Читать книгу: «Інститутка», страница 5
XXVI
Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi — чужа сторона, i душi нема живої…"
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.
— А хто се тут? — питаю.
— Я, дiвчино-горличко!
— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
— То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Геть-те! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
— Дiвчино! Дiвчино!
— Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
XXVII
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
— Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!
— Спасибi, бабусю!
— То й ходiмо.
— Ось я панiї спитаюся.
— Чого питатись, любко? То ж вечеря!
— Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
— Чого сунешся?
— Пустiть, — кажу, — панi, мене повечеряти.
— Iди собi — вечеряй!
XXVII
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
— Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!
— Спасибi, бабусю!
— То й ходiмо.
— Ось я панiї спитаюся.
— Чого питатись, любко? То ж вечеря!
— Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
— Чого сунешся?
— Пустiть, — кажу, — панi, мене повечеряти.
— Iди собi — вечеряй!
XXIX
Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
— А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодiй панiї давненько служиш?
— Яка вона гарна! — закинула молодичка.
— Поможеться, що гарна! — гукнув Назар, — коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зiтхнула важенько:
— Годi тобi, годi, Назаре!
— А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.
— Дай йому, боже, i пару таку! — промовила бабуся.
— Як то тепереньки нам буде! — смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. — Як то буде! — знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
— Буде, як господь дасть, голубко, — каже бабуся.
— Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер — до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
— Нехай менi та панi й не сниться! — одмовив парубок, сiдаючи проти мене. — Де вона й вродилась така неприязна!
Тодi молодичка до мене:
— Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…
Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, — трохи не заплачу.
— Дiвчино! Лиха наша панi молода? — вимовить Катря.
— Недобра! — кажу їй.
— Господи милосердний! — крикнула. — Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Та плаче ж то так, — сльоза сльозу побиває.
— Не такий чорт страшний, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.
— Годi, голубко! — вмовляє Катрю бабуся. — Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?
Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.
XXX
Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
— На добранiч, дiвчино!
— На добранiч вам! — одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, — серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…
Ой мiсяцю-мiсяченьку,
Не свiти нiкому!..
Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…
XXXI
Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани-сусiди нашу панію похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, — добре б нам усiм у неї вчитись!
Спершу люди на пана в повали, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, — нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч боявся, — мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан — не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять менi друга!"
— Не буде з його нiчого, — каже Назар. — Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi — я б її у комашню втручив, — нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.
I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.
— Оце ж бо якi ви смутнi! — кажу йому одного разу (се було ввечерi, присмерком). — Чого ви такi смутнiї?
А вiн мене за руку, — пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його вже й немає.
XXXII
Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, — бабуся не лякається, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, — от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.
— Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, — хiба за дiлом, — та так боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра лютого йдеться.
Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!" — думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i оббiгти не пускає.
— Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: "Чи любиш?" Такий чудний!..
Посiдали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постерегла: "Що це тобi? — каже. — Чого ее так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"
