Проби. Вибране

Розділ VIII
Про ледацтво

Як покинута облогом рілля, якщо вона масна і жизна, заростає безліченною безліччю дикого і непотрібного зілля, і, щоб мати з неї постійну користь, її треба порати і засівати певним насінням; як біла челядь вдатна сама собою лише породжувати безформні клапті та шматки плоті, а для сплодження здорового і міцного потомства її слід скріпити іншим насінням, так і з нашим духом. Якщо не дати йому роботи, скерувавши на певний предмет, який би тримав його у шорах, він починає безладно кидатися на всі боки, по широкому полю уяви:

Так, розплескавшись на поверхні плинній, у посуді міднім,

Сонячне світло чи місяця круг світосяйний, блукають

Всюди по стінах, а там, підіймаючись вище і вище,

На виліпній зупиняються стелі і блищами грають.

Верґілій, Енеїда, VIII, 22

Пер. Миколи Зерова

І нема такого шаленства, такої чудасії, яких би не сплодив він, у такому збудженні перебуваючи,

Де ніби в маренні хворого будуть безладно зринати

Всякі дива.

Горацій, Про поетичне мистецтво, 7

Пер. Андрія Содомори

Душа, яка не має визначеної мети, гине, бо, як мовиться, хто скрізь, той ніде:

Хто вже мешкає всюди, Максиме, той не мешка нігде.

Марціал, VII, 73

Знайшовши віднедавна втечище у хатньому затишку, я повзяв собі намір не братися ні до чого і провести у спокої та самоті той недовгий час, що мені залишається ще прожити. Здавалося мені, що для мого духу нема і не може бути більшого призвілля, ніж байдикувати, аби мати змогу тішитися на самоті, зосередитися і замкнутися в собі. Я сподівався, що тепер легше йому буде добитися цього, бо з роками він постатечнішав і змужнів. Але я бачу, що у неробстві думка тільки дармує

Лукан, IV, 704

і що, навпаки, розум мій, ніби з порваною гнуздечкою кінь, у сто разів шпаркіше ганяє самохіть, ніж робив це на звичній службі. Справді-бо, він плодить стільки химер одну за одною, без ладу і складу, стільки фантастичних монстрів, що, забажавши тверезо зважити, наскільки вони дивацькі та безглузді, я заходився списувати їх на папері, в надії, що згодом глузд мій, поглянувши на них свіжим оком, може, засоромиться і схаменеться.

Розділ IX
Про скоробрех

Нема людини, якій так важко було б говорити з пам'яті, як мені. Адже я не маю її ані крихти і не гадаю, аби хтось інший міг у цьому зі мною зрівнятися. Решта моїх якостей звичайні й пересічні, але тут я – щось цілком виняткове і рідкісне, а отже, заслуговую на ім'я та славу. До звичних прикрощів, якими це для мене обертається (з огляду на щоденну потребу в пам'яті Платон цілком слушно називає її великою і могутньою богинею), долучається ще й таке: у моєму краї, коли хочуть когось назвати безрозумним, кажуть, що він безпам'яткий, отож щоразу, як я скаржуся на свою пам'ять, мене картають і висміюють, немовби я зізнався у бракові третьої клепки в голові. Люди не бачать різниці між пам'яттю і розмислом. Гарно ж я виглядаю за такого підходу! А тим часом досвід підказує, що добра пам'ять часто, навпаки, уживається з поганою тямою. От і кажи після цього, що люди до мене справедливі! Несправедливі вони до мене і в іншому розумінні: найліпше, що я вмію, це бути вірним другом, а тим часом словом на означення моєї хвороби послуговуються як синонімом невдячності. Про мої почуття судять з моєї пам'яті; природна хиба стає, отже, хибою душевною. «Він забув (кажуть вони) виконати таке-то прохання і таку-то обіцянку. Він забува своїх друзів. Він не згадав, що з дружби до мене мав зробити те-то й те-то, замовити слівце чи перемовчати про те-то й те-то». Певна річ, я можу легко щось забути, але свідомо знехтувати приятелеве доручення – оце вже ні, я не такий. Нехай світ задовольняється одною моєю бідою і хай із неї не робить навмисної злостивості, такої чужої моїй вдачі.

А проте є тут і дещиця потіхи. По-перше, завдяки своїй ваді я зумів зцілитися від гіршого зла, що могло легко осісти в мені, а саме від шанолюбства, оскільки хвороба пам'яті є надсильним тягарем для того, хто хоче бути причетним до всього, що діється у світі. Ба більше, це нездужання зміцнювало в мені (про такий феномен свідчить і чимало прикладів із життя природи) інші здібності мірою того, як сама пам'ять занепадала; і тут нема нічого дивного, бо якби завдяки пам'яті у моїй голові були завжди приявні чужі думки та вигадки чужого розуму, я міг би приспати та виснажити свою тяму і свою кебету, ступивши у тропу інших, замість вправляти і розвивати свої власні сили. Крім того, мова моя стисліша, бо пам'ять має укладистіший шпихлір, ніж вимисел. А ще, бувши пам'ятким, я оглушив би всіх приятелів своєю базіканиною, бо згадані мною предмети підсичували б притаманний мені хист крутити і розпоряджатися ними, заохочуючи і розпалюючи мої роздебендювання. А така балакучість – справжнє нещастя. Я дізнав це на власному досвіді, спілкуючися з деякими друзями: мірою того як пам'ять відтворює події чи речі докладніше і живіше, вона відбігає від оповіді, обтяжує її зайвими подробицями, і якщо оповідь сама собою добра, вони зіпсують її красу, а якщо кепська, то нам доводиться клясти жвавість їхньої пам'яті чи плутанину в їхній голові. Ба! Нелегка це річ – завершити чи урвати свою балачку, якщо ти надміру розходився. Нема кращого способу випробувати силу свого коня, як осадити його на всьому бігу. Навіть серед тямущих людей трапляються такі, що й хочуть, а не годні стримати свій порив. І поки вони пнуться відшукати пункт, де можна б нарешті пристати, вони крутяться по колу, тягаючи ноги, наче люди геть здорожені. Справжній пострах тут діди, які пам'ятають про бознаколишнє, але забувають, що всім уже вуха натуркали своїми оповідками. Я не раз бував свідком, як прецікаві історії робилися в устах сідоглавого пана страшенно нудними, бо кожного слухача ними вже частовано сотки разів.

По-друге, я знаходжу для себе потіху і в тім, що менше пам'ятаю про заподіяні, як мовив старожитній автор, мені урази. Годилося б мені завести підповідача, наслідуючи Дарія, який, щоб не забути кривди, завданої йому атенцями, звелів пахолкові щораз, як він сідатиме до столу, тричі співати йому над вухом: «Царю, пам'ятай про атенців». Із другого боку, місця, де я вже побував, або прочитані книги завше чарують мене свіжістю.

Недарма кажуть, що хто не дуже пам'ятливий, тому нелегко в брехунівку заїздити. Я добре знаю, що граматики вбачають різницю між мовленням неправди та брехнею і розтлумачують, що мовити неправду це означає говорити криво, але в добрій вірі; а також, що слово «брехати» латиною, з чого пішло наше французьке, означає сливе те саме, що «йти супроти свого сумління». Тут я маю на увазі, зокрема, тих, хто каже одне, а про себе знає інше. А такі або вигадують геть-чисто все, або лише приховують чи спотворюють правду. Але, приховуючи або спотворюючи її, вони неодмінно заженуть себе на слизьке, як доведеться їм розповідати про це ще і ще. Оскільки сама річ, так як вона є, найперша відклалася в пам'яті й закарбувалась у ній шляхом пізнання, а відтак і знання, вона не може не оживати щоразу в їхній уяві, й цей первісний образ потроху витісняє з пам'яті вигадку, не таку стійку й міцну, як він, бо його подробиці, воскрешаючи раз у раз у нашій голові, каламутять спогад про вигадане і спотворене. Зате тоді, коли все сказане суцільна вигадка і в ньому нема якихось суперечних одне одному вражень, вигадники можуть не так боятися попастися. А все ж і тут, оскільки щось просто вигадується, оскільки це щось – фантом, воно легко стирається в пам'яті, якщо не досить чіпке.

Приклади таких курйозів я бачив не раз, і що дуже втішно, саме у тих, хто зробив своїм ремеством низати слова так, аби вони допомагали у справах або лестили можним особам, до яких апелюється. А що околичності, до яких вони ладні принатурювати душу та сумління, дуже мінливі, то свою мову доводиться без кінця-краю присмачувати: от і виходить, що та сама річ подається раз сірою, раз – жовтою; для тієї особи так, а для тієї так. Якщо ці особи порівняють такі несхожі між собою свідчення, то в що обернеться мистецтво цих злотоустів? Не кажучи вже про те, що нерідко вони самі з неуважності зраджують самих себе, яка-бо пам'ять може вмістити і зберегти в собі стільки вигаданих образів одного й того самого предмета? Я знав чимало людей, заздрісних до слави, якою тішаться жерці цього мудрованого умільства, але вони забували, що для того, хто заживає такої слави, пожитку з його умільства вже нема ніякого.

Власне, брехливість – мерзотна вада. Адже всі ми, люди, спілкуємося між собою з допомогою слова. Якби ми усвідомлювали всю бридоту, всю шкідливість олживості, то випалювали б її вогнем з іще більшим, ніж інші злочини, завзяттям. Я вважаю, що дітей зазвичай карають за дурниці, сказати б, ні за що, карають за переступи, вчинені з пустощів і легковажності, за переступи без ваги та наслідків. Мені здається, що тільки брехливість і трохи меншою мірою упертість треба викорінювати нещадимо у самому зароді в дитячій душі. Адже ці ґанджі ростуть укупі з людьми. Скоро язик на брехню навернеться, спробуй потім від неї його вилікувати! От нам тоді й трапляються люди нібито й достойні, але вражені цією вадою. Один мій знайомий кравчик – хлопець наче й непоганий, але я зроду не чув від нього бодай слівця правди, навіть коли вона могла вийти йому на пожиток! Якби брехня, подібно до істини, була однолика, нам було б легше давати собі з нею раду. Ми б тоді вважали за щось певне протилежність того, що править брехун. Та ба, антипод правди має сто тисяч ликів і безмежний оперативний простір.

Пітагорійці уявляють добро чимось чітко окресленим, а зло розпливчастим і непевним. Від мети відхиляють тисячі доріг, а до неї веде лиш одна-однісінька. Я зовсім не певний, чи впорався б я із завданням, якби для того, щоб уникнути очевидної і грізної небезпеки, мені довелося вдатися до безсоромної і заприсяжної брехні.

Старожитній отець Церкви сказав: краще опинитися в товаристві знайомого собаки, ніж людини, що озивається до нас чужою мовою.

Чужинець чужинця не має за свого ближнього.

Пліній Старший,

Природна історія, VII, 1.

Але ж наскільки крива мова, як засіб спілкування, гірша за мовчання!

Король Франциск Перший хвалився, як легко він дав собі раду з Франческом Таверно, послом міланського дука Франческо Сфорци, людиною вельми голінною забивати баки. Цей посол прибув до двору нашого короля, аби вигородити свого пана у зв'язку з однією дуже важливою подією. Річ у тім, що король, якого недавно вигнали з Італії і, власне, з Мілана, надумав, аби залишатися в курсі тамтешнього життя, тримати при дукові свого шляхтича, насправді амбасадора, але під виглядом приватної особи, прибулої туди у своїх справах. Захід тим потрібніший, що дук, куди більше залежний від цезаря (надто в ту пору, коли женихався до його сестрениці, доньки данського короля, нині дукині-вдови лотаринзької), не міг, не завдаючи собі шкоди, відверто підтримувати з нами взаємини і заходити в переговори). До такої ролі цілком надавався певний міланський шляхтич, королівський стайничий, такий собі Мервей. Цей останній, посланий із таємними вірчими грамотами та звичними посольськими дорученнями, а також, про людське око і для маскування, з рекомендаційними листами до дука, пов'язаними з особистими справами цього шляхтича, так довго розважався при дворі, що викликав невдоволення цезаря, чим і пояснюється, на нашу думку, те, що сталося потім. А саме: під приводом причетності до якогось убивства, по летючому дводенному судочинстві, дук звелів одної чудової ночі відтяти йому голову. Отож згаданий Таверно прибув до двору, приготувавши розлогий і брехливий виклад цієї історії (наш король, домагаючись цього, звернувся до всіх державців християнщини і до самого дука), і добився аудієнції зараз по ранковому пробудженні. Викручуючись, він подав цю подію так: дук, його пан, завше вважав Мервея за звичайного собі шляхтича і свого підданця, прибулого до Мілана у своїх справах, на правах приватної особи; Таверно навіть заперечував, нібито дук знав, що той дворак і наближений короля, а тим паче виконує обов'язки королівського посла. У відповідь король, заганяючи його на слизьке всілякими спростуваннями та запитаннями, наступаючи на нього зусібіч, зажадав від нього пояснення, чому страту вчинено вночі та ще й нібито потаємці. На це запитання бідолаха, геть збитий з пантелику і намагаючись вив'язатися з халепи, відповів, що, мовляв, дук, із пошани до його величності, був би нерадий, якби така екзекуція сталася вдень. Легко собі уявити, як він пошився в дурні, шпака вбивши, та ще перед мужем із такою носюрою, як король Франциск.

Папа Юлій Другий послав був свого амбасадора до короля Англії з дорученням під'юдити його проти короля Франциска. Коли амбасадор виклав усе, що йому було доручено, англійський король у відповідь почав розводитися про труднощі, пов'язані з приготуваннями до війни з таким могутнім королем, як французький, і навів переконливі аргументи. Посол дуже недоречно зауважив, що і сам звернув на це увагу, і поділився своїми сумнівами з папою. Ці слова, що ніяк не збігалися з метою посольства – закликати англійського короля почати війну, заронили в тамтого підозру, яка згодом і справдилася: а саме, що амбасадор тягне руку за Францією. Про це він застеріг папу; майно невірного служника було конфісковано, а сам він заледве не наклав головою.

Розділ XI
Про віщування

Щодо оракулів, то, поза всяким сумнівом, вони почали втрачати свій вплив ще задовго перед пришестям Ісуса Христа. Як ми знаємо, ще Цицерон загадувався над причиною їхнього занепаду: Як так сталося, що в Дельфах уже не чути цих пророкувань, і не тільки в наш час, а вже віддавна нічого так не зневажають, як їх? Цицерон, Про ворожбу, II, 57.

Але ж до інших провістей: по нутрощах жертовних тварин (будова їхніх внутрішніх органів, на Платонову думку, теж може бути промовистою), по тому, як гребуться кури, по летові птахів (ми гадаємо, що певні птахи створені для ворожби, Цицерон, Про природу богів, II, 44), по перунах, по коритах річок (багато чого бачать гаруспики, багато чого передбачають авґури, багато чого пророкують оракули, багато чого віщують сни та всякі дивовижі, Цицерон, Про природу богів, II, 65) та по інших прикметах, на яких старожитні ґрунтували більшість як публічних, так і приватних починань, поки наша віра їх не скасувала. А проте і в нас збереглися деякі способи ворожби за зірками, за духами, за тілесними ознаками, снами та іншими речами; яскравий приклад нестримної цікавості нашої душі, жаждивої зазирнути в будущину, ніби їй не досить клопотів нинішніх:

Нащо, Олімпу владарю, тобі захотілось

Смертним до мук додавати зайву турботу —

З грізних ознак прочувати майбутні нещастя?

Хай налітає раптово, що ти їм призначиш,

Хай будуть люди сліпі до того, що жде їх,

Хай вони гріють надію – у вічному страсі!

Лукан, II, 4—15

Та й нема чого знати, що станеться. Нікчемна це річ —

клопотатися марними речами.

Цицерон, Про природу богів, III, 6,

і це справді так. Та ба, наша душа не дасть собі з цим ради.

Ось чому мені здалося повчальним те, що сталося з Франческом, маркізом Салуцьким. Він був заступник короля Франциска в його загірньому війську, перший двірський фаворит і завдячував самому королю графство, конфісковане у його брата. Отож він, не зневолений жодною конечністю і навіть усупереч своїм симпатіям, страшенно злякався (як це з'ясувалося) напророченого тріумфу цезаря Карла П'ятого і нашої поразки. Ці дурні пророцтва повторювали всі (надто в Італії, де вони набули такого поширення, що в Римі на суперечку закладали великі гроші, що саме так і станеться). Маркіз часто у колі наближених уболівав над неминучим безголов'ям, навислим, як він вірив, над французькою короною та над його приятелями, аж урешті зірвав бунт і перекинувся до супостата, собі на превелику шкоду, попри всі конфігурації сузір'їв. Проте він повівся в цій ситуації як людина, шарпана суперечливими почуттями; адже маючи в руках міста і збройну силу, ворожу армію під орудою Антоніо де Лейви^[37] за три кроки від себе, не позбавлений нашої повної довіри, він міг би нашкодити куди більше, якби захотів. А так унаслідок його зради ми не втратили жодного жовніра, жодного міста, опріч Фоссано^[38], та й то по тривалій облозі.

Та млою ночі бог передбачливий

Вповив майбутнє; отож на сміх йому

Рвемось приховане пізнати,

Смертні.

…………………………….Лиш той щасливо, вільно той живе,

Хто б міг сказати будь-коли з певністю:

«Я день прожив, а там – чи хмари

Хай звідусіль нажене Юпітер,

Чи сонцем блисне…»

Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім.

Горацій, Оди, III, 29—32. 41—44

Пер. Андрія Содомора

А той, хто вірить цим словам: Оце вам такий доказ: як є ворожба, то є і боги, як є боги, то є і ворожба. Цицерон. Про ворожбу, І, 6, – глибоко помиляється. Куди розумніше висловлюється Пакувій:

Бо тих, хто розбирає мову пташину,

А чужу знає печінку ліпше, ніж: власну,

Можна чуть віщування, та тільки не слухать.

У цитаті в Цицерона, Про ворожбу, І, 57

Відоме вміння тосканців вгадувати прийдешність постало так. Один рільник, глибоко орючи землю сохою, побачив, як із неї вилонився Тагет^[39], напівбог із дитячим личком і старечою мудрістю. Позбігалися люди. Тагетові промови та повчання збирали і зберігали багато віків; вони, власне, і містили засади та способи цього мистецтва. Отож його розвитку сприяла така гарна знахідка.

Особисто я волів би радше керуватися у своїх справах тим, як упадуть гральні кості, аніж вважати на цю маячню.

І справді, у всіх панствах із республіканським ладом жеребові відводилася чимала роль. Платон, у вигаданій своїй державі, розв'язання багатьох важливих справ віддає на ласку фортуни. Між іншим, він хоче, щоб достойні громадяни женилися за жеребкуванням. Цьому випадковому виборові він надає такої великої ваги, що тільки народжені від таких шлюбів діти, на його переконання, можуть виховуватися на батьківщині, тоді як нащадки кепських громадян підлягають вигнанню. А втім, як хтось із тих банітів, зростаючи, подає добрі надії, його можна вернути на батьківщину; і навзаєм, хто, змужнівши, розчарує своїх батьків, того треба банітувати.

Я знаю людей, які вивчають та пояснюють свої календарі і намагаються нас переконати про їхню правдомовність на підставі поточних подій. Але там усього намішано, з них можна вилущувати і правду, і брехню. Хто ж, цілими днями дротик кидаючи, та не попаде бодай разочок у ціль? Цицерон, Про ворожбу, II, 59. Вони не виростають у моїх очах від того, що іноді виходить по-їхньому. Справедливіше було б виходити з того, що вони завше і повсякчас брешуть. До цього додаймо, що ніхто не веде реєстру їхніх похибок, просто таки незліченних; що ж до справджених віщувань, то їх роздмухують саме тому, що вони незвичайні, неймовірні й чудородні. Ось як Діагор, прозваний недовірком, відповів тому, хто, показуючи йому в Самотракійському храмі приноси з зображеннями людей, які уникнули кораблегину, спитав його: «Диви, ось ти, хто вважає, ніби богів не обходять людські справи, що ти скажеш про стількох людей, урятованих завдяки їхній ласці?» – «Хай і так, – відрік Діагор, – але ж тут не зображено потопельників, а їх куди більше».

Цицерон твердить, що з усіх філософів, які визнавали існування богів, один лише Ксенофан Колофонський намагався викорінити всяку ворожбу. Тож нас не повинно надто дивувати, що чимало наших княжат, часто собі на шкоду, вірять у цю маячню.

Я хотів би узріти на власні очі двоє таких див, як книга Йоахіма^[40], калабрійського абата, який передбачив усіх майбутніх пап, їхні імена та постаті, й книгу цезаря Лева, який провістив візантійських цезарів і патріархів. Проте на власні очі я бачив лише ось що: у лихоліття люди, застукані своєю недолею, намагаються, як за всіх забобонів, дошукуватися в небі знаків і стародавніх віщувань свого неталану. І в наші дні їм так у цьому повелося, що я зрозумів: оскільки для гострого і гулящого розуму ця вправа не що інше, як розвага, усяк може, крутячи як те дишло, куди повернув, туди й вийшло, знайти у письменах усе, чого б не шукав. Головна зброя у цих волхвів – темна, двозначна і кучерява віща говірка, автори якої не дають жодного ясного сенсу, аби нащадки могли легше доскіпатися до всього, що заманеться. Сократів «демон» був, може, якоюсь вольовою спонукою, об'явленою без участі розуму. Одначе цілком імовірно, що в такій високій, як у нього, душі, та ще й гартованій постійними вправляннями в мудрості й доброчесності, ці поривання, хай і неясні та стихійні, були завше важливі й гідні того, щоб іти за ними. Кожен зазнавав на собі таких наглих, нестримних і владних наслань. Щодо мене, то я приписую їм неабияку вагу, мало покладаючись у цьому лише на розум. Я теж відчував такі пориви; вони нестримно ваблять до чогось або відвертають (це останнє часто бувало у Сократа). Я віддавався їм, і це приводило до таких удалих і щасливих наслідків, що я сам собі здавався богонатхненним.