Книга Розчарування. 1977–1990

Канівська ГЕС, початок вересня 1978 року

В кабінет постукали, й Синенко гукнув:

– Хто там? Заходьте!

Проте ледь ковзнувши поглядом по постаті візитера, посміхнувся:

– А ти, тезку, міг би й без стуку зайти.

– А раптом не можна?

– Не можна що?..

– Ну-у-у, я знаю… Ти ж начальство.

Розгублено знизавши плечима, Кайстрюк затупцяв на місці. Синенко знов посміхнувся, кивнув на приставлений до столу стілець і пояснив:

– У мене тут робочий кабінет між іншим. А в робочому кабінеті займаються саме роботою, а не тим, про що ти міг подумати.

– І про що ж це я подумав, по-твоєму? – обережно поцікавився Кайстрюк, відчуваючи прихований розіграш, на які його тезко був справжнім майстром.

Утім, попри очікування, Синенко відповів невигадливо:

– Я, Іване, наприкінці робочого дня на робочому місці не випиваю, отож заходити до мене можна без стуку.

– А якщо у тебе нарада якась чи не знаю що?

– Облиш, – махнув рукою Синенко, – я ж не директор нашої ГЕС, щоб «п’ятихвилинки» о шістнадцятій нуль-нуль влаштовувати. Отож давай-но припинимо розігрувати «товстого» й «тонкого»^[12] та поговоримо по душах про те, заради чого я тебе запрошував.

– Он як? Отже, по душах поговорити хочеш… А я думаю, чого це ти такий серйозний, чому не шуткуєш і не балагуриш, як зазвичай.

– Я, Ваню, пошуткувати завжди радий – ти мене знаєш. Але не тоді, коли душевний стан мого найкращого друга дитинства змушує хвилюватися.

– А-а-а, он як… А я, зізнаюся чесно, вирішив, що ти мені під кінець робочої зміни збираєшся доручення якесь дати, чи що…

– Доручення? Гм-м-м…

Синенко дістав з кишені пачку болгарських цигарок «Родопі», видобув звідти одну, чиркнув сірником, глибоко затягнувся й видихнув разом зі струменем сизуватого диму:

– Ти закурюй, тезку. Закурюй, якщо хочеш. А стосовно доручення, то я ж чітко попросив завідувача гаражем: такі-то справи, попроси Ваню Кайстрюка, щоб зазирнув до мене о четвертій вечора, – бо є до нього розмова. А що тобі завгар передав натомість?

– Передав, аби о шістнадцятій нуль-нуль я був у тебе в кабінеті як штик, інакше моя маківка блищатиме після твого начальницького наганяю, як котячі яйця в березні. Отак і сказав, – відповів Кайстрюк, також і собі розкурюючи «родопинку».

– Чого-чого?! А-а-а!.. Кх-х-х!.. Кх-х-хех-х-х!..

Від несподіванки Синенко навіть подавився цигарковим димом, тому й закашлявся. Ледь заспокоївшись, пояснив:

– Ні, ну це ж треба, щоб отак усе на рівному місці перекрутити!.. Це ж треба!.. Ото утнув завгар, то вже утнув. Я з моїм тезком усього лише про те запрошення поговорити зібрався, а він роздмухав з мухи слона!..

– Про запрошення… туди?

Пальці Кайстрюка мимоволі здригнулися, з кінчика «родопинки» на стіл звалився попіл. Не сказавши нічого, Синенко посунув ближче до нього попільничку, виточену токарем-ремонтником з якоїсь бракованої залізячки. Проте не звертаючи на це уваги, водій спитав насторожено:

– Що тобі про це запрошення відомо?

– Не більше, ніж іншим.

– Читати чужі листи негарно.

– Не лист то був, а листівка! – підкреслюючи свою думку, Синенко жартівливо погрозив тезці пальцем. – Отож коли будеш вдома, то скажеш тим піонерам-слідопитам, щоб наступного разу відправляли запрошення листом у конверті, щоб усі поштарки його не читали.

– Я з нашою поштаркою вже поговорив і ще поговорю, – пообіцяв Кайстрюк, проте Синенко заперечив:

– Послухай, Ваню, якби ти привселюдно не розшматував ту листівку й не кинув шматочки за вітром, ніхто б на це уваги не звернув. А так…

Водій похмуро мовчав.

– Ну що ж… Тоді скажи мені, як тезці та другові дитинства – що там було такого у запрошенні?

– Нічого там не було такого особливого. Та ти й сам усе чув з пліток…

– Те, що я почув, то є діло десяте. Ти мені скажи…

– Я не поїду в Черневе.

– Не в тому річ. Поїдеш, не поїдеш… Що в листівці було написано?

Вони довго мовчали, перш ніж Кайстрюк нарешті здався:

– Ну гаразд, скажу тобі як другові дитинства. Отже, цього року виповнюються тридцять сьомі роковини бою за село Черневе, в якому був поранений мій батько… і якби не це, то мене б і на світі не було. Тож якісь місцеві піонери-слідопити запросили мене в суботу, двадцять третього вересня, або принаймні в неділю, двадцять четвертого вересня до того села. І ще написали, що там збирається приїхати якийсь ветеран того бою – здається, Василян. І нібито діти та вдова якогось там комісара приїхати збираються. Чи то Пивоварова, чи, може, Пивоварського – вже точно не пригадаю. Василяна, вірменина цього запам’ятав, а Пивоварова… Пивоварського… Пивоваренка… чи як там його?.. От цього забув.

Знов помовчали.

– Гм-м-м-гм-м-м… Ага… Ну, то навіщо ж ти листівку оту розшматував, де було і запрошення, й прізвища вказані?

– Бо я в Черневе ні ногою, сам розумієш.

– Не розумію, – мотнув головою Синенко. – Розтлумач, будь ласка.

По тому, з якою силою Кайстрюк чавив і розтирав по дну попільнички недопалок «родопинки», було очевидно, що всередині у нього все кипить. Проте оскільки Синенко вперто чекав, водій заговорив першим:

– Послухай, Іване… Ти хоч і велике станційне начальство тепер, але скажи мені чесно, от як на духу… Тебе колись шмагали солдатською ременякою тільки за те, що ти народився таким, яким народився? Причому добре, якби по сраці шмагали. По сраці – то таке… А от коли луплять куди потрапить?! Мені ж вітчим одного разу ледь око не вибив.

Він торкнувся білястого, ледь помітного шраму, що перетинав ліву скроню біля зовнішнього куточка ока.

– Ні, так мене не шмагали, – зізнався Синенко, – твоя правда, тезку. Але в усьому іншому ти явно не правий.

– З чого б це?

– Бо ти вже понад три десятиліття не був у тому селі і в тій хаті, де народився. Знаєш… За цей час твій вітчим міг і померти. Та у будь-якому разі ти вже не дитина. Ти дорослий самостійний чоловік, а вітчим твій, навпаки, постарішав. Та й зрештою, дізнався б, що там з твоєю матір’ю і братами сталося… Ти ж їх теж не бачив рівно стільки, скільки й вітчима.

– Ні.

– А той вірменин? Ну-у-у, Василян той, учасник бою. Чи сімейство комісара, прізвище якого ти позабув.

– А що вони?

– Ну-у-у… Раптом вони пригадають щось цікаве про твого справжнього батька, який залишився у твоєї матері…

– Та краще б на світі не було ні мене, ані їх обох!!! – несамовито гаркнув водій, підскакуючи зі стільця, що аж крекнув.

– Тезку, тезку!.. – спробував вгамувати його Синенко, проте марно.

– Я не Кайстрюк ніякий, зате я справжній байстрюк!!! Мій батько – зрадник Батьківщини, моя мати – блудлива паскуда, щоб не сказати жорсткіше, яка прижила дитину від випадкового солдатика!.. До того ж не просто солдатика, а зрадника, тилового щура, який вирішив пересидіти війну під спідницею у випадкової баби, об яку він перечепився!!! Ти розумієш, як мені з тією ганьбою жити на світі?! Чи не розумієш?! Мене ж усі ненавидять – і вітчим, і мати, і її правильні діти від законного чоловіка!!! І ти хочеш, аби після цього всього я поїхав у те Черневе??? Та не діждуться!..

І грюкнувши дверима, він прожогом вилетів у коридор.

– Еге… От і поговорили по душам, – зітхнув Синенко. І потягнувся за новою «родопинкою».

Інститут кібернетики АН УРСР, Київ, жовтень 1978 року

– Послухайте, Кіме Альбертовичу…

– Я й без того слухаю вас уважно вже цілих півтори години.

– Кіме Альбертовичу, давайте керуватися логікою, як і належить двом математикам.

– Костянтине Демидовичу, я би вас попросив!..

– Ну, якщо ви так болісно реагуєте на цей мій аргумент… Тоді одразу ж зверніться до Катерини Логвинівни. Цікаво, що вона скаже на все це, га?

– Костянтине Демидовичу, я би просив вас лишити Катерину Логвинівну у спокої.

Наморщивши чоло, завідувач сектором зняв окуляри, розтер обличчя долонями, делікатно відкашлявся, повернув окуляри на місце і пояснив:

– Нагадаю, що наступного року Катерині Логвинівні виповниться шістдесят. У цьому віці навіть чоловіків проводжають на пенсію, не кажучи вже про жінок, які своєю працею можуть принести користь нашому народному господарству, зокрема й науці. А тому не варто розраховувати, що колишній науковий керівник бодай чимось вам допоможе.

Поза всяким сумнівом, з її унікальними знаннями, навичками й величезним авторитетом від справ вона не піде. Але хто ж ризикне порушувати Кодекс законів про працю?! Тому апелювати до авторитету Катерини Логвинівни я б на вашому місці не став. Це вам дасть максимум рік, не більше – а що далі?! Без адміністративної підтримки…

– Ви прекрасно розумієте, що вона має ще й величезний моральний авторитет. Про мої розробки Катерина Логвинівна…

– Думка вашого колишнього наукового керівника про ваші таланти незмінно є загальновідомою.

– Тоді в чім річ? Поясніть, прошу. Невже ви вважаєте, що і справді… як у тому кіно… «Хороший дом, хорошая жена – что еще нужно человеку, чтобы встретить старость?»

– Це звідки? – спитав здивовано завсектором.

– З «Білого сонця пустелі».

– А-а-а… Смішний фільм. Але до чого ви його процитували?

– А до того, що, почувши такі нищівні слова на свою адресу, митник Верещагін не стерпів…

– І загинув, – різко перервав його Кім Альбертович. – Адже цей герой загинув, хіба я не правий?

– Еге ж, – не надто охоче погодився Нехай.

– То невже заради року роботи в нашому інституті ви збираєтеся наражати на небезпеку свого колишнього наукового керівника? Та ще й загалом-то літню жінку – давайте вже говорити відверто, як воно є насправді. Отже, збираєтесь?

Костянтин Демидович промовчав, тому завсектором знову зняв окуляри та ще раз розтер обличчя, потім тихо мовив з неприхованим докором:

– Та-а-а-ак… Отже, збираєтеся! Не очікував я від вас цього. Правду кажучи, ніяк не очікував. Підставляти під можливий удар літню жінку, яка й без того стільки для вас зробила… Не по-чоловічому це, от що я вам скажу.

– Я в дитбудинку виріс, – так само тихо пробурмотів Нехай, – а там… Знаєте, там всяке ставалося. Й далеко не завжди моє дитинство вкладалося в рамки етики. По-чоловічому чи не по-чоловічому – яка різниця?! Якщо моє звільнення з Іституту кібернетики завдасть удару…

– Костянтине Демидовичу!

Він замовк і запитально подивився на свого безпосереднього начальника.

– Гаразд, Костянтине Демидовичу, давайте керуватися логікою, як і належить двом математикам. Якщо ви це запропонували – гаразд, давайте так! Отже, я вас знов уважно слухаю. Уже вкотре. Слухаю.

– Дякую, Кіме Альбертовичу, – кивнув Нехай. – Отже, почнемо з того, що після загибелі батьків ми з сестрою зростали у дитячому будинку.

– Ви разом з рідною сестрою. З Нехай Надією Демидівною – я все вірно зрозумів чи, може, щось наплутав?

– Так, усе вірно.

– Гаразд, продовжуйте, прошу.

– Після дитбудинку я пішов працювати на виробництво. Там мені дали направлення в університет, де я вивчився на математика. Коли наш товариш директор домігся організації нашого інституту…

– Товаришу Нехай, – у голосі завсектором несподівано брязкнув метал, – я дуже… Ду-у-уже попросив би вас не приплутувати сюди ще й нашого беззмінного керівника, товариша Глушкова.

– Та я й не приплутую! І не думаю навіть…

– Товаришу Нехай… Костянтине Демидовичу… Давайте справді не вплутувати в цю справу ще й академіка Глушкова. Просто констатуємо, що ви почали працювати в нашому інституті у відділі Катерини Логвинівни Ющенко, цього цілком вистачить.

– Гаразд. Отже, я почав працювати в Інституті кібернетики, де без жодних проблем захистив кандидатську дисертацію і…

– Стоп!

Костянтин Демидович слухняно замовк. Оцінивши його слухняність належним чином, завсектором коротко кивнув і уточнив:

– Ви захистилися з проблемами, ще й з якими проблемами.

– Але вони не були пов’язані з наукою…

– Так. Проте рідна сестра-сектантка, яка провела на громадських виправних роботах не один рік і при цьому так і не перевиховалася, – погодьтесь, це проблема, причому неабияка!

Нехай мовчки зітхнув.

– Ось бачите! А кажете, що без проблем… Та якби Катерина Логвинівна не поручилася за вас іще тоді, ви б узагалі не захистилися.

– Але ж я не захистився і дотепер…

– Докторську дисертацію ви дотепер не захистили, згоден. І не захистите вже, очевидно, ніколи. Але виключно завдяки клопотанням товаришки Ющенко, кандидатом фізико-математичних наук і молодшим науковим співробітником ви все ж таки стали.

– Став.

– А якби не заступництво Катерини Логвинівни…

– Але ж я не спілкувався з Надією протягом багатьох років! Починаючи з третього курсу університету…

– Так, не спілкувалися. І «перший відділ» це підтверджує.

– Кіме Альбертовичу! Ми ж домовилися, що будемо керуватися виключно логікою, а не іншими міркуваннями. Хіба ні?

– А в цю логіку «перший відділ» цілком вкладається, – розвів руками завсектором. – Катерина Логвинівна поручилася за вас особисто, й вам дозволили вступити до аспірантури, захистити кандидатську дисертацію…

– Щоправда, далі ем-ен-еса піднятися не дозволили. Та й з докторською у мене все ніяк не складалося, хоча мої заслуги регулярно відзначало вище керівництво нашого інституту…

Кім Альбертович запитально звів догори брови, проте Нехай одразу ж виправився:

– Вище керівництво нашого інституту, яке ми домовилися не зачіпати в нашій розмові.

– А все тому, що з’ясувалася дуже прикра річ: уже маючи сестру-сектантку, про що «першому відділу» було відомо, ви певний час зустрічалися з такою собі Голландер Сюзанною Нахумівною.

– З Голландер Сюзанною Нахумівною я востаннє зустрічався аж у шістдесят четвертому році.

– Тим не менш це не завадило їй разом з батьками емігрувати до Сполучених Штатів – осередку світового імперіалізму. Про цей зв’язок ви до «першого відділу» чомусь не повідомили.

– Бо не знав…

– Костянтине Демидовичу, незнання законів не звільняє від відповідальності за їхнє невиконання. Отож незнання того факту, що перспективний науковець, співробітник нашого інституту, маючи сестру-сектантку, не повідомив «перший відділ», що його колишня пасія емігрувала до США, не звільняє цього науковця від відповідальності. Та якби ж на тому все окошилося, то було б півбіди. Завдяки заступництву Катерини Логвинівни цю марудну справу вдалося залагодити. Але ж ваша сестра Надія Демидівна раптом написала вам листа, хоча ви самі ж стверджували, що вже багато років не спілкуєтеся. От скажіть на милість, якщо це так і є – звідки у неї ваша адреса, га?!

Не знайшовши, що відповісти, Нехай втупив погляд у кістяшки судомно зчеплених пальців, якими він мимоволі почав тихесенько барабанити по стільниці начальственого столу.

Так, справді, з Надійчиним листом вийшло недобре – бо надійшов він з Канади, куди, як виявилось, його сестричка-сектантка емігрувала з таким самим чоловіком-сектантом, як і вона сама. Й тепер, після стількох років мовчання, Надійка повідомила радісну звістку: на новому місці постійного проживання у них з чоловіком народилася донечка, яку сектантське подружжя назвало Докійкою – на честь їхньої матері, загиблої у далекому 1946 році під час невдалого розмінування незвичайного фугасу її чоловіком Демидом – колишнім сапером, батьком обох сиріток. Оце «прислужилася» братові, нічого не скажеш! «Порадувала», так би мовити. Й тепер…

– Мовчите, Костянтине Демидовичу? Не знаєте, що відповісти? Отакої… Ну що ж…

Завсектором делікатно кахикнув і продовжив:

– Власне, вам могли б загалом закрити доступ до царини прикладної математики. Прошу зрозуміти, що це могло статися насправді. Й лише враховуючи… скажімо так – моральне заступництво Катерини Логвинівни, вам пропонується всього лише перевестися з Інституту кібернетики в якийсь інший київський НДІ. Всього лише, так, прошу зрозуміти…

– Уже вкотре підкреслюю, що тому напряму роботи, який я веду, без моєї безпосередньої участі загрожує розвал.

– Не згоден, причому категорично, – підібгавши губи, відрубав Кім Альбертович. – Ми з вами дорослі люди, отож ви мусите розуміти, що незамінних людей не існує. Отож давайте обійдемося без пропаганди індивідуалізму, будь ласка.

– І все ж таки маю нагадати…

– Що це за натяки, Костянтине Демидовичу?

– Ні, це не натяки. Це нагадування, що від розробки мови програмування, базованої на новітніх уявленнях, залежить успіх проекту ЗДАС^[13] в цілому. Чи неуспіх, це вже як вийде…

– Не святі горщики ліплять, – мотнув головою Кім Альбертович. – Ви довели розробки до наявної стадії, далі їх поведуть інші, ото й усе.

– Але скільки років пішло на те, щоб…

– А з якого дива ви впевнені, що у вашого наступника робота піде повільніше, ніж у вас? Може, він навпаки впорається краще.

– А може, й гірше. Це як в анекдоті про те, яка ймовірність зустріти динозавра, вийшовши з дому зранку. Чули цей анекдот?

– Не чув. Розкажіть, будьте люб’язні.

– Отож ймовірність зустріти динозавра, вийшовши з дому зранку, – п’ятдесят на п’ятдесят. У тому сенсі, що можна зустріти, а можна не зустріти.

На деякий час у кабінеті запанувала напружена тиша. Нарешті завсектором спитав розчарованим тоном:

– І це все?

– Все.

– І це… Хіба це смішно?

Нехай нервово пересмикнув плечима, тоді Кім Альбертович мовив роздратовано:

– Ви тут хихочки розводите, а я вам між іншим вже другу годину намагаюся втовкмачити очевидну річ: зробіть те, що вам запропонували, припиніть опиратися – від того всім буде тільки краще. Погодьтеся, це не так уже й погано. Лише скажіть, яке із запропонованих місць роботи ви обираєте? На вашому місці я б зупинився на Інституті електрозварювання. Враховуючи те, що його директор очолює нашу республіканську Академію наук, такий варіант видається найкращим. Чи ви іншої думки?..

Проте Костянтин Демидович не відповів. Він знов мовчки дивився на судомно зчеплені пальці, що ледь помітно здригалися від внутрішньої напруги.

Районне управління КДБ УРСР, вул. Шевченка, № 27, Кам’янець-Подільський, листопад 1978 року

Вони звернули за ріг і…

– Агов, хлопче, а чи туди ми йдемо, куди треба?

– Звісно, що туди, а що ви собі думаєте, – кинув малий через плече, навіть не глянувши на Аґлаю.

– Стривай, стривай!

Вона зупинилася, тому, по інерції зробивши іще кілька кроків уперед, хлопчик також зупинився, нарешті озирнувся й мовив незадоволено:

– Ну, бабцю, і чого се ви раптом…

– Ти куди мене ведеш?

– Та туди ж і веду, куди ви попросили, – в Ке-Де-Бе.

– Але ж я вже тут була!

– Ну-у-у… Були, можливо. І що з того?

В маленьких оченятах з’явилася ледь стримувана зневага. Мабуть, він зараз думає щось на кшталт: «От же ж зв’язався на свою голову з цією дурнуватою бабцею! Хоч би сама розуміла, чого їй треба». А може, й не думає, хто їх розбере, дітей теперішніх?! Були б у неї самої онуки, вона б знала, як їх на чисту воду виводити, а так… Доведеться вкотре перепитувати.

– Це для тебе нічого не означає, – скрушно зітхнула Аґлая, – а у мене повєска… чи як там вона в біса називається, бамага ця.

Останні слова вимовила тихо, бо відверто побоювалася не тільки неіснуючого біса, але й тієї інстанції, до якої мала з’явитися. Хоча й мусила, попри весь її страх. Бо з КДБ не шуткують, це небезпечно.

– Бабцю, а ви можете мені повістку тую дати?

– Чо… Чого-чого тобі дати?!

Від несподіванки Аґлая навіть трішки отетеріла.

– Повістку дайте на секундочку, – повторив хлопчик і додав для певності: – Ну-у-у, бамагу вашу тую. Дуже прошу. Це ж для вас…

– А-а-а… нащо тобі вона здалася?

– Та дайте вже, нарешті! Не заберу, не бійтеся.

– А все-таки, нащо?..

– Та давайте вже! Зараз же покажу.

Цього хлопчика Аґлая бачила вперше в житті, тому передати повістку до його рук не ризикнула, натомість піднесла папірець до обличчя малого, щосили вчепившись в лівий верхній куточок скрюченими, пошерхлими, почорнілими від постійної роботи на землі пальцями і пробурмотіла:

– Осьдо тобі повєска моя, так читай.

Хлопчик невдоволено зітхнув, проте придивився уважно до папірця, примруживши очі, й відповів:

– Ну, то ось же тут адреса вказана!

– Де?.. – повернувши папірець до себе, Аґлая зробила вигляд, що теж намагається прочитати написане.

– Та от же ж!.. – малий тицьнув пальцем, проте, різко відсмикнувши руку назад, вона наказала:

– А ти би пальцем не пхав, а по-людськи на словах все мені розказав.

– То прочитайте самі…

– Не бачу я, що там таке написано, – збрехала Аґлая. – Дрібоньке воно, як той горох, а очі у мене вже старі занадто, щоб розбирати дрібне.

– Ох, бабцю, бабцю!.. – зітхнув хлопчик. – Там же якно сказано, що прибути вам треба на вулицю Шевченка, в дім номер двадцять сім. І кабінет там також є, до якого вам прибути треба. І прізвище.

– І що, воно все на бамазі цій?..

– Ага.

– А де саме?

– Та от же ж!..

Малий знов тицьнув пальцем, проте, вдруге відсмикнувши руку з важливим папірцем, Аґлая знову зробила вигляд, ніби читає:

– Ага… Так. Бачу, що справді є все це… Але ж мене попервах погнали на цюю… на як там її звуть, я тобі розказувала?..

– Про що?

– Та про цюю ж! Про Розу… як там її, в біса?.. Ліксе… Люксо…

– На вулицю Рози Люксембург^[14]?

– Ну так-так – на вулицю Рози Ліксонбур цієї самої.

– То там паспортний стіл, а не Ке-Де-Бе.

– Ну так-так, паспортний стіл, паспортний стіл. Вірно. Але ж відтіля мене сюди вже відправляли, я вже тут, на Шевченковій вулиці, була!..

– Ну, то правильно відправляли.

– Але ж тут не Ке-Де-Бе, а це… мі-лі-ці-я-а-а!..

Вимовляючи останнє слово, Аґлая перейшла на шанобливий шепіт. Що аж ніяк не завадило хлопчині весело розсміятися:

– Бабцю, ну це ж треба таке!.. З якого села ви приїхали, що не знаєте, що у нас в Кам’янці Ке-Де-Бе сидить у тому ж будинку, що й міліція? Що то за Бакота ваша така, що ви цього не знаєте?..

– А ти відкіля знаєш про Бакоту? – спитала вона підозріло.

– Та осьдо адреса написана.

– Де-де?

– А ось. Вам же повістку надіслали до Бакоти цієї вашої, отож і написали.

Подивившись на те місце у повістці, в яке впирався палець малого насмішника, Аґлая обережно погодилася:

– Ну так, авжеж, там і написано. Просто на очі я вже заслабла. Пожив би ти з моє, виплакав би стільки сліз, скільки я виплакала, – також би на очі заслаб. А так твоє діло молоде, зелене…

– Ну то що, ходімо? Чи вам уже не треба, га?..

– Як це не треба?! – спохопилася літня жінка. – Як це не треба, коли повєску цю прислали… бамагу цю. Отож треба, ще й як.

– Ну то пішли нарешті!

– Ходімо.

Хлопчик кивнув і, безтурботно підстрибуючи, попрямував вулицею, Аґлая пішла слідом, човгаючи стоптаними підошвами старих чоботів і подумки нарікаючи на свого непомірно цікавого поводиря. Найбільше ж літню жінку дратувало те, що зараз вона змушена приховувати свою жахливу неосвіченість. Усе життя Аґлая не надавала цій ваді майже ніякого значення. Справді, щоб працювати на землі, поратися по господарству, народжувати й виховувати дітей, ніяка особлива освіта не потрібна. У жодній школі подібні «предмети» не викладаються, цього навчає саме життя.

І навіть більше: невчасно отримані людиною знання здатні спаскудити усе подальше її життя. От взяти хоча б невісточку-одвентисточку Надійку. Здавалося б, іще зовсім малою втратила обох батьків, потрапила на виховання у державний сиротинець – ось вона, та сама невблаганна доля, яку колись у темні дореволюційні часи називали Перстом Божим!.. Хоча Бога тепер нібито й не існує… але тим не менш. От скажіть, чого хорошого можуть навчити у сиротинці?! Але ж таки вивчили дівчинку читати-писати, отож і затягнув її хтось в секту цю одвентичну, книжки підсунув шкідливі…

Ось вам і результат: таке лагідне, таке душевно тендітне створіннячко, як ця Надійка, перетворилося на люту сектантку! І до всього іншого це хиже створіння вполювало її старшенького синочка Гарася!..

Ні-ні, що не кажіть, а Гарась теж утнув: щоб піти на поводу у жінки і теж до секти записатися. Горе та й годі!.. Здавалося б, раніше жив собі не тужив, не краще від інших, але ж і не згірше. Навіть відвоювався вдаліше, ніж батько: адже Амосу на фронті пальці повідривало, тоді як Гарась усього лише один раз упіймав кулю, двічі осколки – але все у м’ясо та й у м’ясо, ані кісток, ані тельбухів йому не зачепило. А то не страшно: лікарі в медсанбаті повитягували, а далі все позаростало як на собаці. Гарась про це сам розповідав, хоча вислуховувати подібні одкровення Аґлаї було нелегко. Усе ж таки вона мати, а не якась чужа жінка!..

Тим не менш, можна сміливо стверджувати, що доля повсякчас берегла її старшенького. Берегла аж до того моменту, доки вже в солідному віці, заробивши неабиякий авторитет в їхньому колгоспі, він не зв’язався з майбутньою дружиною, й вони удвох не вибралися до Канади – бо тут сектантів-одвентистів, таких як вони, всіляко гноблять і жити спокійно не дають. От до чого довела грамотність і Надійку, і Гарася разом з нею!..

Добре, що хоч Амос до такої ганьби не дожив. Йому й на фронті більше перепало, ніж старшенькому, і загалом по життю. А ще якось молодшенький Назарко листа надіслав, в якому повідомив, що багато років зберігав від тата велику таємницю. Виявляється, коли він ще в Києві в медінститут свій поступав, Амос прилаштував його на тимчасове проживання у старого бойового товариша. Згодом, вже працюючи на столичній «швидкій допомозі», молодшенький випадково став свідком смерті саме цього бойового товариша. Оскільки той загинув смертю наглою й лютою, Назарко дуже довго не наважувався розповісти батькові правду про все це діло. Аж ось нарешті…

«Що за листа тобі наш хлопчик написав, що ти ходиш весь час, немов у воду опущений?» – розпитувала дружина засмученого чоловіка.

«Та так… Нічого такого, про що я тобі не переказав був», – бурмотів Амос і занурювався у повсякденні справи, яких у нього завжди було вдосталь. Можливо, то був перший випадок у житті, коли Аґлая пожаліла, що не вміє як слід читати, – бо інакше б поцупила клятого листа і розібралася б у написаному сама. А так навіть Гарася просила: мовляв, ти потихеньку прочитай і мені розтовкмач, що там та як?! Втім, старшенький чомусь відповідав матері доволі нешанобливо, у геть невластивому йому тоні:

«Не ваше то діло, мамо, щоб чужі листи читати! А тим паче щоб я вам усе те переповідав. Була людина, тепер нема – оце й усе, що всім нам знати належить. Отож облиште батька у спокої, не чіпляйтесь до нього».

Так тривало близько півроку, а в серпні…

Так-так, лист від Назарка вони отримали навесні, десь так у двадцятих числах березня. А те, що сталося з Амосом, – то було в серпні, в розпал чергової битви за рекордний врожай…

Коротше кажучи, однієї серпневої ночі намертво заглух трактор, що тягнув за собою сіножатку. Тракторист вийшов з кабіни, з «деренчалкою» своєю десь годину мучився, мучився, ледь-ледь запустив та й далі працювати продовжив. От тільки не помітив, як переїхав Амоса трактором, а потім ще й сіножаткою додав… Казав потім на слідстві, що нічка була темна, що ліва фара на тракторі не працювала, що він був украй вимотаний і робив усе, як то кажуть, «само собою як вийде».

А коли вже розвиднілося й застигле тіло нарешті знайшли, усім одразу стало очевидно: Амос сам винен – бо напився на роботі, приліг на землю та й заснув собі!.. Справді, якби не було визнано пияцтво загиблого, то трактористові треба було після суду в тюрму сідати. А він молодий, у нього дружина така сама молода і діточок четверо! Амос же мав тільки Аґлаю, таку саму літню, як і він. І двох дорослих синів, та ще й обидва вони холостякували. Щоправда, кожен зі своєї причини – і тим не менш…

Тим не менш вирішити всім колгоспом, що пристаркуватий дурень Амос Дунець налигався первачем і заснув просто посеред поля в розпал жнив, – так було найкраще, з якого боку не глянь. Тим паче вся Бакота знала, що цілих півроку перед смертю він ходив селом немов сам не свій. Отож і доходився! Аґлая проти колективного присуду не заперечувала. Гарась не заперечував також. А Назарко ні про що не знав і навіть не здогадувався: на той час їхній меншенький працював десь у місті, далеко від рідної домівки. Але всі були упевнені: якби він дізнався про обставини загибелі батька – то не заперечував би так само, як його мати і старший брат.

Отакі-от справи…

Утім навіть з цієї давньої вже історії можна було зробити однозначний висновок: освіченість не йде на користь людині за жодних обставин! От якби покійний Амос не вмів читати й писати, як його дружина, – можливо, і прожив би на цьому світі значно довше. Бо тоді Назарко не написав би батькові клятого листа, повідомляючи про люту наглу смерть старого бойового товариша з Києва.

Та й самому Назаркові, якщо розібратися, було би краще не пхати носа в отой медінститут свій, а жити в Бакоті разом з усіма, працювати собі спокійно у колгоспі та й клопоту не знати. Бо через надмірне правдолюбство та нездатність терпіти несправедливість молодшенького синочка час від часу виганяли то з одного місця роботи, то з іншого. Ніде він не міг з начальством стосунки налагодити – що поробиш, таким був з дитинства!..

І ще…

Так, і ще оце кляте нетерпляче правдолюбство у Назарка виховали вірші його обожнюваної поетеси – Лесі Українки. Так, він знав напам’ять силу-силенну її віршів, які час від часу читав уголос. І все про боротьбу, все про пошуки правди!.. А якщо і траплялося щось ніжне – то все одно про важку долю й долання труднощів.

«Отямся, спустися на землю! Не доведуть тебе ні до чого доброго ті її слова», – намагалася переконати свого улюбленця Аґлая. Проте Назарко лише сміявся у відповідь і зневажливо махав рукою.

Отож і досміявся, отож і домахався: врешті-решт вислали його з міста, і тепер він працює у них в Бакоті простим сільським фельдшером. Ні, ну це ж треба! Хіба ж ото варто було сушити мізки в інституті тому медичному, щоб насамкінець повернутися туди, звідки починав?! Сам Назарко вважав, що таки варто, Аґлая ж дотримувалася протилежної думки.

Одне добре: навіть тепер, коли її Амоса давно вже на світі цьому не було, а Гарась зі своєю Надійкою в Канаді опинився, поруч із старенькою матір’ю залишився любий молодшенький синочок, котрий, до речі, завжди міг прочитати який завгодно папірець, якщо виникала така потреба. Так-так, поруч із нею завжди знаходився хтось грамотний: чи то чоловік, чи то сини, чи навіть невісточка-одвентисточка. Самій же Аґлаї ніяка освіта ніколи не була потрібна. Без неї жити простіше й надійніше. І спокійніше.

Хіба що ось тепер…

– Ну от, я вас довів. Тепер все, бувайте здорові, як в колгоспі корови!

Почувши таке, в першу мить літня жінка просто отетеріла. А коли зібралася з думками, то вже і слід малого бешкетника прохолов.

– Нічого ти не знаєш ні про життя, ні про колгоспи, – скрушно зітхнула вона. І, витягнувши далеко вперед праву руку із судомно затисненою у почорнілих зашкарублих пальцях повісткою, Аґлая переступила поріг ошатного триповерхового будиночка. В усій цій незрозумілій ситуації особливо лякало дивне сусідство КДБ з міліцією. Справді, якщо всі вони зібралися під одним дахом – тут бути біді! Ой бути, бути!..