Енн з Лопотливих Тополь

– Мене б не здивувала жодна історія з Принглами, – із серцем відповіла Енн.

Панна Валентайн співчутливо потисла їй руку.

– Мені вас шкода… щиро жаль. Вони просто жахливо з вами поводяться. Проте в Саммерсайді не одні Прингли.

– Інколи мені здається навпаки, – сумно посміхнулася Енн.

– Помиляєтеся. Чимало саммерсайдців хотіли побачити, як ви берете гору над Принглами. Ви тільки не здавайтеся, що б вони там не робили. Це в них просто дідько засівся. Та вони стоять горою один за одного, а панна Сара вже бачила того свого кузена директором школи.

– Тут лежить зі сім’єю Натан Прингл. Натан був завжди переконаний, що дружина намагається його втруїти, та йому, видно, було однаково. За його словами, це додавало життю гостроти. Якось він наче запідозрив був, що вона домішала у вівсянку миш’як. Він вийшов і згодував ту кашу свині. За три тижні свиня відкинула ратиці. Та Натан заявив, що то, мабуть, тільки нещасливий збіг, і що б там не було, він не впевнений, чи то та сама свиня. Зрештою дружина померла раніше за нього, а він сказав, що вона завжди була йому зразковою жінкою, окрім хіба що того єдиного випадку. Як на мене, вважати підозри марними було б виявом милосердя.

«Священній пам’яті панни Кінсі присвячується», – здивовано прочитала Енн.

– Що за дивна епітафія! Хіба вона не мала прізвища?

– Якби й так, то воно було нікому не відоме. Приїхала з Нової Шкотії^[8] й сорок років пропрацювала в Джеймса Прингла Вона назвалася панна Кінсі, і так тут її всі й кликали. Вона зненацька померла, а тоді з’ясувалося, що ніхто не знав, як її звати, а в неї не було тут жодної рідні. Тож їй поставили цей гробівець… сім’я Джорджа Прингла влаштувала їй гідний похорон й заплатила за пам’ятник. Вона була вірною, роботящою, та якби з нею зустрітися, то можна було б подумати, що вона так і вродилася панною Кінсі. Тут лежать Морлі. Я була на їхньому золотому весіллі. Яку метушню влаштували: уявіть, подарунки, промови й квіти, дітей, що з’їхалися до батьківського дому, і старих, які посміхаються й кивають гостям, і просто ненавидять одне одного настільки, наскільки вони здатні.

– Ненавидять?

– Люто ненавидять, сонечко. То був «секрет Полішинеля». Вони роками не терпіли одне одного… власне, майже все своє спільне життя. Вони сварилися, вертаючись із церкви після вінчання. Я часто задумуюся, як тут їм вдається так мирно лежати пообіч.

Енн уже вкотре здригнулася. Сидіти за одним столом… лежати в одному ліжку… іти до церкви хрестити дітей… й увесь час ненавидіти одне одного, – та це ж просто жахливо! Але спершу вони б мали кохати одне одного. Невже можливо, що й вони з Гілбертом отак колись… нісенітниці! Прингли починали брати її за живе.

– А тут лежить красень Джон Мак-Табб. Завжди підозрювали, начебто Аннета Кеннеді втопилася саме через нього. Усі Мак-Табби – хоч з лиця воду пий, проте їм не можна було вірити на слово. А тут колись стояв пам’ятник дядьку Джона, Семюелу. Він, подейкували, п’ятдесят років тому загинув у морі. Коли він вернувся живісінький-здоровий, родичі знесли ту плиту. Чоловік, у якого вони придбали могильний камінь, відмовився його забрати, тому дружина дядька Семюела взяла його замість стільниці. Хто таке бачив – мармурова плита на кухні! Вона запевняла, що той старий надгробок просто ідеальний, щоб замішувати тісто. Малі Мак-Табби вічно приносили до школи пиріжки, на яких красувалися опуклі цифри й літери… уривки епітафії. Вони їх щедро роздавали, проте я ніколи не могла себе пересилити, щоб якогось із них скуштувати. У мене свої дивацтва. Тут спочиває пан Гарлі Прингл. Якось йому довелося спустити Пітера Мак-Табба, вирядженого в чепчик, у тачці по Мейн-стріт, коли той програв парі. Усі самерсайдці висипали на вулицю подивитися… усі, крім Принглів, звісно. Ті ледь крізь землю не провалилися від сорому. А тут – Міллі Прингл. Я захоплювалася Міллі, хоч вона й із Принглів. Яка вона була красуня, а жвава, як фея. Часом мені здається, що в такі вечори, як ото сьогодні, вона, без сумніву, вислизає зі свого гробівця й танцює, як робила за життя. Та, як на мене, ревній християнці слід гнати від себе подібні думки. Це могила Герба Прингла. Він не належав до тих понурих Принглів. Постійно всіх смішив. Якось він розреготався просто на відправі… коли з квітів на капелюшку Мети Прингл випала миша, коли та молилася. Мені тоді було не до сміху. Звідки я знала, куди поділася та миша. Я міцно обгорнула щиколотки спідницями й так їх тримала, доки не скінчилася відправа, та проповідь мені була зіпсована. Герб сидів позаду й просто рикнув мені у вухо. Тим, хто миші не завважив, здалося, наче б він з’їхав із глузду. Я думала, його сміх ніколи не стихне. Був би він живий, він би за вас заступився, ніяка тітка Сара його б не злякала. А це, звичайно, пам’ятник капітану Абрагамові Принглу.

Пам’ятник височів над цілим кладовищем. На квадратному постаменті, сформованому з чотирьох похилих кам’яних платформ, здіймалася чимала мармурова колона, увінчана неоковирно оздобленою урною, під якою трубив у ріг пухкенький херувимчик.

– Як потворно! – щиро озвалася Енн.

– Невже? – схоже, її зауваження радше шокувало панну Валентайн. – Коли його звели тут, він уважався неймовірно гарним. А це має бути Гавриїл зі сурмою. Як на мене, він робить кладовище набагато елегантнішим. Постамент вийшов дорогим. Капітан Абрагам був дуже гідним старим. Як прикро, що його вже немає на світі. Був би він живий, вони б так вас не цькували. Не дивно, що Сара й Еллен настільки пишаються батьком, хоча, як на мене, вони трохи переборщують.

Біля цвинтарної брами Енн обернулася й озирнулася назад. Спокійна химерна тиша огорнула завмерлу землю, над якою не чувся подих вітру. Місячні промені довгими пальцями саме пронизували смереки, що западали в темряву, торкаючись то тут, то там гробівців, і вирисовуючи поміж ними химерні тіні. І все ж цвинтар не був сумною місциною.

Дійсно, після оповідок панни Валентайн, видавалося, що люди, поховані тут, – живі.

– Я чула, ви письменниця, – тривожно сказала панна Валентайн, коли вони спускалися стежкою. – Ви ж не напишете все те, про що я вам розказала?

– Не напишу, можете не хвилюватися, – запевнила її Енн.

– Думаєте, дійсно негарно… небезпечно… згадувати покійників злим словом? – із ноткою тривоги прошепотіла панна Валентайн.

– Як на мене, не зовсім те чи інше, – відповіла Енн. – Тільки… трохи несправедливо… як бити когось, хто не може дати відсічі. Але ж ви ні про кого нічого такого жахливого не розказали, панно Картлоу.

– Я ж розповіла, як Натан Прингл підозрював свою жінку.

– Проте ви залишили їй шанс на виправдання, – і панна Валентайн пішла додому з легким серцем.

VI

«Цього вечора я зробила виправу до цвинтаря, – написала Енн у листі до Гілберта, повернувшись додому. – Який гарний вираз, ‘‘зробити виправу’’, я використовую його за кожної нагоди. Дивно стверджувати, що мені сподобалася та прогулянка, але так воно і є. Панна Картлоу розповіла такі кумедні історії. Гілберте, комедія й трагедія настільки переплелися в людському житті. Єдине, що ніяк не йде мені з думок – історія тих двох, які разом прожили 50 років і весь час ненавиділи одне одного. Я не вірю, що так було насправді. Десь написано, що ‘‘ненависть – всього лиш любов, що помилилася шляхом’’. Я просто переконана, що за їхньою ненавистю ховалося справжнє кохання… точнісінько як тоді, коли мені всі ті роки здавалося, наче я тебе не терплю, а я дійсно кохала тебе… і, думаю, смерть відкрила їм очі на цю любов. Я щаслива, що усвідомила свою любов ще за життя. А ще я усвідомила, що й серед Принглів є кілька добрих людей – тих, що спочили в Бозі.

Минулого вечора, коли я серед ночі спустилася напитися води, то застала в коморі тітоньку Кейт за процедурами з маслянкою. Вона попросила не прохопитися перед тітонькою Чатті… та назве все витребеньками. Я пообіцяла мовчати.

Елізабет і далі приходить по молоко, хоча ‘‘Прислуга’’ давно вже забула про свій бронхіт. Дивно, що вони дозволяють їй приходити, адже пані Кемпбел принглівського роду. Минулого суботнього вечора Елізабет… здається, вона тоді була Бет… побігла, співаючи, від мене, а я виразно чула, як при вході ‘‘Прислуга’’ їй каже: ‘‘Ось-ось настане неділя, нема чого тобі виспівувати’’. Я певна: якби на те її воля, то малій заборонили б співати і в будь-який інший день.

Того вечора Елізабет мала нову сукенку винного кольору… вбирають вони її гарно… вона задумано мовила: ‘‘Я вирішила, що як одягну цю сукенку, то буду виглядати трішки красивою, і пошкодувала, що мене не бачить тато’’. Звичайно, коли настане Завтра, він точно мене побачить… але мені часом здається, що Завтра приходить ой як повільно. Шкода, що ми не можемо трішечки пришвидшити час, панно Ширлі.

А тепер, найдорожчий, я мушу розібратися з кількома задачками з геометрії. Задачі заступили те, що Ребекка називає моїми ‘‘літературними пробами’’. Страхіття, яке тепер терзає мене днями, – непосильна задача, що зненацька виринає на уроці. А що б тоді заявили Прингли… що б вони тоді заявили!

Тим часом, оскільки ти любиш мене та котяче царство, молися за нашого бідолашного, убитого горем зневаженого кота. Нещодавно Ребецці Дью в коморі попід ногою пробігла миша, і відтоді вона пашить обуренням: ‘‘Той Котисько тільки їсть, спить, нічого не робить і дозволяє мишам шастати по всіх усюдах! Це вже остання крапля’’. Тож вона турить його туди-сюди, зганяє з улюбленої подушки, а ще… Я знаю напевне, бо застала її на гарячому… вона не надто церемониться, коли лагідно допомагає ногою вийти на двір».

VII

Якогось вечора в п’ятницю під кінець м’якого сонячного грудневого дня Енн вибралася до Лоувейла на вечерю. У Лоувейлі жив Вілфред Брюс, він мешкав там зі своїм дядьком і перед тим сором’язливо запросив Енн до себе після уроків узяти участь у парафіяльній вечері й провести вечір з його родиною. Енн погодилася, сподіваючись, що зможе переконати дядька Вілфреда дозволити племіннику й далі відвідувати Саммерсайдську школу. Вілфред переживав, що йому не вийде повернутися до школи після Нового року. Він був розумний, працьовитий хлопець, й Енн відчувала до нього особливу прихильність.

Не можна стверджувати, що вона була в особливому захваті від свого візиту, її тішила хіба що радість, яку Вілфред мав з її гостин. Його дядько з тіткою були чудернацькою парочкою, що не надто церемонилися з іншими. Суботній ранок виявився вітряним і похмурим, снігом сипало як з мішка, і спершу Енн міркувала, як їй провести день. Після пізньої учорашньої вечері її долали втома й сон, Вілфред мав допомагати з прибиранням, а ніде під рукою не виявилося книжки. Тоді вона подумала про стару розбиту моряцьку скриню, яку вона напередодні бачила в кутку вітальні нагорі, і пригадала прохання пані Стентон. Пані Стентон писала історію округу й поцікавилася в Енн, чи та знає, або може розшукати будь-які старі щоденники чи документи, які б їй згодилися.

– Звісно, море корисного матеріалу лежить у Принглів, – сказала вона Енн. – Але я не можу в них його просити. Знаєте, Прингли й Стентони ніколи не товаришували.

– На жаль, і я не можу їх просити, – відповіла Енн.

– А я від вас цього не вимагаю. Я тільки хочу, щоб ви дивилися в чотири ока, коли будете гостювати в саммерсайдців, а якщо знайдете чи почуєте про будь-які старі записники, карти чи щось на кшталт цього, постарайтеся їх мені дістати. Ви й не уявляєте, які цікаві записи трапляються мені в старих щоденниках… маленькі пазли справжнього життя, що змушують першопрохідців цих земель ожити. Я хочу дістати спогади, а ще метрики й родоводи для своєї праці.

Енн поцікавилася в пані Брайс, чи в них, бува, немає якихось старих записів. Пані Брайс похитала головою.

– Ні, наскільки я знаю. Хвилинку… нагорі стоїть стара скриня дядька Енді, – пожвавішала вона. – У ній могло б щось знайтися. Він колись плавав зі старим капітаном Принглом. Я зараз вийду спитаю Данкана, чи можна вам в ній понишпорити.

Данкан передав, що Енн може нишпорити всюди, де їй заманеться, і якщо вона «вискіпає якісь ДУКУМЕНТИ», то може забрати їх собі. Він так чи інак планував спалити корабельні записи, а в скриню поскладати реманент. Тож Енн скористалася дозволом, але тільки того й знайшла, що старий пожовклий щоденник, або судновий журнал, який Енді Брюс, схоже вів усі роки своєї служби. Енн скрасила понурий ранок тим, що захоплено читала його журнал. Енді знався на моряцькому ремеслі й не один раз виходив у море з капітаном Абрагамом Принглом, на котрого він, вочевидь, молився. Щоденник ряснів одами, написаними з помилками, капітановій відвазі й винахідливості, особливо під час однієї безрозсудної затії обігнути Мис Горн.^[9] Проте, схоже, його захоплення не поширювалося на Абрагамового брата, Майрома Прингла, що теж ходив під вітрилами, щоправда, він був капітаном іншого судна.

«Сьогодні був у Майрома Прингла. Дружина його збісила, а він встав і вилив їй в обличчя склянку води».

«Майром повернувся. Його корабель згорів, і вони сіли на шлюпки. Ледь не вмерли з голоду. Зрештою, С’ЇЛИ Джонаса Селькірка, який застрелився. Жили з нього, поки їх не підібрала ‘‘Мері Дж.’’ Майром це сам мені РОСПОВІВ. Мабуть, думав, що жарт вдалий».

Енн здригнулася, прочитавши цей останній запис, що був тим більш відразливий, що безпристрасніше його констатував автор. Тоді Енн віддалася на волю мріям. У щоденнику не було нічого, чим пані Стентон змогла б хоч якось скористатися, однак хіба він не зацікавить панну Сару й панну Еллен, адже тут стільки написано про їхнього улюбленого старого батька? А що, якби їй надіслати його? Данкан Брайс сказав, що Енн може розпоряджатися щоденником на свій розсуд.

Ні, вона не надішле. Чого б вона мала старатися догодити сестрам Прингл чи роздувати їхню сміховинну пиху, яка й вже й так забагато роздута? Вони спочатку заповзялися вижити Енн зі школи, і їм це вдавалося. Вони зі своїм кланом завдали їй поразки.

Того вечора Вілфред відвіз її додому до Лопотливих Тополей, і обидвоє почувалися задоволені. Енн вдалося вмовити Данкана Брюса, щоб Вілфред завершив навчання в Саммерсайдській школі.

– Тоді за рік я справлюся з Королівським педагогічним коледжем, а тоді навчатиму сам. Як я колись зможу вам віддячити, панно Ширлі? Дядько нікого б не послухався, проте ви йому подобаєтеся. Він зізнався мені в повітці: «Рудоволосі жінки могли завжди крутити мною, як заманеться». Та, як на мене, ваші кучері тут ні до чого, панно Ширлі, хоч вони й розкішні. Справа у ВАС».

О другій ночі Енн прокинулася й вирішила, що надішле в Кленовий Пагорб щоденник Енді Брюса. Зрештою старі леді трішечки їй сподобалися. А як мало було в їхньому житті речей, які на дрібку скрасили б те життя… хіба тільки гордість за свого батька. О третій Енн вкотре прокинулася й вирішила, що не надсилатиме. Дійсно, чого б це їй старатися для панни Сари, що при ній удавала глуху! О четвертій її вчергове взяли сумніви. Урешті-решт Енн твердо наважилася відіслати щоденник. Вона не буде дріб’язковою. Енн смертельно боялася видатися дріб’язковою… як Паї.

Вирішивши таким чином свою проблему, Енн заплющила очі, щоб нарешті міцно заснути, міркуючи про те, як чудово прокинутися посеред ночі й слухати першу завірюху, що розгулялася навколо вежі, а тоді вмоститися під ковдрою й знову поринути в сон.

Уранці в понеділок вона старанно загорнула щоденник і надіслала його панні Сарі разом із записочкою.

«ШАНОВНА панно ПРИНГЛ!

Можливо, Вас зацікавить цей старий щоденник. Пан Брюс віддав мені його для пані Стентон, яка пише історію нашого округу, але мені здається, що вона ним не скористається, тож я подумала, що Ви, можливо, захочете його собі повернути.

З повагою,

ЕНН ШИРЛІ».

– Жах, яка офіційна записка, – подумала Енн, – але я не можу писати їм інакше. І мене б нітрохи не здивувало, якби вони хутенько повернули щоденник у Лопотливі Тополі.

У прекрасних блакитних сутінках того раннього зимового вечора Ребекка Дью зазнала найбільшого за все своє життя збентеження. Екіпаж з Кленового Пагорба прокотився провулком Примар, проїхав по пухнастому сніжку, а тоді став перед парадним входом. З нього вийшла панна Еллен, а за нею… на превелике здивування всіх… панна Сара власною персоною, що років із десять не виїжджала за межі Кленового Пагорба.

– Вони прямують до парадних дверей, – аж рота роззявила Ребекка Дью, охоплена панікою.

– Куди б іще прямував Прингл? – зауважила тітка Кейт.

– Звичайно… звичайно… проте двері заклинило, – з трагічною ноткою відказала Ребекка. – Вони справді не відчиняються… ви ж знаєте. Востаннє ми відчиняли їх минулої весни, коли влаштували генеральне прибирання. Це вже остання крапля.

Парадні двері дійсно не піддавалися… проте Ребекка Дью розпачливим ривком їх розчахнула і провела відвідувачок з Кленового Маєтка до вітальні. «Дяка Богові, ми нині розпалили камін, – подумала вона. – Я тільки сподіваюся, що на дивані не залишилася шерсть Того Котиська. Якщо на сукні Сари Прингл опиниться котячий ворс з нашої вітальні…»

Уявити собі наслідки того Ребекка Дью просто не зважилася. Вона піднялася у вежу й закликала Енн до вітальні, після того, як панна Сара поцікавилася, чи панна Ширлі вдома, а тоді вирушила на кухню, просто згоряючи від цікавості, що заради всього святого змушує старих панн зустрітися з панною Ширлі.

– Якщо запахло ще якимись цькуваннями, – зловісно мовила Ребекка Дью.

Сама Енн з відчутним неспокоєм спустилася до вітальні. Невже вони прийшли, щоб із колючою насмішкою повернути їй щоденник?

Коли Енн увійшла, її зустріла низенька, зморщена й сувора панна Сара, що заявила без усяких передмов:

– Ми прийшли з капітуляцією, – гірко сказала вона. – Що ще нам залишається… звісно, ви знали все, коли знайшли той скандальний запис про бідолашного дядька Майрома. Це вигадки… це не може бути правдою. Дядько Майром просто підіймав Енді Брюса на глузи. Енді так легко брав усе за чисту монету. Та кожен, хто не належить до нашої родини, залюбки повірить у його слова. Ви знали, що ми б перетворилися б на посміховисько… й гірше. Яка ви розумна. Ми це визнаємо. Джен вибачиться й надалі буде поводитися чемно. Я, Сара Прингл, даю вам своє слово. Будь ласка, пообіцяйте, що не розкажете пані Стентон… нікому не розкажете… ми зробимо все, про що ви попросите… все.

Панна Сара зім’яла свою тонку мереживну хустинку у своїх тендітних руках, на яких проступали блакитні вени.

Вона буквально тремтіла.

Енн витріщилася на неї із жахом… і здивуванням. Нещасні старенькі! Вони, було, вирішили собі, що їх шантажують!

– Що за прикре непорозуміння! – вигукнула вона, вклавши тремтячі долоньки панни Сари у свої. – Я… Мені навіть не снилося, що ви подумаєте, ніби я намагаюся… я прислала вам той щоденник, бо вирішила, що ви б хотіли одержати всі ті цікаві деталі про свого славнозвісного батька. Я й не думала нікому показувати чи розказувати про той інший невеличкий запис. Я вирішила, що він не має ні найменшого значення. І завжди так уважатиму.

На хвилю запала мовчанка. Тоді панна Сара обережно вивільнила свої долоні, приклала хусточку до очей і сіла на диван, а її витончене зморшкувате обличчя вкрилося легким рум’янцем.

– Ми… ми помилилися, дорогенька. і ми… ми ставилися до вас просто огидно. Ви нас вибачите?

За пів години… пів години, протягом якої Ребекка Дью ледь не вмерла, сестри Прингл пішли. Ті пів години точилася дружня розмова навколо недражливих записів у щоденнику Енді. Біля парадного входу панна Сара… що не мала ні найменших проблем зі слухом під час розмови… на хвильку відвернулася й витягла зі свого ридикюля клаптик паперу, помережаний гострим витонченим почерком.

– Я тоді майже забула… ми якось обіцяли пані Мак-Лін рецепт фунтового кексу. Можете їй передати його? І сказати, що дуже важливо, аби тісто впріло… просто обов’язково. Еллен, твій чепчик з одного боку нерівно сидить. Краще поправ його, поки ми не вийшли. Ми… ми трохи перехвилювалися, поки збиралися.

Енн розповіла вдовам і Ребецці Дью, що віддала старий бортовий журнал Енді Брюса паннам з Кленового Пагорба, а вони прийшли подякувати. Таке пояснення мало вгамувати їх цікавість, хоча в Ребекки Дью постійно було таке відчуття, наче за тим візитом крилося щось більше… набагато більше. Удячність за старий вицвілий щоденник, на якому виднілися залишки тютюну, нізащо не привела б саму панну Сару Прингл під парадні двері Лопотливих Тополь. Тут крилося щось серйозніше… набагато серйозніше!

– Після цього візиту я неодмінно відчинятиму ті двері раз на день! – поклялася Ребекка. – Просто щоб час від часу практикувати. Я там ледь не простяглася, коли вони таки піддалися. Ну, що б там не було, тепер у нас є рецепт фунтового кексу. Тридцять шість яєць! Якби ви позбулися Того Котиська й дозволили мені завести курей, ми б змогли раз на рік дозволити собі принглівський кекс.

Виголосивши це, Ребекка Дью помарширувала на кухню й поквиталася з долею тим, що налила Тому Котиську молока, знаючи, що йому хотілося печінки.

Війні Принглів і Ширлі настав край. Тільки Прингли знали справжню причину, проте саммерсайдці зрозуміли, що панна Ширлі сама-одна якимось дивним чином приборкала цілісінький клан, що відтоді злагіднів, мов ягня. Наступного дня Джен знову з’явилася на уроках і на очах усіх учнів сумирно вибачилася перед Енн. Відтоді вона стала зразковою ученицею, а кожен юний Прингл наслідував її приклад. Що ж до старших Принглів, то їх ворожість зійшла, як уранішня роса. Скарг на дисципліну чи непосильне домашнє завдання як і не бувало. Більше ніяких майстерних тонких шпильок від Принглів. Вони буквально змагалися, хто буде з Енн люб’язнішим. Без Енн не відбувалося жодних танців чи походів на ковзанку. Бо, хоч той згубний щоденник потрапив у полум’я, куди його власноруч кинула панна Сара, прочитаного не зітреш, а в панни Ширлі було що розказати, якби їй раптом схотілося. Ніколи б не завадило, щоб та пані Стентон пронюхала, що капітан Майром Прингл був канібалом!