Веселкова Долина

V. Пришестя Мері Венс

– Сьогодні один із тих днів, коли відчуваєш, що щось має статися, – сказала Фейт, готова одразу ж відповісти на поклик кришталево чистого повітря й блакитних пагорбів.

Від захвату вона обхопила себе руками й узялася танцювати на старому надгробку Єзекії Поллока, нажахавши цим двох старих леді, які саме проїжджали повз, коли Фейт стрибала навколо надгробка на одній нозі, метеляючи іншою в повітрі й розмахуючи руками.

– І це, – простогнала одна стара леді, – донька нашого пастора!

– А чого ще можна було очікувати в сім’ї вдівця? – простогнала їй у відповідь інша стара леді, а тоді вони двоє скрушно похитали головами.

То був суботній ранок, і Мередіти вийшли на прогулянку в намоклий від роси світ із радісним усвідомленням того, що сьогодні в них вихідний. Їм завжди нічого було робити у вихідні. Навіть Нан та Ді Блайти суботніми ранками мали деякі хатні справи, а доньки пастора були вільні блукати, де їм заманеться, від рум’яного світанку аж до росяного вечора, якщо це їх тішило. І це таки ТІШИЛО Фейт, та Уна відчувала потайне, гірке приниження від того, що їх ніколи нічого не вчили. Її однокласниці вміли готувати, шити та в’язати, і тільки вона була в хатніх справах маленькою невігласкою.

Джеррі запропонував оглянути поближні землі, тож вони вирушили в путь крізь ялиновий гай, підібравши дорогою Карла, який саме стояв навколішки в мокрій траві й спостерігав за своїми улюбленими мурахами. Проминувши гай, вони вийшли на пасовище пана Тейлора, всипане блідими, наче привиди, кульбабами. У віддаленому куті пасовища притулилася стара розвалена стодола, де пан Тейлор іноді зберігав надлишки сіна, та, окрім того, ні для чого іншого її вже не можна було використати. Туди-то й рушили юні Мередіти й блукали кілька хвилин долішнім поверхом стодоли.

– Що це було? – раптово прошепотіла Уна.

Усі стали прислухатися. З копиці сіна нагорі долинав ледь чутний, але виразний шелест. Юні Мередіти перезирнулися.

– Там щось є, – видихнула Фейт.

– Я полізу туди й подивлюся, що це, – рішуче мовив Джеррі.

– О, не треба, – почала благати Уна, хапаючи його за руку.

– Ні, я піду.

– Тоді ми всі підемо з тобою, – сказала Фейт.

Тож усі четверо полізли хиткою драбиною догори: Джеррі та Фейт – зовсім-таки безстрашно, Уна – збліднувши від переляку, а Карл – досить неуважно, розмірковуючи про те, чи вдасться йому знайти нагорі кажана. Він так хотів побачити кажана при денному світлі!

Піднявшись драбиною на копицю сіна, вони побачили те, що викликало той шелест, і від цього видовища їм аж мову відняло на кілька хвилин.

У маленькому гніздечку посеред сіна згорнулася дівчинка, яка виглядала так, наче щойно прокинулася. Побачивши їх, вона, тремтячи, досить непевно звелася на ноги, і в яскравому сонячному світлі, що линуло з обплетеного павутиною віконця позаду, вона змогла розгледіти її худеньке, спалене на сонці личко, бліде навіть попри засмагу. Волосся її було заплетене у дві грубі, схожі на мотузки, коси, а очі в неї були дуже дивні – «зовсім білі», як подумали пасторські діти, поки вона поглядала на них хоча й трохи зухвало, та все ж з якоюсь гіркотою. Вони справді були такі блідо-блакитні, що здавалися майже білими, особливо в порівнянні з тоненькою чорною смужкою довкола райдужки. Дівчинка була боса й з непокритою головою, а вдягнута була в стару, вицвілу й подерту клітчасту сукенку, надто тісну й закоротку для неї. Що ж до віку, то, дивлячись на її маленьке виснажене личко, важко було припустити, скільки їй років, але зріст виказував, що дівчинці близько дванадцяти.

– Хто ти? – спитав Джеррі.

Дівчинка озирнулася назад, ніби в пошуках шляху до втечі, а тоді, здавалося, поступилася, ледь помітно затремтівши з відчаю.

– Я Мері Венс, – відповіла вона.

– Звідки ти прийшла? – продовжив Джеррі.

Мері, замість того щоб відповісти, раптово сіла, чи то пак впала, на сіно й почала плакати. Фейт миттю кинулася до неї й обійняла її худенькі тремтячі плечі.

– Облиш її, – закомандувала вона до Джеррі, а тоді обійняла малу приблуду. – Не плач, люба. Просто скажи нам, що трапилося. МИ – твої друзі.

– Я так… так… зголодніла, – заголосила Мері. – Я… я їла востаннє в четвер уранці, а відтоді хіба що трохи води випила зі струмка поблизу.

Пасторські діти з жахом перезирнулися. Фейт зірвалася на ноги.

– Перші ніж скажеш ще хоч слово, ходімо з нами в пасторський дім, поїси чогось.

Мері здригнулася.

– О, ні… я не можу. Що скажуть ваші мама й тато? Вони ж відішлють мене назад!

– У нас немає мами, а татові байдуже, як і тітці Марті. Ходімо, кажу тобі, – нетерпляче тупнула ногою Фейт.

Чи ж ця чудернацька дівчинка хоче вмерти з голоду майже в них на порозі?

Мері скорилася. Вона була така слабка, що не могла навіть самотужки зійти вниз драбиною, та діти якось допомогли їй спуститись і повели її через поле на кухню пасторського дому. Тітка Марта, яка саме замішувала звичне суботнє вариво, не звернула на неї жодної уваги. Фейт й Уна забігли до комори й викрали звідти трохи їжі – холодну «одноманітність», хліб, масло, молоко й шматок сумнівного пирога.

Мері Венс накинулася на їжу пожадливо й неперебірливо, а пасторські діти тим часом стояли довкола неї й спостерігали. Джеррі помітив, що в неї були гарні вуста й дуже милі рівненькі білі зубки. А Фейт виявила, потай жахнувшись, що на Мері не вдягнуто більш нічого, окрім тієї подертої, вицвілої сукенки. Уна ж була сповнена щирого жалю до дівчинки, а Карл – подиву, і всі вони просто вмирали з цікавості до новоприбулої.

– А тепер ходімо на цвинтар, розповіси нам трохи про себе, – закомандувала Фейт, коли апетит Мері трохи вгамувався.

Тепер уже Мері охоче погодилася. Їжа повернула їй природну жвавість і розв’язала її балакучий язичок.

– Ви ж не скажете нічого своєму татові, якщо я вам розповім? – поставила умову Мері, коли її всадовили на надгробок пана Поллока.

Навпроти неї в гострому передчутті таємниць і пригод рядочком посідали пасторські діти. Щось таки ТРАПИЛОСЯ того дня, як вони й очікували.

– Ні, не скажемо.

– Обіцяєте?

– Обіцяємо.

– Ну, я втекла. Я жила з пані Вайлі з іншого боку гавані. Знаєте її?

– Ні.

– Ну, воно й на краще. Вона страшна жінка. Лишенько, як же ж я її ненавиджу! Вона загнала мене ледь не до смерті, а їсти вдосталь і близько не давала, та ще й била мене майже щодня. Ось, гляньте-но.

Мері засукала подерті рукави й показала дітям кістляві рученята й худі порепані долоньки, аж чорні від синців. Пасторські діти затремтіли з жаху. Фейт уся аж побагровіла від обурення, а очі Уни наповнилися слізьми.

– У середу ввечері вона лупцювала мене палицею, – байдуже пояснила Мері, – бо я дала корові хвицнути ногою й перекинути відро з молоком. А звідки ж я мала знати, що та бісова корова збирається хвицяти ногами?

По спинах її слухачів пробігла дрож – радше приємна, аніж навпаки. Вони ніколи б навіть не наважилися використовувати такі непевні слова, але можливість почути, як їх говорить хтось інший – та ще й дівчина, – виявилася досить захопливою. Ця Мері Венс однозначно була цікавою істотою.

– Я не звинувачую тебе за те, що ти втекла, – сказала Фейт.

– О, я не тікала через те, що вона мене лупцювала. То бувало кожного дня, то я вже збіса добре до цього звикла. Нє, я вже тиждень планувала дати драла звідти, бо дізналася, що пані Вайлі збирається здати свою ферму в оренду й переїхати до Лоубриджа, а мене віддати своїй кузині з Шарлоттауна. ТАКОГО я вже не збиралася терпіти! Вона навіть гірша за пані Вайлі. Пані Вайлі минулого літа позичала мені їй на місяць, то я б краще зі самим дияволом жила!

І вдруге по спинах дітей пробігла дрож. Та цього разу Уна виглядала зніяковіло.

– От я й вирішила покінчити з цим і втекти. Мала сімдесят центів, які мені ще навесні дала пані Кроуфорд за те, що я посадила їй картоплю. А пані Вайлі про це ні сном ні духом, бо вона якраз навідувала свою кузину, коли я її садила. Я собі думала, що втечу нишком до Глена, а тоді куплю квиток до Шарлоттауна й спробую знайти там якусь роботу. Я, знаєте, дуже енергійна – зовсім не ледача. То в четвер уранці я й втекла, поки пані Вайлі ще спала, і пішла до Глена – шість миль ішла пішки. А коли прийшла на станцію, то виявила, що згубила всі гроші. Поняття не маю, як і де. Ну, не було їх, та й усе. Я не знала, що мені було робити. Якби повернулася до Вайлі, вона б із мене сім шкур здерла. То я й сховалася в тій старій стодолі.

– І що ти тепер робитимеш? – запитав Джеррі.

– Не знаю. Певно, повернуся назад і вип’ю свою гірку чашу. Тепер, коли я наїлася, то, думаю, зможу це стерпіти.

Та за вдаваною хоробрістю в очах Мері ховався страх. Уна раптово перелізла з одного надгробка на інший, ближче до Мері, й обійняла її за плечі.

– Не повертайся туди. Залишайся з нами.

– О, пані Вайлі прийде по мене, – відказала Мері. – Певно, вона вже й на мій слід напала. Думаю, я можу побути з вами, поки вона мене не знайде, якщо ваш тато й тітка не проти. Ото ж я дурна була, коли вирішила, що зможу втекти. Вона б і з того світу мене дістала. Та мені в неї було так погано!

Голос Мері затремтів, та вона соромилася виявляти свою слабкість.

– Навіть собаці краще живеться, аніж мені було ці чотири роки, – зухвало пояснила вона.

– Ти жила з пані Вайлі чотири роки?

– Ага. Вона взяла мене з сиротинця в Гоуптауні, коли мені було вісім.

– Це ж звідти й пані Блайт! – вигукнула Фейт.

– Я провела в сиротинці два роки. Мене туди відправили, як мені було шість. Мамка моя повісилася, а тато собі горлянку перерізав.

– Який жах! А чому ж так?

– Пиячили, – лаконічно відповіла Мері.

– І в тебе немає ніяких родичів?

– Нє, нема жодного, про кого б я знала. Та колись, певно, були. Мене назвали на честь цілої купи родичів. Моє повне ім’я – Мері-Марта-Люсілла-Мур-Бол Венс. Хоч у когось тут є довше ім’я за моє? Мій дід був дуже багатий – закладаюся, що багатший за ВАШОГО. Але тато все пропив, та й мама допомогла. ВОНИ, до речі, теж мене били. Ой, та мене стільки лупцювали, що я вже й ніби полюбила це.

Мері похитала головою. Вона відчувала, що пасторським дітям її шкода, а їй не хотілося, щоб її жаліли. Вона хотіла, щоб їй заздрили. Дівчинка весело роззирнулася довкола. Тепер, більше не затьмарені голодом, її чудернацькі очі здавалися прекрасними. Вона ще покаже цим дітлахам свою справжню сутність!

– А ще я страшенно багато хворіла, – гордо заявила вона. – Не так багато дітей змогли б пройти через те ж, що і я. Я мала і скарлатину, і кір, і свинку, і бешиху, і коклюш, і навіть ПЕВМОНІЮ.

– А ти була колись смертельно хвора? – спитала Уна.

– Не знаю, – засумнівалася Мері.

– Звісно ж, ні, – глузливо відказав Джеррі. – Коли ти смертельно хворий, то вмираєш.

– О, ну, я точно ніколи не вмирала, – мовила Мері, – але якось мало не віддала кінці. Усі вже було подумали, що я вмерла, вже й збиралися на стіл класти, а я взяла й віджила.

– А як це – бути напівмертвим? – з цікавістю запитав Джеррі.

– Та ніяк. Я ще кілька днів опісля нічого про те не знала. То було тоді, коли я мала ПЕВМОНІЮ. Пані Вайлі не хотіла кликати лікаря – казала, що не буде так тратитися заради якоїсь прислужниці. Стара Крістіна МакАлістер тоді лікувала мене припарками й таки поставила мене на ноги. Та деколи я шкодую, що не померла тоді ще наполовину й не покінчила з цим усім. Мені б так було тільки краще.

– Хіба якби ти потрапила до раю, – досить непевно мовила Фейт.

– Ну, а куди ж іще можна потрапити? – спантеличено зажадала відповіді Мері.

– Ще можна до пекла, ти ж знаєш, – сказала Уна, стишуючи голос й обіймаючи Мері, щоб полегшити тягар такого припущення.

– Пекло? А що це таке?

– Це ж там живе диявол, – сказав Джеррі. – Ти мала чути про нього, бо ж згадувала його.

– О, так, але я не знала, що він живе в якомусь місці. Думала, він просто блукає собі довкола. Пан Вайлі іноді згадував про пекло, коли ще був живий. Він завжди когось туди посилав. Я собі думала, що то якась місцина в Нью-Брансвіку, звідки він родом.

– Пекло – жахливе місце, – сказала Фейт так драматично-вдоволено, як тільки можна розповідати про всілякі страхіття. – Лихі люди потрапляють туди після смерті й довіку горять у вогні.

– Хто тобі таке сказав? – недовірливо запитала Мері.

– Так написано в Біблії. І пан Ісаак Крозерс із Мейвотера говорив нам те саме в недільній школі. Він був старостою в церкві й усе про це знає. Але тобі нічого хвилюватися. Якщо будеш поводитися чемно, то підеш до раю, а як будеш погана, то, певно, таки до пекла.

– Нє, в пекло я не піду, – рішуче відказала Мері – Хай яка вже я погана, горіти у вогні я не хочу. Я ж знаю, як воно, – колись випадково взяла в руки розпечену кочергу. А що треба робити, щоб бути хорошою?

– Треба ходити до церкви та в недільну школу, читати Біблію й молитися щовечора, а ще робити пожертви на місіонерську діяльність, – пояснила Уна.

– Стільки всього! – вигукнула Мері. – Може, щось іще?

– Ще треба просити в Бога, щоб пробачив тобі гріхи.

– Але я н-ніколи їх не вчиняла, – сказала Мері. – Що взагалі таке той гріх?

– О, Мері, та ж їх усі чинять, тож і ти точно грішила. Чи ж ти ніколи не казала неправди?

– Купу разів, – відповіла Мері.

– А це страшний гріх, – урочисто мовила Уна.

– То ти хочеш сказати мені, – домагалася пояснень Мері, – що мене відправлять до пекла за те, що я час від часу брехала? Але ж я була ЗМУШЕНА. Пан Вайлі одного разу всі кістки б мені переламав, якби я йому не збрехала. Мене ці брехні знаєте, скільки разів рятували!

Уна зітхнула. Непросто було розібратися з такою кількістю складних питань. Вона здригнулася на думку про те, як воно – коли тебе жорстоко б’ють. Скоріш за все, вона б тоді теж збрехала. Вона стиснула маленьку мозолисту долоньку Мері.

– А це єдина сукня, яку ти маєш? – запитала Фейт, чия весела натура не бажала надовго зупинятися на неприємних темах.

– Та я просто надягнула її, бо вона вже зовсім ні до чого не годиться, – вигукнула Мері, зашарівшись. – Одяг мені купувала пані Вайлі, а я не хотіла бути їй щось винна. Я ж-бо чесна! Якщо я собі зібралася тікати, то не хотіла брати з собою нічогісінько з того, що належить ЇЙ і хоча б чогось вартує. Коли я виросту, то сама куплю собі блакитну атласну сукенку. Та й ваш одяг не такий уже й чудовий. Я думала, пасторські діти завжди гарно вбрані.

Очевидним було те, що Мері була дівчиною з характером і мала вразливі місця. Та був у ній якийсь дивний, дикий шарм, яким вона всіх полонила. Того дня її привели у Веселкову Долину й відрекомендували Блайтам як «подругу, що живе по той бік затоки й приїхала в гості». Блайти прийняли її без жодних запитань, може, тому, що вона на той момент мала цілком поважний вигляд. Після обіду, під час якого тітка Марта знай щось бурмотіла собі під ніс, а пан Мередіт перебував у напівпритомному стані, свою недільну проповідь, Фейт наполягла, щоб Мері надягнула одну з її суконь і ще дещо з її гардеробу. А з акуратно заплетеними косами Мері взагалі виглядала цілком прийнятно. Як товаришка по грі вона теж їм чудово підходила, адже знала кілька нових і захопливих ігор, а історіям її ніколи не бракувало перчинки. Насправді деякі її вислови навіть змушували Нан та Ді поглядати на неї скоса. Вони були не зовсім певні, що подумала б їхня мати про нову товаришку, та добре розуміли, якою була б думка Сьюзан. Та Мері ж була гостею в пасторському домі, тож не могла бути лихою.

Коли настав час лягати спати, діти зіткнулися з однією проблемою: де ж мала спати Мері?

– Ти ж знаєш, ми не можемо постелити їй у кімнаті для гостей, – збентежено сказала Фейт Уні.

– У мене у волоссі нічого немає! – ображено вигукнула Мері.

– О, та я не ЦЕ мала на увазі, – запротестувала Фейт. – У кімнаті для гостей страшенний розгардіяш. Миші прогризли велетенську дірку в перині й улаштували собі там нору. Ми про це й не знали, аж доки тітка Марта минулого тижня не вклала преподобного пана Фішера з Шарлоттауна спати в тій кімнаті. ВІН же скоро про все дізнався! А тоді татові довелося покласти його у своє ліжко й піти спати на дивані в бібліотеці. Тітка Марта поки ще не мала часу привести до ладу те ліжко, тож там не можна спати НІКОМУ, незалежно від того, наскільки чисте у вас волосся. А наша кімната така маленька, та й ліжко невеличке, тому разом спати не вийде.

– Я можу переночувати на копиці сіна в тій старій стодолі, якщо позичите мені якусь ковдру, – по-філософськи мовила Мері. – Минулої ночі було прохолодно, та я спала й на гірших ліжках.

– О, ні-ні, так не можна, – відказала Уна. – Фейт, у мене є план. Пам’ятаєш той старий тапчан на горищі, зі старим матрацом, який залишився ще від колишнього пастора? Давай візьмемо туди постіль із кімнати для гостей і вкладемо Мері там. Ти ж не проти спати на горищі, Мері? Воно якраз над нашою кімнатою.

– Мені будь-яке місце підійде. Ой, та я ніколи в житті не мала нормального місця для спання. У пані Вайлі я спала в комірці над кухнею. Влітку крізь діри в даху на мене падав дощ, а взимку – сніг. А за ліжко мені правила копиця сіна на підлозі. Тож мені вже все одно, де спати.

Горище пасторського дому було низьким, видовженим і затіненим, а в обгородженому куті на піддашші стояло ліжко, яке й застелили для Мері вишуканими підшитими простирадлами й вишитою ковдрою, котрі колись із такою гордістю вишивала Сесілія Мередіт спеціально для гостьової кімнати в новому домі й котрі пережили навіть досить сумнівне прання тітки Марти. Діти побажали одне одному доброї ночі, і пасторський дім оповила тиша. Уна саме засинала, коли почула звуки, що долинали з кімнати нагорі. Ті звуки змусили її раптово підвестись.

– Чуєш, Фейт? Мері плаче, – прошепотіла вона.

Та Фейт уже заснула, тож нічого не відповіла. Уна вислизнула з ліжка й прокралась у своїй білій нічній сорочці в передпокій, а звідти на горище. Скрипуча підлога виказувала її наближення, тож, коли вона дійшла до кутка, в якому спала Мері, її зустріла місячна тиша й лише маленький нерухомий горбик посередині ліжка.

– Мері, – прошепотіла Уна.

Відповіді не було.

Уна підкралася ближче до ліжка й потягнула за ковдру.

– Мері, я знаю, що ти плачеш. Я все чула. Тобі тут самотньо?

Мері раптово визирнула з-під ковдри, але нічого не відповіла.

– Можна я ляжу біля тебе? Мені холодно, – мовила Уна, тремтячи від холодного вітру, що вривався в маленьке відчинене віконце на горищі вривався вітер з північного узбережжя.

Мері посунулася, і Уна притулилася біля неї.

– ТЕПЕР тобі не буде самотньо! Нам не слід було першої ж ночі лишати тебе саму.

– Мені не було самотньо, – фиркнула Мері.

– Чому ж тоді ти плакала?

– О, я просто була сама та й почала собі думати про різне. А тоді я подумала про те, що доведеться повернутися до пані Вайлі… а вона мене лупцюватиме за те, що я втекла… і… і… і ще про те, що я піду до пекла за свої брехні. Мене це страшенно турбує!

– О, Мері! – згорьовано вигукнула бідолашна Уна. – Не думаю, що Бог відішле тебе до пекла за те, що ти обманювала, бо ж ти не знала, що це неправильно. Він просто НЕ ЗМОЖЕ так вчинити! Адже ж він добрий і милостивий. Та тепер, звісно, ти не повинна більше брехати, бо знаєш, що це погано.

– Якщо я не зможу брехати, що ж зі мною буде? – запитала Мері, схлипуючи. – ТИ цього не зрозумієш. Ти нічого про це не знаєш. У тебе є дім і люблячий батько – хоча й здається, що він присутній тут хіба що наполовину. Та в будь-якому разі він тебе не б’є, ти маєш вдосталь їжі – хоча та ваша тітка ЗОВСІМ не петрає в куховарінні. О, та сьогодні я вперше, відколи себе пам’ятаю, почуваюся ситою! Мене все життя лупцювали, за винятком тих двох років, що я провела в сиротинці. Там мене не били, і то було досить непогано, хоча директорка була страшенно злюча. Виглядала завжди так, ніби хоче мені голову відірвати. Та пані Вайлі – то чистий жах, і мені до смерті страшно, як подумаю, що треба до неї вертатися.

– Може, тобі не доведеться. Може, ми придумаємо, як тобі допомогти. Давай разом попросимо Бога, щоб тобі не треба було повертатися до пані Вайлі. Ти ж проказуєш перед сном молитву, Мері?

– О, так, я завжди проказую один старий віршик перед сном, – байдуже відповіла Мері. – Та просити про щось конкретне я собі ніколи й не думала. Ніхто в цілому світі ніколи про мене не дбав, тож, думаю, і Бог цим не переймався б. Це про ТЕБЕ він, певно, більше дбає, бо ж ти донька пастора.

– Мері, я певна, що Господь дбає точнісінько так само й про тебе, – мовила Уна. – Йому все одно, хто твої батьки. Просто попроси Його – і я попрошу з тобою.

– Добре, – погодилася Мері. – Якщо це нічим не зарадить, то шкоди, певно, теж не завдасть. Та якби ти знала пані Вайлі так само добре, як я, то не думала б, що Бог захотів би мати з нею справу. Ну, та в будь-якому разі я більше не буду через це плакати. Тут набагато краще, ніж минулої ночі в тій старій стодолі, яка аж кишіла мишами. Поглянь на маяк Чотирьох Вітрів! Хіба ж не красиво?

– Це єдине вікно, з якого його видно, – сказала Уна.  – Я люблю дивитися на нього.

– Справді? Я теж. Я дивилася на нього з горища в домі Вайлі, і то була моя єдина відрада. Коли мене все тіло боліло від побоїв, я собі виглядала на нього й забувала, де болить. Я думала про кораблі, що відпливають з гавані, й уявляла, буцім я теж пливу на одному з них кудись далеко-далеко – геть від усього. Зимовими вечорами, коли маяк не світився, мені ставало так самотньо! Скажи, Уно, чому ви всі такі добрі до мене, хоч я просто якась незнайомка?

– Бо такими слід бути. У Біблії сказано, що треба бути добрим до всіх.

– Справді? Ну, тоді, певно, більшість людей на те не зважають. Не пам’ятаю, щоб хтось колись був добрий до мене – скільки живу, такого не було. Скажи, Уно, а правда ж, тіні он там на стіні такі гарні? Вони схожі на зграю пташок, що ніби танцюють у небі. А ще знаєш, Уно, ви всі мені так сподобалися – і ви, і Джем із Волтером, і Ді, але та Нан мені зовсім не до душі. Вона така пихата!

– О, ні, Мері, вона зовсім не пихата, – завзято заперечила Уна. – Аніскілечки!

– Ні, я не вірю. Кожен, хто так задирає голову, як вона, – пихатий! Вона мені не подобається.

– А МИ всі її дуже любимо!

– О, гадаю, її ви любите більше, ніж мене? – із заздрістю мовила Мері. – Правда?

– Мері, та ж… її ми знаємо вже багато тижнів, а тебе лише кілька годин, – затинаючись, відказала Уна.

– То ви таки любите її більше, ніж мене? – розлютилася Мері. – Все ясно! То й любіть собі її на здоров’я! Та МЕНІ байдуже, Я можу обійтися й без вас.

З цими словами вона рвучко обернулася до стіни.

– Ох, Мері, – мовила Уна, ніжно обіймаючи ображену Мері за плечі, – не кажи такого. Ти мені дуже подобаєшся! А тепер мені так гірко від твоїх слів.

Мері нічого не відповіла. Уна схлипнула. Тієї ж миті Мері розвернулась і вхопила Уну у ведмежі обійми.

– Тихо, – закомандувала вона. – Не плач через те, що я сказала. Я була гірша від диявола, коли сказала це. Та з мене треба шкуру живцем зняти – ви ж-бо всі були такі добрі до мене! Мені слід було подумати, що вам всі мали б подобатися більше, ніж я. Я ж заслуговую всіх тих побоїв, які одержувала. А тепер заспокойся. Якщо ти далі плакатимеш, я піду прямо до гавані в цій нічній сорочці й утоплюся там!

Ця жахлива погроза змусила Уну стримати свій плач. Мері витерла їй сльози мереживною оборкою з подушки, а тоді, помирившись, вони пригорнулись одна до одної й дивилися, як танцюють тіні виноградних лоз на залитій місячним сяйвом стіні, аж поки не поснули.

А тим часом унизу преподобний Джон Мередіт ходив туди-сюди своєю бібліотекою з натхненним обличчям й очима, що світилися від захвату, обмірковуючи завтрашню проповідь, і не здогадувався, що під його дахом зараз перебуває маленька самотня душа, що заблукала серед темряви й невігластва, нажахана й оточена зусібіч труднощами, надто складними, щоб подолати їх у нерівній боротьбі з великим байдужим світом.