Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

По-братерськи

Ескіз

Розказував мені недавно дядько Яким таке.

…Бувало часом у війну, а фронт був ще далеко, заходив Яким у гості до брата Павла, що мешкав аж за Прутом. Павло рідко приїжджав, хоч і коней мав, бо:

– У тебе, братчику, і для своїх не стає тої кулеші, ти вже краще в мене посидь. Пий, їж, бо ми – рідні.

І Яким їв та пив. Наїдався, щоб і на завтра вистачило.

А часом починав про політику.

– Б’ють, брате, німоту, – шептав Яким.

Павло мовчав. Затягався димом, похмурий, злий.

– То скоро й тут фронти будуть.

– Га, все може бути.

Курили смердючий сколоздрій.

– А якби так колись треба було дітей або й сам від фронту, то вже певно, що до мене, в гори, – пропонував Яким.

– Аякже…

– Тоді вже в мене будеш гостити.

– Та так…

Та й справді скоро загриміло, пішла понад Прутом фронтова лінія. Тоді-то Павло запряг коней у віз, наладував зерна, муки, та й столи навіть, посадив наверх дітей і поїхав до Якима в гості. Довго гостював. Спав із жінкою на печі, Яким настелив на землі соломи й ночував там зі своїми. Бо одна хатина.

Їв Павло Якимову кулешу, а свою пшеницю приберігав на чорну годину.

А потім фронт посунувся в гори. Тоді Павло забрав своє добро та й попрощався з Якимом.

– Дякувать, брате, хай Бог заплатить. Якби колись що до чого, то я вже тобі по-братерськи…

А в горах довго гуло зловісно. То ближче, то дальше, то знов зовсім близько лизали вечорами заграви небо.

Не спали червневі ночі. Одного дня появились у селі червоноармійці. Сказали вибиратись всім за Прут, подалі від фронту.

Зібрав Яким добро в бесаги,^[1] завдав жінці на плечі клунок, дітей – наперед себе, та й за Прут подалися.

Павла не було дома. Мабуть, косив. Посідали в хаті на ослінчику та й ждали господаря.

Прийшов увечері.

– Таке-то, Павле, як видиш… сталося. Німці і мадьяри, чорт би їх побрав, та й ми, як видиш…

– Та виджу. Не повилазило.

Павло сидів за столом похмурий і курив сколоздрій. Якимові дуже хотілося затягнутись, але свого не мав, а просити не смів.

Прийшла братова, добрий вечір сказала і щось сердито поралася коло кухні.

Павлові діти постояли напроти Якимових, штурхнули одне одного, ніби для забави, але забави не виходило. Потихеньку одне за одним залізли на піч куняти.

Павло мовчав.

– То скоро тота вечеря буде? – гримнув потім.

Жінка не відповідала. Яким зі своєю та з дітьми мовчки сиділи на ослінчику.

Яким вирішив хоч що-небудь заговорити.

– То ти косив нині, Павле?

– Та косив.

Бриніли сонні мухи під стелею, на печі блимав каганчик і шаруділи таргани в запічку.

Яким глянув на жінку. Вона не сміла підняти очей, бо було соромно. Сама не знала, за кого: чи за себе з Якимом, чи за неповні добра бесаги, чи за Павла перед невинними дитячими очима, що мовчки зиркали із-за її подолка.

Але Яким вперто дивився на жінку. Тоді вона кивнула головою. Він ласкаво всміхнувся, ніби в подяку за те, що вона без слів так добре його розуміє.

Одночасно їх руки потяглись за клунками. Яким кашлянув, підвівся.

– Ми… то лиш клунки десь до сіней…

– Вечеря зараз буде, братова.

– А я… та ми зараз… – І тихо вийшла з хати. Яким йшов попереду, за ним жінка, а ззаду тюпали босоногі Василько з Марійкою.

– Чайка не возить, Якиме.

– Вбрід підемо.

А за Прутом з боку Карпат котився гул і стогнала земля. Було дуже темно, тільки зелені та червоні ракети час від часу освітлювали дорогу біженцям, що крадькома повертались до рідної хати…

Батько

Це було в ресторані на вокзалі.

Дід Панас хотів повечеряти. Довго не зважувався заходити з бесагами, бо там грала музика, а за столами сиділо, як він думав, саме начальство. Але треба було щось теплого з’їсти. Зняв капелюха й поклонився швейцарові.

– Можна?

Тоді зайшов.

Роздивлявся, де б сісти. Коли почув, що хтось його кличе. Це старий знайомий – Марко. Колись разом на сплавах працювали. Втішно було його побачити через багато років.

Пили пиво з нагоди зустрічі.

Марко розпитував про життя, Панас скупо відповідав.

– А як діти?

– Одна була, Оленка, та й то…

– ?

– Поїхала вчитися до Львова. А тут війна. Довідався від людей, що німці забрали на роботи. Так і не вернулась.

Пиво випили, а до котлет не доторкались.

Панас витяг люльку.

– Кури цигарки.

– Це можна.

Марко знову замовив пива.

– А може ще повернутись. Отак часом нема, нема, та й диви…

– Та де там…

– А все може бути.

Обидва не вірили, але обом хотілося так говорити.

– Десь у Коломиї, – це вже Панас, – вернувся отак син до батька. Через дванадцять років, а вернувся.

– А я що кажу.

– Той, говорили, мав лише п’ять років, як пропав.

– А твоя?

Дід Панас задумався, пригадував.

– Тепер була б така, як ця, – показав на молоду жінку за сусіднім столиком. На хвилину зупинив теплий погляд на її вродливому обличчі. Потім вийняв з бесаг пляшку. – Я їду від сестри, а вона мені цієї слив’янки на дорогу.

– То повіз би додому.

– Не маю нікого, одні стіни…

Розливав у чарки і – по скатерті.

– Якби отак вернулась, то скликав би все село і напоїв би до безпам’яті.

– Пийте, куме.

– Дай Боже…

Дід Панас думав, яке-то було б свято, якби Оленка повернулась. Питав, скільки дітей у Марка. Аж четверо, дякувати Богу.

– А в мене була одна, як палець… Пийте, куме, – припрошував, як у себе дома на празнику. – Та й така файна була, як ця…

Жінка всміхнулася, а Панас думав, що це до нього, і тому через стіл поклонився. Вона здивовано знизала плечима і щось прошепотіла до свого сусіда.

Панас говорив чи, може, тільки думав:

– Я лиш одне їй наказував: учися та й учися. У школі її завше хвалили. А книжки такі мудрі читала, що я з них нічого не розумів.

Наливав чарку за чаркою і пив. Не чув навіть, коли Марко розплатився й пішов до поїзда.

«А якби отак це була Оленка? Попросив би-м її за стіл та й спитав, чи пам’ятає свого тата. Або ні. За всі гроші, що тут має, купив би їй хустину».

Вже не пив, а тільки дивився на молоду жінку й уявляв, що це його донечка.

Отже, подарував би їй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, і не носить хусток. Бо ж у місті виросла. Але він нічого більше не міг би сьогодні їй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалі в ларку. От візьме та й купить. Складе гарненько, підійде до столика і скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то візьміть собі». Та й усе.

Починав вірити, що буде так: вона дуже здивується, потім схопиться з-за столу й скрикне:

«Таточку!»

Тоді він забере її додому. Скличе все село і справить таке свято, якого ще ніхто не бачив.

А молода жінка дивилася на нього. Дідові Панасові здавалося, що навіть дуже пильно дивиться, ніби впізнає. Що таке? В очах почало прояснюватися від хмелю, й Панас побачив на її обличчі прикмети своєї дочки: так само посередині волосся проділ, ямочка на бороді… Хотів схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смів, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.

Хитаючись, бо від слив’янки шуміло в голові, вийшов у вестибюль. Підійшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиїсь клунки. Але за столом нікого не було. Цього не ждав Панас. Це ніби хтось останню дошку витягнув з-під нього на хисткому мості, ніби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замість нього.

Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тільки в грудях гуляла порожнеча після останньої ілюзії.

У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього. Хіба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.

1957

Грицьків Новий рік

Образок

Сніг спочатку маленькими, як комашня, а дедалі більшими і врешті лапатими клаптями ліпив Грицькові в обличчя.

Дороги не стало видно, весь світ злився в якесь безкрає, темно-біляве море. Зупинився, помахав руками, щоб зігрітись. Праворуч чорнів грубими стволами буковий ліс, ліворуч – сіра темрява.

Човпав далі снігом і пригадував собі незвичайний сьогоднішній день. Ще вчора Ганнусенька Дмитришина позичила йому червоного галстука. Вона – четвертокласниця, на новорічне свято може й киптар надіти, а він один з першого класу прийде, як справжній піонер.

Вранці Грицько прокинувся від дуже білого світла. Глянув у вікно – весь садок, мов у яблуневому цвіті. Навпоперек – заячі сліди. Зірвався, хлюпнув у лице прогрітою водою з діжки, втерся рушником, швидко випорожнив кухлик молока і наспіх одягнувся в кожушок.

– Я вже пішов, мамо.

Біг дорогою зигзагом від рова до рова, залишаючи перші сліди на снігу. Від хати голови сільради аж до дороги провисла мало що не до землі покрита колючим інеєм антена.

«Казав тато, що коли такий іній, то врожай буде добрий», – подумав Грицько. Постояв хвилину, завагався. Хотілось струсити іній, щоб дріт не обірвався, та й жаль було робити шкоду урожаєві. Як обірветься дріт, то не буде говорити радіо, як стрясе іній, може не вродити жито.

Потряс тичкою, і маленькі шпильки інею посипались на землю.

– Ще б спав! – гукнула за його спиною прибиральниця школи Настя. – Бродить зранку чогось по снігу.

– Вуйно Насте, а у вас є корова?

– Ну, то й що?

– То вона сьогодні вночі буде говорити?

– Хто це тобі казав?

– Тато. Ну, буде?

– А ти піди та й послухай.

Гайвороння з криком пролетіло над головою.

– Якби я мав рушницю, то всіх би їх перестріляв! – і Грицько покотився, як клубок, по дорозі.

– У-у! У-у-у!

Здоганяв чиїсь сани.

– Стійте, вуйку, стійте! – кричав на весь голос.

– Чого, загубилося щось?

– Стійте!

Замівши круто півдороги, коні зупинились.

– Вуйку! – відхекувався Грицько. – А підвезіть!

– Іди геть, шибенику! – розсердився дядько і цвьохнув батогом. – Орися он хвора, по лікаря їду… – і рвонув коней.

Грицькові стало раптом гірко. Це ж батько тієї Орисі, що сидить з ним на одній парті. Згадав – і тьохнуло в грудях. І Грицька ніщо вже не тішило: ані білий сніг, ні заячі сліди по городах, ні намиста інею на гілках.

Але в школі смуток трохи розвіявся. Там стояла прибрана ялинка, блищали на ній іграшки, і свічки були прикріплені на гілках напоготові. Грицькові аж дух запирало від нетерплячки побачити, як то буде виглядати ялинка, коли в класі стане темно, а свічки засвітяться. А він продекламує «У лісі, ой, у темному» і чим голосніше, тим буде краще. Та знову йому пригадалась Орися. І знову відлетіла радість.

Прийшов учитель Іван Юхимович.

– Ти вже на ялинку, Грицьку? – спитав він привітно.

– Вже.

– Рано дуже. Але нічого, будеш мені допомагати.

І Грицько незчувся, як повечоріло. Стругав смеречину, тикав гілки за портрети, різав ножицями лубкий папір на великі квадрати.

– А це нащо?

– Побачиш, Грицьку.

Іван Юхимович відкрив паперовий мішок, повний пакуночків з цукерками й печенням.

– Гі-і-і, – заіскрились очі у Грицька.

– А це подарунки Діда Мороза. Кортить побачити? Що ж, бери тепер, щоб слинка не текла. Грицько несміливо взяв подарунок і подякував. Та щось у маленькому серці захлюпотіло й теплом розлилося в грудях. Орися дуже хвора й на вечорі не буде, і подарунка не дістане, йому стало дуже жаль Орисі. Загорнув пакуночок і задумався.

Надворі смеркало. Густішало повітря. Кричало гайвороння на сніговицю. До школи почали сходитися батьки і діти. Грицько спробував повторити слова вірша, але перед очима стояла Орися. Така червона від гарячки, а мама плаче…

Діти вже прибирались до хороводу. Зараз погасять світло й засвітять ялинку. Хтось прикручував гніт у лампі.

Грицько аж зморщив чоло. Кинувся до вікна – там уже колихалася над снігом темрява, кинувся з коридору в клас – там горіла вогнями ялинка, й розтоплене золото капало з неї на підлогу. Так гарно, а Орисі нема. Билося серце, як спіймана пташка.

Повернувся і шурхнув надвір. Холод і темрява хвилею вдарили в обличчя.

Страшно…

На шиї галстук, мов мак. «А ти, Грицьку, вже піонер, – скаже Орися. – Піонер, а боїться».

Та де там боїться, тільки то далеко, а він має декламувати вірша.

Та й що Іван Юхимович скаже?

А хіба то далеко? Через царину на одній нозі. Фі-і! А Орися бідна засміється і їй стане відразу легше. А батько Орисин скаже: «То ти таки чемний хлопчик». Грицько тоді відповість: «Бо я піонер. Дивіться на галстук, коли не вірите».

І, натиснувши шапку, Грицько помчався щодуху, міцно тримаючи під пахвою пакуночок з цукерками.

На царині свистів по заметах колючий вітер. Грицько біг навпростець, бо дороги й так не було. Раптом зупинився.

– А що, як батько Орисин знову розсердиться і скаже: «Що тобі до моєї Орисі, шибенику?» Тоді Грицько відповість: «А я, вуйку, не до вас. Я Орисі цукерок приніс, бо в нас Новий рік і всім дають подарунки. А ви, як хочете, візьміть одну та й не кричіть».

І далі почовпав снігом. Ще один ярок пройти, а там уже близько. Але чомусь ярка нема. Йшов, перевалюючись з боку на бік.

Враз – шу-ф-ф! – і повний рот снігу, й нема чим дихати. Грицько пірнув у замет, як у пір’я. Опинився аж на дні балки. Обтрушувався, віддихувався і… ахнув. Пакуночка не було. Пробував шукати, розгрібав руками сніг, у нього заклякли пальці, в рукави набилося снігу, але де там! – пакуночка не було. Грицько гірко заплакав. А Орисина хата здалеку дивилася на нього своїми вікнами, як двома великими очима. Весь у снігу, мокрий і втомлений, ледве вибрався на гору. Нерішуче стояв під хатою і думав, як зайти і що сказати.

Але рипнули важкі оббиті двері і з них виглянула кошлата сива голова.

– Що за мара чапає? – пильно дивився старий на малу постать, подібну на живу снігову бабу.

– Я Грицько Герасимів. Орисі хотів цукерок принести, але загуби-и-в.

– Ану, живо до хати!

– Але я ще… вірша маю в школі казати… – ледве белькотів посинілий від холоду Грицько, та старий потягнув його за руку й замкнув двері.

У хаті на столі красувалась маленька ялиночка, Орися бліда лежала на ліжку і приязно посміхалася до Грицька.

– Я подарунок ніс тобі, Орисю, але загубив у яру. Як сніг розтане, то ми знайдемо.

Та раптом Грицько сунув руку в кишеню і зрадів: там були цукерки. Він забрав їх у жменю і простяг Орисі.

– Бери, це в мене залишилося.

Мати Орисина сушила над піччю мокрий Грицьків одяг, а батько збирався на село до Герасима повідомити, де його «парубок» ночує. Грицько сидів на ліжку біля Орисі, робив їй півників з паперу й не жалів уже ні за цукерками, ні за новорічним вечором, ні за тим, що ніхто не почує, як він гарно декламує вірша.

На порозі

Володька в цьому році помітно змінився. Це завважили спочатку вчителі, а потім і однокласники. Максим Іванович, директор, не без гордості зазначив на педраді, що зміна в поведінці Володі Зайця – результат його копіткої праці. Старенька вчителька Олена Григорівна вбачала зовсім інші причини, але мовчала, тільки часом заперечливо похитувала головою. Максим Іванович терпіти не міг заперечень, сумнівів.

– Так, саме так, шановна Олено Григорівно. Ви не хитайте головою. У позаминулому році він був у Козубенка. Вилітали шибки, а на цвяшки, вбиті в парти і стільці, сідали не тільки учні, а й сам Іван Іванович деколи приземлявся. У минулому році, у восьмому класі, він був у вас. Виключали? Виключали. Приймали? Приймали. І знову виключали.

– Я, Максиме Івановичу, ніколи не була за те, щоб виключати. Він здібний учень. Це вже, дозвольте сказати, ви…

– Та-ак! Дозвольте сказати! Дозвольте сказати, що ви тільки й знали – обороняти. А що зробили конкретно? У цьому році я особисто ним зайнявся. І от – результати.

Але Олена Григорівна далі ледь помітно похитувала головою, і тепла усмішка, як при згадці про дорослого сина, поглиблювала старечі зморшки на її обличчі.

Деякі однокласники були явно незадоволені Володькою. Ще півроку тому вони вважали його своїм ватажком. Досить було йому кивнути пальцем, як вони готові були до чергового бешкету. Або виходили на вулицю, ставали гуртом і показували пальцями вгору, поки довкола не збирався натовп, або влаштовували чергу біля якогось магазину, протягали тоненький дріт перед класними дверима, а то й набивали в парти цвяшків. А тепер ні Юркові, ні Василькові не вдавалися пустощі. Спочатку думали, що Володька захворів. Але ж ні, він був здоровий і ріс з кожним днем, а на його обличчі прозирала серйозність разом з темним пухом під носом. Тоді вирішили: зазнався.

І від цього Володі було прикро. Він сам не знав, чому йому відхотілося пустувати. І взагалі, багато дечого не міг зрозуміти. То голос почав йому зриватися, то появився раптом бас, а на обличчі почав рости мох. Йому ще деколи хотілося когось ущипнути або підставити ногу якійсь дівчинці, іноді насилу стримував себе від непереможного бажання штурхнути на вулиці поважну жінку, але щось невблаганне, нове, незнане, не дозволяло йому цього зробити.

А товариші, ті самі нерозлучні Юрко й Василько, почали триматись осторонь. Дуже гірко було Володі. Врешті замкнувся він сам у собі. Та ще якось побачили його хлопці з восьмикласницею Олею Побігущою в кіно!

Це сталося зовсім випадково. Володька стояв у черзі за квитками. Коли вже підходив до віконця, побачив, що в самому кінці черги стоїть Оля. Він просто пожалів її і взяв два квитки. Підійшов, привітався.

– Я взяв тобі… – він відірвав один квиток і подав Олі.

– Дякую, – зраділа та і вийшла з черги.

Володя в цю хвилину помітив, що в Олі сині очі. Хотів відповісти на подяку, та з горла видобулося щось зовсім невиразне, і він тільки махнув рукою.

Оля простягнула руку за квитком, але раптом опустила. Володі виступив піт на чоло. «Не хоче брати тому, що я Заєць», – подумав і вже хотів піти, коли Оля:

– Я забула, я ж з Галкою.

– А-а… Не знав я. Ну, то візьми два.

– А ти?

– Та я завтра… – і відвернувся.

Це бачили Юрко й Василько. Вони добирались до каси без черги.

– Олі віддав, кавалер! А нам не хотів узяти, – кинули йому вслід.

Володьку – як окропом. Повернувся і схопив Юрка за оборки. Той перелякано дивився на товариша і, щоб злагіднити гнів небезпечного противника, почав виправдовуватись:

– Та це я так, пожартував, пусти…

– Гляди!.. І стань в чергу.

– Тю-у, який! Ти ж сам ніколи не стояв!

Василько кудись зник, не хотів зв’язуватися з Володькою. Володя відштовхнув Юрка, повернувся й зустрівся поглядом з Олею. По її очах було видно, що вона задоволена поведінкою Володі. Але він був вкрай збентежений і цього не помітив.

– Чого стоїш? – буркнув. – Ну, піди, розкажи, що я знову заводжу бійки коло кінотеатрів!

У відповідь Оля подала йому квиток.

– Візьми один, Галя не йде.

Він узяв і швидко відійшов.

У кінозалі сиділи разом. Володька крадькома зиркав на рівний носик сусідки й думав, про що заговорити. Погляд його зупинявся кожен раз на пухнастому її кучерикові біля рожевої мочки вуха, і це заважало йому почати розмову. Ззаду доносився шепіт Юрка й Василька:

– Сидять обоє, диви! Хи-хи-хи…

– Парочка.

Оля – як на жаринках. Володя теж почував себе не краще. Що там було на екрані, вони не могли б докладно розказати. Та й між собою – ні слова. Так якось незручно. Володя аж прів від думки, як він повинен повестися після кіно: чи провести Олю додому, чи сказати «на добраніч» і піти. Але не сталося ні одне, ні друге. Бо коли виходили, Оля раптом зникла в натовпі. Й Володя полегшено зітхнув.

А на другий день усі немов змовились у класі. Коли в очі з ким – лукаві посмішки, коли ж обернеться – шепіт. І виразно виділяються слова: Оля… кавалер… страшна любов.

Володі було образливо. Хотілося повернутись і дати ляпаса першому-ліпшому, хто шепочеться. Але стримався. Подумав, що на це сказали б інші. Зловив себе на тому, що думав саме про Олю. І від цього стало приємно. Сміливо й гордо глянув на товаришів. А вони, побачивши, що від збентеження нема вже й сліду на обличчі Володьки, переможені, опустили очі.

Відтепер у Володі появилися іншого роду розваги. Кожного дня він приходив до школи раніше за всіх і вистоював у коридорі до першого дзвінка. Проходжувався біля стінгазети або старанно перечитував плакати, немов вивчав кожну окрему букву. Зрештою, за якийсь час він знав напам’ять майже всі статті стінгазети, всі написи на фотомонтажах, а букви на плакатах набирали чимраз більше ознак живих істот.

Під час таких занять Володя намагався нікого не помічати. Проте не міг не привітатися з Оленою Григорівною. Це, мабуть, тому, що вона дуже поволі піднімалася сходами нагору. А може, тому, що на її зморщених щоках завжди спочивала добродушна посмішка, а очі були зігріті теплом.

Часто з нею разом або перед її приходом піднімалась угору невисока щупленька дівчинка. В поясі пальцями обхопив би, а темно-каштанові товсті коси ледве вкладались на її голівці. З нею також вітався Володька. Вона відповідала кивком голови й швидко бігла в клас. Коли ж їх ішло дві або більше, вона не дивилася в бік Володі й робила незадоволену гримасу у відповідь на багатозначні натяки й жести своїх подруг. Тоді Володька насуплював брови, стискав губи так міцно, що на бороді виступала ямочка, й заходив до класу.

Так минав час.

Аж одного дня сталось таке, чого не чекали ні учні, ні вчителі, ні сам Максим Іванович.

Володька за щось (ніхто не знає, за що!) потрапив у міліцію, де пробув цілу ніч. Поки ця справа вияснялась у кабінеті директора, звістка блискавкою облетіла школу. Навіть учні молодших класів перешіптувались: Заєць сидів під арештом, його виключать – і різні варіанти причин – за хуліганство, а вірніше всього, за крадіжку на базарі.

Перед канцелярією – стривожені учні. Звідти вийшла заклопотана Олена Григорівна. В кабінеті перед похмурим директором стояв Володя Заєць. Чорний чуб розсипався на чолі, темні очі спинились на ніжці стола.

Максим Іванович суворо й холодно, як безпристрасний суддя, дивиться на Володьку з-під зсунутих на ніс окулярів. У його очах – щось подібне на докір і зневагу до невдячного годованця. Володя відчував це і бажав, щоб швидше все закінчилось.

– Ну, то розповідай, Заєць, як ти вчора потрапив у міліцію, – з ноткою злості в голосі – директор.

Володя мовчав.

Максим Іванович ще і ще раз повторив питання, але відповіді не почув.

– Слухай, Володю, – вже трохи м’якше, – ти мусиш розповісти. Що робив учора в оранжереях парку?

Володя здригнувся, але далі мовчав. Тільки загадкова усмішка на мить торкнулася уст і відразу згасла. Ні, він не скаже ні слова.

Йому яскраво пригадалася вчорашня неприємність, і в темних очах майнула та сама дивна посмішка.

У всьому винна подруга Олі – Галя. Три дні тому після уроків вона підбігла до Володі й під великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогодні, в Олі день народження (п’ятнадцять років!), що батько дозволяє їй забавитися зі своїми товаришами і що Оля хоче запросити Володю, тільки сама соромиться. Володя розтав від щастя, вдячно стиснув Галі руку й бігом помчав додому.

Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут відразу – перешкоди. Увечері прийшла з роботи мама й послала Володю до сусідки Тоні позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дістанеться ні карбованця від мами. Він почав переглядати всі свої книжки, але жодної годящої не знайшов: усі старі, з погнутими обкладинками. Володя тоді придумав інше. Намалює орнамент, він уміє малювати, а під ним напише вірша. На другий день орнамент був готовий, та нічого не виходило з віршем. Ще промучився один день, але, крім рядка «Питні оди вийшли з моди», далі не пішло.

Хлопцеві недалеко було до розпуки. Вчора зустрівся з Олею у коридорі. Червона, як півонія, пробігла вона мимо нього і тільки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька відповів кивком: «Прийду».

І він рішився на відчайдушний крок.

Пізно ввечері крався у парку до теплиць. Сторож дрімав, а через скляні двері виднілись освітлені неоновими лампами червоні й кремові троянди. Тільки три зірве, хіба це крадіжка?

Тихо рипнув поміст – Володька затамував подих, притулившись до стіни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало і з дзенькотом покотилося по підлозі. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з ніг і – втікати. Але старий тюпав за ним і кричав щосили. Володька мав надію втекти, та ба! При виході з парку загородила йому дорогу кремезна постать у міліцейському кашкеті й наказала льодовим голосом:

– Стій! Ваші документи?

…Максим Іванович почав уже виходити з рівноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:

– Останній раз питаю: що робив учора в теплицях?

– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.

– Тоді прощайся раз назавжди зі школою. Тобі місце в трудовій колонії!

Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовірним. Перед очима постала постать матері – вдови, яка завжди перед зарплатою позичає грошей у сусідки Тоні. Сердито витер кулаком непрошені сльози.

– Можеш іти, – сказав останнє слово директор.

Але тут відчинилися двері, в канцелярію вбігла Оля. За нею увійшла Олена Григорівна.

– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.

Оля сміливо підійшла до столу й стала поруч з Володею.

– Це я винна. Це мені на день народження хотів Володя принести квіти.

На хвилину стало дуже тихо. Тільки Олена Григорівна стримано посміхалася, а в її очах світилась материнська ніжність.

Оля важко дихала від хвилювання, поклавши долоню на груди.

Володя розгублено дивився на присутніх і врешті зупинив свій погляд на розчервонілому обличчі Олі. Максим Іванович хотів було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не діти. І це відкриття його збентежило.

…Буває часто: якась мелодія нагадує давно забуте, тепле, хороше. Буває, що усміхнене обличчя незнайомої людини розігріває зачерствіле серце. Трапляється – дві тіні серед густого листя бузку будять далекі спогади, припорошені пилом часу.

А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець і дівчина, які тільки що ступили на поріг юності. Позаздривши цій щасливій і такій короткій, єдиній хвилині у житті, суворий директор несподівано для себе самого полагіднішав.

– Гаразд, можете йти…

І він почав набирати номер відділку міліції.

1958