Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка

Месмероманія

Месмер, чий магнетичний метод обіцяє зцілення від усіх видів хворобливого збудження, спершу сам приносить у Париж особливий вид збудження – месмероманію. Ось уже багато десятків років ніщо не створювало в Сен-Жерменському передмісті з його незмінно хорошим, нудьгуючим серед розкоші суспільством, такого галасу, стільки емоційних переживань, такого пароксизму пристрасті, як практика магнетичного лікування. Протягом декількох місяців Месмер і магнетизм стають у Парижі найбільшою модою, останнім криком. Перед його розкішною квартирою на Вандомській площі з ранку до вечора стоять коляски й кабріолети дворян; лакеї в кольорових лівреях перших будинків Франції чекають біля прикрашених гербами нош; оскільки приміщення виявляються занадто тісними для такого несподіваного напливу людей, навіть для багатих пацієнтів є лише три «цебри здоров’я», тому вже за декілька днів наперед купують собі місце біля «бакета», як у наш час ложу на першу виставу нової опери. Але філантропія теж в моді, і Месмер надає «бакети», щоправда, меншого розміру і для осіб менш заможних, бо кожен, багатий він чи бідний, повинен отримати свою частку цього «гармонійного» цілющого засобу. Він виключає з кола хворих осіб з відкритими ранами, безсумнівних епілептиків, божевільних і калік, чесно підкреслюючи цим, що він досягає поліпшення в загальному самопочутті лише через нервову систему, але не може дивом змінити будову органів.

У цих магнетичних залах, а незабаром й у власному палаці, у готелі Буїльйон на вулиці Монмартр, де Месмер влаштував клініку, п’ять років поспіль товпляться пацієнти усіх станів, справжні й уявні хворі, допитливі й сноби всякого рангу. Кожен допитливий парижанин – а який парижанин з хорошого товариства не допитливий? – повинен за будь-яку ціну хоч раз випробувати на собі чудодійний флюїд і потім цією сенсацією хвалитися в елегантних салонах з тією ж приблизно дилетантською поверховістю, як у наш час за п’ятигодинним чаєм розмірковують про теорію відносності або психоаналіз. Месмер у моді, і тому його наука, яка сприймається ним вельми серйозно, діє на суспільство не як наука, а як театр. Те, що в постановці його лікування є дійсно щось ніби театральне, Месмер ніколи не заперечував, навпаки, він відкрито визнає це. «Якби мої прийоми не були розумно обґрунтовані, вони повинні були б здаватися настільки ж безглуздими, настільки смішними, і в них дійсно було б важко повірити».

Йому як знавцю людських душ відомо, що будь-яке засноване на вірі лікування потребує для посилення його дії певного магічного або релігійного церемоніалу; і він, маючи в цьому психологічну впевненість, оточує свою особистість якимось магічним ореолом; як будь-який лікар, що розуміється на психології, він підсилює свій авторитет таємничістю. Уже саме приміщення викликає у відвідувачів тривогу й збудження завдяки особливому внутрішньому оздобленню. Вікна затемнені завісами, щоб створити сутінкове освітлення, важкі килими на підлозі й на стінах приглушують звук, дзеркала відображають з усіх боків золотисті відтінки світла, дивні символічні знаки зірок привертають увагу, не даючи повного задоволення. Невизначеність завжди підвищує почуття очікування, таємничість посилює напругу, мовчання й замовчування збільшують містичну налаштованість; тому в чарівному приймальному покої Месмера всі почуття: зір, слух і дотик – найтоншим чином піддаються впливу й подразненню. Посередині великої зали стоїть широкий, як колодязь, «цебер здоров’я». Навколо цього магнетичного вівтаря сидять в глибокому мовчанні, як у церкві, хворі, затамувавши подих; ніхто не сміє поворухнутися, жоден звук не повинен вирватися, щоб не порушити створеної напруги. Час від часу присутні навколо «цебра» утворюють за вказівкою лікаря знаменитий (згодом запозичений спіритами) магнетичний ланцюг. Кожен торкається кінчиків пальців свого сусіда, щоб уявний струм, посилюючись при проходженні від тіла до тіла, пронизав весь благоговійно налаштований ряд. Це глибоке, нічим, крім легких зітхань, не порушене мовчання супроводжується найтоншими акордами клавіру або тихим хоровим співом із сусідньої кімнати, іноді навіть сам Месмер грає на своїй скляній гармоніці, щоб ніжним ритмом стримати збудження або посилити його, якщо потрібно, прискорюючи ритм. Так протягом години організм заряджається магнетичною силою (або, як сказали б ми по-сучасному, готується гіпнотична напруженість шляхом впливу на нервову систему прийомами монотонності й очікування). Потім з’являється нарешті сам Месмер.

Серйозний і спокійний, він увіходить повільно, з величним виразом обличчя, випромінюючи спокій серед загального занепокоєння; і тільки-но він наблизився до хворих, як легкий трепет, немов від ледь чутного вітерця за вікном, пробігає по ланцюгу. На ньому довга шовкова фіолетова мантія, яка викликає думку про Зороастра^[67] або про одяг індійських магів; суворо, зосередившись у собі на кшталт приборкувача звірів, який, маючи лише легкий хлист у руці, лише силою волі утримує звіра від стрибка, крокує він зі своїм залізним жезлом від одного хворого до іншого. Перед деякими він зупиняється, запитує тихо про їхній стан, потім проводить своєю магнетичною паличкою по одній стороні тіла донизу і по протилежній догори, приковуючи до себе в той же час, владно й наполегливо, сповнений очікування погляд хворого. Декого він зовсім не торкається жезлом і, лише окреслюючи в повітрі невидиме коло, ніби осіняє ним зі значним видом лоб або центр больових відчуттів, але при цьому невідступно зосереджує увагу за допомогою непорушного погляду на хворому і цим привертає його увагу. Під час цієї процедури інші шанобливо затамували подих, і протягом деякого часу в просторому, приглушеному килимами приміщенні не чути нічого, крім його повільних кроків або часом зітхання полегшення чи туги. Але звичайно це триває недовго, і один з хворих починає від дотику Месмера тремтіти, конвульсивна судома проходить по його тілу, його кидає в піт, він кричить, зітхає або стогне. І як тільки у першого пацієнта виявляються видимі ознаки сили, яка напружує нерви, інші учасники ланцюга теж починають відчувати знамениту кризу, що несе зцілення. Посмикування електрично перескакують по замкнутому колу далі й далі, виникає масовий психоз; другий, третій пацієнт впадають у судому, і раптово шабаш відьом у повному розпалі. Одні качаються з закоченими очима у корчах по підлозі, інші починають пронизливо сміятися, кричати, стогнати й плакати, деякі, охоплені судомами, танцюють, як чорти, деякі – усе це зображене на гравюрах того часу – ніби впали, під впливом жезла або затятого погляду Месмера, у непритомний стан або гіпнотичний сон. Із тихою посмішкою, що застигла на губах, лежать вони байдуже в каталіптичному заціпенінні, а в цей час музика по сусідству продовжує грати, щоб стан напруженості все посилювався й посилювався, бо, за знаменитою «теорією криз» Месмера, всяка нервово обумовлена хвороба повинна бути доведена до вищої точки свого розвитку, щоб тіло могло зцілитися. Тих, хто занадто сильно охоплений кризою, хто кричить, бешкетує й корчиться в судомах, швидко відносять служки й помічники Месмера в сусідню, щільно оббиту, наглухо ізольовану кімнату, «залу криз», щоб там вони могли заспокоїтися (що, зрозуміло, дало в сотнях випадків привід знущанню в пресі й твердженням, що нервові дами отримують там заспокоєння шляхом суто фізіологічним). Вражаючі сцени щодня розігруються в чарівному кабінеті Месмера: хворі підхоплюються, вириваються з ланцюга, заявляють, що вони здорові, інші кидаються на коліна й цілують руки рятівникові; деякі благають посилити струм і ще раз їх торкнутися. Потроху віра в магію його особистості, у його особисті чари стає для його пацієнтів формою релігійного божевілля, а сам він – святим і цілителем незліченної кількості людей. Як тільки Месмер з’являється на вулиці, одержимі недугою кидаються до нього, щоб доторкнутися хоча б до його одягу; княгині й герцогині на колінах просять, щоб він відвідав їх; ті, хто запізнився, хто не отримав доступу до його бакета, купують собі для особистого вживання так звані «petits baquets» маленькі відра, щоб лікуватися магнетизмом за його методом вдома. І в один прекрасний день Париж може споглядати безглузду картину: на самій середині вулиці Бонді сотня осіб, які мотузками прив’язані до намагнетизованого Месмером дерева, чекає «кризи». Ніколи жоден лікар не переживав такого стрімкого й гучного успіху, як Месмер; п’ять років поспіль паризьке суспільство тільки й говорить про його магнетичне лікування.

Але немає нічого найнебезпечнішого для нової науки, коли вона стає модою й предметом світської балаканини. Проти своєї волі Месмер потрапляє у двозначне становище: як чесний лікар він хотів дати новий цілющий засіб для науки, а дає, виявляється, відповідну тему для моди і для усюди встигаючих її представників, що нудяться неробством. Заводять суперечки – за Месмера й проти нього – з такою ж відсутністю внутрішнього інтересу, як за Піччінні або Глюка, Руссо^[68] або Вольтера. Окрім того, XVIII століття поспішає повернути будь-яке нововведення в бік еротики: придворні кавалери чекають від магнетизму як основного його ефекту відновлення своєї чоловічої сили, а про жінок пліткують, що вони шукають у salle des crises природних форм охолодження нервів. Кожен дрібний писака вступає тепер у дискусію, випускаючи дурну брошуру, яка із захопленням або зневагою, анекдотами й памфлетами додає літературного перцю в медичну суперечку, і зрештою месмероманія переноситься навіть у театр. 16 листопада 1784 року італійська королівська трупа розігрує фарс під назвою «Сучасні цілителі», у якому Раді, поет третього сорту, висміює магнетизм. Але він прогадав, бо фанатики месмеріанства не допускають навіть у театрі жартів на адресу свого кумира. І ось представники гучних прізвищ, занадто горді, зрозуміло, для того, щоб самим обтяжувати свої уста, посилають у театр лакеїв, щоб ті освистали п’єсу. Під час вистави якийсь королівський державний радник кидає з ложі в ряди слухачів друковану брошуру на захист магнетизму, і коли наступного дня недалекоглядний автор п’єси Раді направляється в салон герцогині Вільруа, вона через своїх слуг вказує йому на двері: вона не приймає суб’єктів, які насмілюються «знущатися над новим Сократом на зразок Арістофана»^[69]. З кожним днем божевілля зростає, і чим більше непосвячені починають розважатися новою салонною грою, тим фантастичнішими й безглуздішими стають крайнощі захоплення: у присутності принца Прусського і при наявності всіх членів магістрату в повному службовому одязі піддають в Шарантоні магнетизаціі старого коня. У замках і парках виникають магнетичні галявини й гроти, у містах – таємні гуртки й ложі, справа доходить до відкритих сутичок врукопашну між прихильниками й противниками системи й навіть до дуелей; коротше кажучи, викликана Месмером сила виходить за межі власної сфери, медицини, і заповнює всю Францію небезпечним і заразливим флюїдом снобізму й істерії – месмероманією.

Академія втручається у справу

Споглядаючи цю люту епідемію, не доводиться вже розглядати Месмера як щось із наукової точки зору неіснуюче. Можливість чи неможливість життєвого магнетизму перетворилася з предмета міських розмов на справу державну, і запекла суперечка повинна нарешті отримати дозвіл з висоти академічної кафедри. Інтелектуальні кола Парижа й дворянство майже повністю за Месмера, королева Марія Антуанетта під впливом принцеси Ламбаль цілком на його боці, усі її придворні дами люблять «божественного німця». Лише одна людина в усьому Бурбонському палаці дивиться на всю цю магію з постійною недовірою – це король. Неврастенія йому незнайома, тому він має чудове травлення, заплив жиром і нагадує ненажеру в стилі Рабле^[70]. Людовік XVI не в змозі проявити особливої цікавості до питань лікування душі; і коли перед від’їздом до Америки до нього приходить Лафайєт, благодушний монарх весело сміється над ним: «Що скаже Вашингтон з приводу того, що він пішов в аптекарські учні до пана Месмера». Адже він проти будь-яких турбот і хвилювань, добрий, товстий король Людовік XVI; на рівні інтуїції він ненавидить революції і нововведення також і в духовній сфері. Він людина ділова та серйозна, любить порядок, тому висловлює побажання, щоб нарешті внесли ясність у цю нескінченну суперечку з приводу магнетизму, і в березні 1784 року він підписує указ на ім’я Товариства лікарів й Академії, щоб вони негайно піддали офіційному розгляду магнетизм як у його корисних, так і в шкідливих проявах.

Не часто бачила Франція склад настільки вагомий, ніж той, який виділили обидві організації з даного питання: імена майже всіх учасників і донині користуються світовою популярністю. Між чотирма лікарями знаходиться і такий собі д-р Гійотен^[71], який через сім років винайде машину, що за секунду виліковує всі земні хвороби, – гільйотину. Серед інших імен особливо виділяються Бенджамін Франклін, винахідник громовідводу, Байльї^[72], астроном і згодом мер Парижа, Лавуазьє^[73], який обновив хімію, і Жуссьє^[74], знаменитий ботанік. Але при всій своїй ученості й далекоглядності в інших галузях не підозрюють, що двоє з них, астроном Байльї та хімік Лавуазьє, покладуть через кілька років свої голови під машину свого колеги Гійотена, з яким вони тепер досліджують у дружньому спілкуванні магнетизм.

Поспіх несумісний із гідністю Академії, його повинні замінити методичність і ґрунтовність. І ось проходить кілька місяців, перш ніж учена колегія оголошує остаточний вердикт. Документ цей чесним і сумлінним чином засвідчує насамперед безперечний вплив магнетичних сеансів. «Деякі поводяться тихо, спокійно й відчувають блаженний стан, інші кашляють, плюють, відчувають легкий біль, тепло по поверхні всього тіла, впадають у посилену пітливість; інші охоплюються конвульсіями, надзвичайними по частоті, тривалості й силі. Як тільки вони починаються в одного, майже відразу виникають і в інших. Комісія спостерігала й такі, які тривали три години, вони супроводжувалися виділенням каламутної, слизової рідини, яка виникає через сильне напруження. Спостерігаються й сліди крові в окремих випадках. Ці конвульсії характеризуються швидкими й мимовільними рухами всіх членів, судомами в горлі, посмикуваннями в області живота (hypochondre) і шлунка (epigastre), блукаючим або застиглим поглядом, пронизливими криками, підскакуванням, плачем і несамовитими нападами сміху; потім настає тривалий стан втоми й млявості, розбитості й виснаження. Найменший несподіваний шум змушує їх здригатися з переляку, і помічено, що зміни в тоні й такті виконуваних на фортепіано мелодій діють на хворих у тому сенсі, що більш швидкий темп збуджує їх ще більше і підсилює шаленство їхніх нервових припадків. Немає нічого більш вражаючого, ніж споглядання видовища цих конвульсій; той, хто їх не бачив, не може скласти про них ніякого поняття. Дивно, з одного боку, спокій однієї групи хворих і, з іншого – збуджений стан інших, дивні різні явища, які час від часу повторюються, і та симпатія, яка виникає між хворими; можна спостерігати, як хворі посміхаються один одному, ніжно розмовляють один з одним – і це стримує судомні явища. Усі підвладні тому, хто їх магнетизує. Якщо вони навіть зовсім знесилені, його погляд, голос відразу ж виводить їх з цього стану».

Отже, ту обставину, що Месмер впливає на своїх пацієнтів навіюванням або якось інакше, встановлено офіційно. Професори говорять, що є щось таке в цьому випадку, незрозуміле й незнайоме їм при всій їхній ученості: «Споглядаючи такий сильний вплив, не можна заперечувати наявності якоїсь сили, яка діє на людей і підкорює їх, і носієм якої є магнетизер». Цим останнім формулюванням комісія, власне кажучи, упритул підійшла до делікатного пункту: вона відразу ж помітила, що людина є джерелом цих дивовижних явищ, вона особисто впливає на інших. Ще один крок у бік цього незрозумілого співвідношення між магнетизером і медіумом – і майбутні сто років виявилися б передбаченими, проблема була б удосконалена сучасниками. Але цього останнього кроку комісія не робить. Її завданням згідно з королівським указом є встановити, існує чи ні магнетично-життєвий флюїд, тобто новий фізичний елемент. Тому зі шкільною педантичністю вона ставить тільки два запитання: по-перше, чи можна довести взагалі цей життєвий магнетизм і, по-друге, чи корисний він як лікувальний засіб, «бо, – аргументує вона за способом геометрії, – життєвий магнетизм може існувати й разом з тим не бути корисним, але в жодному разі він не може бути корисним, якщо не існує».

Таким чином, комісія розглядає не таємничий контакт між лікарем і пацієнтом, між магнетизером і медіумом, інакше кажучи, не суть проблеми, а єдине питання про відчутну наявність таємничого флюїду та її доведеності. Можна його бачити? Ні. Можна нюхати? Ні. Можна його зважувати, чіпати, вимірювати, пробувати на смак, розглядати під мікроскопом? Ні. І ось комісія перш за все встановлює цю його невпізнаваність для органів почуттів. «Якщо він й існує в нас і навколо нас, то лише в абсолютно не сприйнятній органами почуттів формі». Після такого не надто важкого твердження комісія переходить до питання, чи може бути доведена принаймні дія цієї незримої субстанції. Тому експериментатори вирішують піддати магнетизації насамперед самих себе. Але, як відомо, на людей, скептично налаштованих й абсолютно здорових, навіювання не діє жодною мірою. «Ніхто із нас нічого не відчув, і перш за все нічого такого, що могло б бути названо реакцією на магнетизм; один тільки відчув у другій половині дня нервове роздратування, але ніхто не зазнав кризи». Ставши, таким чином, на шлях недовіри, вони з особливою упередженістю підходять до розгляду безперечного факту впливу на інших. Вони ставлять пацієнтам ряд пасток: пропонують, наприклад, одній жінці кілька чашок, з яких лише одна намагнетизована, і, дійсно, пацієнтка помиляється й бере собі іншу чашку, ненамагнетизовану. Здавалося б, цим доведено, що дія магнетизму – шарлатанство, «imagination», уява. Але академіки повинні погодитися одночасно, що в тієї ж пацієнтки, як тільки сам магнетизер підносить їй чашку, відразу настає криза. Рішення завдання знову-таки близьке і, власне кажучи, уже знайдене: логічно було б їм тепер встановити, що ці явища виникають завдяки силі особливого контакту між магнетизером і медіумом, а не завдяки якійсь таємничій матерії. Але, як і сам Месмер, академіки оминають дуже близьку до вирішення проблему особистого впливу через передачу навіюванням або флюїдальним шляхом і роблять урочисто висновок щодо нікчемності магнетизму. Там, де ніщо не відчувається на око, на нюх, на дотик, там нічого й немає, пояснюють вони, і ця чудова дія виникає виключно з нашої уяви, що, звичайно, є лише словом, лише похідним від поняття «навіювання», яке вони переглянули.

Таке урочисте визнання магнетизму неіснуючим зводить, зрозуміло, нанівець і друге питання про універсальну користь магнетичного (ми говоримо – психічного) лікування. Бо дія, для якої Академія не може вказати причини, у жодному разі не повинна бути визнана корисною і зцілюючою перед світом. І ось особи обізнані (тобто ті, які цього разу нічого не зрозуміли в суті справи) стверджують, що метод пана Месмера небезпечний, бо ці штучно викликані кризи й конвульсії можуть стати хронічними. І свій висновок вони викладають нарешті у тезі, для якої треба запастися диханням: «Після того як члени комісії визнали, що флюїд життєвого магнетизму не був пізнаваним жодним із наших відчуттів і не мав жодного впливу ні на них самих, ні на хворих, яких вони за допомогою його випробували; після того як вони встановили, що дотики й погладжування лише в рідкісних випадках викликали благотворні зміни в організмі, але й постійно викликали небезпечні потрясіння у сфері уяви; після того як вони, з іншого боку, довели, що й уява без магнетизму може викликати судоми, а магнетизм без уяви нічого не в змозі викликати, вони одноголосно постановили, що ніщо не доводить існування магнетично-життєвого флюїду і що, таким чином, цей флюїд, який не піддається пізнанню, марний, що разюча його дія, яка спостерігалася на публічних сеансах, має бути частково пояснена дотиками, уявою, що викликається цими дотиками, і тією автоматичною уявою, яка проти нашої волі спонукає нас переживати явища, що діють на наші почуття. Разом з тим комісія зобов’язана сказати, що ці дотики, ці невпинно повторювані заклики до прояву кризи можуть бути шкідливими і що видовище таких криз небезпечне через вкладене в нас природою прагнення до наслідування, а тому будь-яке тривале лікування на очах в інших людей може мати шкідливі наслідки».

Цей офіційний відгук від 11 серпня 1784 року супроводжується секретним рукописним донесенням комісії на ім’я короля, у якому в туманних висловах вказується на небезпеку, що витікає із роздратування нервів і змішання статей, для моральності. Отже, з психічним методом, з лікуванням шляхом особистого впливу, після такого вироку Академії і негативного й ворожого відгуку лікарської колегії, для вченого світу безповоротно покінчено. Не допомагає й те, що кілька місяців тому відкриті й продемонстровані досліди з очевидною ясністю явища сомнамбулізму, гіпнозу й медіумічного впливу на волю і що вони викликали величезне збудження у всьому інтелектуальному світі. Для наукової Паризької Академії після того, як вона одного разу у вісімнадцятому столітті виклала свою думку письмово, не існує аж до двадцятого століття ніяких гіпнотичних, надчуттєвих явищ. Коли в 1830 році один французький лікар пропонує дати їй новий доказ, вона відхиляє його. Вона відхиляє навіть і в 1840 році, коли Брайд своєю «Неврогіпнологією» зробив з гіпнозу всім зрозуміле знаряддя науки. У кожному селі, у кожному місті Франції, Європи та Америки магнетизери-любителі вже з 1820 року демонструють у переповнених залах приклади надзвичайно вражаючого впливу; жодна напівосвічена чи навіть на чверть освічена людина не намагається заперечувати їх. Але Паризька Академія, та сама, що відкинула громовідвід Франкліна й щеплення Дженнера^[75] проти віспи, яка назвала парове судно Фультона утопією, уперта у своїй безглуздій зарозумілості, відвертає голову й стверджує, що нічого не бачить і не бачила.

І так триває рівно сто років, поки нарешті французький лікар Шарко^[76] в 1882 році наполіг на тому, щоб пресвітла Академія удостоїла офіційно познайомитися з гіпнозом; так довго – цілих сто років – відмовляв помилковий вирок Академії Францу Антону Месмеру у визнанні, яке могло б уже в 1784 році збагатити науку.