Лис Микита

Пісня п’ята

 
Гу-гу-гу! – в дворі гуділо,
Мов бог зна, яке там діло —
«Лис Микита! Лис приспів!»
А Микита мов не чує,
Гордо, сміло машерує
Між рядами ворогів.
 
 
Перед троном зупинився,
І цареві поклонився,
І такі слова сказав:
«Царю наш великодушний!
Слову твойому послушний,
Я на суд твій правий став.
 
 
Вірю в велич твого духа,
Не прихилиш свого вуха
Ти поганим брехунам,
Що байками і брехнями
Раді б розлад поміж нами
Сколотить на шкоду нам».
 
 
Але цар глядів понуро
Й крикнув: «Підла креатуро!
Ти ще тут хвостом вертиш!
Смієш прав допоминаться!
Нам ще хочеш підлизаться!
Ні, вже нас не підлестиш!
 
 
Глянь, ось Півень у жалобі!
Кіт Мурлика ось при тобі
І Бурмило, мій барон!
Тямиш біль їх, ганьбу, муки?
Гей, беріть його у руки
І до трибуналу! Вон!»
 
 
«Царю, – смирно рік Микита, —
Чи ж так явна вже й відкрита
Щодо них вина моя? —
Що Бурмило був упертий
Конче хлопський мід ізжерти,
То чи ж тому винен я?
 
 
А Мурлика, – боже, боже!
Він ще жалуваться може?
Хто ж на ловах не прийма
Бійки, невигід подібних?
Та й хіба ж для мишей бідних
Конституції нема?
 
 
Кажуть: злодій я, поганець!
А Мурлика, твій післанець,
Тож не менший горлоріз.
Бо чи ж то не для злодійства,
Кроволиття і убійства
Він у тую шпарку вліз?
 
 
Царю, я підданий вірний!
Як такий твій гнів безмірний —
Дай на смерть мене судить!
Дай малих злочинців вішать,
Най великі тим ся тішать!
Коли так – не варто й жить!»
 
 
Та цар Лев не вів і вухом!
І взяли Микиту духом,
І зв’язали, й повели
Стражники у трибунали;
В трибуналах засідали
Старі цапи і осли.
 
 
Став Микита та й балака,
Та найстарший пан Осляка
Вже п’ять років, як оглух.
Присудили: «На галузці
Лису висіть на мотузці,
Поки з нього вийде дух».
 
 
Вовк, Бурмило і Мурлика
Як почули се, велика
Радість обняла їх ум.
Зараз за катів обрались
І Микиті нахвалялись
Причинить до смерті глум.
 
 
Лиса вивели. Бурмило
Трах його прилюдно в рило!
«Се за сап’янці мої!»
Вовк для гіршої ще муки
Взад скрутив Микиті руки:
«Не уйдеш тепер гіллі».
 
 
Кіт Мурлика вже на гільку
Виліз і міцную сильку
Мотузяну засилив.
Крука ще гукнув навмисне,
Щоб Микиті, як повисне
Зараз очі з лоба пив.
 
 
Хто лиш жив, глядіть зійшлися,
Як то будуть вішать Лиса:
Стала страж кругом, як мур.
Лис іде, як мокра курка,
Вовк Неситий ззаду штурка,
А Медвідь веде за шнур.
 
 
«Не лякайсь, – сказав Неситий, —
Ми відразу задушити
Не гадаємо тебе.
Будеш дриґав ще лапками,
Поки Крот під дубом ями
У твій ріст не вигребе».
Обернувся Лис до нього:
 
 
«Що ж то, – каже він, – міцного
Шнура не знайшлось у вас?
Міг вам Кіт дістати, любко,
Того, що на нім так цупко
Сам у війта дриґав раз».
 
 
«Замовчи! – ревнув Бурмило, —
Щоб язик тобі зціпило!
Ще не кинув жартів ти?
Глянь, жде шибениця грізно!
Кайся, щоб не було пізно,
Грішну душу очисти!»
 
 
Привели його під гільку,
Завдали на шию сильку,
На драбину Лис вступив
І, звернувшися до миру,
Він царю вклонився щиро
І ось так проговорив:
 
 
«Наступає вже година,
Ох, для звірів всіх єдина:
Швидко вічним сном усну.
Царю наш, тебе благаю,
Ти по давньому звичаю
Просьбу вволь мені одну.
 
 
Тут в обличчі смерті й гробу
Хочу виявить всю злобу,
Сповідаться всіх гріхів,
З всіх провин заслону здерти,
Щоб ніхто по моїй смерти
За моє зло не терпів».
 
 
Так сказав, усім вклонився
І тяженько прослезився,
Зрушив душі всіх хижак;
Цар задумавсь на хвилину,
Берло похилив вдолину
І сказав: «Най буде так!»
 
 
Лис Микита б’ється в груди:
«Православні, чесні люди!
Много, много я грішив!
Чи є хоч один між вами,
В кого б ділом чи словами
Добру пам’ять я лишив?
 
 
Від дитинства сам собою
Я привчався до розбою,
Хоч отець картав не раз.
Бідні кури, гуси, утки!
Серце рветься в мні ось тутки:
Як то шарпав, гриз я вас!
 
 
Був я штучка невеличка,
Та «від личка до ржемичка»
Щораз далі, далі ліз:
Вже ягнята й козенята,
Що відбігли геть від тата,
Я хапав і в яму ніс.
 
 
Біг до зла я шляхом битим!
Спобратимався в Неситим:
Він учитель мій у злім.
І коли я нині стою
Під смертельною вербою,
То його заслуга в тім.
 
 
Раз ото на переднівку
Ми таку злодійську спілку
Зав’язали: я дрібне,
Вовк велике має красти,
А що зиск – по рівній части;
Нині кара б’є мене!
 
 
Але як прийшло ділиться,
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить – не смій і писнуть!
Сам же, хоч би мусив тріснуть,
До крихітки все зіжрав.
 
 
А як часом грубілу штуку
Нам вдалось спіймати в руку,
То Неситий як ревне,
Вже Вовчиця тут з синами!
М’ясо мало не з кістками
Хавкнуть – хвиля не мине.
 
 
Адже ж тямлю так, як нині:
У одної господині
Ніччю виліз я на під;
Висів тамка у димарни
Солонини полоть гарний, —
Ну, його й дістати слід.
 
 
Кажу: «Вовче, ти дри стріху,
Я ж сей полоть нам на втіху
Живо з вішалки здійму».
І поліз я на бантину,
Довго мучивсь, поки скинув
Подоть просто в рот йому.
 
 
Вовк м’ясиво хап – і драла!
Та мене ще хіть зібрала
На вечерю курку взять:
А у тої господині
На близесенькій бантині
Спав курей довгенький ряд.
 
 
Підіпхавшися по платві,
По бантині, мов по дратві,
До курей я вже підліз.
Серце б’ється… тихо… темно…
От в такі-то хвилі, певно,
Найлюбіш жартує біс.
 
 
Вийшла ж і мені ярмурка!
Я гадав, що скраю Курка,
А то крепкий був Індик.
Я на Курки шийку мірив,
Індика в крило і вцілив —
А Індик як здійме крик!
 
 
Я зубами хап за тепле,
А Індик крилом як стрепле!
Даром, що старий я Лис, —
Світ мені заморочився,
Я схитнувся, поточився,
З Індиком гегеп униз!
 
 
Ну, та й мав я тут пригоду!
Полетів, та не до поду,
А на тік у сіни впав.
Гепнув так з цілого маху,
Думав: кожду костомаху
Мов у ступі зопихав.
 
 
Не кінець тут моїй лазні!
В сінях був я, мов у казні,
Вийти не було куди.
От запхався я в куточок
І стулився у клубочок:
«Тихо! Лихо пережди!»
 
 
Та даремну мав надію!
Чую голос: «Гей, Андрію!
А поглянь-но до сіней!
На поді там щось кричало
І у сіни щось упало!
Ну, Андрію, встань-но, гей!»
 
 
Чути: наймит щось воркоче,
Встав, щось шкряба і стукоче, —
Світло він світив, мабуть;
Далі двері відчиняє,
Каганець в руках тримає:
«Що за дідько гримнув тут?»
 
 
Глип! Індик по сінях ходить.
«От хто крики тут заводить!
З сідала Індик упав!»
Втім, в куток зирнув нечайно…
«Ай! Хазяйко! Уставай-но!
Гість до нас тут завітав!»
 
 
«Що за гість?» – «Та Лис Микита!»
«Бий, Андрію!» – «Чим же бити?
Встаньте радше з подушок!
Та обоє ми без труду
Сю поганую приблуду
Живо зловимо в мішок».
 
 
Поки там вона збираєсь,
Наймит зблизька призираєсь,
Знай, до мене з каганцем.
Я ж сиджу, тремчу, все чую
Та й усе собі міркую,
Як би тут втекти живцем?
 
 
Ось хазяйка лізе в сіни;
Того й ждав я, як відчинить
Двері в комнату вона:
Шусть їй прудко попід ноги,
В хату вскочив та й з порога
Просто скачу до вікна.
 
 
Шибку висадив з розгону,
Стрічку не одну червону
Я на шкірі здряпонув;
Ну, та вирвався на волю.
Та й садком відтак по полю,
Мов безумний, в ліс махнув.
 
 
Довго бігав без уговку,
Поки врешті в нетрі к Вовку,
Ледве дишачи, добіг.
«Ой Вовцуню! Я аж гину!
Дай же м’яса одробину,
Що для мене ти зберіг!»
 
 
«О, зберіг! – смієсь Неситий. —
Тим ти, певно, будеш ситий:
На і знай дар щедрий мій!»
І – зміркуйте підлу штуку! —
Дав мені дубову клюку:
Полті вішають на ній.
 
 
Отаке сказати мушу:
Тільки гріх я брав на душу,
Що із ним до спілки крав,
А й за гріш не мав пожитку
І без власного прожитку
Був би з голоду пропав.
 
 
Але я не дбав нітроха,
Славшій скарб царя Гороха
Я у своїх мав руках!
Скарб безмірно так багатий,
Що ледве би міг забрати
На сім возів у мішках».
 
 
Лев, про скарб такий почувши,
Насторожив пильно уши.
«Лисе, що се ти верзеш?
Про який се скарб гадаєш?
Чи ще й досі скарб той маєш?»
Лис сказав на те: «Авжеж!
 
 
Царю, – каже, – пане милий,
Перед входом до могили
Я душі не обтяжу!
І чого ніяким світом
Не сказав би жінці й дітьом,
Се тобі я розкажу.
 
 
Знай же, царю, скарб той грубий
Статься мав твоєї згуби
І нещастя джерелом.
Не вкради його Микита,
Кров твоя була б пролита,
Стався б страшний перелом!»
 
 
Лев, неваче ужалений,
Скочив, рикнув, мов шалевий:
«Що, що, що се ти сказав?
Що се за смалені дуби?
Перелом? Нещастя? Згуби?
Все розказуй, щоб я знав!»
 
 
Каже Лис: «Я царську волю
Рад сповнити, тільки молю,
Вислухай мене ти сам.
Лиш тобі й твоїй княгині
Важну річ відкрию нині
І Гороха скарб віддам».
 
 
«Гей, здійміть із нього пута
І ведіть його ось тута!» —
Крикнув гучно Лев катам.
Ті нерадо розв’язали
З пут Микиту й розважали,
Що то він набреше там!
 
 
А Микита, волю вчувши,
Свобідніше відітхнувши,
«Слава богу! – прошептав. —
Ну, коли не рад здихати,
Наострись гаразд брехати!»
З тим перед царем він став.
 
 
«Ну, – цар каже, – сядь, Микито,
Сміло все кажи й відкрито,
Але з правди не змили!
Бо як збрешеш, то, їй-богу,
Не за шию, а за ногу
Будеш висів на гілли!»
 

Пісня шоста

 
Слухайте ж, як Лис Микита
Цупко, наче кінь з копита,
На брехню пустився й лесть!
Щоб лиш на гіллі не згинуть,
Не задумавсь камінь кинуть
І на батька свого честь.
 
 
«Царю і весь чесний зборе!
Превелике, люте горе
По заслузі б’є мене!
За злодійство дам я душу,
Та одно злодійство мушу
Розказати вам страшне.
 
 
Парканадцять літ вже тому,
Як мій батько – де, в якому
Місці, хто се зна – напав
Славний скарб царя Гороха.
Та добра йому нітроха
Скарб той клятий не придбав.
 
 
Батько мій був горда штука.
Фінансовая наука
Був його любимий фах.
Льстив царю, міняв все фарбу,
Щоб лиш стать міністром скарбу,
Він на се острився страх.
 
 
Та ти, царю, хитрість скриту
Проглядів, прогнав Микиту,
А міністром став пан Рись.
І пішов мій батько в пущу,
І поніс він думу злющу —
Відомстить тобі колись.
 
 
В пущі скарб знайшов заклятий
І почав він міркувати,
Щоб великий бунт піднять,
Щоб царя зіпхнути з трону,
Славну ж царськую корону
Щоб Медведеві віддать.
 
 
Спілку він зібрав велику.
З листом шле Кота Мурлику
До Бурмила: «Так і так.
Льва ми хочем скинуть з трону;
А як ти його корону
Хочеш взять, пришли нам знак».
 
 
Ну, на вість таку Бурмило,
Начеб що його вжалило,
Схопився і сам прибіг.
«Браття, – каже, – я все з вами!
Або ляжем головами,
Або Льва зав’яжем, в міх!»
 
 
Батько мій і Кіт Мурлика,
Вовк, Бурмило і велика
Їх рідня – усі зійшлись
І на бунт, на чорну зраду,
Братобійчу, люту зваду
Всі врочисто сприсяглись.
 
 
Із околиць чужоземних
За Горохів скарб наємних
Мали військ навербувать.
Я підслухав всю їх змову,
Про страшну її основу
Став я пильно міркувать.
 
 
Я Бурмила хитру злобу
Добре знав, його особу,
Непочесну і смішну,
Став рівнять з тобою, пане,
І кажу: «Сей опуд стане
Нам царем? Ну, батьку, ну!
 
 
Знав ти скарб знайти великий,
Та біда, коли владики
Ліпшого знайти не вмів!
Де Бурмило – цар народа,
Там пропала честь, свобода,
Голос правди занімів».
 
 
І неначе голос з неба
Звав до мене: «Треба, треба
Зав’язати зраді рот!
Хоч той зрадник – батько твій.
При царю ти вірно стій!
Будь, Микито, патріот!»
 
 
Так розміркувавши гладко,
Дожидав я, аж мій батько,
Як була умова, знай,
Там у зрадників тих темних,
На вербунок військ наємних
Рушить у сусідній край.
 
 
Вже давніше, в переднівку,
Вислідив я ту криївку,
Де мій батько скарб сховав;
Ну ж тепер безпроволічно
Виносити денно й нічної
Все дочиста я забрав.
 
 
Невеликий час минає,
Аж мій батько повертає:
Вже готове військо жде!
Лиш вербунок заплатити,
Генералів назначити —
Хоч в огонь воно піде!
 
 
Не вітав рідню, домівку
Батько мій, лиш у криївку
Просто шасть – і обімлів!
Препуста-пуста печера,
Що була ще повна вчера!
Скарб увесь мов хто замів.
 
 
Що він біга, шкряба, нюха, —
Скарбу ні сліду, ні духа!
Тут старий ума лишивсь!
Заскомлів, немов на зуби,
Далі, шнур знайшовши грубий,
На гілляці задушивсь.
 
 
А Неситий і Бурмило,
Зрозумівши, що постигло
Батька мого, подались:
Страх лояльні поробились
І служить тобі пустились, —
Зрадником остав сам Лис.
 
 
Днесь вони – підпори трону!
Я ж, що спас царя й корону,
Батька свого погубив, —
Під гіллякою тут стою
І смерть бачу над собою
Ну, повісьте! Я скінчив».
 
 
Так-то Лис в брехні був смілий!
Всі присутні остовпіли,
А сам Лев аж затремтів.
«От воно що тутка скрито!
Дякую тобі, Микито!
А… той скарб… ти де подів?»
 
 
«На високій Чорногорі,
Де Черемош води скорі
По камінні вниз жене,
У Говерлі просто серця,
Коло третього реберця
Є леговище скальне.
 
 
Там лежить той скарб неткнутий…
Царю, твій він мусить бути,
Я тобі його зберіг!
Жалко тільки, що нікому
Не сказав я стежки ‘д ньому,
Щоб по моїй смерті міг…»
 
 
Лев не дав йому скінчити.
«Хто тут сміє говорити
Ще про смерть якуюсь днесь?
Царське право є – прощати.
Зараз з нього шнур той зняти!
Ми касуєм весь процес.
 
 
Більше маєш ти заслуги
Між звірами, ніж хто другий!
А гріхи ті, що за них
Мав ти висіть, правду рікши,
Всі не варті торби січки
Супроти заслуг цінних.
 
 
Тільки слухай: в добру пору
Ти зо мною в Чорногору
Завтра рушиш скоро світ:
Лиш я сам до того льоха,
Де є скарб царя Гороха,
Буду знати тайний хід».
 
 
«Царю, – Лис сказав маркітний, —
З радої душі охітний
Я з тобою йти в ту путь.
Та в предсмертную годину
Шлюбував: коли не згину,
За гріхи покуту збуть.
 
 
Пішки до святого Рима,
Відтам до Єрусалима
Шлюбувався я піти.
Як поверну, ясний пане,
Скарб відразу весь твій стане,
Найбагатшим будеш ти!»
 
 
«Що ж, – Лев мовив, – річ побож
Шлюбував – ламать не можна, —
Тож іди й здоровий будь!»
Далі возних зве на згоду,
Щоб вони всьому народу
Вибубнили царський суд:
 
 
«Всім, кому на тім залежить,
Відати про се належить:
Цар по силі своїх прав
З Лиса, званого Микити,
Зволив всю вину здіймити
І до ласки знов приняв.
 
 
Хто б смів Лиса попрікнути,
Лапою його діткнути
Чи позаочно хулить
На такого патріота,
Тому цар язик із рота
Вирізати повелить».
 
 
Ой, як вчув Медвідь, Мурлика,
Вовк той засуд, – страх велика
Їх досада обняла!
Зараз почали бурчати,
Далі рушили кричати,
З ними їх рідня ціла.
 
 
Але вже було запізно!
Лев із трону крикнув грізно:
«Хто там сміє ще бурчать?
Га, то ви, поганці кляті,
Що мене у власній хаті
Сприсяглись замордувать?
 
 
Бач, які святі та божі,
А в душі думки ворожі!
Лис вам на заваді став?
Але годі вже мантачить!
Будете тепер ви бачить
Справедливість наших прав.
 
 
Гей, беріть Бурмила тута
І закуйте в добрі пута!
Вовка в диби прикрутіть
І Кота зв’яжіть і прямо
Засадіть в тюремну яму,
Де не блима сонця світ!»
 
 
Так-то доля грає з нами!
Хто ось-ось був близький ями,
Раптом на вершку став! Ох,
А хто гордо дувсь, пишався,
У кайдани враз попався
І пішов в тюремний льох!