Енн із Ейвонлі

– Я завжди чула, що пані Теодора Вайт – найбільш охайна жінка в цілому світі, і тепер я в це вірю, – сказала Діана, даючи волю своєму тамованому сміху, як тільки з’явилася нагода.

– Я рада, що в неї немає дітей. – урочисто заявила Енн. – Бо якби мала, їм би велося нестерпно тяжко.

Коли вони прийшли до Спенсерів, пані Ізабелла змусила їх почуватися нещасними, адже наговорила багато неприємного про всіх ейвонлійців. Пан Томас Болтер відмовився жертвувати бодай що-небудь оскільки клуб, споруджений двадцять років тому, збудували не там, де він рекомендував. Пані Естер Белл, котра була іконою хорошого здоров’я, десь пів години в деталях розповідала їм про всі свої болячки, а тоді з сумом дала їм п’ятдесят центів, кажучи, що в цей час наступного року вона вже не зможе цього зробити… ні, вона вже буде в могилі.

Проте найгірше їх прийняли в домі Саймона Флетчера. Коли вони заїхали у двір, то побачили два обличчя, що пильно спостерігали з ними з ґанку через вікно. Та хоча вони стукали у двері й терпляче та наполегливо чекали, ніхто так і не підійшов до дверей. Роздратовані й обурені дівчата врешті поїхали геть від Саймона Флетчера. Навіть Енн зізналася, що починає відчувати зневіру. Проте незабаром напрям течії змінився. Вони проїхали кілька садиб Слоанів, де одержали чималі пожертви, і відтоді аж до самого завершення їм щастило, хіба лише іноді доводилося зіткнутись із неприязним ставленням. Останнім місце, де їм довелося побувати, був дім Роберта Діксона, розташований біля моста через ставок. Там вони залишилися на чай, хоча й були вже майже вдома, та не хотіли образити пані Діксон, в якої була репутація дуже «чутливої» жінки.

Поки вони були там, до них зайшла старенька пані Вайт.

– Я щойно була в Лоренсо, – оголосила вона. – Він у цю хвилину – найщасливіший чоловік на все Ейвонлі. Що ви собі думаєте? У них щойно народився хлопчик… а після семи дівчат то неабияка подія, скажу я вам.

Енн слухала, нашорошивши вуха, а коли вони вже їхали геть, сказала:

– Я їду прямо до Лоренсо Вайта.

– Але ж він живе на тій дорозі, що веде до Вайт Сендс і їхати туди дуже далеко, – запротестувала Діана. – Гілберт і Фред зайдуть до нього.

– Вони не прийдуть туди аж до наступної суботи, а тоді буде вже надто пізно, – рішуче заперечила Енн. – Лоренсо Вайт – страшенно непривітний чоловік, але в цю мить він зробить пожертву на БУДЬ-ЩО. Ми не можемо втратити таку чудову нагоду, Діано.

Результат виправдав очікування Енн. Пан Вайт зустрів їх на подвір’ї, сяючи, наче сонце в великодню неділю. Коли Енн попросила його про пожертву, він охоче погодився.

– Звісно, звісно. Запишіть від мене на долар більше від найбільшої пожертви, яку ви отримали.

– Виходить п’ять доларів… пан Деніел Блер дав чотири, – дещо налякано сказала Енн. Але Лоренсо від свого слова не відступив.

– П’ять – то п’ять. Ось і гроші. А тепер я хочу, щоб ви зайшли в дім. Там є дещо, що варто побачити… дещо, що поки бачило зовсім небагато людей. Просто заходьте і скажете, що ВИ про це думаєте.

– Що ми скажемо, якщо дитина буде негарна? – з тривогою в голосі прошепотіла Діана, поки вони йшли слідом за схвильованим Лоренсо до будинку.

– О, ми точно знайдемо, що ще хорошого можна сказати, – безтурботно відповіла Енн. – Коли йдеться про дитину, завжди спадає на думку щось приємне.

Однак дитина таки БУЛА гарненькою, а пан Вайт вирішив, що його п’ятидоларова пожертва вартувала такого щирого захоплення, яке виявили дівчата щодо пухкенького новонародженого дитяти. Та це був перший, останній і єдиний раз, коли Лоренсо Вайт давав на що-небудь пожертву.

Енн, хоч яка була втомлена, зробила ще одне зусилля на благо громади цього вечора, пробравшись через поля до пана Гаррісона, щоб поцікавитися, чи не пожертвує і він щось для клубу. Пан Гаррісон, як завжди, курив собі люльку на веранді, а поруч нього сидів Джинджер. Строго кажучи, жив він на дорозі, що веде до Кармоді, але Джейн та Герті, які його зовсім не знали, хіба що з сумнівних чуток, нервово благали Енн зайти до нього замість них.

Пан Гаррісон, однак, рішуче відмовився пожертвувати хоча б цент, і жодні вмовляння Енн його не переконали.

– Але я думала, що ви підтримуєте наше Товариство, пане Гаррісон, – похнюпившись, сказала вона.

– Це так… це правда… але моя кишеня не така глибока, як моя підтримка, Енн.

– Ще кілька таких зустрічей, як ті, що в мене були сьогодні, і я стану такою ж песимісткою, як панна Елайза Ендрюс, – промовила Енн до свого відбиття в дзеркалі на горищі, готуючись до сну.

VII. Почуття обов’язку

Одного погожого жовтневого вечора Енн відхилилася на спинку свого стільця й зітхнула. Вона сиділа за столом, ущерть заваленим підручниками й зошитами для вправ, але списані аркуші паперу, що лежали ближче, якраз перед нею, жодним чином не були пов’язані з навчанням чи роботою в школі.

– У чому справа? – запитав Гілберт, який щойно зайшов до кухні, саме вчасно, щоб почути зітхання.

Енн почервоніла й прибрала ті списані нею аркуші з поля зору, заховавши їх під якісь шкільні твори.

– Нічого смертельного. Я лише намагалася записати деякі свої міркування, як мені радив професор Гамільтон, але ніяк не могла досягти того, щоб вони мене вдовольнили. Вони здаються такими безглуздими й дурними, як тільки я переношу їх на папір. Фантазії – вони неначе тіні… їх не можна ув’язнити в клітці, адже вони такі норовливі й мінливі. Але, може, одного дня я відкрию секрет, якщо буду й далі намагатися. У мене, знаєш, немає аж так багато вільного часу. Коли я закінчую перевіряти всі вправи й твори, то не завжди маю бажання ще й сама щось писати.

– Тобі чудово вдається вчителювання, Енн. Усі діти тебе обожнюють, – сказав Гілберт, сідаючи на кам’яні східці.

– О ні, зовсім ні. Ентоні Пай мене зовсім не любить і НЕ ПОЛЮБИТЬ. А ще гірше те, що він мене не поважає… зовсім не поважає. Він просто ставиться до мене з презирством і, мушу тобі зізнатися, це змушує мене почуватися нещасною. Справа не в тому, що він аж такий поганий… він лише трохи пустотливий, та поводиться не гірше, ніж інші. Він рідко мене не слухає… та коли виконує те, що я кажу, то робить це з такою зневажливою поступливістю, ніби вважає, що це й суперечки не варте, інакше він би посперечався, і це погано впливає на решту. Я всіляко намагалася завоювати його прихильність, але починаю побоюватися, що мені це ніколи не вдасться. А мені б цього так хотілося, адже він досить милий хлопчина, навіть якщо він один із Паїв, та я б могла його полюбити, якби він мені дозволив.

– Можливо, це просто наслідок того, що він чує вдома.

– Не зовсім. Ентоні – незалежний хлопчина, і він на все має свою думку. Раніше він завжди навчався в чоловіків, і тепер каже, що в дівчатах-вчительках немає нічого хорошого. Але що ж, ми ще побачимо, що з ним зроблять терпіння і доброта. Мені подобається долати труднощі, тож вчителювання для мене направду дуже цікава робота. А все, чого мені бракує в інших, компенсує Пол Ірвінг. Ця дитина – просто золото, Гілберте, а до того ж він справжній геній. Я переконана, що одного дня про нього почує весь світ, – переконливо підсумувала Енн.

– Мені теж подобається вчителювання. По-перше, це хороша практика. Адже, Енн, за ці кілька тижнів, що я навчаю молодь Вайт Сендс, я дізнався більше, аніж за всі ті роки, що сам ходив до школи. Здається, у нас всіх досить добре виходить. Я чув, що в Ньюбриджі всі полюбили Джейн, і, думаю, у Вайт Сендс усі відносно задоволені твоїм покірним слугою… всі, окрім пана Ендрю Спенсера. Минулого вечора по дорозі додому я зустрів пані Блуетт, і вона сказала, що вважає своїм обов’язком повідомити мене, що пан Спенсер не схвалює мої методи навчання.

– А ти коли-небудь помічав, – задумливо запитала Енн, – що коли люди кажуть, що мають за свій обов’язок сказати тобі що-небудь, то варто готуватися до чогось неприємного? Чому вони ніколи не думають, що це їхній обов’язок переповісти тобі щось приємне, що вони чули про тебе? Пані ДонНЕЛЛ вчора знову завітала до школи й сказала, що вважає СВОЇМ обов’язком повідомити мене, що пані Ендрюс не схвалює те, що я читаю дітям казки, а пан Роджерсон вважає, що його Пріллі надто повільно робить успіхи в арифметиці. Якби Пріллі менше поглядала на хлопців з-над своєї грифельної дошки, навчання їй, може, давалося б краще. Я більш ніж певна, що Джек Джилліс розв’язує приклади замість неї, хоча мені ще не вдавалося упіймати його на гарячому.

– А вдалося тобі примирити такого здібного сина пані ДонНЕЛЛ з його праведним іменем?

– Так, – засміялась Енн, – але то було дуже складне завдання. Спочатку, коли я кликала його Сен-Клером, він ніяк не реагував, аж поки я двічі, а то й тричі не повторювала; тоді інші хлопці починали штовхати його ліктями, і він підводив очі, дивлячись на мене так ображено, ніби я назвала його Джоном або Чарлі й він ніяк не міг знати, що я звертаюся до нього. Тож одного вечора я затримала його в школі після уроків і приязно поговорила з ним. Я сказала, що його мама захотіла, щоб я називала його Сен-Клером, а я не можу піти проти її бажань. Він усе зрозумів, коли я йому пояснила – він справді дуже розумний хлопчина – і сказав, що дозволяє мені кликати його Сен-Клером, але якщо хтось із хлопців лиш спробує так його назвати, він із них «дух виб’є». Звісно, я змушена була насварити його за такі жахливі слова. Відтоді я називаю його Сен-Клером, а хлопці – Джейком, і все йде гладко. Він розповів мені, що збирається стати столяром, але пані ДонНЕЛЛ каже, що я маю зробити з нього професора коледжу.

Згадка про коледж спрямувала думки Гілберта в нове річище, і вони почали говорити про свої плани та мрії – поважно, урочисто, впевнено, так, як любить говорити молодь, якій майбутнє ще здається незвіданою стежкою, сповненою дивовижних можливостей.

Гілберт нарешті вирішив, що хоче стати лікарем.

– Це чудова професія, – з ентузіазмом сказав він. – Людина все життя має з чимось боротися – хіба хтось навіть не називав людину істотою, що здатна боротися? – і я хочу боротися з недугами, болем і неуцтвом, які в житті тісно переплітаються. Я хочу робити свою порядну й корисну справу в цьому світі, Енн, і додати свій внесок до скарбниці людських знань, котру споконвіку поповнювали всі хороші люди. Люди, які жили до мене, зробили для мене так багато, що я хочу показати свою їм вдячність, так само зробивши щось для своїх наступників. Мені здається, це єдиний спосіб повернути свій борг перед людством.

– А я б хотіла привнести в життя трохи краси, – замріяно сказала Енн. – Мені не хочеться саме допомагати людям більше ЗНАТИ – хоч я й знаю, що ЦЕ було б найблагороднішим прагненням – а натомість хочеться, щоб завдяки мені вони могли проводити час з більшою приємністю, переживати маленькі радощі або веселі думки, яких би не існувало, якби я не народилась на цей світ.

– Думаю, ти й так втілюєш це своє прагнення кожного дня, – захоплено відказав Гілберт.

І він мав рацію. Енн з народження була дитиною, котра несе іншим світло. Після того, як вона входила в чиєсь життя з усмішкою чи добрим словом, як промінчик сонця, власник цього життя хоча б на мить починав уважати його чудовим і сповненим надій.

Після того, як вона пройшла через життя з усмішкою чи словом, перекинутим на неї, як блиск сонячного світла, власник цього життя побачив це принаймні як надію, милу й добру доповідь.

Врешті Гілберт із сумом підвівся.

– Що ж, я мушу бігти до Макферсонів. Муді-Спурджен сьогодні приїхав додому на вихідні з Королівської вчительської семінарії і мав привезти книжку, яку мені позичив професор Бойд.

– А я маю приготувати чай для Марілли. Вона ввечері поїхала провідати пані Кіт і скоро вже має повернутися.

Чай вже був готовий, коли прийшла Марілла, у каміні весело потріскував вогонь, на столі красувалася ваза з букетом із засушеної папороті й кленового листя, а в повітрі витав приємний аромат тостів з шинкою. Але незважаючи на це, Марілла одразу ж, глибоко зітхнувши, впала у своє крісло.

– Тебе непокоять очі? Чи голова болить? – схвильовано запитала Енн.

– Ні. Я просто втомлена… і стурбована. Йдеться про Мері й тих дітей… Мері гіршає… і вона довго не протримається. А що ж до тих двійнят, то я й не знаю, що з ними буде.

– А від їхнього дядька звісток не було?

– Так, він надіслав Мері листа. Він працює на лісозаготівельному пункті й живе там у якійсь «халупі», що б це не означало. У будь-якому разі він каже, що не зможе взяти дітей до себе, мабуть, аж до весни. Тоді він збирається одружитись і матиме дім, в який можна буде їх забрати. Та він каже, що вона має попросити когось із сусідів взяти їх до себе на зиму. Мері ж бідкається, що й насмілитися не може звертатися до когось із них, адже вона ніколи добре не ладнала з іст-ґрафтонцями, і це факт. Суть у тому, Енн, що, я впевнена, Мері хоче, щоб я взяла до себе тих дітей… вона цього не казала, але я зрозуміла все з її ПОГЛЯДУ.

– О! – плеснула в долоні Енн, сповнена радісного збудження. – Ти ж, певна річ, зробиш це, Марілло, чи не так?

– Я ще не вирішила, що робити. – доволі кисло відказала Марілла. – Я не кваплюся з прийняттям рішень так, як ти, Енн. Те, що ми родички в третіх, – не означає, що я маю погодитися. Дбати про двох шестирічних дітей – двійнят, до того ж – це страшенно велика відповідальність.

У Марілли було уявлення, що від двійнят клопотів удвічі більше, ніж від однієї дитини.

– Із двійнятами дуже цікаво… принаймні з одною парою, – сказала Енн. Лише коли їх стає дві або три пари, це стає одноманітною справою. А ще, думаю, для тебе дуже добре буде мати когось, хто б тебе розважив, поки я буду в школі.

– Не думаю, що з ними в мене буде багато розваг… більше турбот і клопотів, я б сказала. Це б не було так ризиковано, якби їм було хоча б стільки років, скільки було тобі, коли я взяла тебе до себе. Дора ще нічого – вона здається милою й спокійною. А от Деві – ще той розбишака.

Енн обожнювала дітей і щиро шкодувала двійнят Кіт. Спогади про власне нещасливе дитинство досі були дуже яскравими в її пам’яті. Вона знала, що єдиним слабким місцем Марілли була її непохитна відданість тому, що вона вважає своїм обов’язком, тож Енн уміло вибудувала свої аргументи довкола цієї лінії.

– Якщо Деві такий неслухняний, йому тим більше потрібне добре виховання, хіба ні, Марілло? Якщо ми не візьмемо їх до себе, то не знатимемо, ані хто їх оточуватиме, ані яким чином їх виховуватимуть. Припустімо, що їх візьмуть до себе сусіди пані Кіт, Спротти. Та пані Лінд каже, що той Спротт – найбільш нечестивий чоловік у світі, а діти в нього такі, що жодному їхньому слову вірити не можна. Хіба ж не буде це жахливо, якщо двійнята також навчаться чогось схожого? Або ж уявімо, що їх візьмуть Віггінси. Пані Лінд каже, що пан Віггінс продає все, що стоїть не на своєму місці й що можна продати, а свою родину тримає без ріски в роті. Ти ж не хотіла б, щоб твої родичі, навіть троюрідні, голодували, правда ж? Мені здається, Марілло, що це твій обов’язок взяти їх до себе.

– Думаю, такі є, – сумно згодилася Марілла. – Гаразд, я перекажу Мері, що візьму їх до себе. Тобі нема чого виглядати такою щасливою, Енн. Це означатиме багацько додаткової роботи й для тебе. Я не можу й стібка зробити через свої очі, тож тобі доведеться шити й латати їхню одіж. А ти не любиш шиття.

– Так, я його ненавиджу, – спокійно відповіла Енн, – але якщо ти з почуття обов’язку хочеш взяти до себе цих дітей, то я з почуття обов’язку готова для них шити. Люди стають кращими, коли роблять те, що їм не подобається… але, звісно, в помірних кількостях.

VIII. Марілла бере під свою опіку двійнят

Пані Рейчел Лінд сиділа біля кухонного вікна й в’язала ковдру, точнісінько так само, як одного вечора кілька років тому, коли Метью Катберт з’їжджав униз по схилу, везучи «свою приїжджу сироту», як її навала сама пані Рейчел. Та тоді була весна, а зараз – пізня осінь, тож усі ліси стояли голі й безлисті, а поля – темні й висохлі. Сонце саме сідало, виблискуючи багряно-золотавим сяйвом, позаду темних ейвонлійських лісів, коли це вниз по схилу з’їхала бричка, в котру була запряжена якась спокійна гніда шкапа. Пані Рейчел пильно прикипіла до неї поглядом.

– Це Марілла, повертається додому з похорону, – сказала вона чоловікові, який лежав на канапі в кухні. Томас Лінд останнім часом лежав на канапі більше, ніж раніше, але пані Рейчел, яка так чітко підмічала все, що ставалося поза її господарством, цього досі не зауважила. – І двійнята з нею… так, ось Деві перехиляється через бильце, хапаючи поні за хвоста, а Марілла відтягує його назад. А Дора сидить на своєму сидінні так чемно, що аж дивитись приємно. Вона завжди має такий вигляд, наче її лише щойно накрохмалили й випрасували. Що ж, бідолашна Марілла цієї зими точно матиме вдосталь клопотів. Проте їй нічого іншого не залишалося, як взяти їх до себе за таких умов, та й вона має Енн, яка їй допоможе. Енн страшенно хоче їм догодити, а вона, мушу визнати, добре дає собі раду з дітьми. Лишенько, а здається ж, що й дня не минуло відтоді, як бідолашний Метью привіз саму Енн додому й усі сміялися з того, що Марілла зібралася виховувати дитину. А тепер вона взяла під свою опіку двійнят. У цьому житті ти ніколи не застрахований від несподіванок.

Вгодований поні пробіг через місток у Долині Лінд, а тоді по доріжці, що вела до Зелених Дахів. Лице в Марілли було досить похмуре. Вони проїхали десять миль від Іст-Ґрафтона, а Деві Кіт, здавалося, був одержимий бажанням постійно рухатися. Марілла не могла змусити його сидіти спокійно, тож усю дорогу вона нервувалася, переживаючи за те, що він перекинеться через край брички й скрутить в’язи або ж, надто перехилившись вперед, впаде просто під копита поні. У відчаї вона врешті пригрозила, що добряче його відшмагає, коли вони дістануться дому. Після цього Деві заліз їй на коліна, не зважаючи на віжки, обвив своїми пухкенькими ручками її шию й стиснув її у ведмежих обіймах.

– Я не вірю, що ви зробите це насправді, – сказав він, лагідно цмокнувши її в зморшкувату щоку. – Ви не скидаєтеся на леді, яка шмагатиме маленького хлопчика за те, що він не може сидіти спокійно. Хіба вам не важко було всидіти на одному місці, коли ви були такого віку, як я?

– Ні, я завжди сиділа на місці, якщо мене просили, – сказала Марілла, намагаючись говорити суворо, хоча й відчувала, як її серце тане від таких раптових виявів ніжності від Деві.

– Ну, думаю, це через те, що ви були дівчинкою, – відказав Деві, перелазячи назад на своє місце після ще одних обіймів. – Напевно, ви таки БУЛИ колись дівчинкою, хоча зараз страшенно смішно думати про це. Ось Дора може сидіти чемно… але, думаю, це геть не весело. Мені здається, що бути дівчинкою – дуже нудно. Агов, Доро, можна я тебе трохи розважу?

«Розважити» Дору Деві спробував, взявши її за кучері й смикнувши. Дора закричала й розплакалася.

– Як ти можеш бути таким неслухняним, коли твою матір щойно сьогодні поклали в домовину? – з відчаєм вигукнула Марілла.

– Але вона була рада померти, – довірливо сказав Деві. – Я знаю, бо вона сама мені сказала. Вона страшенно втомилася хворіти. Ми з нею довго балакали в ніч перед її смертю. Вона сказала, що ви візьмете нас із Дорою до себе на зиму й що я маю бути хорошим хлопчиком. Я й буду хорошим, але хіба не можна при цьому не тільки сидіти непорушно, а й бігати собі довкола? А ще вона сказала, щоб я завжди був добрим до Дори й захищав її, і я так і робитиму.

– То ось який ти добрий до неї – смикаєш її за волосся?

– Ну, зате я не дозволю нікому іншому її смикати, – сказав Деві, стиснувши руки в кулачки й нахмурившись. – Нехай тільки спробують! Та і я не зробив їй боляче… вона розплакалася просто тому, що вона дівчинка. Я радий, що народився хлопчиком, шкода лиш, що я з двійнят. Коли сестра Джиммі Спротта сперечається з ним, він просто каже: «Я старший від тебе, тому, звісно ж, я знаю краще», і це заспокоює її. Та я не можу сказати те саме Дорі, тож вона просто продовжує суперечку. Ви б могли навіть дати мені управляти цією конячкою, адже я – чоловік.

Після всього Марілла відчула приємне полегшення, коли заїхала на власне подвір’я, де нічний осінній вітер крутив у танці брунатні листочки. Енн зустріла їх біля воріт і допомогла двійнятам вилізти з брички. Дора спокійно дала їй себе поцілувати, а от Деві відповів на привітання Енн одним зі своїх сердечних обіймів і радісно повідомив: «Я пан Деві Кіт».

За вечерею Дора поводилася, як справжня юна леді, а от манери Деві були далекими від ідеалу.

– Я такий голодний, що не має часу їсти чемно, – відказав він Маріллі, коли вона насварила його. – Дора й наполовину не така голодна, як я. Згадайте лиш, скільки я рухався по дорозі сюди. А цей пиріг страшенно смачний, та ще й зі сливами. Вдома в нас ніколи не бувало ніяких пирогів, адже мама була надто хвора, щоб їх робити, а пані Спротт казала, що найбільше, що вона може зробити, – це спекти для нас хліба. Ну а пані Віггінс ніколи не додає слив до СВОЇХ пирогів. Можна мені ще шматочок?

Марілла вже було хотіла йому відмовити, але Енн щедро врізала йому другий шматок. Вона, однак, нагадала Деві, що він має подякувати. Деві ж на це зауваження просто усміхнувся до неї й відкусив велетенський шматок. А коли доїв, то сказав:

– Якщо ти даси мені ЩЕ ОДИН шматочок, я подякую за НЬОГО.

– Ні, ти вже з’їв достатньо пирога, – сказала Марілла тоном, котрий Енн вже був добре відомий, а Деві тільки належало пізнати як такий, що не підлягає оскарженню.

Деві підморгнув до Енн, а тоді, перехилившись через стіл, вирвав у Дори прямо з пальців її перший шматок пирога, від якого вона щойно встигла відкусити лише маленький кусочок, і, відкривши рота якомога ширше, умить проковтнув його цілісінького. У Дори затремтіли губи, а Марілла від жаху аж заніміла. Енн одразу ж викрикнула у своїй «вчительській» манері:

– Ох, Деві, джентльмени так себе не поводять!

– Знаю, – відказав Деві, як тільки зміг говорити, – але я не джемплам.

– Та хіба ти не хочеш ним стати? – вражено запитала Енн.

– Звісно ж, хочу. Але не можна стати джемпламом, поки не виростеш.

– О, насправді можна, – поспішила сказати Енн, подумавши, що є таки шанс своєчасно посіяти в ньому зернята добра. – Ти можеш починати ставати джентльменом, навіть бувши ще маленьким хлопчиком. А джентльмени НІКОЛИ нічого отак в леді не виривають з рук… і не забувають дякувати… і не смикають нікого за волосся.

– Тоді у них в житті небагато веселощів, це факт, – відверто сказав Деві. – Думаю, я краще почекаю й стану джемпламом, вже коли виросту.

Марілла покірно відрізала для Дори інший шматок пирога. Вона не відчувала в собі сил упоратись із Деві. У неї був важкий день, враховуючи похорон і далеку дорогу. У той момент вона чекала майбутнього з таким песимізмом, який був гідний навіть самої Елайзи Ендрюс.

Двійнята, хоча й обоє біляві, не були дуже схожими між собою. Дора мала довгі гладенькі кучері, які завжди були гарно зачесані. У Деві ж вся його кругла голова була вкрита копицею дрібних пухнастих жовтуватих кучериків. Дорині карі очі були ніжними й м’якими, а в Деві – такими пустотливими та грайливими, наче в ельфа. У Дори був прямий ніс, а в Деві – виразно кирпатий; Дора примхливо закопилювала свої губки, а в Деві вони завжди розтягалися в усмішці. Крім того, він мав ямочку на одній щоці, що надавала йому дуже милого й потішного вигляду, коли він сміявся. Все його маленьке личко світилося пустощами й веселощами.

– Їм уже краще йти спати, – сказала Марілла, подумавши, що це буде найлегший спосіб їх позбутися. – Дора спатиме зі мною, а Деві можна постелити на західному піддашші. Ти ж не боїшся спати сам, Деві?

– Ні, але я не збираюся так швидко лягати, – спокійно відказав Деві.

– О ні, ще і як збираєшся.

Це було все, що сказала Марілла, але щось у її тоні приструнило навіть Деві. Він слухняно поплентався нагору слідом за Енн.

– Перше, що я зроблю, коли виросту, – не спатиму всю ніч, просто щоб зрозуміти, як це, – по секрету сказав він їй.

У подальші роки при згадці про той перший тиждень перебування двійнят у Зелених Дахах Марілла завжди здригалася. Не те щоб він був набагато гіршим за всі наступні тижні, але здавався таким через свою новизну. Рідко коли траплялася хоч хвилинка на день, коли Деві не робив якихось збитків або не вигадував нової шкоди. Та його найбільш пам’ятна витівка сталася на другий день після їхнього приїзду, одного недільного ранку… То був погожий, теплий день, імлистий і лагідний, як то буває у вересні. Енн збирала Деві до церкви, у тоді як Марілла займалася Дорою. Спочатку Деві сильно заперечував проти того, щоб умити лице:

– Марілла вчора вже мене вмивала… а пані Віггінс добряче вимила мене з милом у день похорону. На один тиждень мені вже вистачить. Не бачу нічого доброго в тому, щоб бути таким жахливо чистим. Набагато зручніше бути брудним.

– А Пол Ірвінг щоранку вмиває лице з власного бажання, – зухвало промовила Енн.

Деві мешкав у Зелених Дахах лиш трохи більш ніж сорок вісім годин, а вже обожнював Енн і ненавидів Пола Ірвінга, адже чув, як Енн захоплено його розхвалювала наступного дня після їхнього приїзду. Якщо Пол Ірвінг умивав лице щодня, тоді все вирішено. Він, Деві Кіт, зробить те саме, навіть якщо це його вб’є. Та ж думка змусила його покірно стерпіти й інші туалетні процедури, тож коли вони завершили, він виглядав дуже гарним малим хлопчиськом. Енн відчувала майже материнську гордість за нього, коли вела його до старої лави Катбертів у церкві.

Спочатку Деві поводився досить добре, потай поглядаючи на всіх малих хлопців у полі зору й гадаючи, хто з них був Полом Ірвінгом. Перші два гімни та читання Святого Письма пройшли без пригод. Пан Аллан саме виголошував молитву, коли відбулася справжня сенсація.

Лоретта Вайт сиділа саме перед Деві, злегка схиливши голову, а її біляве волосся спадало вниз двома довгими косами, між якими спокусливо виднівся клаптик білої шиї, обрамлений широким мереживним комірцем. Лоретта була пухкенькою, спокійною на вигляд дитиною восьми років, яка поводилася в церкві просто бездоганно з першого ж дня, коли мати принесла її сюди шестимісячним немовлям.

Деві запхав руку в кишеню й витягнув звідти… гусеницю, волохату гусеницю, яка почала звиватись у нього в руці. Марілла це побачила й схопила його за руку, та було вже надто пізно. Деві кинув гусеницю Лоретті за комір.

Молитву пана Аллана перервали пронизливі верески. Пастор налякано застиг, широко розплющивши очі. Уся паства підняла голови вгору. Лоретта Вайт підстрибувала, сидячи на своїй лаві, і несамовито хапалася за сукню ззаду.

– Ой… матінко… матінко… ой… заберіть її… ой… заберіть її геть… ой… той поганий хлопчисько кинув її мені за комір… ой… матінко… вона лізе вниз… ой… ой… ой…

Пані Вайт встала і з кам’яним обличчям вивела Лоретту, яка істерично кричала й вигиналася, геть із церкви. Її крики стихали вдалині, і пан Аллан продовжив службу. Та у всіх було відчуття, ніби сьогоднішню службу вже безповоротно зіпсовано. Уперше у своєму житті Марілла не зважала на слова проповіді, а Енн сиділа з червоними від сорому щоками.

Коли вони повернулися додому, Марілла вклала Деві в ліжко й змусила його залишатися там увесь день. Вона не дала йому обіду, дозволила лише підкріпитися хлібом з молоком. Енн віднесла йому перекус і сумовито сиділа поруч, поки він їв – з насолодою й без жодного натяку на каяття. Лише жалібні очі Енн почали його непокоїти.

– Я припускаю, – задумливо мовив він, – що Пол Ірвінг ніколи б не кинув гусеницю дівчині за комір у церкві, чи не так?

– Справді, він би такого не зробив, – сумно відповіла Енн.

– Що ж, тоді мені, мабуть, шкода, що я це зробив, – зізнався Деві. – Але то була така гарна велика гусениця…. Я підібрав її на сходах церкви, якраз коли ми заходили досередини. Я подумав, що шкода буде втратити таку можливість. І скажи, хіба ж не весело було слухати, як верещить та дівчинка?

У вівторок по обіді в Зелених Дахах відбулися збори Товариства. Енн хутко повернулася додому зі школи, адже знала, що Маріллі знадобиться її допомога. Дора, охайна й чепурна у своїй гарно накрохмаленій білій сукні з чорною стрічкою, сиділа разом із членами товариства у вітальні, скромно відповідала, коли до неї зверталися, а коли ні – мовчала, – словом, поводилася, як зразкова дитина. Деві ж, брудний, але щасливий, ліпив тістечка з грязюки на скотному дворі.

– Я йому дозволила, – стомлено сказала Марілла. – Подумала, що це не дасть йому накоїти більших збитків. А так він може хіба що забруднитися. Ми спершу доп’ємо свій чай, а вже тоді покличемо його. Дора може побути з нами, та я б ніколи не наважилася посадити Деві за один стіл із членами Товариства.

Коли Енн пішла, щоб покликати членів Товариства за стіл, то виявила, що Дори у вітальні немає. Пані Белл сказала, що Деві підходив до дверей і покликав її надвір. Після спішної консультації з Маріллою в коморі було вирішено, що краще дати дітям випити чаю разом трохи згодом.

Гості саме пили чай, коли до вітальні увірвалась якась жалюгідна істота. Марілла та Енн нажахано втупились у неї, а члени Товариства були напрочуд здивовані. Чи ж могла то бути Дора… оця істота, яку важко було й словами описати, яка все схлипувала, у промоклій до нитки сукні й із волоссям, з якого струменями текла вода прямо на новий килимок Марілли?

– Доро, що з тобою трапилося? – скрикнула Енн, винувато глянувши на пані Белл, у сім’ї якої, кажуть, ніколи не ставалося жодних казусів.

– Деві змусив мене пройтися по паркану біля свинарника, – поскаржилась Дора. – Я не хотіла, та він обізвав мене боягузкою. А тоді я впала, і моя сукня одразу ж вся забруднилася, та ще й свині прибігли до мене. Сукня виглядала просто жахливо, але Деві сказав, що, якщо я стану під помпою, він її відмиє, і я так і зробила, а він полив на мене воду, але плаття від того чистішим не стало, а моя гарненька стрічка й черевички тепер зіпсовані!

До кінця трапези за столом хазяйнувала Енн, а Марілла тим часом піднялася нагору, щоб перевдягнути Дору в старий одяг. Тоді вона зловила Деві й відправила його в ліжко без вечері. Вже в сутінках Енн пішла до його кімнати й серйозно з ним поговорила. То був метод, у дієвість якого вона мала велику віру, виправдану результатами. Вона сказала йому, що була дуже незадоволена його поведінкою.

– Мені й самому тепер прикро, – визнав Деві, – та біда в тому, що я ніколи не шкодую про щось, аж доки не зроблю цього. Дора не хотіла допомагати мені робити тістечка, бо боялася, що вимастить сукню, і це мене розізлило. Думаю, Пол Ірвінг не змусив би СВОЮ сестру ходити по паркану біля свинарника, якби знав, що вона впаде?