Страта

– Несправжні, – сказала Ірена байдуже. – Модель.

– Але ж гарна модель, правда?

Вона швидко зиркнула на нього. Машина в горах… Руки, що легко лежать на кермі…

– Анджей? – запитала вона пошепки, сама собі не вірячи. – Анджей?!

Як усе до дідька на нього схоже… Довести її до божевілля – а потім з’явитися нізвідки, раптово – неймовірно!.. Позирнути з чужої личини…

– Анджею, я чекала чогось схожого… Але НАВІЩО?!

По щоках у неї вже кілька хвилин безупинно котилися сльози.

Семироль пригальмував. Машина сіпнулась і стала; Ірена переривчасто зітхнула під поглядом карих очей, які викликали заціпеніння.

– Анджею… Ти з глузду з’їхав?! Тюрма… Ти знаєш?! Як це… експертиза… що вони зі мною… адже все, як насправді. Занадто схоже… на дійсність. Суд… Як ти міг додуматися?! Маніячка… чому маніячка? Ти божевільний!.. Ти – сволота!.. Якщо мститися… за що?! У нас… усе тоді відбувалося правдиво… але з тобою неможливо жити, ти божевільний… Анджею!! Але було ж і хороше… стільки хорошого було, за що ж ти так… чому?… обіцяв, що пам’ятатимеш… краще б забув… Гад! Ненавиджу!..

Семироль дивився на неї, і погляд його мінився. Все ширше розплющувалися очі, з пильних ставали враженими; Ірені здавалося, що випещене обличчя адвоката ось-ось почне розлазитись, випускаючи з-під маски глузливу фізіономію її колишнього чоловіка.

– Анджею… Ця скотина Петер обіцяв мені… ПІВГОДИНИ!! Тільки півгодини і цілковиту безпеку… Ви з ним у змові? Чи ти його обдурив? Анджею… Годі. Ти вже… познущався з мене досхочу. Ти перейшов усі можливі межі… З мене досить твоєї живолупної моделі! Я хочу в наш нормальний світ!!

Вона захлиналася риданням. Семироль дивився, й очі його ставали все похмурішими:

– Ви мене з кимось плутаєте, пані Ірено.

Вона замовкла. Закусила губу, намагаючись зупинити дику істерику.

Сонце, червоне, як розпечена жарівня, опускалося все нижче. Під поривами вітру розгойдувалась автомобільна радіоантена, і здавалося, що машина невдоволено ворушить єдиним вусом.

Семироль мовчав – важко і похмуро.

– Вражаюча МОДЕЛЬ, – мовила Ірена, ніби виправдовуючись. – Ти ж визнав це, вірно?

Семироль мовчав.

– Анджею…

Його тонкі губи ледь здригнулися:

– Мене звуть Ян.

Запала мовчанка. Така довга, що сонце майже встигло сховатись за зубчастим небокраєм.

Шелестів, огинаючи машину, вітер. Зимний протяг пробирався в щілини.

– Ти прикидаєшся, Анджею, – пошепки сказала Ірена, відчайно усвідомлюючи свою помилку, але все ще не бажаючи розлучатися з щойно примарною надією.

– Ні… Я не прикидаюся. Не знаю, що вам привиділось, – але я всього лише Ян Семироль…

Якийсь час вона розглядала його пещене чуже обличчя. Потім з відчайною силою вломилася в дверцята; дорога їй була одна – в прірву, й Ірена рвалася, прагнучи опинитися на дні кам’яного урвища.

Дверцята не піддались. Ірена даремно торсала хромовану ручку.

– Але ж, пані Хміль!.. ви так добре трималися… Потерпіть іще трохи – зараз приїдемо…

Машина рушила.

Вона обм’якла, дозволяючи ременю безпеки повернути себе у крісло.

– Зараз приїдемо, заспокойтеся, поговоримо… Ви любите часник? У мене в холодильнику на цей випадок є часниковий соус…

Він замовк, не відриваючи очей від дороги. Дорога була ще та: для гонок на виживання, для випробування на міцність нервів…

– Я їх не вбивала… – сказала Ірена хрипко. – Але ж я їх не вбивала! Я нікого в житті не вбивала… Я б своїми руками… цю вбивцю… задушила…

– Я не можу говорити, бо за кермом…

– Ви теж ВІРИТЕ, що я вбивця?!

– Я за кермом…

– Ви ж юрист! Ви адвокат, ви мусите…

Машина покотилася вниз – схил ставав усе крутішим.

За поворотом відкрився ліс. Дерева заполонили невелике узлісся – закритий з усіх боків притулок.

Гніздо.

Дорога стала рівніша і ширша. Показалася вирубка.

– У мене тут маленька ферма, – пояснив Семироль, під’їжджаючи до широких залізних воріт. – Вам сподобається…

Гребені гір висвітлювало призахідне сонце.

Ірена підвела очі і раптом упізнала – мальовничий пейзаж, який колись прикрашав стіну їхньої з Анджеєм спальні…

Розділ четвертий

* * *

– …Перше, про що я вас попрошу, – це про мужність і спокій. Усі ми смертні, а доля час від часу обертається найнепривабливішими гранями… Ніхто не знає, що буде з ним завтра, а тому розслабтесь і живіть сьогоднішнім днем…

Ірена глибоко зітхнула.

Тут пахло житлом. Після в’язниці, після суду, після камери смертників – просто-таки курорт…

Семироль спритно – мабуть, звично – розтопив камін. Але в кімнаті й без того було тепло. Ірена сиділа на краю канапи, звісивши руки між колін, байдуже розглядаючи химерні картини на обшитих деревом стінах.

– Ви побачите – тут набагато краще, ніж у в’язниці. У вас буде можливість навіть відпочити…

– Я хочу перевдягнутися, – сказала вона стомлено.

Тюремна роба прилипла до тіла коростою. До того ж, цей часниковий запах, що в’ївся в тіло…

Часник не захистить її. Срібна куля?… Осиковий кілок?…

А до речі, коли буде повня?!

У неї ж був доступ до газет, календарів!.. А вона не з’ясувала навіть такого простого, важливого питання…

– Ірено, вода вже нагрілася. Можете прийняти ванну чи душ… Ці лахи, що на вас, киньте в сміттєвий бачок. Отам на гачку знайдете халат. У лазничці – все, що потрібно… Я вам цілком довіряю – ви ж не будете… топитися?

Останнє запитання прозвучало ніби жартома. Ірена вичавила подобу посмішки; їй нікуди не хотілося йти. Не хотілось навіть підводитися з канапи…

Ванна кімната була завбільшки з камеру смертників. Але двері (о радість!) зачинялися на гачок.

Вона стягнула з себе ривком робу, розпанахавши по шву. Дивно, що в ній залишилося ще стільки сили… (Чи на одяг смертників ідуть гнилі нитки?…)

Її думки були, як сонні рибини, – важкі та пласкі.

Вона змивала ретельно все – в’язницю і суд, усі звинувачення. Шкребла пемзою, терла боки жорсткою губкою, неначе сподіваючись скинути колишню шкіру і відродитися – як змія…

Але шкіра лише побагровіла, й Ірена вже натомилася від зусиль. Постояла під душем, змінюючи температуру води; вибралася, залишаючи мокрі сліди на теплому гумовому килимку.

Тіло зраділо й дихало. Воно хотіло їсти і… спати. Тіло не бажало думати про…

Ірена мимоволі притулила долоню до сонної артерії. Перевела погляд на гачок, що замикав двері.

Ні, він не витримає навального натиску…

Але думка варта уваги. Хвилин п’ять гачок протримається – вона встигла б…

«Я вам абсолютно довіряю – ви ж не будете… топитися?»

«Подивимося», – подумала Ірена мляво.

Старанно розтерлася рушником. Щільно запнула халат – її неприємно вразило, що він був якраз по ній, але мимовільна похмура думка потонула в радісному зітханні розімлілого тіла. Звичайний одяг. Нарешті…

Вона трохи повагалася, перш ніж відкинути гачок. Прочинила двері, порушивши короткочасну ілюзію власного притулку…

Чути було, як далеко внизу потріскує в каміні вогонь. І невидимий Семироль насвистує щось крізь зуби – із класичного репертуару…

Вона озирнулася.

Просторий будинок. Міцні віконниці. Уже потрібен теплий одяг і надійне взуття – гори, листопад…

У неї є певний досвід. Нехай давній, ще туристський – але з сірниками і мінімальним спорядженням вона протримається в горах, напевно, з тиждень… Навіть у листопаді.

Вона ледь помітно всміхнулася.

Двері, очевидно, замикаються на всілякі замки – але ж це не в’язниця! Якщо у неї буде час – хоч кілька днів… Кухня, комірчина, веранда…

Вона всміхнулася певніше.

«Живіть сьогоднішнім днем».

Майже свобода… Принаймні ілюзія свободи. Махровий халат замість роби смертника – і ось уже людина майже щаслива…

Ноги гули від задоволення, потопаючи в хутряних просторих капцях. Вона гадала, що ступає беззвучно, – але Семироль обернувся – лиш тільки вона з’явилася в дверях.

– Ага… Ну от, зовсім інша річ. Зараз будемо вечеряти… а склянка червоного вина не завадить – для здоров’я.

* * *

Вона накинулась на їжу і якось непомітно спустошила все і… пляшку вина.

Думкам одразу стало вільніше, а тілу комфортно і навіть весело.

– Я прошу вибачення за недоречну цікавість… Але коли ви збираєтеся мене… спожити?

– Я ж не людожер, – докірливо відгукнувся Семироль. – Ніхто не збирається вас жерти – це негуманно й неестетично…

– Божевільня… – із почуттям сказала вона, відкидаючись на спинку. – Анджей схибнутий.

Семироль глянув на неї – пильно, без посмішки.

– Можу я зрештою дізнатися, хто такий цей Анджей, якого ви весь час згадуєте?

– А-а, це мій колишній чоловік… Рідкісний мерзотник. Моделятор цього вашого клятого світу…

Семироль чекав продовження, але Ірена мовчала, блаженно мружачись на вогонь каміна. Він обережно заохотив її на відвертість:

– То невже й справді така скотина? Схоже, всі колишні дружини так кажуть…

– Не всі, – Ірена образилася. – Ви самі можете судити… Це ж ким треба бути, щоб змоделювати всю цю вашу… увесь цей маразм?!

Семироль обережно сьорбнув зі свого келиха:

– Який саме з маразмів?

Ірена окреслила рукою навколо себе – камін, Семироля, екзотичні картини на стіні та невидимі гори за вікном:

– Та все це… Весь цей так званий світ. Буцімто реальність… Якої немає і не було! Яку змоделював Анджей… відштовхуючись від нашого нормального світу, але як же далеко він, ідіот, відштовхнувся!..

Вона з відразою подивилася на вміст власної тарілки. Там лежав шмат грінки під часниковим соусом; пан Семироль, ніби на щось натякаючи, весь вечір підсовував їй часник і навіть з’їв сам кілька зубочків. А Ірену вже нудило від часникового запаху – мабуть, вона зненавидить його до скону…

(До речі, невідомо, коли це настане. Може, завтра…)

– Ну подумайте, Яне, – пробурмотіла вона, втомлено заплющуючи очі. – Хіба може вважатися нормальним світ… ну гаразд, МОДЕЛЬ… Де безневинну людину засуджують до страти за абсолютно жахливі злочини! Яких вона в житті ніяк не могла вчинити – з цілої низки причин… По-перше, вона ненавидить будь-яке насильство. По-друге, її не було не те що в цій країні – в цьому СВІТІ, бо впродовж цих десяти місяців, про які всі мені вуха протуркали… Я була у себе! В нормальному, реальному світі! Поза МОДЕЛЛЮ, чуєте?… Я не могла вчинити всіх цих жахів, за які ви мене збираєтеся…

Вона так різко поставила келих на край столу, що зламала тонку скляну ніжку.

– Ви не порізалися?

Вона подивилася на самотню червону краплю, що повзла по пальцю.

Швидко глянула на Семироля. Сховала палець під пахву:

– Ні-і-і… Це просто кров. Нічого.

Семироль відвів погляд:

– Та ви не турбуйтеся…

Ірена криво посміхнулася:

– Я не турбуюся… Це ВАМ треба турбуватися. Бо коли у пана Петера скінчиться енергія – а вона вже закінчується – весь цей… уся МОДЕЛЬ захлопнеться, як валіза. Разом із барвистими пагорбами, нікчемним правосуддям і… вампірами… До речі, ви в курсі, що вампірів у нормальному світі не буває? Це виверти збоченої фантазії. Скільки я перечитала, переглянула… усього такого… оті фільмики, деякі вельми цікаві… і чого там тільки нема… Але ТАКОГО! Ні, це тільки Анджей на це здатний… Продавати смертників вампірам на поживу – це ж… або він жалюгідний моделятор, або рідкісний мерзотник. І у нього марення…

Семироль уже сидів поруч, на канапі. Брови його болісно зійшлися над переніссям:

– Ірено… Мені здається, у вас марення. Раніше таке бувало? Ні?

– Та ні! – Ірена схлипнула. – Я врівно… важена спокійна людина… Тільки… якого дідька я піддалася на цю дешеву провокацію?! Полізла в чортову МОДЕЛЬ, як лисиця в ополонку… Дешева авантюра… Це через Анджея. Через нього!

– Тільки не хвилюйтеся, гаразд? Якщо це реактивний психоз… Це буває. Не хвилюйтеся. Спокійно. Так?

– Так, – сказала Ірена, заплющуючи очі. – Я абсолютно спокійна… І мені давно вже на все начхати…

* * *

Вона прокинулася в темряві.

Лежала, не змінюючи пози – на спині, з витягнутими уздовж тіла руками.

Насилу зігнула затерплі ноги. Ковдри не було.

Холод… Сирість…

Темінь. Ледь відчутний запах цвілі.

Провела долонями по обличчю, грудях, животу. Спробувала розкинути руки ширше – і вперлася в дерев’яні стінки.

Сіпнулася. Вкрилася холодним потом. Ривком сіла.

Вона сиділа у довгому ящику, що звужувався в ногах. У труні… (Вона не закричала тільки тому, що на мить втратила голос.)

Ривок…

Труна зісковзнула з підвищення і загуркотіла, вдарившись об кам’яну підлогу. Ірена засичала від болю, виповзла з розколеної домовини, спіткнулась об віко, що потрапило під ноги, впала знову…

Неподалік сухо стукнуло щось. Неначе розчинилася від невидимої пружини скринька.

Ірена метнулася. Наткнулась на стіну – всуціль вологу і холодну – жодного натяку на двері.

Ірена забилася в куток.

Її розтрощена труна з атласною подушечкою валялася біля спорожнілого постаменту. Зате поруч – о жах! – на сусідньому постаменті повільно розкривалася інша…

Лягла на полірований край біла рука з довгими пещеними пальцями.

Віко відкинулося повністю, перетворивши труну на подобу розкритого контрабасового футляра.

Постать, що перебувала в його оксамитових надрах, неспішно підвелася.

– Перше, про що я фас попрошу – мужніфть і фпокій, – стишено проказав пан Семироль. (Йому важко було говорити – гострі ікла впирались у нижню губу, дістаючи до підборіддя.)

– Розслафтефь і жифіть фьогодніфнім днем…

Через край труни перекинулася нога в блискучому штиблеті.

– А-а-а!!!

Ірена кричала, збиваючи клубком простирадло.

За вікном проступали, ледь позначені світанням, силуети гір.

Ковдра в чистому підодіяльнику валялася на підлозі. На Ірені була нічна довга сорочка, насилу оговтавшись, вона сіла на ліжку, підібгала коліна до підборіддя.

Маленька чиста кімната. Відчинені віконниці. Теплий радіатор із червоним оком. Прозора карафа на нічному столику. Вода…

Ірена спрагло провела язиком по сухих губах.

– Ой…

Вода струмочком сочилась їй на груди і губилась у складках нічної сорочки.

Силуети гір проступали все виразніше, набували барв.

Зовсім як на тій турбазі, де вони з Анджеєм…

– О-ой…

Вона підібрала ковдру і накрилася з головою. Геть відгородитись – від кошмарів, від настирливих спогадів, від отих гір…

* * *

– Учора ви трохи перебрали, Ірено…

Вона важко зітхнула.

– …Але вам необхідно було розслабитися. Хіба ні?

Вона скривилася. Ранок обтяжився нудотним відразливим присмаком.

– …Дивлячись на вас, важко припустити, що ви відзначаєтеся тягою до алкоголю… Раніше, гадаю, з вами такого не траплялось. Я вгадав?

– Яка різниця! – сказала вона роздратовано. – Та нехай би я була хоч і затята алкоголічка… Ви ж розписалися на папері, що прикінчите мене протягом трьох місяців. Ну так не тягніть зрештою! Чи це така розвага – доводити до сказу безневинну людину очікуванням смерті?!

Семироль знизав плечима:

– Якщо так міркувати, Ірено… Власне, все наше життя – очікування смерті. То що ж – душити немовлят, перш ніж вони це усвідомлять?

Вона промовчала. Обережно прилаштувала на спинці крісла зморену важку голову.

…Вона вже не спала зрання. З її вікна відкривався непоганий краєвид на дорогу за ворітьми – якісь будівлі здалися їй гаражами. У кімнаті знайшлись, як мінімум, два важких предмети, що годились для вибивання шибок. А щоб уникнути шуму – можна було б приклеїти до скла пасмуги з розірваної наволочки… Ірена уривчасто дихала, борючись із запамороченням, а в мозку тим часом крутилася фраза з уявної повісті: «…Холодне повітря обпікало. По мотузці з розірваного простирадла вона спустилася в сніговий замет, пригинаючись, ховаючись під вікнами… дісталася гаража, туди, де висів на петлі масивний незамкнутий замок. Дорога була вільна…»

Вона похмуро скривилась; подоба її посмішки не сховалася від очей Семироля.

– Ірено, я ще вчора хотів сказати… Втекти звідси зовсім неможливо, ще нікому це не вдалось. Знаю, ви не повірите мені на слово… І кожна така спроба принесе вам нове розчарування і, можливо, травми, каліцтва. Давайте домовимося: ви не будете піддавати своє здоров’я таким випробуванням. Згода?

«Дорога була вільна…»

Ірена тупо дивилася в стіну просто перед собою. На стильній модерністській картині зображено було жінку з синяво-блідим, стражденним обличчям. У темному квадраті вікна за її спиною висів жовтий бляклий місяць.

Цікаво, які емоції має викликати ЦЕ? Особливо у вампіра?…

– У мене до вас іще одне важливе питання, Ірено… – Семироль зітхнув. Зараз він здавався не таким уже пещеним: навколо очей залягли помітні темні тіні. – Коли я читав у матеріалах вашої справи про спробу симуляції психічного розладу… це не дуже мене злякало. Зрештою, у вашому становищі не симулює тільки ледачий… або людина без фантазії…

Він вичікувально замовк. Ірена мовчала теж – удруге за ці кілька хвилин пан Семироль торкнувся болісного для неї: викликало істерику часто чуте там, у тюрмі, слово «симуляція».

– Ірено, скажіть мені ще раз. Хто такий Анджей?

– Мій колишній чоловік, – промовила вона з огидою.

– Де він зараз?

– Мені сказали, що він загинув, але я не вірю.

– У вас є підстави не вірити?

Ірена дивилася в його насторожені очі. Незворушний пан адвокат чомусь непокоївся; Ірена інтуїтивно відчула, що може це занепокоєння посилити.

– Є, – промовила вона, не уникаючи його погляду. – У мене є підстави. Бо якби Анджей помер – увесь ваш світ одразу ж накрився б мідним тазом.

Семироль трохи насупився. У куточках його рота проступили різкі складки:

– Виходить, ваш колишній чоловік – Творець? Ні багато ні мало?

Вона помовчала. Її халат раптом став обтяжувати її – чого вона сидить оце перед паном адвокатом в домашньому, недоречному вигляді…

– Я не думала про це, – зізналася вона нарешті. – Навряд чи доречно називати Анджея Творцем. Він створив не світ, а всього лише… МОДЕЛЬ. Саме оцю.

Зависла тиша. Семироль пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна, побарабанив пальцями по підвіконню:

– Але ж експертиза визнала вас повністю осудною, Ірено. Й у неї були на це свої підстави…

– Як довго ви збираєтеся мене тут тримати? – запитала вона втомлено.

Семироль підійшов. Зупинився навпроти, так близько, що міг би, простягнувши руку, торкнутися Ірениного чола.

– Відверто? Залежить од багатьох чинників. В основному, од вас, не від мене…

У двері вітальні постукали. Цей звук був настільки недоречним і несподіваним, що Ірена аж здригнулася.

– Заходь, – не підвищуючи голосу, сказав Семироль. І додав, звертаючись до Ірени: – Знайомтесь. Це мій управитель, Сіт.

* * *

Ірені не сподобалася присутність управителя.

Якщо, звичайно, доречно назвати «управителем» здоровезного дядька зі звичками професійного охоронця. Власне, чогось подібного слід було очікувати: хтось же мусить наглядати за черговою жертвою, в той час як пан Семироль відбирає собі клієнтів, вивчає матеріали кримінальних справ, виступає в суді… нагулює, коротше, потребу в теплій крівці…

Ірену пересмикнуло.

– Ви можете поки що книжки почитати, – байдуже-звично порекомендував управитель. Він сидів, розвалившись у кріслі, простягнувши ноги, заклавши зчеплені маслакуваті руки за коротко стрижену потилицю. Під «книжками» малася на увазі купа кишенькового чтива у зім’ятих дешевих обкладинках, імовірно, з їхньою допомогою заспокоювала нерви ціла низка жертв вампіра…

Як часто (задавалася питанням Ірена) пан адвокат відчуває свою «гемоглобінову потребу»? Судячи з того, що Семироль НЕ прокусив їй артерію при першій же можливості – від подібної спраги він особливо не страждає. Нагодилася жертва – викупив, тепер нагулює апетит…

– Вам, напевно, заборонено говорити зі мною? – запитала вона, неуважно перебираючи зачитані книжечки.

– Та ні, чому, – після паузи відгукнувся управитель. – Я просто… гм. Ну, якщо вам цікаво зі мною поговорити…

Ірена подивилася на нього уважніше. Просторі штани, довгий витягнутий светр із високим, під горло, коміром. Вуха щільно прилягають до круглої голови. Боксерська щелепа. Невизначеного кольору очі.

– У житті ви б на мене і не глянули, – сказав управитель із присмаком гіркоти.

– У житті?

Якусь хвилину Ірена була в полоні моторошної здогадки: Семироль убив її ще по дорозі! І зараз вона проживає свою вічність у потойбічному світі, змодельованому безумцем Анджеєм…

– У нормальному житті, – уточнив управитель.

Ірені знадобилася ще хвилина, перш ніж вона змогла силувано усміхнутись:

– Чесно кажучи, я воліла б… Щоби ми зустрілися за інших… менш екзотичних… обставин…

– Ви справді порішили отих трьох пацанів?

Деякий час Ірена мовчала, і впродовж паузи очі управителя робилися все колючішими. Головками цвяхів ховались під брови. «Сука!» – виразно читалося в цих очах.

– Я нікого не вбивала, – вичавила нарешті Ірена, тоскно розуміючи, що голос її звучить непереконливо. – Це не я…

– Типу – безпідставне обвинувачення?

Він не те щоб не вірив їй. Гірше – йому було абсолютно начхати. Справедливо її засудили чи ні – кінець один. Мабуть, управитель-охоронець без ліку перебачив таких ось без п’яти хвилин небіжчиків, чий термін життя визначається фізіологічними потребами пана Семироля…

– Саме помилково, – сказала вона відвертаючись. Управитель поплямкав губами – іронічно чи співчутливо, Ірена так і не зрозуміла.

Мовчання тривало вже десь півгодини; охоронець все так само втупився у стелю, а Ірена перебирала нікчемні книжечки, не помічаючи, що по кілька разів бере в руки одну і ту саму.

– А ви… давно тут служите?

Управитель звів брови:

– Служу?

– Ну, працюєте… у… тут?

– Сьомий рік, – відгукнувся крем’язень по деякій паузі. І додав із несподіваною задумою: – Ну так, сьомий рік уже… Ну й час… шпарить.

Ірена помовчала.

Управителю можна було дати на вигляд не більше тридцяти. Цікаво, що змусило молодика свого часу вибрати таку… незвичну роботу? Мабуть, гроші. Семироль навряд чи скупиться…

– Господарство величеньке… Ви ж тут не самі? Хтось іще тут працює?

Управитель зітхнув і поглянув на Ірену так, ніби питання було йому нестерпно нудне.

– Кажуть, звідси не можна втекти? – недбало запитала Ірена, коли відповіді на попереднє запитання не почула.

Управитель нарешті розчепив руки. Обережно погладив масивне коліно:

– Ні-і. Ніяк не можна. Вірно кажуть.

* * *

Товариство здорованя вже втомило Ірену, однак поява Семироля тим більше не принесла радості.

Пан адвокат повернувся не сам. Разом із ним з’явився маленький щуплавий чоловічок, який, судячи з напруженого верткого погляду, почувався не в своїй тарілці. Перед появою обох вона почула звук машини, що під’їхала (отже, щуплий гість прибув із великого світу. Із-за перевалу).

– Ірено, познайомтеся… Це пан Столь… Його ім’я вам нічого не говорить, але він – експерт регіональної гуманітарної комісії. Ви хотіли поговорити з кимось про вашу справу? Зараз у вас є така можливість… Ходімо, Сіте.

Управитель-охоронець нарешті вибрався зі свого крісла. Несхвально зиркнув на розсипані книжечки. Запобігливо пропустив поперед себе Семироля.

Двері зачинилися.

Пан Столь потер долоні і відразу нагадав цим пана Петера. Тільки якщо Петер був опасистий і тлустий, то Столь здавався таким собі опудалом, яке полишило рідне місто у пошуках пригод.

– Радий вітати вас, пані Ірено…

Вона проковтнула слину.

Про «регіональну гуманітарну комісію» вона чула вперше. У зичливість Семироля вірити не випадало. Але ж ось він стоїть – конкретний чоловік, що заради неї прибув із-за перевалу, і якщо притиснутись обличчям до вікна, можна розгледіти його машину біля воріт…

Вона помовчала. Приїжджий м’явся, збираючись із думками.

– Так уже раді? – мовила вона іронічно.

Той короткозоро закліпав почервонілими від вітру очима. Ймовірно, гуманітарна комісія не користується якимось особливим авторитетом. Експерти з поважних організацій поводяться інакше… Ірена згадала пихатих експертів, чиї підозріливі погляди проводжали її, коли вона йшла в МОДЕЛЬ.

– Пані Хміль, я знайомий із рішенням суду… З усіма матеріалами у вашій справі. З даними судмедекспертизи… З вашими свідченнями… Картина видається, хм… дивна… Я хотів би ще раз докладно почути від вас…

Вона набрала в груди повітря.

Їй потрібно подумати. Хоча б десять хвилин, щоб зібратися з думками…

Але часу не було, і тому вона почала описувати. Ще раз. Детально.

На двадцятій хвилині її розповіді Столь насупився. На обличчі його, перед тим млявому і розгубленому, проступили ознаки суворості:

– Пані Хміль… Не варто ухилятися від відповіді на одне з найважливіших питань: де ви були десять місяців поспіль? Поки творилися всі ці злодіяння? Пан Семироль говорив мені, що у вас є своя версія – дуже оригінальна…

Ірена скривилася:

– Неприємно грати роль божевільної… проте… мені нікуди відступати. Так, упродовж усих цих десяти місяців існування МОДЕЛІ я перебувала… в іншому світі. У світі, що послугував для МОДЕЛІ прообразом. В реальному світі. Я вийшла на пагорб (із вашої точки зору – нізвідки), спустилася до свого дому. Він був порожній, але сліди чужої присутності…

– Вибачте, пані Хміль. Отже, ви існуєте в двох світах одночасно?

Вона помовчала. Її співрозмовник вовтузився в кріслі, на місці управителя Сіта (крісло, зручне для здорованя, виявилося надміру для худої сідниці пана Столя).

– Ні, – сказала вона виважено. – Зараз – тільки тут. А вони там, у зовнішньому світі, чекають – не дочекаються, – вона глузливо посміхнулася.

– Он як? Цікаво, – Столь кивнув. – Якщо можна, детальніше… Про той, інший світ. Ким ви там були? Хто були ваші родичі та друзі… й кого з них ви, може, зустріли тут?

Ірена зітхнула. Закинула ногу за ногу (з іншого боку, що їй втрачати?…).

Вона набрала повітря в груди і заговорила.

* * *

Під кінець другої години бесіди пан Столь, із розумінням киваючи, обережно поцікавився:

– А скажіть-но, пані Хміль… Ви пам’ятаєте, коли у вас встановився… менструальний цикл?

Ірена вмовкла.

Те, що гуманітарну комісію цікавлять різноманітні питання, вона вже збагнула. Але це вже переходить усілякі межі…

– Бачите, це має значення для розгорнутого погляду на проблему…

– На проблему моєї вини?

Співрозмовник часто закліпав запаленими повіками без вій. У нього, схоже, розвивалося щось на кшталт кон’юнктивіту, і він усе частіше прикладав до очей свою білу, складену вчетверо хустинку.

– Зокрема… Не дивуйтеся, мої інтереси дещо специфічні…

Ірена вмовкла. Надія, що зародилася проти її волі, – що її нарешті ПОЧУЮТЬ – танула блискавично.

– Гм… пані Хміль. У ваших інтересах бути якомога відвертішою… Гаразд. Поговорімо про Анджея, вашого чоловіка. Ви розійшлися. Які були причини вашого розриву?

Ірена мовчала.

– Гм… Можливо, корінь ваших суперечностей був у несумісності… е-е-е… чисто фізіологічній? Як складалося ваше інтимне життя?

Ірена мовчала.

Тепер навіть найвідчайдушніша її істерика оберталася натомість тупим, непробивним мовчанням.

* * *

А вночі, натягнувши ковдру до самого підборіддя, вона зрозуміла, нарешті, чого хотів од неї цей миршавий Столь.

Згодом, у кабінеті Семироля, він казатиме, боязко відвертаючись од прискіпливого погляду пана адвоката: «В тому, що це не шизофренія, я переконаний. Реактивний психоз – можливо. Але це не ядерні… симптоми. Я абсолютно згоден із даними експертизи. Ні, це не шизофренія…»

Або ні. Скоріше, він скаже щось на кшталт: «Нічого не можу зрозуміти. За всіма ознаками, вона здорова – але оте стійке марення… Отак одразу, без тривалого спостереження, без перебігу динаміки… Нічого не можу сказати».

Ірена зітхнула. Можливо, справжні лікарі висловлюються інакше, й її мізерні знання про психіатрів слабко збігаються з дійсністю…

«У вас є совість? – подумки запитала вона у щуплавого Столя. – Совість… хоча б лікарська? Скільки вам заплатили за те, щоб ви поцікавилися психічним здоров’ям людини, призначеної… на забій?»

У величезному будинку стояла тиша. Міцно замкнені двері, за непробивними шибами панує темрява.

Ірена згадала занепокоєння в очах Семироля.

НАВІЩО йому її психічне здоров’я? Чи вампір не може насититись божевільними?

Вона сіла на ліжку.

Вампір… Давай мізкуй. Що вона читала? Срібні кулі… Омела… Часник… Безглуздя… Стоп. Формула крові змінюється в зв’язку з психічними захворюваннями… Вона читала про це! Давно. Щось. Розповідь чи статтю – не важливо…

Вона засміялася. Обіперлася на подушки. Ось воно!

Вона – БОЖЕВІЛЬНА… І не годиться в їжу… Її кров небезпечна для здоров’я вампіра. Вона – неїстівна…

Яке щастя…

* * *

Вранці вона снідала в товаристві управителя Сіта; совалася, м’ялась і нарешті звернулася до здорованя з проханням:

– А чи не можна… переселити мене в іншу кімнату? Сьогодні знову… відчинявся люк… ну, посеред кімнати. Приходив юнак із білим обличчям, – переселіть мене, він не дає мені спати…

Управитель-охоронець довго і пильно її вивчав. Потім вибачився, вибрався з-за столу і поплентався у сусідню кімнату (Ірена чула, як він розмовляв з кимось по телефону).

Як вона й сподівалася, розділити з нею трапезу незабаром з’явився сам «гуманітарний експерт». Очі пана Столя сльозилися дужче (цікаво, скільки платить йому Семироль за поставлений Ірені діагноз?).

Вона перевела подих. Спокійно…

– Ви кепсько спали, пані Хміль?

Вона скривилася. Провела по очах тильною стороною долоні:

– На жаль. Відчинявся люк… у підлозі.

Психіатр кліпнув повіками.

– Він заважав мені спати! – вигукнула Ірена збуджено. – Прийшов і стояв над ліжком… Молодий хлопець із білим обличчям…

Очі гуманітарного експерта зробились як дві залізні кнопки в обрамленні запалених повік. Вони свердлили її – але вона не відвела погляду.

* * *

Він мучив її запитаннями ще поспіль годину. Ірена відповідала. Брехала і плутала відчайно; часом їй здавалося, що вона переграє і каже зайве – але вона знала, що зніяковіти хоч на мить – означає провалити всю гру.

Нарешті, Столь скорботно стулив вузькі губи і пішов. Ірена залишилася в товаристві управителя-охоронця – чекати, як вона гадала, вироку.

Через деякий час машина гуманітарного експерта виїхала з двору і поповзла єдиною дорогою, що вела з гірського тупика. Майже одночасно відчинилися двері – і адвокат, якого Ірена не бачила майже добу, привітав її широкою батьківською усмішкою.

Пан Семироль знову мав здоровий, бадьорий, відпочилий вигляд; від чорних тіней навколо очей не залишилось і сліду.

– Ірено, який біс вас напоумив симулювати?

Вона мовчала.

– Вірніше, який біс напоумив вас симулювати над міру? Якби ви обмежились Анджеєм із його МОДЕЛЛЮ – хто зна, як склалася б ваша доля… Але коли ви стали експлуатувати свої мізерні знання про психічні хвороби…

Вона перевела погляд на управителя-охоронця.

Той співчутливо шкірив зуби.

* * *

…Вона отямилася на цинковім столі. Руки, розведені обабіч, утримувалися ременями. Такими ж ременями прив’язані були щиколотки; її голена потилиця відчувала холод клейонки, холод металу і холод просторої кімнати, заставленої цинковими столами в кілька ярусів…

Вона лежала у центрі. Просто над нею стерильним сонцем нависав білий холодний прожектор.

– Я не винна! Я не винна! Я…

Їй тільки здавалося, що вона кричить. Насправді губи її ледь ворушились, і голосові зв’язки не працювали.