Повія

"З щастя та з горя скувалася доля"

"Ти ще не знаєш, що то за втіха ті книжки! Там цілий мир, вищий, кращий від сього, у якому ми барахтаємося мов свині в барлозі"

«Нащо господь бог так дав, що кому землi i не треба - в нього землi несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротiв роззявилася.»

«Всюди своє лихо, — думалося Прісьці, — та чужим людям воно за смішки».

Життя, що довга нива - поки перейдеш, і поколешся, і поріжежся на гострій стерні.

"...не така стара як застарена молодиця"

– Как же тебя зовут? – допытывался он.

– Не говори! – крикнула Марья, но Христя уже сказала.

– А по отцу?

Христя молчала.

Он повторил вопрос.

Христя улыбнулась и сказала:

– Батька.

– Христя Батьковна?

- От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!

- То через те, що довго збираєтесь.

- Лєрмонтова! Лєрмонтова! - запорощила вона. - Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От якби вiн тепер був живий?!

- То тепер би ще й насмiялися з нього, - увернув Довбня.

І дасть же Господь такий талан чоловікові, та от так і не вміє його шанувати.