Енн з Інглсайду

VIII

Загалом Волтеру подобалося їхати разом з татком. Він любив красу, а дороги навколо Глен Сент Мері були красивими. Уздовж дороги до Лоубріджа витанцьовували подвійні смужки жовтцю, то тут, то там з’являлися зелені лінії гаю, який наче запрошував у свої володіння. Проте сьогодні тато був не надто балакучий, Волтер ще ніколи не бачив, щоб тато так поганяв Сірого Тома. Коли вони добралися до Лоубріджа, він поспіхом перемовився кількома слівцями з пані Паркер і поспішив назад, навіть не попрощавшись з Волтером. Хлопчику заледве вдалося втамувати сльози. Відчуття, що тебе ніхто не любить – надто болюче. Мама й тато колись любили, але це уже в минулому.

Великий брудний будинок Паркерів у Лоубріджі зовсім не здавався Волтеру гостинним. Але, певне, у таких випадках жоден будинок не здаватиметься гостинним. Пані Паркер повела його на задній двір, звідки чулися радісні крики, і познайомила його з дітьми, які одразу його оточили. А тоді швиденько повернулася до шиття, залишаючи їх «знайомитися ближче»… стандартне продовження, яке працює в дев’яти випадках з десяти. Напевне, не варто засуджувати її за те, що випадок Волтера Блайта був десятим. Він їй подобався… а її власні діти були такими ж веселими, як маленькі жабенята. Фред і Опал часто дотримувалися монреальських манер, але вона була певна, що вони будуть ввічливими до усіх. Усе пройде гладко. Вона тішилася, що може допомогти «бідолашній Енн Блайт», навіть якщо вона просто ненадовго взяла до себе одну її дитину. Пані Паркер сподівалася, що «усе пройде добре». Друзі Енн більше переймалися Енн, аніж вона сама, згадуючи їй народження Ширлі.

Раптова тиша осіла на задньому дворі… дворі, що перетворився на великий затінений яблуневий сад. Волтер став, поважно й боязко дивлячись на дітей Паркерів і кузенів з Монреаля. Біллу Паркеру було десять… рум’яний, повнолиций хлопчик, «дуже схожий» на маму здавався старшим і більшим в очах Волтера. Енді Паркеру – дев’ять, і діти з Лоубрідж могли б вам сказати, що він був «найпротивнішим з усіх Паркерів» і мав кличку «Свинтус». На те були свої причини. Волтер не злюбив його з першого погляду… щетина на голові, зле обличчя збитошника, вкрите веснянками, і вирячені голубі очиці. Фред Джонсон був однолітком Білла, Волтеру він теж не сподобався, хоча то був гарний на вигляд хлопчина з русявими кучерями та карими очима. Його сестрі Опал було дев’ять, у неї також вилися кучері, були карі очі… кусючі карі очиська. Вона пригорнула до себе восьмирічну Кору Паркер, у якої була напрочуд видовжена голова, і вони обоє удостоїли Волтера поглядом. Якби не Еліс Паркер, Волтер, очевидно, розвернувся б і кинувся навтьоки.

Еліс було сім. У Еліс були найчарівніші маленькі золоті кучерики на голівці. У Еліс були голубі оченята, м’який, як фіалочки у Впадині, погляд. Щічки в Еліс були рожеві з ямочками. Еліс була вдягнена в крихітну гофровану сукенку й була схожа на квіточку в танці. Еліс усміхнулася до нього так, наче знала його все життя. Еліс була другом.

Фред почав розмову.

– Привіт, синку, – зверхньо мовив він.

Волтер одразу відчув цю зверхність і зрозумів, що вона націлена на нього.

– Мене звати Волтер, – чітко вимовив він.

Фред повернувся до інших з награним захопленням. Зараз він покаже цьому селюку!

– Він каже, його звати Волтер, – звернувся він до Білла, перекривлюючи гостя.

– Він каже, що його звати Волтер, – сказав Білл до Опал.

– Він каже, що його звати Волтер, – звернулася Опал до задоволеного Енді.

– Він каже, що його звати Волтер, – мовив Енді до Кори.

– Він каже, що його звати Волтер, – захихотіла Кора до Еліс.

Еліс не сказала нічого. Вона просто із захопленням дивилася на Волтера, а її погляд змусив його зібратися докупи, поки всі навколо разом скандували «Він каже, що його звати Волтер», а тоді вибухнув глузливим сміхом.

«Як гарно дітки забавляються!» – самовдоволено подумала пані Паркер, аж сяючи від задоволення.

– Я чув, як мама казала, що ти віриш у фей, – сказав Енді, нахабно зиркаючи на Волтера.

Волтер звисока поглянув на них. Він не хотів, аби його принижували перед Еліс.

– Феї існують, – рішуче промовив він.

– Ні, – відповів Енді.

– Так, – сказав Волтер.

– Він каже, що феї існують, – розповів Енді Фреду.

– Він каже, що феї існують, – сказав Фред Біллу… так, наче вони знову збиралися розіграти спектакль.

Для Волтера то були справжнісінькі тортури, адже з нього ще ніколи не насміхалися, він не міг до цього звикнути. Він кусав губи, аби не дати сльозам скотитися. Він не повинен плакати перед Еліс.

– А якщо ми тебе защипаємо? – вимогливо спитав Енді, який уже зрозумів, що Волтера виховували в тепличних умовах, тож, певне, весело буде з нього знущатися.

– Свинтусе, замовкни, – погрозливо скомандувала Еліс… надто погрозливо, проте дуже тихо, солодко й м’яко.

Щось у її тоні змусило навіть Енді припинити свої кпини.

– Звичайно, ми нічого такого не зробили б, – осоромлено промимрив він.

Вітер змінив напрям на користь Волтера, а відтак діти із захопленням почали грати в квача у фруктовому садку. Але коли вони гамірною компанією завалилися на вечерю, Волтера знову поглинула туга за домом. Стало так сумно, що в певний момент він злякався, що розридається перед усіма… навіть перед Еліс, яка, однак, легенько підштовхнула його ліктем, коли вони сідали за стіл, і цей жест йому допоміг. Але йому й кусок в горло не ліз… жоден шматочок. Пані Паркер, про методи якої потрібно сказати окремо, не турбувала його цим, влучно зазначивши, що зранку в нього буде кращий апетит, а інші були надто зайняті їжею та розмовами, аби звернути на нього увагу.

Волтер здивувався, що в цій сім’ї так кричать одне на одного, забуваючи, що вони ще не відвикли говорити нормально після смерті старенької бабусі, у якої був дуже поганий слух. Від цього гамору його голова розколювалася. Ох, певне, вдома теж зараз вечеряли. Мама, певне, усміхалася, сидячи на чільному місці, тато жартував з близнятами, Сьюзан доливала крему до кухля з молоком Ширлі, а Нан крадькома кидала ласі шматочки Креветці. Навіть тітка Мері Марія, як частина домашнього кола, раптом стала випромінювати тепле та ніжне світло. А хто задзвонив у дзвін, скликаючи всіх на вечерю? Цього тижня була його черга, а Джем поїхав. Якби ж знайшлося місце, де б він міг поплакати! Але здавалося, що немає в Лоубріджі такого місця, де б він міг дати волю своїм сльозам. Проте… була Еліс. Волтер одним махом випив цілу склянку льодяної води й, на його здивування, це допомогло.

– Наш кіт може будь-де вмоститися, – раптом промовив Енді, копнувши його під столом.

– Наш теж, – відповів Волтер. Креветка теж так могла. І він не хотів, аби котів Лоубріджа оцінювали вище, аніж Інглсайдських котів.

– Я клянуся, наш кіт ще краще вмоститися може, – насміхався Енді.

– А дзуськи, – заперечив Волтер.

– Постривайте, давайте без ваших котів, – сказала пані Паркер, яка хотіла провести спокійний вечір за написанням дослідження для Інституту про «Дітей, яких не зрозуміли». – Біжіть надвір, грайтеся. Скоро треба буде йти спати.

Спати! Волтер раптом зрозумів, що йому доведеться залишитися тут на ніч… багато ночей… два тижні ночей. Стало страшно. Він вийшов у фруктовий садок з міцно стиснутими кулаками й побачив, як на траві люто зчепилися, б’ються, дряпаються й кричать Білл та Енді.

– Ти дав мені червиве яблуко, Білл Паркер, – завивав Енді. – Я тобі покажу, як давати мені червиві яблука! Я тобі всі вуха повідкушую!

У Паркерів такі бійки траплялися щодня. Пані Паркер вважала, що бійки хлопцям не зашкодять. Вона казала, що під час бійок вони бісяться, а опісля знову стають найкращими приятелями. Але Волтер, який ніколи раніше не бачив бійок, був просто нажаханий.

Фред їх тільки розпалював, Опал і Кора сміялися, але в очах Еліс стояли сльози. Волтер не міг такого стерпіти. Він протиснувся між двома противниками, які на мить роз’єдналися, аби перевести подих перед наступною атакою.

– Перестаньте битися, – сказав Волтер. – Ви лякаєте Еліс.

Білл й Енді на мить здивовано витріщилися на нього, поки ситуація, коли малюк втручається у бійку, не здалася їм смішною. Вони обидва вибухнули сміхом, і Білл поплескав його по плечу.

– Мужній вчинок, діти, – мовив він. – Колись з нього будуть люди. Ось тобі за це яблуко… ще й без черв’яків.

Еліс втерла слізки з м’яких рожевих щічок і з захопленням подивилася на Волтера, що Фреду зовсім не сподобалося. Звичайно, Еліс – лише дитина, але не дитяча це справа так захоплено дивитися на інших хлопців, коли поруч він, Фред Джонсон з Монреаля. Треба було з цим щось робити. Ще до того в будинку Фред чув, як тітка Джен говорила телефоном з дядьком Діком.

– Твоя мама серйозно хвора, – сказав він Волтеру.

– Вона… не хвора, – закричав Волтер.

– Хвора. Я чув, як тітка Джен казала дядькові Діку, – Фред чув, як його тітка сказала: «Енн Блайт захворіла», а як весело було додати до цього «серйозно». – Вона, певне, помре, коли ти доберешся додому.

Волтер озирнувся, його очі були сповнені болю. Знову Еліс стала біля нього… і знову решта дітей зібралася біля Фреда. Вони відчували щось чуже в цьому темноволосому й милому дитинчаті… вони відчували потребу його дражнити.

– Якщо вона хвора, – сказав Волтер, – тато її вилікує.

Не просто вилікує, а мусить вилікувати!

– Боюся, це неможливо, – сказав Фред, його обличчя видовжилося, і він змовницьки підморгнув Енді.

– Для тата немає нічого неможливого, – з вірністю наполягав Волтер.

– Ну, Русс Картер поїхав минулого літа в Шарлоттаун лише на день, а коли повернувся додому, його мама була уже мертва, як цвях на дверях, – відповів Білл.

– І похована, – додав Енді, думаючи, як би то підкинути ще кілька драматичних штрихів, правду чи ні – не важливо. – Рус був страшенно злий, що пропустив похорон… похорони – це так весело.

– А я на жодному похороні не була, – сумно зауважила Опал.

– Ну, у тебе ще буде не одна можливість, – відповів Енді. – Але ж бачиш, навіть тато не зміг зарадити пані Картер, а він набагато кращий лікар, аніж твій тато.

– Неправда…

– Правда, а ще він краще виглядає…

– Ні…

– Завжди щось трапляється, коли ти їдеш з дому, – мовила Опал. – А що ти відчуєш, якщо повернешся додому й побачиш, що Інглсайд згорів дотла?

– А якщо твоя мама помре, імовірно, усі діти будуть роз’єднані, – весело зауважила Кора. – Можливо, ти повернешся й житимеш тут.

– Так, – мило промовила Еліс.

– Ох, його батько захоче їх тримати в себе, – сказав Білл. – Пройде не так багато часу, він одружиться знову. Можливо, його тато теж помре. Я чув, як тато казав, що лікар Блайт перепрацьовується до смерті. Подивіться, як він витріщився! У тебе дівчачі очі, мале… дівчачі очі… дівчачі очі.

– Ох, заткнися! – сказала Опал, якій раптово усе це набридло. – Ти його не надуриш. Він знає, що ти просто дражнишся. Ходімо в парк дивитися бейсбол. Волтер та Еліс можуть залишитися тут. Не можемо ми дозволити дітям повсюди волочитися за нами.

Волтер не шкодував, коли вони йшли. Як і Еліс. Вони сіли на колоду й сором’язливо, проте задоволено дивилися одне на одного.

– Я покажу тобі, як грати в камінчики, – сказала Еліс, – і позичу свого плюшевого кенгуру.

Коли настав час лягати спати, Волтеру виділили місце в маленькій спальні в коридорі, де він залишився наодинці. Пані Паркер делікатно залишила йому свічку й теплий плед, адже, хоч на дворі був липень, вночі було незвично холодно, як іноді й буває біля моря. Здавалося, вночі міг бути й мороз.

Але Волтер не міг заснути, хоч плюшевий кенгуру Еліс м’яко притулився до його щоки. Ох, якби ж він був удома, у власній кімнаті з великим вікном, за яким відкривався Глен, і маленьким віконцем під крихітним шматочком його власного даху, за яким росла сосна! Мама прийшла б і почитала йому вірші своїм милим голосочком…

– Я великий хлопчик… Я не заплачу… Я не запла-а-ачу-у, – сльози покотилися проти його волі. І яка користь з того плюшевого кенгуру? Йому здалося, що пройшли роки, відколи він покинув домівку.

З парку саме повернулися діти й гуртом завалилися до кімнати, щоб посидіти на ліжку і поласувати яблуками.

– Ти плакав, дитинко, – насміхався Енді. – Ти просто маленька солодка дівчинка. За мамину спідницю трима- єшся!

– Кусай, дитя! – мовив Білл, простягаючи уже наполовину надкушене яблуко. – І не сумуй! Не здивуюся, якщо твоїй мамі покращає… якщо в неї сильний імунітет. Тато каже, пані Стефен Флегг померла б уже кілька років тому, якби не її сильний імунітет. У твоєї мами сильний?

– Звичайно, – відповів Волтер.

Він поняття не мав, що таке імунітет, але якщо він є в пані Стефен Флегг, то в мами й поготів.

– А пані Еб Соєр померла минулого тижня, а мама Сема Кларка померла на тиждень раніше, – сказав Енді.

– Вони померли вночі, – промовила Кора. – Мама каже, люди здебільшого вмирають вночі. Сподіваюся, у мене так не буде. Як то так – іти у рай у піжамі?

– Діти! Діти! Марш у ліжко! – погукала пані Паркер.

Хлопці вдали, що душать Волтера рушником, і пішли. Врешті-решт їм сподобався цей малюк. Волтер схопив Опал за руку, коли вона виходила.

– Опал, це ж неправда, що моя мама хвора, так? – благально прошепотів він. Хлопчик просто не міг дозволити собі залишитися сам на сам зі своїм страхом.

Опал була «не холодним серцем дитям», як казала пані Паркер, але не могла втриматися, щоб не налякати когось, розповідаючи погані новини.

– Вона хвора. Тітка Джен так каже … вона казала, що я не повинна тобі розповідати. Але думаю, ти маєш знати. Можливо, у неї рак.

– Невже всі повинні померти, Опал? – нова страшна ідея спала на думку Волтера, який раніше ніколи не думав про смерть.

– Звичайно, дурненький. Але вони ніколи насправді не вмирають… вони потрапляють на Небеса, – радісно відповіла Опал.

– Не всі, – додав Енді… що слухав розмову за дверима… так тихенько, як поросятко.

– А… а Небеса далеко від Шарлоттауна? – спитав Волтер.

Опал залилася сміхом.

– Ну ти й дивний! Небеса за мільйони миль звідти. Але я скажу тобі, що робити. Молися. Молитва – це добре. Якось я загубила 10 центів, а тоді помолилася й знайшла 25 центів. Ось тому я знаю!

– Опал Джонсон, ти чула, що я казала? І загаси свічку в кімнаті Волтера. Я боюся пожежі, – погукала пані Паркер зі своєї кімнати. – Він уже давно мав спати.

Опал загасила свічку й вилетіла з кімнати. Тітка Джен була добродушною, а от коли злилася…! Енді просунув голову у двері, щоб побажати добраніч.

– Хай птахи на шпалерах оживуть і виклюють тобі очі, – прошипів він.

Після цього всі справді пішли спати, відчуваючи, що наставав кінець ідеального дня, що Волт Блайт не таке вже й погане мале дитя, і завтра вони повеселяться, дражнячи його.

«Любі маленькі душі» – сентиментально подумала пані Паркер.

Незвична тиша нависла над будинком Паркерів, а за шість миль звідти в Інглсайді маленька Берта Марілла Блайт відкрила свої кругленькі карі оченята й побачила навколо щасливі обличчя й світ, у який вона щойно прийшла в ту найхолоднішу за вісімдесят сім років липневу ніч біля моря!

IX

Волтер на самоті в темряві так і не міг заснути. Він за своє коротке життя ще ніколи не спав сам. Завжди поруч були Джем або Кен, було тепло й затишно. Маленька кімнатка заледве проглядалася, коли туди проникло бліде місячне світло, але це було гірше, аніж темрява. Картина, що висіла на стіні на відстані одного фута від його ліжка, здавалося, скоса дивилася на хлопця… картини завжди виглядають інакше при місячному світлі. Тоді можна побачити речі, які б ви ніколи не помітили вдень. Довгі мереживні фіранки нагадували силуети високих худих жінок, які сперлися на вікна з обох сторін й плакали. У будинку зовсім не було звуків… скрипу, зітхань чи шепотіння. А якщо птахи на шпалерах уже оживають і готуються викльовувати йому очі? Раптом страх настільки заполонив Волтера, що по його тілу почали бігати мурашки… а тоді один великий страх витіснив усі інші. Мама хвора. Йому довелося повірити в це, оскільки те, що сказала Опал – правда. Можливо, мама помирає. Можливо, мама померла! І вже не можна буде прийти додому до мами. Волтер уявив собі Інглсайд без мами!

Раптом Волтер зрозумів, що просто не може з цим змиритися. Він повинен піти додому. Просто зараз. Він повинен побачити маму, перш ніж вона… перш ніж… вона помре. Ось що мала на увазі тітка Мері Марія. Вона знала, що мама помре. З того, аби будити когось зараз чи просити відвести додому, не буде ніякої користі. Вони не відведуть його… вони з нього тільки посміються. Дорога додому – страшно довга, але він ітиме всю ніч.

Він тихесенько вислизнув з ліжка й одягнувся. Узяв черевики в руки. Він не знав, де пані Паркер повісила його кашкета, але це не мало значення. Він не шумітиме… він повинен вибратися звідси й дійти до мами. Він шкодував, що не може попрощатися з Еліс… вона б зрозуміла. Через темний коридор… вниз по сходах… крок за кроком… затамувавши подих… ці сходи коли-небудь закінчаться?… усе так скрипить… ой, ой!

Волтер упустив одного черевика! Той з гуркотом покотився вниз по сходах, бамкаючись об кожну сходинку, потім перелетів через коридор і гахнувся об вхідні двері, як сигнал повного провалу для Волтера.

Волтер з відчаю притиснувся до поручнів. Усі повинні були почути цей шум… зараз позбігаються… вони не дозволять йому піти додому… Схлип відчаю застряг комком у горлі.

Здавалося, пройшло уже кілька годин, перш ніж він наважився повірити, що ніхто не прокинувся… перш ніж наважився продовжити свій обережний спуск східцями. Врешті він добрався до приступи, знайшов свого черевика й обережно повернув ручку вхідних дверей… у Паркерів дверей ніколи не замикали. Пані Паркер казала, що в них немає нічого цінного, окрім дітей, та й тих красти ніхто не хотів.

Волтер вийшов надвір… і закрив за собою двері. Він з легкістю пірнув у свої черевики й прошмигнув на вулицю: будинок знаходився на окраїні села, тож скоро він уже вийшов на дорогу. На мить його охопила паніка. Страх, що його зловлять і не дозволять піти, залишився позаду, проте тепер повернулися старі страхи темряви й самотності. Він ніколи раніше не був сам вночі. Він боявся усього світу. То був такий великий світ, у якому він здавався зовсім крихітним. Навіть холодний вологий вітер, що з’явився із сходу й дув просто йому в лице, здавалося, штовхав його назад.

Мама помирає! Волтер стримав сльози й поглянув у бік дому. Він ішов далі й далі, хоробро долаючи свій страх. Світив місяць, проте місячне сяйво освітлює все довкола, але все було таким незнайомим. Колись, коли він ішов з татком, йому здавалося, що немає нічого красивішого за дорогу в сяйві місячного світла, на яку падають тіні дерев. Але тепер ці тіні були такими чорними й різкими, наче готувалися злетіти над ним. Поля зусібіч були чужими. Дерева уже не здавалися такими приязними. Так, наче пильнували за ним… щільно оточуючи його спереду й ззаду. Двоє очиць блиснули на нього з канави, і чорний кіт неймовірних розмірів перебіг дорогу. То був кіт? Чи…? Ніч була холодна, Волтер тремтів від холоду в благенькій сорочечці, але байдуже до того холоду, якби ж то він не боявся усього навколо… тіней і таємничих звуків, безіменних речей, які можуть підкрастися лісовими доріжками, які він проминав. Він уявляв собі, що сталося б, якби він не боявся нічого… як Джем.

– Я… я просто уявлятиму, що не боюся, – вголос промовив він… і затремтів від жаху: він втратив голос у цю ніч.

Але він продовжував іти… потрібно йти, коли помирає мама. Він було впав і здер шкіру на коліні через камінь. Він якось почув, як за ним назирці котилася бричка, тож заховався за деревом, поки вона не проїхала повз, наляканий, що це лікар Паркер виявив пропажу і їде за ним. Якось він зупинився, нажаханий чимось чорним і пухнастим обабіч дороги. Він не міг пройти повз… просто не міг… але пройшов. То був великий чорний пес… Чи був то таки пес?.. але він пройшов повз. Він не наважувався бігти, щоб пес не погнався за ним. Він кинув відчайдушний погляд через плече… істота встала й побігла в протилежний бік. Волтер торкнувся маленькою засмаглою ручкою обличчя й зрозумів, що воно вкрите потом.

Зірка в небі впала перед ним, розсипаючи вогняні іскорки. Волтер пригадав, що чув якось, як стара тітка Кітті казала, що коли зірка падає, хтось помирає. То була мама? Ще не так давно йому здавалося, що він не ступить навіть кроку, але після цієї думки продовжив рух. Тепер він змерз настільки, що майже перестав боятися. Невже він ніколи не потрапить додому? Здавалося, пройшло багато годин, відколи він покинув Лоубрідж.

Пройшло три години. Він вискочив з будинку Паркерів об одинадцятій, а тепер була друга ночі. Коли Волтер опинився на дорозі, що котилася до Глена, полегшено зітхнув. Але коли він зайшов до села, будинки здавалися віддаленими й чужими. Вони забули про нього. Корова раптом заревла на нього з-за тину, і Волтер згадав, що пан Джо Різ тримав у себе дикого бика. У паніці він поспішив уперед по схилу до воріт Інглсайду. Він був вдома… ох, він був удома!

А тоді він зупинився, тремтячи, піддаючись страшному відчуттю спустошення. Він так чекав, що побачить теплі дружні вогні дому. А в Інглсайді не світилося жодне вікно!

Насправді світло горіло, якби він міг помітити його в задній спальній кімнаті, де няня спала біля колиски з дитиною, що стояла біля її ліжка. Але з усіх боків Інглсайд був неосвітленим, наче покинутий будинок, і це остаточно зламало дух Волтера. Він ніколи не бачив, ніколи не уявляв собі, що Інглсайд такий темний вночі.

Це означало, що його мама померла!

Волтер спотикався, біжучи дорогою крізь похмурі темні тіні будинку, що падали на газон, до вхідних дверей. Вони були зачинені. Він слабенько постукав… він не міг дотягнутися до колечка на дверях… але ніхто не відповів, так він і думав. Він прислухався… у будинку не було жодних ознак життя. Він знав, мама померла, і усі пішли геть.

Тепер він надто змерз і змучився, щоб плакати. Проте він поплентався до сараю і по драбині виліз на сіновал. Він уже не боявся, він просто хотів сховатися кудись від вітру й полежати до ранку. Можливо, хтось повернеться після того, як вони поховають маму.

Гладеньке маленьке тигрове кошеня, подароване кимось лікарю, замуркотало біля нього й приємно пахло конюшиною й сіном. Волтер з радістю пригорнув його… кошеня було тепле й живе. Але воно почуло, як під підлогою шкребеться маленька мишка, і не залишилося з ним. Місяць дивився на нього крізь вікно, затягнутого павутинням, але той далекий, холодний і зовсім не співчутливий місяць був аж ніяк не затишний. Світло, що горіло в будинку вдалечині міста Глен, здавалося більш приязним. Поки горіло це світло, він тримався.

Він не міг заснути. Його коліно боліло все сильніше, йому було холодно… і ще таке смішне відчуття в животі. Можливо, він також помирав. Сподівався, що помирає, оскільки кожен колись вмирає і йде. Ночі колись закінчуються? Інші ночі завжди закінчувалися, але ця, схоже, не мала ні кінця ні краю. Він до того ж пам’ятав страшну історію, яку почув від капітана Джека Флегга у Гарбоу Маус. Він якось сказав, що коли зовсім збожеволіє, не дозволить сонцю зранку зійти на небо. А якщо капітан Джек таки збожеволів?

А тоді світло в Глені згасло… він не зміг стриматися. Але коли тихий плач з відчаю скотився з його вуст, він зрозумів, що настав ранок.