Ключник світів

– Це все мій шарм і чарівність, – з посмішкою відповів судмедексперт.

Полковник голосно розсміявся.

– Ось тобі й маєш, ніколи не було такого, а тут раптом чарівність, – він продовжував давитися сміхом.

Поленко трохи образився, знову став спокійним і сів у крісло.

Св’ятопятов зробив зусилля, щоб перестати сміятися.

– Ой, розсмішив. Гаразд, розповідай, – вже спокійно запропонував полковник.

– Як я вже сказав, завдяки моєму шарму, – цю фразу судмедексперт промовив з акцентом, карбуючи кожну літеру. – Так-так і не треба так єхидно посміхатися. Я отримав відомості необхідні для розслідування вбивства молодої особи. У центрі дослідження ДНК працює моя студентка, я попросив її прискорити процес, по можливості, звичайно. І вона з поваги до свого викладача провела аналізи ДНК після робочої зміни. Ось так.

Дмитро Родимович пишався своєю роботою. Йому лестило, що саме він здогадався про природжений дефект. Св’ятопятов був трохи шокований таким поворотом подій. Він ще не прокинувся і не розумів.

– Гей, Олександр Миколайович, – гукнув його Дмитро Родимович, – поверніться в реальність. Я розумію, що моя новина вас приголомшила, але досить про себе мною захоплюватися.

Св’ятопятов скривив смішну гримасу.

– Я, мабуть, чогось не розумію, – почав міркувати полковник. – Як тоді пояснити що наша рука ліва, а у трупа дівчини відірвана права?

– Розумію твоє замішання, але я зараз все поясню. Що стосується правої руки – це моя помилка, яку я допустив через неуважність. Мені слід було ретельніше вивчити неправильно зрощені кістки. При найближчому розгляді можна зрозуміти, що суглоб на лікті розташований в іншу сторону, ніж у звичайної людини, а кістка перекручена, що швидше вроджений дефект, ніж придбаний за життя. З усього вище сказаного випливає: у дівчини кістки правої руки ідентичні кісткам лівої, але вона нею користувалася як правою. Можливо, звички з дитинства.

Св’ятопятов стиснув губи. Він нічого не зрозумів з розказаного йому Дмитром Родимовичем, але зізнаватися своєму другові не наважився. Головне, вони знайшли тіло для своєї руки. Тепер розслідування вийде на новий рівень.

– Чесно кажучи, я трохи шокований такими фактами, але це величезний стрибок в розслідуванні. Що ж, Дмитро Родимович, змушений визнати ваш блискучий розум! – з радісними нотками мовив Св’ятопятов.

Вони обидва розсміялися. Настрій полковника відразу покращився.

– Тоді, тепер ми будемо працювати спільно з іншим відділенням, або взагалі передамо справу їм, – підсумував Св’ятопятов. – Необхідно повідомити про твоє відкриття Валерії Анатоліївні.

– Тоді залишаю тебе, Олександре Миколайовичу, наодинці, щоб ти міг продумати подальший план дій, а сам іду роботу працювати, – судмедексперт весело вклонився і, пританцьовуючи, вийшов з кабінету.

Після того, як Полекно залишив Св’ятопятова, полковник закурив цигарку. Він зателефонував співробітникам, які вели розслідування по «відірваній руці», повідомив слідчу про відкриття Дмитра Родимовича, а також зв'язався з відділенням, де було заведено справу вбитої дівчини. Св’ятопятов домовився про співпрацю. Там вже у всю моніторились дзвінки, які надходили до лікарень і моргів у зв'язку з загубленням людей. Минуло більше двох діб, тепер за законом родичі могли звернутися в правоохоронні органи для пошуку зниклих. Також були задіяні регіональні відділення, тому що по Києву жодне із звернень не відповідало опису загиблої.

– Невже ніхто її не шукає? – здивувався Св’ятопятов, який прибув до начальника відділення, де мало відбуватися спільне розслідування. – Припустимо, вона сирота, але у неї ж були друзі і робота.

– Хто її знає, – відповів його колега, – на роботі у відпустці, а друзів справжніх немає. Ось тобі і вся історія.

– Якась сумна історія, – відповів Св’ятопятов.

– У трупів не буває веселих історій, – пожартував начальник відділення і сам же розреготався.

Св’ятопятов скривився, подякував за відкриту співпрацю, попросив тримати його в курсі і виїхав назад в свої робочі пенати. Поки полковник їхав до відділення, йому зателефонувала донька, яка дуже суворо наказала їхати до неї на роботу. Дарина вимовила це з такою інтонацією, ніби її взяли в заручники. Св’ятопятов різко повернув на заборонений знак і, на максимальній швидкості, помчав убік офісу Дарини.

За кілька годин до цього, ранок вівторка у Дарини почався слиняво. Дівчину розбудив шорсткий язик, який старанно облизував її щоку. Вона відкрила очі і посміхнулася. Над нею схилилася блакитноока волохата морда. Дарина почухала свого співмешканця за вушком, чмокнула в ніс і почала збиратися на роботу. Їй довелося ще зробити вилазку в найближчий магазин за котячою їжею, а головне, туалетним приладдям. Дарина дуже хвилювалася за те, щоб її волохатий друг не наробив «мін» по квартирі. Але Муська тримався до останнього. Не встигла Дарина насипати в котячий туалет піску, як той відразу туди заліз і зробив всі свої маленькі і великі справи. Господиня щиро зраділа такому щастю. На знак подяки за терпіння навалила їжі з горою в миску з намальованими рибками. Дарина ще раз почухала кота за вушком, зібралася і поїхала на роботу.

Тут, як завжди, на неї чекав запорошений кабінет, завалений купою різної непотрібної макулатури. Більшу частину простору займав антикваріатний стіл з припаркованим до нього громіздким комп'ютерним кріслом. Єдиним сучасним предметом в кабінеті був комп'ютер. Дарина відкрила вікно з метою випроводити застояний пил, після чого сіла у крісло. Тільки зараз вона звернула увагу, що на столі лежить незнайома для неї папка. З вечора вона нічого не залишала. Її хтось приніс, можливо, керівник. А якщо це справа рук Веніаміна Тихоновича, тоді він знає про її запізнення.

– От, млін, – тихенько промовила Дарина.

– Млинця б не було, якби ви, Дарина Олександрівна, приходили вчасно на роботу.

Дарина розвернулася на кріслі. За спиною стояв її суворий сорокарічний керівник, який був зовсім не в дусі.

– Вибачте, Веніамін Тихонович, я потрапила у великий затор, більше цього не трапиться, – щиро попросила вибачення Дарина.

– Ви мені не розповідайте про останній раз, чув вже. Врахуйте, я закриваю очі на вашу не пунктуальність тільки тому, що ви цінний працівник. Але моє терпіння навіть до коштовного працівника може вичерпатися.

Дарина нічого не відповіла, тільки зробила мученицький вираз обличчя.

– У вас на столі я залишив завдання, яке необхідно зробити в першу чергу. Мені вже телефонували два рази з цього приводу, – суворо виголосив Веніамін Тихонович.

– Так тільки ж десята ранку, – здивувалася Дарина.

– Ось наступного разу ви і поясните, що тільки десять ранку. Слідча віддала конверт ще вчора секретарю, але Ніна забула передати мені, – стримуючи емоції, вимовив Веніамін Тихонович, після чого пішов.

Дарина взяла папку в руки. Усередині вона знайшла супровідний лист. За завданням було потрібно провести оцінку персня, який проходив по кримінальній справі. Дарина вийняла фотографії. Від побаченого, вона мало не втратила свідомість. У неї все попливло перед очима, пальці рук оніміли, по тілу пробіг холодок. Дарина не вперше проводить оцінку антикваріату для правоохоронних органів, але останнім часом занадто багато збігів. Усередині конверта лежав знімок відірваної руки, тієї самої, про яку вона дізналася з новин. Було потрібно вивчити і оцінити золотий перстень, який красувався на великому пальці. Її збентежило ще й те, що вона бачила цю прикрасу вчора серед надісланих на оцінку лотів. Дарина почала активно перебирати всі відібрані напередодні фотографії.

– Так! Ось вона! – урочисто вимовила дівчина сама до себе.

На одному зі знімків, які Дарина зазначила раніше, як цікаві, було зображення того самого перстня. Дівчина набрала по мобільному телефону свого керівника, щоб поцікавитися, де саме прикраса. Веніамін Тихонович запропонував звернутися до секретаря, нагадавши, що це доказ, тому вивчати прикрасу варто вкрай обережно.

Вже через кілька хвилин Дарина сиділа в тканих рукавицях з лупою в руках. Перед нею на білій тканині лежав той самий перстень, який було знято з пальця трупа і та сама фотографія прикраси, яка прийшла по каталогу на оцінку. Сумнівів не було – на знімку і перед нею один і той самий предмет.

Перстень виглядав масивним. Камінь переливався від яскраво-червоного до криваво-бордового, а коли на нього потрапив промінчик весняного сонця, то він начебто розпалився зсередини, але миттєво згас. Дарина подивилася крізь велике овальне каміння на світло. Там всередині, серед розсіяних граней, спостерігалося безліч темних вкраплень.

– Ага, – позначила себе Дарина, – камінь натуральний, але не чистий, хоча досить великий.

Прикинувши на око, вона оцінила його розміри – півтора сантиметра на сантиметр. Золото без сумнівів високої проби, швидше за все з домішками міді, але як би Дарина не намагалася розглянути прикрасу, гравіювань проби вона так і не знайшла.

Якщо дослідити хроніку маркування золотих виробів, то можна знайти нотатки позначення пробами десь з 1300 року в Англії, а ще раніше в Німеччині. Це могло свідчити про те, що перстень: або дуже якісна підробка під стародавню прикрасу, або дуже цінний предмет з багатовіковою історією. А якщо взагалі цей ювелірний виріб було створено до нашої ери? Фантазія Дарини розігралася. Їй дуже хотілося, щоб цей аукціонний лот виявився цінним. Ціннішим ніж другосортні вази, монети або картини, якими завалені всі полиці в сховищі.

Вона покрутила прикрасу і знову взяла лупу. Тепер свою увагу Дарина звернула на окантовку навколо дорогоцінного каменю. Оправа складалася з сотні найтонших ниток, переплетених в один візерунок. Робота виконана дуже тонко і ретельно. Навіть при сучасних технологіях такого ефекту досягти дуже складно, не кажучи вже про середні віки, а можливо, навіть більш ранній період. Складалося враження, ніби кожну ниточку спочатку виплавили окремо, а потім переплели у візерунок. Вони не були вирізані або злиті разом, вони виглядали як волосся, заплетене в зачіску. Тільки з волоссям зрозуміліше, воно створено природою. А тут цілий візерунок тонких ниток, що походить із гладкої оправи, утворюючи неймовірний рельєф навколо каменя значних розмірів. Ще одна деталь на прикрасі яку Дарина залишила наостанок, це напис на внутрішній стороні. Звичайне вибите гравірування, трохи навіть грубо в порівнянні з витонченою красою всього виробу.

«Sanguinem Corvus», – прочитала неголосно Дарина. – Хм, цікаво.

Після ретельного вивчення прикраси, вона припустила, що напис і перстень були зроблені різними майстрами. Ювелірна прикраса виглядала витонченою, незважаючи на свої розміри. Вона викликала захоплення, а ось напис, навпаки, був зроблений дуже шорстко. Дарина не могла згадати, в якій країні так маркували свою власність.

Для початку вона вирішила перевести гравіювання. Дарина ввела в он-лайн перекладач два слова «Sanguinem Corvus». Один визначив англійську мову, тому залишив без варіантів перекладу, а інший запропонував переклад з латині, що означало «Кров ворона». Ставало дедалі цікавіше. Проби немає, рік визначити неможливо, стан прикраси ідеальний: ні подряпин, ні скобів. І бонусом ще загадковий напис на латині «Кров ворона». Якщо переклад саме такий, тоді це, швидше за все, назва персня. Але на прикрасах таких шорстких гравіювань з назвами ніколи не робили. Несподівана рідкість. Тому повертаємося в самий початок: або це дуже якісна підробка під старовинну прикрасу, або досить цінний предмет з багатовіковою історією.

Дарина відкинулася в кріслі. Вона вирішила вивчити електронні документи, які прийшли за її запитом для відібраного напередодні знімка з перснем. Там крім прізвища і року народження нічого не знайшлося. «Макарова М.П. Тисяча дев'ятсот сорок другий р. н. (Покійна)» і жирними літерами позначка знизу: «Обов'язкова експертиза лота». Такий запит означає, що перстень заповідали або просто передали комусь від померлої родички або подруги. І, якщо ця прикраса виявиться цінною, то хтось стане дуже багатим. Тільки ось хто? Даних заявника в листі не було.

– Дивно, – промовила Дарина. – Ким же воно тоді було відправлено на оцінку і як потрапило на руку вбитої?

– Вбитої? – почула вона голос за спиною.

Дарина різко розвернулася, трохи не впавши з крісла. У дверному отворі стояв її друг і колега Максим.

– Ой, Максим, привіт. Це я сама із собою розмовляю.

– Цікаво, в твоєму віці роздвоєння особистості? – весело запитав хлопець. – Чим займаєшся?

– Та ось вивчаю доказ, – Дарина вказала на перстень.

– Ух ти, як цікаво. І як справи у вивченні?

– Та, особливо, ніяк. Описів до неї немає, власником прикраси була літня жінка Макарова М.П.,??яка померла. Хто така була Макарова і де жила незрозуміло. А перстень знайшли на руці молодої особи. Поле відправника в заявці на оцінку прикраси не заповнено. Проби немає, робота явно ручна, дуже тонка, зроблена майстерно. Рубін справжній, величезний. Золото червоне, всередині оправи напис на латині «Кров ворона». Раніше мені такі прикраси не траплялися. Роблю висновки з усього перерахованого вище. Або цей лот стане найдорожчим за всю історію нашого аукціонного дому, або це простий перстень, який можна буде здати всього лише як лом.

– Мда, сумно буде, якщо виявиться, що ця прикраса вийде за вартістю брухту, а не як предмет колекціонування, – замрійливо вимовив Максим. – До речі, у мене родич працює в правоохоронних органах. Я можу умовити його допомогти тобі в пошуку цієї Макарової М.П… Якщо вона існувала, то обов'язково є офіційні записи її місця прописки. За ними можна буде опитати сусідів і таким чином знайти родичів, а також розкрити загадку персня. Хто і коли відправив його нам на оцінку.

– Точно! – закричала Дарина. – Я можу провести власне розслідування! Дізнатися, ким була Макарова М.П., чи були у неї родичі. Можливо, убита дівчина її онучка або донька.

– Ти почекай, – заспокоїв її Максим, – мені ще необхідно поговорити з родичем.

– Та не треба тобі ні з ким говорити, – раділа Дарина. – У мене тато полковник поліції. Я його попрошу запросити мене як фахівця з антикваріату для участі в розслідуванні.

Максим трохи засмутився через свою непотрібність. Наостанок він запропонував пошукати інформацію по своїх записах періоду Великої Вітчизняної війни.

Дарина на радощах чмокнула свого друга в щоку. Максим почервонів і пішов з кабінету, а вона негайно набрала номер телефону батька.

– Татусю, – майже істерично вимовила Дарина. – Ти мені потрібен дуже-дуже зараз на моїй роботі. Будь ласка, приїжджай без питань. Цілую до зустрічі.

На останньому «цілую» Дарина вже прибрала телефон від вуха і натиснула скидання. Вона знала, що після такої розмови батькові нічого не залишиться, як прибігти до безцінної доньки. Вона не любила маніпулювати улюбленим родичем, але іноді обставини брали верх над її чесністю.

Олександр Миколайович приїхав дуже швидко. Він захеканий, весь розпашілий вбіг до кабінету Дарини, за ним поспішав Веніамін Тихонович. Керівник тримався стримано, але його хвилювання видавали вуха, які стали яскраво червоного кольору.

– Що трапилось? – закричав Св’ятопятов.

– Ой, татусю! Пробач, будь ласка. Я тебе налякала? – невинно, по-дитячому відповіла Дарина. – Тут просто таке. Іди сюди, сідай, я тобі покажу.

Дарина обережно провела батька по кабінету і посадила в своє робоче крісло. Олександр Миколайович глибоко дихав і тримався за серце. Дарина не приділила уваги своєму керівнику, тому той тихенько пішов.

– Тато, вибач, ти добре себе почуваєш? – ласкаво поцікавилася Дарина.

– Як сказати. Я так швидко від автівки до дверей вже давно не бігав. До того ж ти змусила мене порушити кілька правил дорожнього руху, а я, між іншим, представник закону. І взагалі, більше так ніколи не роби! Я думав з тобою щось трапилося!

– Вибач, ну будь ласка, – вибачилась Дарина.

– Гаразд, розповідай, яка справа у тебе до мене.

Дарина присіла на край столу, витягнула перстень з конверта і почала розповідати.

– Звідки він у тебе? – здивувався Св’ятопятов.

– З відділення надіслали на оцінку, – пояснила Дарина. – Мені здається, я знайшла власника. Цей перстень прийшов до нас в переліку лотів, він рахувався за однією бабусею, яка пішла з цього світу, Макаровою М.П… Ось, дивись на екран. Однак знайдено прикрасу на руці молодої особи. Я припускаю, що вбита дівчина має пряме відношення до Макарової М.П… Можливо донька, онучка або просто знайома. Знайдемо, хто така Макарова, знайдемо дані на власницю руки.

Дарина закінчила свій короткий монолог і благально подивилася на батька.

Той насупився, трохи подумав, потім вимовив:

– Це хороша робота, ми спробуємо знайти родичів цієї Макарової. Шкода, що вона пішла в інший світ. А що сама прикраса? Має цінність?

– Все надзвичайно загадково! – вигукнула Дарина. – Я не можу відповісти точно про її вартість, тому що не можу визначити вік виробу. Мені потрібно трохи часу для вивчення перстню. Я мрію, щоб прикраса стала коштовним лотом на нашому аукціоні.

– З приводу лота, не поспішай. Це все ж таки доказ, – суворо відповів Св’ятопятов. – А ось що стосується інформації, яку ти змогла знайти, то вона дійсно дуже цінна. Тепер у нас з'явилася важлива зачіпка. Завдяки Макаровій ми зможемо просунутися в розслідуванні вперед, я сподіваюся. Розумниця, перешли мені висновки по електронній пошті, віддам все слідчій.

Св’ятопятов вже мав намір підвестися, але Дарина різко схопила його за руку. Полковник не втримався і плюхнувся назад у крісло.

– Татко, будь ласка, можна я допоможу в цьому розслідуванні, – знову благально попросила Дарина.

– Не зрозумів, – здивувався Св’ятопятов.

– Я дуже хочу дізнатися історію цієї прикраси. Я ж історик, а тут загадка на загадці. І вбивство і померла Макарова і сама прикраса дуже незвичайна. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…

– Так хто ж тобі заважає? Займайся. Он у тебе Інтернет і книжки різні,– спокійно відповів полковник. – Вивчай собі на здоров'я.

– Ні ти не зрозумів. Я хочу брати участь у розслідуванні. Я хочу мати доступ до цієї прикраси і отримувати інформацію по ходу слідства.

Св’ятопятов зі скрипом розсміявся. Це було більше схоже на кашель, ніж на виплеск позитивних емоцій.

– Дариночка, при всій моїй любові до тебе, я не можу дозволити вести цю справу разом з кваліфікованими співробітниками правоохоронних органів. Це небезпечно і… – полковник не закінчив речення.

– Так, але я можу виступати в якості консультанта з антикварної речі, яка причетна до вбивства. А раптом це все через цей перстень?

Св’ятопятов замислився. Йому чомусь згадався таємничий гість, який приходив до відділку, щоб впізнати відірвану руку. Так от значить, як він зміг визначити, кому належить відокремлена частина тіла. По персню!

– Добре, – твердо відповів полковник. – Я завтра напишу офіційний запит твоєму керівнику про те, що ти запрошена консультантом в розслідуванні у справі вбитої дівчини.

– Сьогодні! – радісно вигукнула Дарина.

– Що сьогодні? – не зрозумів полковник.

– Сьогодні напишеш запит моєму керівнику, що я офіційно стаю консультантом в справі вбитої дівчини.

Св’ятопятов глибоко зітхнув.

– Добре, сьогодні.

– Так! Я знала! – вигукнула Дарина і міцно поцілувала батька в щоку.

Полковник ще раз зітхнув і поїхав писати офіційного листа.

Дарина не могла повірити, що їй вдалося вмовити батька. Вона сподівалася, її знання в області антикваріату зможуть допомогти в розслідуванні. Дарина ще довго сиділа в Інтернеті в пошуках відповідей на свої питання. Можливо, перстень не принесе багатство аукціонному дому, але щось в ньому є таємниче, навіть містичне. Дарина поклала опис завдання і прикрасу в конверт. Потім набрала в Інтернет пошуку: «перстень кров ворона». Перше, що випало на сторінці, це книга «Кров ворона». Далі статті про воронів і знову книга, книга, книга. Дарина ще трохи пограла словами, але її спроби ні до чого результативного не привели.

Вже стемніло, коли вона вибралася зі свого офісу на вулицю. Пахло весною. Прогріте повітря ще огортало своїм оксамитом, хоча вже відчувався наступ прохолодної ночі. Місто жило своїм життям. Яскраві вогні кафе вабили приєднатися до хмільного хороводу теплого вечора. Але, незважаючи на численні смс і дзвінки друзів, Дарина просто хотіла трохи постояти на місці, а потім сісти в автомобіль і поїхати додому до свого нового співмешканця. Тим більше, доказ довелося взяти із собою, тому що особистого сейфа у Дарини в кабінеті не було, а секретар давно пішла. Але, насправді, їй просто не хотілося розлучатися з перснем. На секунду Дарина побажала, щоб це прикраса виявилася простою дрібничкою, яку потім вона зможе випросити у свого батька. Її навіть не збентежило те, що ще кілька днів тому перстень прикрашав великий палець особи, яка залишила цей світ. Дарина міцніше притиснула конверт до себе і попрямувала до автомобіля.

Через двадцять хвилин вона вже відкривала двері своєї квартири, де її сонно зустрічав маленький пухнастик. Муська позіхнувши, підбіг муркотіти до господині.

– Ти мій ніжний звір, – погладила Дарина свого вихованця. – Скучив? Я теж скучила. Зараз буду тебе годувати.

Дарина зняла пальто, кинула торбину на тумбочку, а поруч поклала конверт. Вимила руки і відразу попрямувала на кухню. Насамперед погодувала вихованця, а після зазирнула в холодильник.

– Ось так, Муська, твоєї їжі завались, а у мене миша повісилася, – прокоментувала Дарина вміст порожніх полиць. – Переходжу на котячий корм.

Муська начебто зрозумів, про що сказала його господиня, тому відірвав мордочку від миски і невдоволено нявкнув.

– Гаразд-гаразд, зараз що-небудь замовлю.

Дарина, недовго вагаючись, набрала телефон своєї улюбленої закусочної. Вона замовила піцу асорті.

– Ех, Муська, будемо з тобою товстіти. Муська!

Поки Дарина спілкувалася з оператором закусочної, вихованець закінчив трапезу і вирішив зайняти себе корисною справою. Дарина застала свого улюбленця, коли той, забравшись на тумбочку, стягнув конверт з доказом і вже до половини його розлущив.

– Муська! – повторила вона. – Ти що робиш?! Фу! Зупинись!

Вона намагалася витягнути залишки вмісту конверта з чіпких лап свого домашнього вихованця. Вийшло це не відразу, тому від фотографій і супровідного листа залишилися тільки шмаття.

– Подякуй, що перстень міцний, а то довелося б тебе здавати як доказ, – Дарина в підтвердження міцності підсунула йому під ніс прикрасу.

Кіт сів на задні лапи і, не відриваючи погляду, дивився на перстень розширеними зіницями.

– Ти чого як загіпнотизований? – здивувалась Дарина. – Хм, може коти дійсно бачать духів померлих? Ех, ось вмів би ти балакати, ми б із тобою справу розкрили. Поспілкувався б з духом і сказав мені, хто вбив бідолашну.

Дарина заховала перстень в скриньку, а після взяла на руки кота. Вона пройшла в кімнату, вмостилася на дивані і не помітила коли занурилася в сон.

Їй снився барвистий луг, що перетікає в нескінченні пагорби. Соковитий зелений килим з одного боку межував з хвойним лісом, а весь інший простір до горизонту розкинувся різнобарвним орнаментом квіткового королівства. Ідеально кругле озеро відсвічувало рівний спокій неба. Ні хмар, ні плямочки. Рівна чиста поверхня. Світ оточив Дарину своєю життєвою енергією. Він проникав крізь шкіру, змушуючи дихати всім тілом. Їй стало дуже легко і вільно. Складалося враження, що вона ось-ось злетить. Але гуркіт у двері і крик кур’єра піци змусив її прокинутись.

Дарина схопилася з ліжка. Їй здалося, що вона біжить, не торкаючись підлоги. Неначе відчуття зі сну перенеслося в реальність. У перші секунди Дарина ніби відчула, що сон ще не закінчився, але гучний крик кур'єра допоміг повернутися в бадьорий стан.

– Чи є хто вдома? Відкривайте! – кричав на весь коридор постачальник піци.

Дарина відкрила двері.

– Ви навіщо так кричите? – звернулася вона до молодої людини. – Весь будинок на вуха піднімете.

– Ви вже вибачте, я хвилин п'ять дзвоню, але ніхто не відкриває, а везти піцу назад якось не хочеться, та ще й платити за неї потім.

– Вибачте, я заснула, от гроші. Залишок заберіть собі.

– Ого, це багато для чайових.

– Це за очікування.

– Спасибі, смачного, – відповів задоволений своєю виручкою кур'єр.

Він щось ще говорив, але Дарина вже зачинила двері. Вона почала на ходу виймати соковиту, гарячу піцу. Дарина жадібно ковтала величезні шматки, майже не пережовуючи. Звідки раптом з'явився такий апетит, вона не розуміла, але дуже хотілося з'їсти все відразу. Тільки коли залишилася половина піци дівчина глибоко зітхнула і відклала коробку.

– Ось це я розумію: наїлася, так наїлася, – промовила Дарина сама собі, а після паузи звернулася до кота.

– Бачиш, Муська, що стається, коли не встигаєш поїсти на роботі, а вдома конем грай.

Дарина поклала кота поруч із собою на диван. Вона занурилася в легкий ситий стан дрімоти під задоволене муркотіння вихованця і звуки з телевізора. Їй було все одно, що дивитися. Вона просто ввімкнула перший-ліпший телеканал, а через якийсь час знову заснула.

Її розбудив дзвінок по мобільному телефону. Дарина не відразу зрозуміла що відбувається. Голова трохи боліла як після похмілля. Вона спала на дивані одягнена, подушкою служила коробка від піци. Поруч лежав кіт, спостерігаючи за своєю господинею.

Дарина підскочила в пошуках телефону. Телефонував батько.

– Так тато, привіт, – сонно відповіла вона на дзвінок.

– Як там мій консультант поживає? – ласкаво запитав Св’ятопятов.

– Відмінно, ще пів годинки і я буду готова до подвигів, – позіхнула Дарина.

– Які пів годинки? Ти що спиш ще? Перша година, а на роботу тобі не треба хіба іти? – обурився полковник.

– Як перша година? – здивувалася Дарина. Вона схопила маленький годинник з журнального столика. Стрілки показували п'ятнадцять хвилин на другу. Їй нічого не залишалося, як поспіхом попрощатися з батьком і максимально швидко зібратися на роботу.

– О ні! Керівник мене вб'є! – викрикнула вона, подивившись на телефон. Ніяких викликів НЕ висвітилося. Це було дивно. Вчора Веніамін Тихонович зробив їй зауваження з погрозами звільнити, а сьогодні о першій годині дня від нього немає жодного дзвінка.

– Ой, напевно, я вже звільнена! – знову вигукнула Дарина і…

…звалилася з дивана.

– Що це? – не зрозуміла вона. – Сон?

За вікном були сутінки. Дарина потягнулася до свого мобільного телефону. 6:00 Ранок, ще тільки ранок.

– Здається, я божеволію, – тихенько промовила вона.

Голова трохи боліла, як після похмілля. Дарина сиділа біля дивана, з коробки піци, що була їй подушкою, вивалилися залишки шматків прямо на підлогу. Кіт лежав поруч, спостерігаючи за своєю господинею.

Дарина струснула головою. Треба ж було такому наснитися. Вона залізла назад на диван, забравши кота в оберемок. Тіло знову огорнула дрімота. Разом з нею звідкись з'явилися тривога і острах.

– Ні, – несподівано вимовила Дарина, налякавши Муську. – Треба вставати, дуже вже все реалістично. І я знову розмовляю сама із собою. Необхідно з цим закінчувати.

Дарина підвелася з дивана, на кухні зробила кави, погодувала кота і стала збиратися на роботу. Після тривожної ночі думки огортав туман. За вікном тільки-тільки прокидалося місто. До початку робочого дня залишалося ще дві години, але в квартирі Дарина перебувати не хотіла. Дуже боялася заснути, а потім прокинутися на початку другої години дня. Тому вже близько восьмої ранку Дарина їхала убік свого офісу. Навколо пахло весною. Ранок радував своїми ніжними промінчиками сонця. Дерева вкрилися соковитими нирками з першими пелюстками квіточок. Всього тиждень тепла, а холодне, похмуре після зими місто вже ожило. Сірі хмари змінилися блакитним небом і лагідним сонцем, бруд сховався під молодою травою, а дерева розпушили свої крони, заступивши ними старі потріскані будинки.

Дарина трохи заспокоїлася. Залишки тривожних думок захопив теплий вітерець, який прокрався крізь відкрите вікно автомобіля. Тепер їй здавався смішним ранковий стан і ранішній виїзд на роботу. Але, тим не менше, повертатися додому не хотілося. Вона під'їхала до будівлі робочого офісу. Там навколо парадного входу стояли автомобілі охоронної фірми і поліції. Дарина залишила автомобіль біля тротуару і побігла убік будівлі. Їй перегородив шлях високий чоловік у поліцейській формі.

– Дівчина, туди не можна, – голосно промовив він.

– Я тут працюю! – тривожно відповіла Дарина.

– У вас є пропуск? – запитав той же чоловік.

– Який пропуск, у нас немає таких документів. Веніамін Тихонович! – закричала Дарина своєму керівнику, який вийшов з парадного входу.

– Веніамін Тихонович! – повторила вона.

Керівник її побачив і махнув рукою.

– Пропустіть, – сказала Дарина, відсунувши поліцейського убік.

– Веніамін Тихонович! – звернулася вона до свого керівника. – Що трапилося?

Веніамін Тихонович виглядав трохи розгубленим. Дарина вперше бачила його таким. Скуйовджене рідке волосся, пом'ятий піджак, змучений вигляд.

– Нас намагалися пограбувати, – спокійно відповів він і потер скроню.

– Та ви що? Як це? – здивувалася Дарина.

– Так, вже з четвертої ранку тут перебуваю. Спрацювала сигналізація вночі. Розкрили двері. Поки приїхали охоронці, зловмисники встигли перерити деякі шухляди в кабінетах. Добре, що до сховища цінних лотів не дісталися.

– Як жахливо. Вкрали що-небудь? – розхвилювалася Дарина.

– Начебто ні, але точно буду знати, після звірки опису з тими предметами, які у нас були в наявності. До речі, ви перстень вчора віддали секретарю?

– Ні, але я його забрала із собою.

– Це добре. Я дуже хвилювався, що ми втратили доказ. Стільки справ тепер розбирати, а так би ще по відділеннях довелося їздити, пояснювальні листи писати.

Веніамін Тихонович зіщулився і різко змінив тему розмови.

– А що ви тут так рано робите, Дарина Олександрівна? Для вас поява в такий час на робочому місці не властива.

– Вирішила приїхати раніше, я ж виступаю з сьогоднішнього дня в якості консультанта в справі вбитої дівчини, – Дарина вирішила не вдаватися в подробиці всього пережитого вранці.

– Та ви що? – здивувався її керівник, – а чому я про це нічого не знаю?

– Це рішення було прийнято тільки вчора, сьогодні отримаєте офіційного листа, – пояснила Дарина.

– Що ж, в такому разі відпускаю вас на сьогоднішній день. Все одно поліція нікого крім мене не пускатиме в офіс до з'ясування обставин нічного злому. Так що їдьте, консультуйте, а я розберуся із пограбуванням, – дозволив керівник.

Веніамін Тихонович ледве помітно зітхнув. Він дав ще деякі відповіді поліцейським, а після попрямував всередину офісу.

Дарина повернулася до автомобіля. Їй не було сенсу їхати додому, тому вона розгорнула автомобіль убік відділення, де працював її батько. По дорозі не змогла втриматися, щоб не заїхати до Макдональдса, там із задоволенням з'їла два ароматних маффіна, запивши їх чашкою латте. Коли зі сніданком було покінчено, Дарина вирушила виконувати обов'язки почесного консультанта в кримінальному розслідуванні.