Кентервільський Привид (збірник)

Розділ четвертий

Уранці привид почувався геть знеможеним. Постійне хвилювання останнього місяця далося взнаки. Його нерви були остаточно розстроєні, і він здригався від найменшого шуму. П’ять днів він не покидав своєї кімнати і зрештою збайдужів до кривавої плями. Якщо вона не потрібна родині Отісів, значить, вони просто на неї не заслуговують. Певна річ, вони приземлені, примітивні люди, нездатні оцінити символічне значення незбагненних явищ. Питання про зорові ілюзії чи існування астрального тіла – це, звісно, не його парафія, і на цьому він не розуміється. Але раз на тиждень з’являтись у коридорі, а першої і третьої середи кожного місяця визирати з високого вікна, що виходить у парк, – це був його почесний обов’язок, і він не вбачає можливості від цього відмовитись, не зганьбивши себе. За життя він був злочинцем, це правда, але до всього, що стосується іншого світу, ставився дуже сумлінно. І тому наступні три суботи він, за своїм звичаєм, походжав по коридору від півночі до третьої, вживаючи усіх заходів перестороги, щоб його не почули і не побачили. Він ходив без черевиків, легенько ступав по поїдених шашелем дошках підлоги, вдягав широкий чорний оксамитовий плащ і старанно змащував свої кайдани мастилом «Зоря незалежної демократичної партії». Треба визнати, що цей останній засіб коштував йому неабиякого самозречення. Адже одного вечора, коли сім’я пішла вечеряти, він таки прослизнув до кімнати містера Отіса і поцупив пляшечку з мастилом. Спершу він почувався трохи приниженим, але потім, гаразд розміркувавши, погодився, що цей винахід має свої переваги і певною мірою може бути корисним для нього. І все ж таки, хоч як він старався, йому не давали спокою. Він нерідко спотикався у темряві об мотузки, натягнуті поперек коридора, а якось, вбраний для ролі Чорного Ісаака, або Мисливця з Хоглійських лісів, упав і сильно забився, посковзнувшись на підлозі, яку близнюки намастили маслом від Гобеленової зали аж до верхніх сходів. Ця остання образа так його розлютила, що він вирішив востаннє спробувати захистити свою честь і гідність і наступної ночі навідати безсоромних юних вихованців Ітонського коледжу в своїй прославленій ролі Відчайдушного Руперта, або Графа без голови.

Він не виступав у цій ролі більше сімдесяти років; власне, відтоді, як налякав чарівну леді Барбару Модіш так, що вона несподівано відмовила своєму нареченому, дідові нинішнього лорда Кентервіля, і втекла до Ґретна-Грін з красенем Джеком Кастлтоном, оголосивши, що нізащо в світі не порідниться з сім’єю, де такій жахливій марі дозволяють розгулювати в сутінках по терасі. Бідолашний Джек невдовзі був убитий на Вандсвортському пустирищі під час дуелі з лордом Кентервілем, а леді Барбара, не минуло й року, вмерла з горя в Танбридж-Велсі; тож ця роль так чи інакше мала великий успіх. Проте вона потребувала, так би мовити, надзвичайно складного гриму – якщо я можу вжити театральний термін щодо однієї з найвеличніших таємниць потойбічного світу, або, якщо вдатись до наукової термінології, «світу надприродних явищ», – і тому всі приготування забрали в нього щонайменше три години. Та зрештою він упорався чудово – і був дуже задоволений своїм виглядом. Високі шкіряні чоботи для верхової їзди, що личили до цього костюма, були йому, щоправда, трохи завеликі, і він не зміг знайти одного з сідельних пістолів, та в цілому все було як слід, і о чверть на другу він вислизнув з панелі і прокрався коридором. Опинившись біля кімнати близнюків – треба сказати, її називали Голубою спальнею, за кольором портьєр, – він побачив, що двері відхилені. Бажаючи зробити свою появу якомога ефектнішою, він розчахнув двері навстіж, і тут-таки на нього звалився великий глек з водою, що намочив його до самих кісток і пролетів за якийсь дюйм від його лівого плеча. Цієї ж миті він почув здушене хихотіння з-під балдахіна широкого ліжка. Нервовий струс був таким сильним, що він прожогом кинувся до своєї кімнати і наступного дня зліг з тяжкою застудою. Єдине, що його трохи втішало, – це те, що він не захопив з собою голову, бо тоді наслідки могли бути куди серйозніші.

Тепер він облишив будь-яку надію налякати цю родину нечем-американців і вдовольнявся тим, що тихенько походжав коридором у м’яких капцях, з грубим червоним шарфом на шиї, щоб уберегтися від застуди, і з маленьким аркебузом у руках на той випадок, якщо раптом стріне близнюків. Останнього удару йому завдали дев’ятнадцятого вересня. Він спустився у великий хол, певний, що там його ніхто не потурбує, і подумки зробив кілька сатиричних зауважень щодо знятих у Сароні великих фотографій посла Сполучених Штатів і його дружини, які замінили сімейні портрети Кентервілів. Він був одягнений просто, але охайно, у довгий саван, деінде заплямований могильною пліснявою; нижню щелепу він підв’язав жовтою хустиною, а в руці тримав маленький ліхтар і лопату гробара. Власне, це був костюм для ролі Йони Непохованого, або Викрадача трупів з Чертсійського току, однієї з його найкращих ролей, яку недаремно пам’ятали всі Кентервілі, бо саме вона стала причиною їхньої сварки з сусідом, лордом Раффордом. Було чверть на третю, і, скільки він міг почути, в домі все було спокійно. Та коли він тихцем рушив до бібліотеки, щоб побачити, чи лишилося бодай щось від кривавої плями, з темного кутка раптом вискочили дві малі постаті, шалено замахали руками над головою і закричали йому просто у вухо: «Гу-у-у!»

Охоплений панічним страхом – що було, зважаючи на обставини, цілком природно, – він метнувся до сходів, але там його вже чекав Вашингтон Отіс з великим садовим обприскувачем; і так, зусібіч зацькований ворогами, загнаний у тісний кут, він прошмигнув у велику залізну грубу, яка, на щастя, не була затоплена, а потім крізь димохід сяк-так дістався до своєї кімнати, страшенно брудний, змучений, зневірений в усьому.

Після того він уже не вибирався на нічні прогулянки. Близнюки кілька разів улаштовували засідку і щовечора посипали підлогу в коридорі горіховим лушпинням, на превелике невдоволення батьків і слуг. Та все було марно. Привид вочевидь почувався таким скривдженим, що перестав з’являтись. І тому містер Отіс повернувся до написання своєї великої праці з історії демократичної партії, якій присвятив уже багато років; місіс Отіс влаштувала чудовий обід з морських страв, що вразив усе графство; хлопці захопилися лакросом, юкром, покером та іншими національними американськими іграми; а Вірджинія каталася на поні по алеях парку з юним герцогом Чеширським, що проводив у Кентервільському замку останній тиждень своїх вакацій. Урешті-решт було вирішено, що привид подався геть, і містер Отіс написав про це лорду Кентервілю, який у відповідь висловив щиру радість з цього приводу і передав сердечні вітання вельмишановній дружині посла.

Проте Отіси помилялися, бо насправді привид лишився в будинку і, хоча тепер став майже інвалідом, ні в якому разі не збирався дати їм спокій – особливо після того, як дізнався, що серед гостей перебуває юний герцог Чеширський, чий двоюрідний прадід, лорд Френсіс Стілтон, колись закладався на сто гіней з полковником Кербері, що зіграє в кості з привидом Кентервіля, а вранці був знайдений на підлозі ломберної, розбитий паралічем, і хоча дожив до глибокої старості, відтоді міг вимовити лише два слова: «Шістка дубль». Ця історія свого часу наробила багато галасу, хоча, звісно, з поваги до обох шляхетних родин її всіляко замовчували. Докладний її переказ можна знайти у третьому томі мемуарів лорда Тетла «Спогади про принца-регента і його друзів». Звичайно, привидові не терпілося показати, що він не втратив впливу на Стілтонів, з якими, до того ж, мав далекі родинні зв’язки: його кузина у перших взяла другий шлюб з сером де Балклі, від якого, усім відомо, почався рід герцогів Чеширських. Тому привид почав готуватись до появи перед юним залицяльником Вірджинії у славетній ролі Ченця-вампіра, або Безкровного бенедиктинця. У цій подобі він виглядав так страхітливо, що коли в горезвісний Свят-вечір року 1764-го його побачила стара леді Стартап, з нею спочатку сталася істерика, а потім побив родимець, і за три дні вона вмерла, залишивши своїх найближчих родичів – Кентервілів без спадку і заповівши все своєму лондонському аптекареві. Проте в останню мить страх перед близнюками утримав привида в його кімнаті, і юний герцог мирно спав до ранку під великим балдахіном у Королівській спальні, а вві сні бачив Вірджинію.

Розділ п’ятий

За кілька днів по тому Вірджинія і її кучерявий кавалер поїхали кататись на Броклійські луки, і вона так пошарпала свою амазонку об живопліт, що, повернувшись додому, вирішила непомітно пройти до своєї кімнати чорними сходами. Коли вона пробігала повз Гобеленову залу, двері якої були ледь відхилені, їй здалося, що там хтось є, і, подумавши, що то служниця її матері, яка інколи сиділа тут за шиттям, Вірджинія хотіла попросити її зашити амазонку. Вона зазирнула до кімнати і, на свій превеликий подив, побачила самого Кентервільського Привида власною персоною! Той сидів біля вікна, дивлячись, як поволі облітає позолота з пожовклих дерев і як шалено кружляє над алеями червоне листя. Голову він зронив на руки, і в усій його поставі вчувався глибокий відчай. Справді, він виглядав таким самотнім, таким знеможеним, що юна Вірджинія, хоча й думала спершу втекти і замкнутись у своїй кімнаті, від душі пожаліла його і захотіла втішити. Її кроки були такі легкі, а його журба така глибока, що він не помітив її появи, поки вона не озвалася до нього.

– Мені вас так шкода, – мовила вона. – Але завтра мої брати повертаються до Ітона, і тоді, якщо ви будете добре поводитись, ніхто вас не скривдить.

– Це просто глупство – просити мене, щоб я добре поводився, – відповів він, з подивом озирнувшись на чарівне дівча, що насмілилося заговорити до нього. – Глупство та й годі! Я мушу бряжчати кайданами, стогнати в замкову щілину і блукати вночі – якщо ти це маєш на увазі. У цьому сенс мого існування.

– Зовсім це не сенс існування, і ви самі знаєте, що були недобрим. Місіс Амні ще першого дня розповіла нам, що ви вбили свою дружину.

– Ну, а коли так, то й що, – бундючно відповів привид. – Це сімейна справа і нікого більш не стосується.

– Вбивати – це дуже негарно, – сказала Вірджинія, якій була часом властива мила пуританська серйозність, успадкована від якогось давнього предка з Нової Англії.

– Ох, як мене бісить ця дешева принциповість, ці абстрактні етичні викрутаси! Моя дружина була бридка з виду, ніколи не могла як слід накрохмалити мені комір і геть не вміла куховарити. От, приміром, якось я підстрелив прекрасного оленя в Хоглійському лісі, а бачила б ти, що вона з нього наготувала! Втім, зараз це байдуже, бо все давно в минулому. Але не думаю, що її брати вчинили дуже гарно, заморивши мене голодом за те, що я її вбив.

– Заморити вас голодом? О, містере Привид, чи то я хотіла сказати, сер Симон, ви, мабуть, голодні? У мене в сумочці є бутерброд. Ось, прошу!

– Ні, дякую, я тепер ніколи не їм. Та все одно це дуже мило з твого боку, і взагалі ти куди краща, ніж усі твої гидкі, грубі, вульгарні, безчесні родичі.

– Годі! – крикнула Вірджинія, тупнувши ногою. – Це ви грубий, гидкий і вульгарний, а щодо честі, ви самі знаєте, хто поцупив з моєї шухляди фарби, щоб малювати цю дурну пляму в бібліотеці. Спочатку ви взяли всі червоні фарби, навіть кіновар, і я більш не могла малювати захід сонця, потім узяли смарагдово-зелену і хромово-жовту, і зрештою в мене лишилися тільки індиго та китайські білила, і я можу малювати хіба що місячні пейзажі, а на них завжди сумно дивитись, та й малювати нелегко! А я нікому про вас не сказала, хоч і дуже засмутилася, і взагалі все це просто сміхота. Чи хто колись бачив смарагдово-зелену кров?

– А що я мав робити? – відказав привид уже набагато сумирніше. – Нині дістати справжню кров не так просто, і до того ж твій брат сам почав цю історію з Супер-очищувачем. От я й подумав – а чому б не скористатись твоїми фарбами? А щодо кольору, це просто питання смаку. Наприклад, у Кентервілів кров блакитна, найблакитніша у всій Англії; та я знаю: ви, американці, байдужі до таких речей.

– Нічого ви не знаєте. Вам слід було б поїхати до Америки, може, там вас навернуть на добрий розум! Тато залюбки влаштує вам безкоштовний проїзд. І хоч на спиртне – а мабуть, що й на спіритичне – дуже високе мито, у вас на митниці не буде ніяких клопотів. Там усі службовці – демократи. А в Нью-Йорку вас чекає шалений успіх, будьте певні! Я знаю безліч людей, які дали б сто тисяч доларів за звичайного дідуся, не те що за родинного привида!

– Не думаю, що мені сподобається Америка.

– Це тому, що в нас немає ні руїн, ні всяких дивовиж, – ущипливо мовила Вірджинія.

– Ні руїн, ні дивовиж? А ваш флот, а ваші звичаї?

– На все добре! Піду попрошу тата, нехай залишить близнюків удома ще на тиждень.

– Будь ласка, не йдіть, міс Вірджиніє! – скрикнув привид. – Я такий самотній, такий нещасний, і я справді не знаю, як бути далі. Я хотів би заснути, але не можу.

– Які дурниці! Треба просто лягти в ліжко і задмухнути свічку. От не спати часом буває тяжко, особливо в церкві. А заснути – це ж зовсім легко. Навіть малі діти це вміють, а вони ж не надто розумні.

– Я не спав уже триста років, – тужливо мовив привид, і прекрасні голубі очі Вірджинії широко розплющилися з подиву. – Триста років я не спав, я так утомився!

Вірджинія дуже засмутилася, і вуста її затремтіли, мов рожеві пелюстки. Вона підійшла до нього, стала поруч навколішки і зазирнула в його старече зморщене лице.

– Бідний, бідний Привид, – прошепотіла вона. – І немає місця, де ви могли б спочити?

– Далеко-далеко звідси, за сосновим лісом, – відповів він тихо й замріяно, – є маленький сад. Трава там висока, густа, і в ній світяться білі зорі квіток цикути, і соловей співає там усю ніч. Він співає всю ніч, і холодний кришталевий місяць дивиться згори, і велике тисове дерево простирає руки над сплячими.

Очі Вірджинії затуманилися слізьми, і вона сховала лице в долоні.

– Ви маєте на увазі сад Смерті, – прошепотіла вона.

– Так, Смерті. Смерть, мабуть, прекрасна. Лежиш у м’якій темній землі, трави коливаються над головою, і слухаєш тишу… Немає ні завтра, ні вчора… Забути час, пробачити життя, спочити з миром… Ти можеш мені допомогти. Ти зможеш відкрити для мене ворота Смерті, бо з тобою завжди Любов, а Любов сильніша, ніж Смерть.

Вірджинія здригнулася, наче від холоду, і кілька хвилин панувала мовчанка. Їй здавалося, що все це діється у страшному сні.

Привид заговорив знову, і його голос бринів, мов зітхання вітру.

– Ти читала давнє пророцтво на вікні бібліотеки?

– Так, багато разів! – вигукнула дівчина, звівши погляд. – Я добре його пам’ятаю. Воно написане такими чудними чорними літерами, що спершу й прочитати важко. Там усього шість рядків:

 
Того дня, коли прийде дівча золоте,
І зійде молитва на грішні вуста,
І знову мигдаль у саду розцвіте,
І щиро заплаче дитина свята —
Закляття покине навіки цей дім,
І спокій та мир запанують над ним.
 

Але я не розумію, що це значить.

– Це значить, – сумно промовив привид, – що ти повинна оплакати мої гріхи, бо в мене немає сліз, і помолитись зі мною за мою душу, бо в мене немає віри. І тоді, якщо ти завжди була добра, чуйна та щира, Янгол Смерті зглянеться на мене. Ти побачиш у темряві страшні тіні, і лихий голос шепотітиме тобі жахливі слова, та вони тобі не зашкодять, бо проти чистого серця дитини безсилі всі сили Пекла.

Вірджинія не відповіла, і привид, поглянувши на її схилену золотоволосу голівку, заломив руки в нестямному розпачі. Раптом вона встала, дуже бліда, з дивним вогником в очах.

– Я не боюся, – твердо мовила вона. – Я попрошу Янгола Смерті зглянутись на вас.

Дух схопився з місця з ледь чутним радісним криком, узяв її руку і, схилившись зі старомодною ґречністю, поцілував. Його пальці були холодні мов лід, вуста пекли вогнем, але Вірджинія не відступила, і він повів її через морок кімнати. На побляклих зелених гобеленах були виткані маленькі мисливці. Вони сурмили у свої прикрашені китицями роги і махали крихітними ручками, закликаючи її повернутись. «Повернися, маленька Вірджиніє! – гукнули вони. – Повернися!» Але Привид міцніше стис її руку, і вона заплющила очі, щоб їх не бачити. Страшні потвори з хвостами ящірок і банькатими очима дивилися на неї з різьбленої камінної дошки і шепотіли: «Стережися, маленька Вірджиніє, стережися! Може, ми не побачимо тебе знов». Але Привид прискорив крок, і Вірджинія більш не слухала. Коли вони дійшли до кінця зали, він спинився і пробурмотів якісь незрозумілі слова. Вона розплющила очі і побачила, що стіна повільно розтає, мов туман, а попереду зяє чорне провалля. Холодний вихор закружляв навколо них, і вона почула, як щось тягне її за сукню.

– Скоріше, – гукнув Привид, – скоріше, а то буде пізно! Мить – і стіна зімкнулася за ними, і Гобеленова зала була порожня.

Розділ шостий

Через десять хвилин гонг продзвонив до чаю, і, позаяк Вірджинія не зійшла вниз, місіс Отіс наказала одному зі слуг її покликати. За хвилю він повернувся і доповів, що не зміг знайти міс Вірджинію, хоч шукав скрізь. Увечері дівчина завжди виходила в сад за квітами до столу, і тому спочатку місіс Отіс не стала тривожитись. Та коли пробило на шосту, а Вірджинії все ще не було, вона дуже занепокоїлася і послала хлопців шукати її, а сама з містером Отісом обійшла всі кімнати будинку. О пів на сьому хлопчики повернулися і сказали, що не бачили жодних слідів Вірджинії. Усі були в страшній тривозі і не знали, що вдіяти, аж раптом містер Отіс згадав, що кілька днів тому дозволив циганам розбити табір у парку. Він одразу ж вирушив зі старшим сином і двома слугами до Блекфельської улоговини, де, як він знав, зупинилися цигани. Юний герцог Чеширський у розпачі поривався піти з ними, але містер Отіс цього не дозволив, боячись, що виникне сутичка. Однак, коли вони прибули на місце, виявилося, що цигани вже подалися геть, і, судячи з усього, від’їжджали вони поспіхом, оскільки багаття ще жевріло і на траві лишилося кілька тарілок. Містер Отіс відрядив Вашингтона і слуг роздивитись довкола, а сам побіг додому і розіслав усім поліцейським інспекторам графства телеграми з проханням розшукати дівчину, викрадену волоцюгами чи циганами. Потім він наказав подати коня і, примусивши дружину й синів сісти обідати, поїхав з грумом до Ескоту. Та не встигли вони від’їхати і на дві милі, як почули, що хтось скаче слідом, і, озирнувшись, побачили юного герцога, який наздоганяв їх на своєму поні. Обличчя юнака пашіло, голова була непокрита.

– Пробачте мені, містере Отіс, – видихнув він, – та я не зможу обідати, поки Вірджинія не знайдеться. Будь ласка, не сердьтесь на мене; якби ви дозволили нам заручитися торік, цього б не сталося. Ви ж не відправите мене назад? Я не хочу їхати! Я не поїду!

Посол, дивлячись на цього чарівного неслуха, не зміг стримати посмішки. Така відданість зворушила його, і, схилившись до хлопця, він дружньо поплескав його по плечі й мовив:

– Ну що ж, Сесіле, якщо ви не бажаєте повертатись, їдьмо зі мною. Тільки я мушу купити вам капелюха в Ескоті.

– Під три чорти капелюха! Мені потрібна Вірджинія! – зі сміхом вигукнув юний герцог, і вони поскакали до залізничної станції. Там містер Отіс спитав начальника, чи не бачив він на платформі дівчини, схожої на Вірджинію, але ніхто не міг сказати нічого напевне. Начальник станції все ж таки протелеграфував по лінії і запевнив, що скрізь пильнуватимуть дуже ретельно; після цього, купивши в крамниці, яку вже збиралися зачиняти на ніч, капелюха для юного герцога, містер Отіс зі своїми супутниками вирушив до Бекслі – селища за чотири милі від станції, де, як йому сказали, було велике общинне пасовисько і часто збиралися цигани. Там вони розбудили місцевого полісмена, але не добулися від нього жодних відомостей і, об’їхавши пасовище кругом, зрештою повернули коней додому. Об одинадцятій вони прибули до замку, знесилені, майже ладні впасти у відчай. Вашингтон і близнюки чекали їх біля воріт з ліхтарями, бо вже стемніло. Їхні пошуки також виявилися марними. Циган наздогнали на Брокслійських луках, але Вірджинії з ними не було, а свій несподіваний від’їзд вони пояснили тим, що переплутали день відкриття Чортонського ярмарку і боялися спізнитись. Вони неабияк стривожилися, почувши про зникнення Вірджинії, оскільки були дуже вдячні містерові Отісу за дозвіл зупинитися в його парку, і четверо з них взялися допомагати в розшуках. Оглянули ставок для коропів, перевернули весь замок, – жодних успіхів. Стало очевидним, що принаймні цю ніч Вірджинії з ними не буде. Містер Отіс і хлопчики у глибокій зажурі пішли до будинку, а грум вів за ними обох коней і поні. У холі їх зустріли кілька переляканих слуг, а в бібліотеці на канапі лежала бідолашна місіс Отіс, майже сама не своя від страху та розпачу, і стара економка змочувала їй скроні одеколоном. Містер Отіс умовив її поїсти і наказав подати всім вечерю. То була сумна трапеза. Усі мовчали, і навіть близнюки сиділи тихенько – вони дуже любили сестру. Після вечері містер Отіс, незважаючи на вмовляння юного герцога, звелів усім іти спочивати, сказавши, що цієї ночі вже нічого не вдієш, а вранці він зателеграфує до Скотланд-Ярду і негайно викличе детективів. Коли вони виходили з їдальні, годинник на вежі почав бити північ, і з останнім звуком почувся страшний гуркіт, а потім – відчайдушний крик. Будинок здригнувся від громового удару, у повітрі полилася дивна неземна музика, панель над сходами з оглушливим тріском розчахнулася, і назовні, дуже бліда, з маленькою скринькою в руках, вийшла Вірджинія. Усі вмить опинилися біля неї. Місіс Отіс гарячково стискала її в обіймах, герцог укривав палкими поцілунками, а близнюки скакали навколо в дикому войовничому танку.

– Господи боже мій! Де ти була, дитино? – сердито спитав її містер Отіс, гадаючи, що то була якась лиха витівка. – Ми з Сесілом шукали тебе по всьому графстві, а твоя мати перелякалася до смерті. Ніколи більш не смій так шуткувати!

– Тільки з Привидом! Тільки з Привидом! – репетували близнюки, вистрибуючи довкола.

– Люба моя дівчинко, знайшлася, дякувати Богу! Ніколи більш не покидай мене, – шепотіла місіс Отіс, цілуючи тремтячу дитину, і гладила її сплутане золоте волосся.

– Тату, – спокійно мовила Вірджинія, – я була з привидом. Він помер, і ви повинні піти подивитись на нього. Він був дуже недобрим за життя, але нині щиро покаявся і перед смертю подарував мені цю скриньку з прикрасами.

Рідні заціпеніли в німому подиві, та вона лишалася спокійною і серйозною. І вона повела їх крізь отвір у панелі вниз по вузькому темному коридору, а Вашингтон із запаленою свічкою, яку взяв зі столу, йшов останнім. Врешті вони дійшли до високих дубових дверей, утиканих іржавими цвяхами. Вірджинія торкнулася дверей, важкі завіси з рипінням зрушили з місця, і всі опинилися у маленькій низькій кімнаті зі склепінчастою стелею і ґратчастим віконцем. У стіну було вмуроване велике залізне кільце, а до нього, розпростертий на кам’яній підлозі, прикутий страшний скелет. Здавалося, він хотів дотягтися своїми довгими безживними пальцями до старовинного ковша і глека, що були поставлені так, аби він не міг їх дістати. У глеку, певно, колись була вода, бо зсередини його вкривала зелена цвіль. У ковші не було нічого, крім жменьки пилу. Вірджинія стала навколішки біля скелета і, склавши свої маленькі ручки, почала тихо молитися, а інші зачудовано споглядали картину страшної трагедії, таїна якої відкрилася їм нині.

– Погляньте! – вигукнув один з близнюків, визирнувши у вікно, щоб зрозуміти, в якій частині будинку знаходиться кімната. – Погляньте! Сухе мигдалеве дерево розцвіло. Місяць світить ясно, і я бачу квіти.

– Бог простив його, – мовила Вірджинія, підвівшись з колін, і ніби прекрасне світло осяяло її лице.

– Ви просто янгол! – вигукнув юний герцог, обняв і поцілував її.