підіймали коміри та спускали криси капелюхів і нервовою ходою ступали слідом за ним, передражнюючи його. У той час велику популярність мала пісня «Людина-примара». Міс Сетчел проспівала її якось на благодійному концерті в школі (збір мав піти на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилися два-три айпінгці і з’являвся Незнайомець, у гурті починали насвистувати мотив цієї пісеньки. Навіть запізнілі хлопчаки, поспішаючи ввечері додому, гукали до нього: «Людина-примара», – і в радісному збудженні тікали геть.

Каса, місцевого лікаря, долала цікавість. Бинти викликали в ньому професійний інтерес, а оповідання про тисячу й одну пляшку збуджували заздрісну повагу. Протягом усього квітня й травня він шукав нагоди порозмовляти з Незнайомцем і нарешті десь перед Зеленими святами таки знайшов її. Якраз почалося збирання пожертв на утримання місцевої медичної сестри, і це стало приводом для побачення з Незнайомцем. Лікаря вразило, що місіс Гол не знає прізвища свого пожильця.

– Він назвав мені своє ім’я, – сказала місіс Гол (твердження, до речі, цілком безпідставне), – але я не дочула.

На її думку, кожен взяв би її на сміх, якби вона призналася, що зовсім не знає імені свого постояльця.

Кас постукав у двері вітальні й увійшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.

– Даруйте, що я так вдерся до вас, – почав містер Кас, але потім двері зачинились, і подальшої розмови місіс Гол не чула.

Вона розповідала, що перші десять хвилин чула гомін, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з’явився Кас; блідий, він виряченими очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, шмигнув через залу, збіг сходами й хутко пішов по дорозі. Капелюх свій він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилася на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомець тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. З того місця, де вона стояла, обличчя його не було видно. Потім грюкнули двері вітальні, і знову запала тиша.

Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.

– Чи я не божевільний? – уривчасто почав Кас, заходячи в убогий кабінет. – Хіба в мене вигляд хворого на голову?

– Що трапилося? – спитав вікарій, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповідь.

– Той суб’єкт із готелю…

– Ну?

– Дайте мені випити чогось, – попросив лікар і сів.

І, тільки випивши склянку дешевого хересу – єдиного напою, який визнавав вікарій, – Кас трохи заспокоївся й розповів про своє побачення з Незнайомцем.

– Приходжу я, – ледве зводячи дух, казав він, – і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені і всівся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. «Так», – каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не дивно, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь – пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах… вечірніх фіалок, чи що. «То підпишетесь?» – питаю. Каже, що подумає. Тоді я питаю навпростець, чи не провадить він яких-небудь дослідів? Каже, що так. І давно? Його взяла злість. «Давно, чорти б його батькові!..» – «О!» – кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме – не сказав. «Медичний?» – питаю. «А вам навіщо знати?» Я перепросив його. Він зверхньо пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав рецепт. П’ять складових частин. Потім поклав його й відвернувся. Працював він у кімнаті з відчиненим вікном, і протяг здмухнув папірець. Він помітив – щось полетіло. Кинувся до каміна, та ба! Папірець згорів, тільки попіл витягло в димар. Тут він безнадійно махнув рукою.

– Ну й що?

– А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка, – носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім думаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, видима крізь дірку в рукаві. «Боже!» – скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.

– Ну й що?

– Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув його назад у кишеню. «Я розповідав, здається, що рецепт згорів?» – і запитливо кахикнув. «Слухайте, – питаю, – як ви рухаєте цим порожнім рукавом?» – «Порожнім рукавом?» – «Авжеж, – кажу, – порожнім». – «А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?» Він устав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! «Так рукав, кажете, порожній?» – питає. «Звичайно», – відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німотно втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводить руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. «Ну, що ж, – кажу відкашлюючись, – там нема нічого». Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно – ось так – простягає руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше як шість дюймів… Якось моторошно дивитись, коли до вас наближається порожній рукав… І тоді…

– Ну й що?

– Щось, немов великий і вказівний палець, стискає мені носа.

Бантінг зайшовся сміхом.

– Але ж там не було нічого! – майже істерично вигукнув Кас. – Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув із кімнати…

Кас умовк. Сумнівів не було – лікар справді не на жарт перелякався. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вікарій.

– І коли я вдарив його по рукаві, – вів далі Кас, – враження в мене було точнісінько таке, якби я вдарив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись на Каса.

– Надзвичайна історія, – сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний. – Справді, надзвичайна історія, – з притиском повторив він.

V. КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ

Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо головним чином від нього самого та його дружини. Трапилось це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася – їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором іде до сходів. Переконавшись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, надів на ніс окуляри, одяг жінчин пеньюар, взув купальні капці і вийшов на площадку біля сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.

Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся кочергою, найпевнішою зброєю, що була, – і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду письмового столу було висунуто, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг уже був у коридорі і крізь отвір дверей побачив письмовий стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на столі. Але злодія не було видно. Так вікарій і стояв у коридорі, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, з блідим і напруженим лицем, повільно сповзала вниз по сходах. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинцем був місцевий мешканець.

Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні заощадження – два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він увійшов до кімнати, а слідом за ним і місіс Бантінг.

– Здавайся! – люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті не було нікого.

І все ж таки відчуття, що в кімнаті хтось ворушиться, дедалі посилювалося. З півхвилини простояли господарі, ледве переводячи дух від подиву, і тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під письмовий стіл. Потім місіс Бантінг відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінг оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою. Далі місіс Бантінг уважно заглянула в кошик для паперів, а містер Бантінг відкрив ящик для вугілля. Нарешті вони зупинились і запитливо перезирнулися.

– Можу заприсягтися… – почав містер Бантінг.

– А свічка! – скрикнула місіс Бантінг. – Хто засвітив свічку?

– А шухляда! – сказав містер Бантінг. – Та й гроші ж зникли!

Місіс Бантінг квапливо підійшла до дверей.

– З усіх незвичайних випадків…

В коридорі розляглось голосне чхання. Вони метнулися з кабінету, і в ту ж мить грюкнули двері на кухні.

– Принеси свічку! – сказав містер Бантінг і рушив уперед. Обоє чули, як хтось, кваплячись, відсунув засув.

Заглянувши в кухню, вони побачили, що двері запасного входу розчиняються, і в передсвітанкових сутінках видніє темна зелень саду. Містер Бантінг був певний, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, якусь хвилину стояли отвором, а тоді з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, що її принесла місіс Бантінг, блимнула й спалахнула яскравіше… Минула добра хвилина, перше ніж вони ввійшли в кухню.

Там не було нікого. Вони знову замкнули запасний вхід, оглянули всю кухню, комору і нарешті зійшли в льох. Та хоч як вони шукали, а в цілому будинку не було ані живої душі.

День застав вікарія і його дружину в дивному вбранні. Вони все сиділи на першому поверсі й не могли оговтатися після нічної пригоди, а поряд горіла непотрібна вже свічка.

– З усіх незвичайних випадків… – удвадцяте почав вікарій.

– Он іде Сузі, – сказала місіс Бантінг. – Зажди, доки вона пройде на кухню, а тоді тікаймо нагору.

VI. МЕБЛІ, ЩО ЗБОЖЕВОЛІЛИ

Того самого ранку в день святого духа, коли Міллі ще не встигли завантажити роботою, містер і місіс Гол устали з ліжка й тихенько зійшли в льох. Робота їхня мала цілком приватний характер, бо була зв’язана з міцністю їхнього пива.

Ледве вони ступили в льох, як місіс Гол виявила, що забула взяти із спальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати до пива. Головним виконавцем і експертом у таких справах завжди була вона, а по настоянку, цілком природно, подався Гол.

Піднявшись на площадку сходів, він здивовано помітив, що двері кімнати Незнайомця прочинені. Гол увійшов до своєї кімнати і знайшов пляшку на тому місці, де йому й було сказано.

Вертаючись уже з пляшкою, він помітив, що засуви на дверях на вулицю скинуті і двері зачинені тільки на клямку. У нього майнула думка пов’язати цей факт з відчиненою кімнатою Незнайомця і з припущенням містера Тедді Генфрі. Він чудово пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Гол засувала ті засуви. Він раптом спинився, здивовано роззявивши рот, і подався нагору з пляшкою в руках. Там постукав у двері Незнайомця. Ніякої відповіді. Містер Гол постукав ще раз, а тоді розчинив навстіж двері і ввійшов у кімнату.

Він побачив те, чого й чекав. І ліжко, й кімната були порожні. Але дивнішим, навіть для його важкого розуму, видавалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежав костюм – наскільки він знав, єдиний костюм постояльця, – і його ж бинти. Навіть крислатий капелюх висів на спинці ліжка.

Стоячи в кімнаті, Гол чув голос своєї дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка і притиск на останніх складах слів, властивий мешканцям Західного Сассексу, свідчили про її нетерплячку й лють.

– Джордже! Ти знайшов те, що мені треба?

Містер Гол обернувся до дверей і подався до жінки.

– Дженні, – крикнув він, перехилившись через поручні сходів до льоху, – а Генфрі правду каже! Його нема в кімнаті. І на парадних дверях відсунуто засуви.

Спершу місіс Гол не добрала, про що він говорить, і вирішила сама оглянути порожню кімнату. Гол, усе ще з пляшкою в руці, ішов попереду.

– Хоч самого його й нема, – розводився він, – так зате є його одяг. І де він може вештатися роздягнений? Дивно!

Коли вони піднімалися сходами, обом їм здавалося (це вже було з’ясовано згодом), ніби парадні двері відчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що двері зачинені і нікого нема, вони тоді не сказали про це одне одному ні слова. В коридорі місіс Гол випередила свого чоловіка і побігла сходами перша. На площадці хтось раптом чхнув. Гол, який відстав від неї на кілька сходинок, подумав, що то вона, а місіс Гол була певна, що то її чоловік. Вона широко розчинила двері і з порога оглядала кімнату.

– Справжнє диво! – сказала місіс Гол.

Їй здалося, ніби хтось позад неї сопе, і вона дуже здивувалася, коли, обернувшись, побачила, що Гол іще кроків за десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Гол нахилилася й стала обмацувати подушку, потім і всю постіль.

– Холодна, – заявила вона. – Він устав добру годину тому, коли не більше.

І в цей час сталося щось зовсім незвичайне. Постіль зібралася купою у формі стіжка, а потім перестрибнула через спинку ліжка, – зовсім так, неначе чиясь рука вхопила її посередині й одкинула вбік. Зараз же після цього капелюх Незнайомця зірвався із спинки ліжка, окреслив дугу в повітрі й плюхнувся просто в обличчя місіс Гол. Потім туди ж полетіла губка з умивальника, а тоді крісло, недбало скинувши з себе пальто й штани пожильця і заходячись сухим сміхом, що нагадував сміх Незнайомця, повернулося всіма чотирма своїми ніжками до місіс Гол, якусь мить ніби цілилось, а тоді кинулося на неї. Верескнувши, вона повернулася тікати, а ніжки делікатно, але впевнено вперлися їй у спину й виштовхали разом із Голом з кімнати. Двері грюкнули й замкнулися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину, здавалось, виконували якийсь переможний танець, а потім раптом усе стихло.

Місіс Гол майже непритомна повисла на руках містера Гола. На превелику силу пощастило йому й Міллі, що вже проснулася від того шуму, звести місіс Гол униз і дати їй звичайного в таких випадках підкріпляючого напою.

– То були ду5хи, – сказала місіс Гол. – Я знаю, що то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці самі собою починають стрибати і танцювати…

– Ковтни ще трошки, Дженні, – просив містер Гол. – Це додасть тобі сили.

– Зачиніть двері! Не пускайте його більше! – кричала місіс Гол. – Я майже догадуюся… Я мусила б знати… Такі окуляри… забинтована голова… ніколи не буває в церкві в неділю… А всі ті пляшки… Навіщо їх стільки порядній людині? Він понапускав у меблі духів. Мої гарні старі меблі!.. В тому кріслі завжди сиділа моя люба матуся, коли я була ще дівчинкою. І подумати тільки, що тепер воно кидається на мене!..

– Випий ще краплинку, Дженні, – умовляв Гол. – Ти зовсім знервована.

О п’ятій годині, коли сонце заливало золотим світлом вулицю, вони вирядили Міллі збудити містера Сенді Воджерса – коваля, що жив навпроти, щоб сказати йому про надзвичайно дивну поведінку меблів і запитати його, чи не завітав би він до них. Містер Воджерс був чоловік тямущий і дуже кмітливий. До повідомлення Міллі поставився він досить серйозно.

– Побий мене лиха година, коли це не чаклунство! – сказав коваль. – Такому пожильцеві тільки копит бракує.

Прийшов він дуже занепокоєний. Господарі хотіли були повести його нагору, до тієї кімнати, але містер Воджерс, здавалося, зовсім не квапився і вважав за краще розмовляти в коридорі. На тому боці вулиці з тютюнової крамниці вийшов учень Гакстера і почав відчиняти віконниці. Його запросили теж взяти участь в обговоренні. За кілька хвилин, як завжди, підійшов і містер Гакстер. Англосаксонський дух парламентарного способу врядування виявився й тут: розмов було багато, а рішучих дій – жодних.

– Необхідно встановити факти, – наполягав містер Сенді Воджерс. – Обміркуємо, чи розважливо буде ламати двері нагорі. Доки двері не поламано, їх завжди можна поламати, але коли двері уже поламано, їх не зробиш знов цілими.

І раптом двері нагорі відчинилися, і всі з подивом побачили, як сходами почала спускатися закутана постать Незнайомця, що дивився на них зловісним поглядом своїх незвичайних скляних очей. Він повільно пройшов коридором і зупинився.

– Гляньте сюди! – сказав він, ткнувши пальцем у рукавичці.

Глянувши, куди показав Незнайомець, вони побачили пляшку з настоянкою під дверима до льоху. А він увійшов у вітальню і з несподіваною швидкістю злісно грюкнув дверима в них перед самим носом.

Ніхто не мовив і слова, доки не завмер грюкіт зачинених дверей. Всі здивовано перезирнулися.

– Ну, знаєте, це вже перевершує… – почав був містер Воджерс і не докінчив фрази.

– Я пішов би й поговорив з ним, – сказав він містерові Голу. – Я зажадав би від нього пояснень!

Потрібно було чимало часу, щоб підбити на те хазяйчиного чоловіка. Проте нарешті він таки насмілився й постукав у двері.

– Вибачте… – тільки й устиг вимовити містер Гол.

– Геть к бісу! – люто гримнув Незнайомець. – І зачиніть двері.

На цьому й скінчилися переговори.