Повість про Ґендзі. Книга II

А тим часом, не знаючи нічого про цей переполох, навідався у садибу пані Оомія сам панич. Минулого вечора тут було багатолюдно, і він мусив піти, так і не висловивши юній дівчинці все, що накопичилося у нього на душі, але нездоланна туга так його охопила, що наступного ж дня він прийшов знову.

Стара пані, яка завжди зустрічала внука з нестримною радістю, цього разу за розмовою про всяку всячину суворим тоном принагідно сказала: «Мені дуже прикро, що міністр Двору через вас розгнівався на мене… Своєю вельми негарною поведінкою ви, на жаль, завдаєте всім зайвого клопоту. Я не хотіла про це згадувати, але вирішила, що вам слід знати правду…» Оскільки хлопець сам про це безперестанку думав, то відразу здогадався, про що йшлося, і, зашарівшись, відповів: «Про що ви кажете? Відтоді, як я віддався вивченню наук і живу, немов відлюдник, я майже ні з ким не спілкуюся. Тож мені здається, що пан міністр не має жодних підстав гніватися». Помітивши, що йому дуже незручно, пані Оомія співчутливо сказала: «Ну, гаразд, тільки надалі поводьтеся обачніше…» – і відразу перевела розмову на інше.

«Тепер мені буде ще важче з нею листуватися…» – подумав юнак і засмутився. Його запросили на вечерю, але він навіть не торкнувся її і ліг, вдаючи, що спить, хоча його серце неспокійно калатало, а коли все навколо стихло, спробував відсунути перегородку, зазвичай відчинену, а сьогодні замкнену, з-за якої не долинав жодний звук. Охоплений безнадією, він сів, притулившись до перегородки спиною. По той бік дівчина, мабуть, також не спала. Шелест бамбукового листя на вітрі й неясний крик диких гусей, що долинав здалеку, напевне, розтривожили її юне серце, і вона промовила ніби сама до себе: «Невже дикі гуси у небі, туманом укритому, схожі на мене?..»^[21] Її зовсім ще дитячий голосок був незвичайно ніжний. Охоплений розпачем, юнак скрикнув: «Відімкніть! Чи немає там Кодзідзю?» Але за перегородкою ніхто не озвався. Кодзідзю – так звали дочку годувальниці дівчинки. Здогадавшись, що він почув слова, які мимоволі зірвалися з її губ, дівчина засоромилась і ніяково занурилася під укривало. Вона поводилася зовсім по-дитячому, але не могла приховати, що знає про його любов… Поруч лежали годувальниці, тому молодята не сміли навіть поворухнутися і не сказали одне одному ні слова.

 
«В небі нічному
Друзів скликають
Дикі гуси,
А вслід за їхнім криком
Свистить над міскантом вітер…
І холодом душу пронизує…» —
 

прошепотів Юґірі.

Повернувшись у спочивальню пані Оомія, він усю ніч лежав з розплющеними очима, намагаючись не зітхати голосно й не ворушитися, щоб її не розбудити. Рано вранці, охоплений нестерпним соромом, він перейшов у свої покої і написав Кумої-но карі листа. Однак не зумів зустрітися не тільки з нею, але навіть з Кодзідзю, а тому впав у глибокий відчай. Дівчина соромилася лише того, що через їхню дружбу зчинився такий переполох, але не думала ні про власне майбутнє, ні про людські пересуди, а, як завжди, мила і чарівна, прислухалася до перешіптувань прислуги, але зовсім не відчувала неприязні до хлопця. Вона не розуміла, навіщо треба було піднімати такий галас. Та оскільки служниці постійно дорікали їй за легковажність, то вона не насмілилася писати до нього. Якби він був дорослішим, то придумав би, як з нею спілкуватися, але ж він був молодший за неї і тільки сумовито зітхав.

Відтоді міністр Двору, незадоволений ставленням матері до закоханості онуків, перестав її відвідувати. Своїй першій дружині, господині Північних покоїв, жодних подробиць цієї історії він не розповів, а із заклопотаним виразом обличчя тільки сказав: «Наша ньоґо Кокіден, здається, так пригнічена пишністю, з якою ньоґо Умецубо ввійшла в палац як Імператриця-дружина, що мені просто боляче на неї дивитися, а тому я маю намір забрати її додому для відпочинку. Бо Імператор майже не відпускає її від себе настільки, що вона та й її служниці аж заморилися», – і негайно перевіз дочку до себе. Імператор довго вагався – відпустити її чи ні, і здався лише після настирливого наполягання міністра.

«Можливо, вам тут буде нудно, тому перевезу сюди вашу молодшу сестру, з якою ви удвох зможете цікаво, розважаючись, проводити час. Вона тепер під надійною опікою пані Оомія, тож про неї можна було б і не турбуватися, якби не син Великого міністра, надто зухвалий для свого віку, з яким вона здружилася, живучи в одному домі. А її теперішній вік, звісно, викликає побоювання…» – пояснив міністр ньоґо і відразу перевіз до себе молодшу дочку.

«Після смерті єдиної доньки, – скаржилася засмучена пані Оомія, – я жила, знемагаючи від самотності, аж поки, на щастя, ви не передали під мою опіку цю дівчину. Я сподівалася, що турботи про її виховання скрасять решту мого життя і стануть відрадою у нелегкій старості. Та от, на жаль, несподівано ви розлучили нас».

«Я вже щиро пояснював вам, що саме мене не задовольняє, – шанобливо відповів міністр. – То хіба мова йде про якесь глибоке відчуження? Річ у тому, що останнім часом у моєї старшої дочки не дуже добре складається служба при Імператорові, а тому я вирішив перевезти її до себе, щоб удвох із сестрою їй було веселіше, коли вони зможуть втішатися музичними заняттями, – і додав: – А про те, що ви її виростили й дали бездоганне виховання, я ніколи не забуду».

Оскільки міністр не мав звички відмовлятися від свого первісного наміру, то пані Оомія хоч-не-хоч мусила змиритися. «Чи є на світі щось безжалісніше від людського серця? – крізь сльози сказала вона. – Звичайно, шкода, що мої нерозумні внуки приховували від мене свою таємницю. Зрештою, по-іншому й не могло бути. Адже вони ще діти… Хоча пан міністр давно вже проник у суть речей, але те, що він гнівається на мене і розлучає з улюбленою онукою… Та я не впевнена, що там їй житиметься краще, ніж тут».

Саме в цю мить з’явився Юґірі. Останнім часом він приходив сюди досить часто з потаємною надією побачитися з Кумої-но карі. Помітивши під будинком карети міністра Двору, він, розгублений, поспішив нишком сховатися в своїх покоях.

Разом з міністром Двору приїхали його сини Са-но сьосьо, Сьонаґон, Хьое-но суке, Дзідзю, Тайфу, але нікому з них пані Оомія не дозволяла входити за завіси. Згідно із заповітом покійного Великого міністра її відвідували також його побічні сини Саемон-но камі, Ґон-цюнаґон та інші разом із дітьми, серед яких ніхто не міг зрівнятися красою з сином Ґендзі. Пані Оомія відчувала безприкладну прихильність до внука, а від самої думки про майбутню розлуку з молодшою внучкою, яку останнім часом з любов’ю опікала й виховувала, впадала у безпросвітний відчай.

«Тим часом я поїду в палац, а ввечері повернуся забрати дочку», – сказав міністр і поїхав. «Тепер уже не можна нічого змінити. Мабуть, краще змиритися і пізніше спокійно все залагодити…» – думав він по дорозі, але, не відчувши заспокоєння, вирішив: «Коли становище хлопця трохи зміцниться настільки, що він посяде гідне місце в світі, а дітей почуття не зміняться, то я дам згоду на їхнє одруження так, як треба за звичаєм. А зараз, поки вони житимуть в одному домі, ніякі застереження і заборони не стримають їхні юні серця від нерозважливих учинків. Тим паче що й пані Оомія не готова їх у чомусь обмежувати». Дійшовши такого висновку, міністр врешті-решт перевіз молодшу дочку до себе під тим приводом, що засмучена ньоґо потребує розради.

Кумої-но карі отримала від пані Оомія такого листа: «Ваш батько, видно, сердиться на мене. Але Ви, сподіваюся, розумієте, в якому я настрої? Будь ласка, приїдьте хоч на хвилинку!» Гарно причепурившись, дівчина вирушила до садиби на Другій лінії. Вона мала чотирнадцять років, і хоча здавалася юною, незрілою дитиною, але вражала м’якою красою.

«Досі ми жили нерозлучно, а ви були мені єдиною розрадою протягом багатьох днів і ночей. Ви уявляєте собі, як тепер мені буде сумно? – крізь сьози сказала пані Оомія. – Я вже стара і, природно, не зможу побачити, яке майбутнє вам судилося, але тепер страшно сумую через те, що ви залишаєте мене, поки я ще живу».

Дівчина, почуваючись винною, тільки мовчки плакала, опустивши голову. Саме тоді зайшла Сайсьо, годувальниця Юґірі. «Я ставилася до вас так само щиро, як до свого панича. Як шкода, що вас забирають! Та якщо раптом пан міністр захоче віддати вас за когось іншого, не погоджуйтеся», – прошепотіла вона дівчині, а та, ще більше засоромившись, не знала, що й відповісти.

«Не кажіть таких хитромудрих слів, – розсердилася пані Оомія. – Людина не може знати, яке майбутнє їй судилося!» – «Та не в цьому річ, – невдоволено відповіла годувальниця. – Просто мені здається, що пан міністр ставиться до мого панича зневажливо. Та він нічим не гірший за інших, хай спитає будь-кого».

А Юґірі тим часом підглядав за ними із-за ширми й витирав гіркі сльози. Така його поведінка заслуговувала на осуд, але зараз йому було до цього байдуже. Пожалівши його, годувальниця якось зуміла вмовити стару пані й, скориставшись вечірньою метушнею у домі, влаштувала закоханим зустріч. Соромлячись одне одного, обидва з розбитими серцями, ще довго не могли вимовити ні слова і лише мовчки плакали.

«О, який суворий ваш батько! – сказав нарешті хлопець. – Навіть якби я спробував забути вас, я все одно не перестану кохати. І чому ми не зустрічалися частіше, коли нам ніхто не заважав?..» Жаль було дивитися на його юне засмучене обличчя, і дівчина відповіла: «Я такої ж думки». – «Тобто, маю надію, що будете і далі мене кохати?» – запитав він, і вона по-дитячому кивнула.

А тим часом, коли вже запалили світильники, мав от-от з’явитися міністр Двору, бо почулися гучні крики його передового ескорту, що розганяв зустрічних людей. Почувши стривожені голоси служниць: «О, міністр уже повертається!..» – дівчина затремтіла від страху. «Нехай зі мною роблять, що хочуть…» – вирішив хлопець, не відпускаючи її.

Розшукуючи дівчину, прийшла її годувальниця і побачила, що вона не сама. «Куди ж це годиться? Хто тепер повірить, що стара пані нічого не знала?» – подумала вона. «От халепа! – обурилася вона. – Звісно, пан міністр розсердиться і сваритиме. А що подумає про це Адзеці-но дайнаґон? Хоч хлопець з високого роду, та хіба можна починати з ним спільне життя, якщо в нього лише шостий ранг?» Юґірі чув докори годувальниці, бо вона стояла зовсім близько за ширмою. «Вона зневажає мене за низький ранг…» – подумав він, почуваючись настільки ображеним, що навіть його любов до дівчини ніби охолола.

 
«Ось послухайте…
Мої рукава,
Слізьми кривавими змочені,
Червоними стали^[22].
Тож чи годиться їх зневажати
Й зеленими називати?..
 

Як їй не соромно?» – додав він, зітхаючи, а дівчина відповіла:

 
Чимало гіркоти
Кольорів різних
Я зазнала, та скажіть,
Якого кольору
Судилася нам спільна доля?
 

Ще не встигла вона цього договорити, як увійшов міністр Двору, і хоч-не-хоч довелось розлучатися. А Юґірі, почуваючись нещасним, у розпачі повернувся до своїх покоїв і ліг. Незабаром від поспішного гуркоту трьох карет і неголосних вигуків передового ескорту хлопець зовсім втратив спокій. А коли принесли записку від старої пані з проханням з’явитися, він, вдавши, що спить, навіть не ворухнувся. Усю ніч він плакав і зітхав, а вранці, коли все навколо ще вкривав білий іній, поспішив виїхати. Соромлячись показатися перед людьми з опухлими очима й не бажаючи зустрічі з пані Оомія, він подався туди, де ніхто не міг його потривожити. «Я знаю, що сам у всьому винен», – думав він, засмучений, повертаючись додому, на Другу лінію. Небо вкривали сірі хмари, навколо було ще темно.

 
«Іній і лід
Скували землю
В досвітній час,
А сіре небо
Потьмяніло від сліз…»
 

У цьому році однією з танцівниць Ґосеці^[23] мала стати дівчина з дому Великого міністра Ґендзі. Звичайно, не йшлося про якесь особливе приготування, та, зважаючи на близькість свята Нового врожаю, в садибі на Другій лінії квапливо дошивали новий одяг для дівчаток-служниць. А у Східній садибі пані Ханацірусато готувала вбрання для служниць, які мали супроводжувати танцівницю. Ґендзі сам подбав про найголовніше, але дещо ошатне надіслала їм й Імператриця-дружина.

Торік свято Нового врожаю, так само як інші свята, було скасовано через жалобу з приводу смерті Фудзіцубо, і, мабуть, через таку довготривалу стриманість придворні готувалися до нинішнього святкування з більшим запалом, ніж звичайно. Ніхто не хотів осоромитися, і ходили чутки, що видовище матиме небачений досі розмах. Крім Ґендзі танцівниць мали представляти Адзеці-но дайнаґон і Саемон-но камі, а від середньої знаті – Йосікійо, який, отримавши звання сацюбена, одночасно став намісником провінції Омі. Оскільки цього року Імператор видав указ, згідно з яким танцівниці залишалися на придворній службі, то всі пропонували своїх дочок на таку почесну роль. Великий міністр покликав для цієї мети дочку Кореміцу, тепер намісника провінції Сетцу зі званням сакьо-но дайбу, що славилася у світі надзвичайною вродою. Хоча Кореміцу розгубився від такої пропозиції, але придворні дорікнули йому: «Якщо навіть Адзеці-но дайнаґон віддає побічну дочку, то чому ви соромитеся, що ваша улюблена дочка стане танцівницею?» – і він урешті-решт погодився, бо все одно збирався прилаштувати дочку на службу в палац.

Після того як майбутня танцівниця в батьківському домі наполегливо вправлялася у танцях, Кореміцу, ретельно підібравши для неї супровід, у призначений день увечері привіз її в садибу на Другій лінії. В свою чергу, Ґендзі влаштував огляд дівчат, які прислужували Мурасакі та Ханацірусато, й обрав наймиловидніших, що безмежно раділи можливості супроводжувати танцівницю на репетицію перед Імператором. Усі претендентки виявилися настільки вродливими й ошатно вбраними, що вибрати між ними було справді важко. «Шкода, що не треба підбирати почту для ще однієї танцівниці», – засміявся Ґендзі. Врешті-решт відібрали тих, хто вирізнявся особливо витонченими й благородними манерами.

Останнім часом Юґірі, учень Високої школи, почувався таким засмученим, що, втративши апетит й охоту до навчання, з ранку до вечора лежав у задумі, та от саме цього дня, щоб розвіяти похмурі думки, забрів туди, куди мали привезти танцівницю. Він був дуже гарний собою і тримався з такою гідністю, що молоді жінки просто завмирали від захоплення. Зазвичай йому не дозволялося навіть підходити до завіс перед покоями Мурасакі. Мабуть, Ґендзі не підпускав його до неї, пам’ятаючи гріхи власної молодості? Отож юнак ніколи не бував у Західному флігелі і не знався з тамтешніми служницями. Однак цього разу, скориставшись метушнею в будинку, зайшов і сюди. Тишком наблизившись до ширми коло бокових дверей, за якою тимчасово помістили обережно винесену з карети танцівницю, він зазирнув усередину: там сиділа, спершись на лавочку-підлокітник, украй втомлена дівчина. На вигляд вона була приблизно такого ж віку, як і дочка міністра Двору, але здавалася вищою, стрункішою і миловиднішою. Оскільки навколо було темно, то юнак не міг розгледіти її як слід, проте вона дуже виразно нагадала йому про Кумої-но карі, і хоча він у неї не закохався одразу, але, зацікавившись, смикнув дівчину за поділ і сказав:

 
«Ви служите тепер
Преславній Тойоока-хіме^[24],
Проте не забувайте,
Що моє серце
Ви полонили назавжди…
З давніх-давен…»
 

Ці слова були для неї повною несподіванкою. Хоча його голос здався дівчині юним і вельми приємним, вона не змогла вгадати, хто це, і зовсім розгубилася. Але саме тоді увійшли заклопотані служниці, щоб ще раз попудрити її обличчя, і невдоволений Юґірі пішов.

Соромлячись свого зеленого вбрання, він перебував у пригніченому стані й не показувався в Імператорському палаці, однак сьогодні поїхав туди, оскільки на святі Ґосеці дозволялося приходити в носі будь-якого кольору. Попри майже дитячий вік Юґірі здавався старшим для своїх років і тримався досить упевнено. Як Імператор, так і всі придворні ставилися до нього з великою прихильністю й рідкісною довірою.

Під час виступу в Імператорському палаці з нагоди свята Нового врожаю танцівниці показали якнайкраще все, на що здатні, і важко було комусь із них віддати перевагу. Однак особливої похвали заслужили дівчата з дому Ґендзі й Адзеці-но дайнаґона. Обидві були прекрасні, але, здається, дочка Кореміцу все-таки перевершувала суперницю. Напевне, придворні навперебій хвалили її за юну чарівну вроду й ошатний по-сучасному модний одяг, який нічим не видавав низького походження Кореміцу, її батька. Цьогорічне святкування вийшло своєрідним, бо танцівниці, які готувалися до служби в палаці, були трохи старшими, ніж звичайно. Милуючись ними, Ґендзі мимоволі згадав діву Ґосеці, яка так припала йому до серця колись. І ось у день Дракона, надвечір, він послав їй листа. Неважко собі уявити його зміст:

 
«Напевне, юна діва
З віком споважніла,
Бо й друг її колишній,
Що бачив, як увись злітали
Небесні рукава її, теж постарів…»
 

Жінку, ясна річ, зворушило те, що, перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Ґендзі не стримав своїх почуттів і написав цього листа, який, на жаль, нічого їй не обіцяв. Отож вона відповіла:

 
«Від Ваших слів
Мені здалося, немов сьогодні
Сонячне проміння
Розтопило іній
На рукавах моїх…»
 

Вона вибрала синюватий візерунчастий, як одяг танцівниць Ґосеці, папір і, змінивши до невпізнання свій почерк, написала кілька стовпців витонченим скорописом, переходячи від густо-чорної до зовсім блідої, ледве помітної оком, тональності туші. Від жінки її рангу кращого годі було й сподіватися.

Юґірі, син Ґендзі, зачарований красою юної танцівниці, дочки Кореміцу, палав таємним бажанням знову побачити її, але вона, уникаючи зближення з ним, трималася осторонь, а тому йому, ще надто боязкому, довелося тільки зітхати. Дівчина припала йому до душі настільки, що він навіть подумав, що знайде в ній втіху й примириться з втратою Кумої-но карі, яка, напевно, про нього забула.

Хоча передбачалося, що танцівниці залишаться у палаці відразу для виконання службових обов’язків, але після святкової церемонії їх тимчасово відпустили додому: дочка Йосікійо, намісника провінції Омі, вирушила на Обмивання в Карасакі, а дочка Кореміцу, намісника провінції Сетцу – в Наніва. Адзеці-но дайнаґон ще раз підтвердив свою готовність віддати дочку на службу в палац. Хоча Саемон-но камі^[25] накликав на себе осуд тим, що подав до двору на святкування дня Нового врожаю як танцівницю Ґосеці свою невправну дочку, її врешті-решт також залишили на службі в палаці.

Почувши, що посада «найсі-но камі», розпорядниці жіночої прислуги Імператора не зайнята, Кореміцу, намісник провінції Сетцу, попросив Ґендзі посприяти з влаштуванням дочки на вільне місце, й той пообіцяв обов’язково у цьому посприяти. Дізнавшись про це, Юґірі відчув страшне розчарування. «Якби я був старший і з вищим рангом, – подумав він, – то попросив би Кореміцу віддати її за себе. А так я навіть не зможу відкрити їй свого серця…» І хоча його наміри не були особливо твердими, але нова невдача, на додачу до першої, з Кумої-но карі, раз у раз доводила його до сліз. Він часто зустрічався зі старшим братом його нової пристрасті, який служив у палаці. Отож одного дня принагідно запитав його голосом, приязнішим, ніж завжди: «Коли ваша сестра має стати на службу в палаці?» – «Кажуть, начебто вже цього року», – відповів той. «Вона така вродлива, що я, здається, закохався в неї до нестями. Як я заздрю вам у тому, що ви часто її бачите. А я часом не міг би ще раз з нею зустрітися?..» – «Та що ви, хіба це можна? Я і сам не бачуся з нею так часто, як мені хотілося б. А якщо вже братові батько не дозволяє наближатися до неї, то про зустріч з іншими хлопцями й мови не може бути…» – пояснював брат. «Тоді хоча б листа передайте…» – наполягав Юґірі.

Усупереч суворим батьковим настановам про те, що такого ніколи не можна робити, хлопець усе-таки пожалів Юґірі й передав листа сестрі, а вона, як видно, незважаючи на юний вік, зналася на таких речах і з цікавістю прочитала його. Лист, написаний на тонкому світло-зеленому папері, був обгорнутий кількома аркушами уміло підібраних кольорів. Зовсім ще юний почерк обіцяв у майбутньому бути вишуканим.

 
«Невже не знає
Юна діва,
Сонця світлом осяяна,
Що серце моє полонили
Небесні її рукава?»
 

Зацікавившись листом, сестра й брат не помітили, як увійшов Кореміцу, їхній батько, і з переляку не встигли його сховати. «Що це за лист?» – спитав Кореміцу, відбираючи аркуш паперу в дітей, що зашарілися від сорому. «Як ви посміли?» – обурився він. Хлопець збирався втікати, але Кореміцу затримав його словами: «Від кого цей лист?» – «Панич з дому Великого міністра попросив передати», – відповів хлопець, і, батько, задоволено посміхнувшись, сказав: «Які милі пустощі! Ви майже такого віку, як і він, а ні на що не здатні». І Кореміцу, похваливши Юґірі, показав листа дружині. «Якщо він справді звернув увагу на нашу дочку, то, мабуть, краще віддати її за нього, ніж посилати на службу в палац. Добре відомо, наскільки надійний його батько, Великий міністр, який не забував жодної жінки, з якою коли-небудь був пов’язаний. Можливо, мені пощастить так само, як і Нюдо з Акасі…» Однак його ніхто з домашніх не підтримав, усі спішно готувалися до переїзду танцівниці в палац.

А тим часом серцем Юґірі, як і раніше, все ще сповна володіла інша, Кумої-но карі, якій він навіть не міг написати листа. «Невже я ніколи більше не зустрінуся з нею і не побачу її милого обличчя?» – страждав він, не маючи спокою. Важкий тягар стискав його груди, коли він навідувався до пані Оомія. Покої, де колись вони з дівчиною гралися разом у дитячі ігри, будили в душі щемкі спогади, і, уникаючи суму, юнак намагався якомога рідше бувати в цьому старому будинку, де пройшло його дитинство, а замкнувся у Східній садибі.

Ґендзі доручив доглядати за сином Ханацірусато, що жила в Західному флігелі цієї садиби: «Пані Оомія недовго залишилося жити в цьому світі й коли її не стане, вам доведеться взяти панича під свою опіку. Тож буде краще, якщо ви якомога раніше до нього звикнете». Готова у всьому слухатися Ґендзі, вона оточила юнака ніжними турботами. Іноді, мигцем побачивши її, Юґірі думав: «Та вона ж зовсім негарна! І все-таки батько не полишає її… Хіба розумно, що я нестямно прагну до тієї, що має холодне серце? Чи не було б краще поєднати свою долю з такою, як оця, лагідною жінкою?.. А втім, хіба приємно мати дружину, на яку і дивитися нема охоти?.. Проте мій батько вже багато років піклується про таку особу, але, добре знаючи її чесноти й вади, ховає її за численними ширмами, щоб, зустрічаючись з нею, не бачити її обличчя. І він має рацію». Юґірі й самому було ніяково за такі думки. Але ж з дитинства, звідусіль оточений чарівними жінками, він звик до того, що всі вони гарні. Навіть пані Оомія, незважаючи на стан монахині, залишалася досі миловидою. Тому він з деякою зневагою ставився до Ханацірусато зі Східної садиби, яка і в молодості не відрізнялася особливою красою, а тепер, надмірно худа, з поріділим волоссям, справляла зовсім неприємне враження.

Наприкінці року пані Оомія поспішила приготувати онукові – тепер одному йому, бо внучку забрав до себе батько – нове вбрання. Багато чого ошатного було пошито, але, побачивши, що як і раніше, воно призначене для придворного шостого рангу, Юґірі й дивитися на нього не захотів. «І навіщо ви так старалися, якщо я навіть не впевнений, чи взагалі піду в палац на Новий рік?» – заявив він. «Як ви можете таке казати? Ви говорите, ніби старий чоловік, який втратив цікавість до життя», – дорікнула йому пані. «Хоча, звісно, я не старий, але мені здається, що у мене і справді вже не лишилося сил», – наче сам до себе промовив він зі сльозами на очах. «Напевне, не може забути її», – подумала пані й від співчуття до внука також мало не заплакала. «Чоловік навіть низького рангу має зберігати гідність, – сказала вона. – Не годиться впадати у відчай так, як ви. Зрештою, що вас так засмутило? Сьогодні це поганий знак». «Та начебто ніщо. От тільки люди зневажають мене за шостий ранг, а тому мені неприємно перебувати в палаці навіть протягом короткого часу. Якби був живий мій дід, мене ніхто навіть жартома не наважився б принизити низьким званням. Хоча батько мене не цурається, але він надто суворий, тож навіть в його покої я не смію заходити і бачуся з ним лише тоді, коли він буває в Східній садибі. Одна лише пані Західних покоїв добре ставиться до мене. О, якби була жива моя мати!» – відповів Юґірі, приховуючи сльози, що стікали по щоках. Зворушена його смутком, пані Оомія не витримала й теж заплакала. «Сум за втраченою матір’ю розбиває серце кожної людини незалежно від її звання, – сказала пані Оомія, – але вона рано чи пізно досягає становища, визначеного долею, і тоді вже ніхто не наважується з неї кепкувати. А тому не піддавайтеся похмурим думкам! Як шкода, що ваш дід так рано залишив нас! Хоча, звісно, ви маєте надійного опікуна, але, на жаль, він не завжди відгукується на мої прохання. А міністр Двору, хоч люди і вихваляють його, змінив своє ставлення до мене настільки, що я вже готова нарікати на власне довголіття. Коли ж ви, зовсім молода людина, через дрібниці занепадаєте духом, світ видається ще безрадіснішим».

Перший день Нового року Великий міністр Ґендзі, зваживши на те, що його присутність в Імператорському палаці не обов’язкова, провів для власного задоволення у садибі на Другій лінії, наслідуючи приклад відомого міністра Йосіфуса^[26]. Він милувався ходою Білих коней у власній садибі та й іншими Новорічними обрядами, виконаними із, здавалося, ще більшою урочистістю, ніж у ті часи, коли їх було започатковано.

Після двадцятого дня другого місяця Імператор вирішив відвідати свого попередника – колишнього Імператора в палаці Судзаку. Весняне цвітіння дерев і квітів ще не досягло повної сили, та оскільки на третій місяць припадала річниця з дня смерті Фудзіцубо, то відвідини перенесли на більш ранню пору. А проте вишні, які розпустилися першими, особливо зачаровували гостей. У палаці Судзаку не пошкодували зусиль, щоб гідно зустріти Імператора. Всюди панував порядок і блиск. Так само ретельно підготувався до церемонії і почет Імператора – найвища знать і принци крові. Придворні були в жовтувато-зеленому парадному одязі поверх нижніх убрань вишневого кольору, а Імператор був у червоному. Запросили до участі в церемонії й Ґендзі. Оскільки на ньому також було червоне вбрання, то вони з Імператором немов одним світлом сяяли так, що було майже неможливо відрізнити їх одне від одного. Одяг людей, святкове оздоблення – все було незвичайним. Колишній Імператор, вийшовши на спочинок, з роками здавався ще прекраснішим, а його постава й поведінка ще витонченішими.

Цього дня замість придворних віршотворців запросили десятьох найобдарованіших учнів з Високої школи при Церемоніальному відомстві. Як і під час іспитів у Церемоніальному відомстві, їм роздали теми для написання віршів. Видно, що Імператор мав намір перевірити обдарування сина Великого міністра. Боязких, розгублених школярів, які не пам’ятали себе від страху, посадили в човни, щоб кожен плив по ставку до свого острова складати вірша на задану тему. Поки сонце спускалося все нижче й нижче, по воді плавали човни з музикантами, з яких лунала різноманітна музика, що приємно зливалася з шелестом гірського вітру. Юґірі, син Великого міністра, мимоволі нарікав: «Чому це я мушу гибіти над науковими трактатами, а не розважатися разом з усіма?»

Коли виконували музику до танцю «Спів весняного солов’я», згадалося те давнє, за часів імператора Кіріцубо, Свято вишневого цвіту. «Чи пощастить мені ще раз побачити щось подібне?» – зітхнув колишній Імператор, і зворушений Ґендзі поринув думками в минуле. Коли замовкла музика, він підніс колишньому Імператору чашу з вином:

 
«Співають солов’ї
Так само, як колись,
В ті давні дні,
Та ми під тінню вишень
Уже не ті…»
 

І от що відповів колишній Імператор:

 
«Далеко звідси до столиці,
Так, що не видно її стін
За туманом густим,
Але й тут про весну
Сповістив соловей…»
 

Сказані слова були яскравими й глибоко змістовними. Принц Соці, тепер уже принц Хьобукьо, піднісши чашу нинішньому Імператору, сказав:

 
«Голоси флейт
Звучать по-давньому,
Як у часи минулі.
І солов’ї в цей день
Так само, як колись, співають».
 

Узявши передану чашу, Імператор вимовив з незрівнянною гідністю:

 
«Якщо співають солов’ї,
Перелітаючи поміж гілками,
І голосом тужливим згадують минуле,
То, видно, зараз цвіт вишневий
Не такий яскравий, як колись».
 

Оскільки церемонія того дня мала скоріше приватний, ніж офіційний, характер, то не всі продекламували свого вірша, а дехто вважав, що не все із сказаного варто записувати…

Музиканти розмістилися віддалік, і їхньої музики майже не було чути, а тому Імператор велів принести струнні інструменти й роздати гостям. Принцу Хьобукьо дісталася біва, міністру Двору – японське кото, кото «со» поклали перед колишнім Імператором, а китайське кото, як завжди, віддали Великому міністру Ґендзі. Усіх їх, видатних музикантів свого часу, які досконало володіли прийомами гри, слухати того дня було високою насолодою. У церемонії брало участь багато придворних співаків. Вони заспівали дві народні пісні у стилі «сайбара»: спочатку «Благословення», а потім «Діву із Сакура». Невдовзі на небо виплив оповитий легким серпанком місяць, на головному острові садиби замерехтів вогонь, і врешті-решт свято скінчилося.

Хоча стояла вже пізня ніч, але при такій нагоді не відвідати Великої імператриці^[27] було б нечемно, і тому Імператор перед від’їздом додому в супроводі Ґендзі попрямував до неї. Вона зустріла їх з неприхованою радістю. А Ґендзі, побачивши її, давно вже немолоду, мимоволі згадав покійну Фудзіцубо і з гіркотою в душі подумав, що є жінки, які живуть довше від неї. «Я зовсім постаріла і багато чого вже не пам’ятаю, але ваші милостиві відвідини нагадали мені про минулі дні», – сказала дружина колишнього Імператора крізь сльози. «Відколи мене покинули мої близькі, я не помічаю навіть, як настає весна, але сьогодні прийшла розрада. Сподіваюся, що не останній раз…» – мовив Імператор. Міністр, промовивши все, що належало, запевнив: «Вважатиму за честь знову відвідати вас…» Дивлячись на величний почет, з яким гості поспішили додому, дружина колишнього імператора з тривогою у грудях думала, каючись: «Цікаво, з яким почуттям згадує він минуле? Як передбачав віщун, йому таки судилося стати опорою держави, а мої спроби завадити цьому скінчилися нічим…»

Найсі-но камі^[28] також часто на дозвіллі поринала у спогади і так само при певній нагоді таємно отримувала листи від Ґендзі. Велика імператриця, завжди чимось незадоволена, скаржилася Імператорові на недостатні розміри свого річного утримання і періодичних доплат. Живучи під тягарем власного довголіття і нарікаючи на несприятливі для неї часи, вона відчувала сильну тугу за своїм блискучим минулим. Старіючи, ставала все сварливішою, і навіть Імператор на спочинку, її рідний син, не міг витерпіти її надокучливої вдачі.