Давнє й нове

* * *

 
Хто славу світу осягнув
Аж по найдальші межі,
Не раз бува подібний він
До наглої пожежі.
З сухих дерев розпалена,
Вона високо буха,
Та швидко попелом сіда;
Так слава наглая з’їда
Не тільки тіло, але й духа.
 

* * *

 
Так говорить стародавня повість:
Жив раз чоловік богобоязний,
І той сина мав одним одного.
Випав голод лютий у тім краї,
І збіднів той муж богобоязний.
І сказав до свого сина: «Сину,
Бачиш, як збідніли ми страшенно
І не маємо з-за чого жити.
Хочеш, я продам тебе в неволю,
Будеш ти живий, і ми за тебе
Візьмемо для себе на прожиток».
Син сказав: «Роби як хочеш, тату».
 
 
От і взяв отець свойого сина
І повів до одного вельможі,
Взяв ціну за нього по угоді
І сказав до нього на прощання:
«Сину мій, з тобою розстаюся,
Не побачимося вже ніколи,
Ти прийми від мене на прощання
Сей один мій заповіт батьківський:
Коли випаде тобі дорога,
І ти йтимеш попри церкву божу,
І в тій церкві буде служба божа,
Не минай ти церкви в жоднім разі
І достій, аж служба закінчиться».
Се сказавши, він вернув додому.
Син же, живучи в того вельможі,
Не занедбував тих слів ніколи.
 
 
Так минуло часу не більш року.
І от раз юнак той припадково
Здибав у якімось закамарку