Іменем сонця

Розділ VI

Коваль склав інструменти на полицю, довго й ретельно вимивав свої мозолисті руки, після чого витер їх рушником і оглянув закіптюжене приміщення кузні. Тут, серед гарячого вогню й дзвінкого металу, от уже два десятки літ він проводив переважну більшість свого часу. І ніколи не жалкував про обрану професію. Крихітне віконце, на стіні кілька полиць з різноманітними кліщами, гаками й молотками. Посередині велика дубова колода, на якій закріплено ковадло. Поряд кувалда з відполірованим до тьмяного блиску руків’ям. В кутку горнило з міхами, у якому коваль розігрівав крицю перед тим, як взятись за її перетворення. Поруч з горнилом купа вугілля і діжка з водою. Стара скриня з підковами, серпами, ножами і ще казна-яким металевим мотлохом. У горнилі все ще теплився вогник – там закінчували своє життя останні жаринки. На сьогодні роботу можна було закінчувати. Підмайстра і учня він відпустив годину тому, тож тепер настала пора самому вирушати додому. Туди, де чекали на нього тепла родинна атмосфера, гаряча вечеря і жаданий відпочинок від праведних трудів. Просте невигадливе життя трудящої людини.

Коваль плеснув у горнило ківш води, остаточно загасивши жар. Скинув свій шкіряний фартух, повісив його на вбитий у стіну гак і збирався зняти з вішалки кожух. Саме цієї миті двері кузні відчинились. Коваль не очікував на відвідувачів, але й не здивувався. До кузні часто заходили незнайомі люди, на те вона й кузня. Найбільш важлива частина роботи – отримати замовлення від того, хто бажає заплатити кілька монет за його працю. Але не сьогодні. Надто пізно. І він надто стомився.

– Я закінчив роботу, чоловіче. Зможу допомогти лише завтра, тоді й приходь, – добродушно мовив коваль, роздивляючись візитера.

Перед ним стояв чоловік середнього зросту, зодягнений у шкіряний плащ з відлогою поверх овечого кожуха. Ретельно виголене обличчя, при поясі піхви з шаблею. Придивившись, коваль відзначив, що клинок незнайомця не був схожий на ті, які зазвичай йому доводилось бачити. Він був короткий, але надзвичайно широкий, з ледь вигнутим вістрям. Втім, навіть не шабля прикувала до себе увагу коваля. Його дивував, навіть лякав божевільний погляд сталевих очей незнайомця.

– Хіба? – з нахабною посмішкою сказав відвідувач.

– Так. На сьогодні з мене досить. Було багато роботи.

– До вечора ще далеко. Лише починає темніти, – заперечив відвідувач.

Коваль відчув, що спілкування з незнайомцем стає йому неприємним. Він нікому не дозволяв розмовляти з собою подібним тоном у себе в кузні. Зрештою, він не кріпак, а вільний майстер. Без п’яти хвилин цехмістер. Тож має право вимагати поваги до себе і своєї праці.

– Ось що, чоловіче, – зітхнув коваль. – Коли ти від світанку помахаєш кувалдою, я подивлюсь, чи надто важливим буде для тебе сонце, що не встигло опуститись за обрій.

– Сонце завжди буде важливим, – незрозуміло до чого бовкнув відвідувач.

Коваль зітхнув. Сперечатись він не мав наміру. Лише зачинити кузню й простувати додому.

– Так, сонце – це важливо. Але є інші важливі речі.

– Які?

– Руки. Вони почнуть боліти значно раніше. Крім того, навряд чи у моїй роботі є речі, які б не змогли потерпіти до завтра. Що у тебе?

– Є одна справа, – загадково знизав плечами відвідувач.

– Я кую ґрати, огорожі, цвяхи й скоби. Якщо тобі шаблю або шпагу, ти не туди потрапив.

Відвідувач посміхнувся ще ширше.

– Мені не потрібна шабля. У мене є, ти ж бачиш.

– Бачу, – коваль побіжно оглянув зброю при боці у візитера. – Дивний клинок. Я таких не зустрічав.

– Це абордажна шабля, – відповів незнайомець. – Клинок короткий, проте широкий і міцний. Таким зручно орудувати на палубі корабля. Більше шансів не зачепити такелаж або тих бідолах, що сидять на ній, зчеплені докупи за допомогою кайданів. Знаєш, на палубі завжди обмаль місця.

Коваль зняв з гачка кожух і заходився одягатись, демонструючи, що збирається йти.

– Отже, шабля тобі не потрібна, – сказав він.

– Свята правда, – з посмішкою відповів відвідувач.

– Що ж потрібно?

– Не що, а хто.

Коваль не зрозумів, до чого веде дивний незнайомець, але відчув у його словах загрозу. Він відступив на кілька кроків і взяв до рук молоток, що лежав поряд з ковадлом.

– Ось що, розумнику, – сказав рішуче. – Йди під три чорти. На сьогодні з мене досить роботи і пустих розмов. Я хочу чарку оковитої, полумисок борщу і відпочити у спокої. Прийдеш завтра вранці і розповідатимеш про абордажні шаблі й все, що у тебе наболіло. Домовились?

Незнайомець поглянув на молоток, що його тримав у руках коваль, і повільно похитав головою.

– Завтра не вийде.

– Чому?

– Тебе не буде серед живих.

– З чого ти взяв? – коваль відчув, як у нього в грудях похолоділо.

Незнайомець розвів руками.

– Тому, що сонце хоче піти від нас. Залишити на самоті своїх дітей. Але сонце для нас – це все. Ти сам щойно підтвердив. Без сонця не буде нас.

Коваль відступив ще на крок і міцніше охопив руків’я молотка.

– Добродію, – сказав він. – Ти маєш піти. Цієї ж миті. Інакше я проломлю тобі голову.

– Голову? – у очах відвідувача спалахнули божевільні вогники. – Ні. Не проломиш.

– Ти впевнений?

– Так.

– І чому ж?

Незнайомець пройшовся кузнею, слідкуючи за тим, щоб залишатись між ковалем і дверима.

– Скажи мені своє ім’я, – мовив нарешті.

– Що? – коваль відчув, що перше роздратування і страх поступились у ньому місцем холодній ненависті. Скоріш за все до нього завітав звичайний злодюжка, який хоче розжитись за його рахунок. Хоч і надто дивний для злодюжки.

– Тобі мало лише проломленої голови, – зловісно сказав коваль. – Ти хочеш почути ім’я того, хто тобі її проломив! Що ж, мене звуть Казимир Сопронович. І моє ім’я у Кам’янці знає кожен!

– Радий познайомитись, – без загрози у голосі відповів відвідувач. – Моє ім’я – Мешика. Сонце обрало мене, щоб зібрати жертви й віддати йому.

– Жертви?

– Так, жертви. Бачиш, я не можу вчинити інакше. Бо вони повернуться і я не матиму чим їх зустріти.

– Кого зустріти? – прошепотів коваль неслухняними губами.

Відвідувач підняв руки і звернув їх долонями догори, немов намагався довести очевидне.

– У них безліч імен. Але імена тобі нічого не скажуть. Ти мені потрібен, тож просто прийми цей факт. Інакше у світ прийде темрява.

– Яка темрява?! Що ти верзеш?! – коваль утратив терпець. – Геть звідси, божевільний покидьку!

Він здійняв над головою молоток і кинувся на відвідувача. Але візитер не зрушив з місця. Його глузлива посмішка навіть не полишила обличчя. Одним рухом Мешика звів руку з крихітним пістолетом і вистрілив. Усі три кулі потрапили ковалю в обличчя. Він упав немов підкошений і забився в агонії. Мешика постояв над жертвою кілька хвилин, після чого видобув з кишені обсидіановий клинок і присів навколішки.

– Іцлі, настав твій час, – стиха сказав він і зашепотів слова чудернацької молитви невідомому богу.

Закінчивши молитву, Мешика розірвав одяг коваля і одним широким ударом розтяв йому живіт. Швидко стромив руку у тулуб убитого, знайшов там щось, рвонув і здійняв руку високо вгору.

На закривавленій долоні зі схожими на пазурі орла пальцями лежало серце. Воно, помираючи, ледь-ледь пульсувало. Свідомість Мешики, як не раз відбувалось раніше, полишила стіни кузні й помандрувала до іншого місця у часі і просторі.

* * *

Шлюпка з «Дельфіна» залишила його у баговинні, темному драглистому баговинні, яке відокремлювало морську блакить від темно-зеленої стрічки мангрів, що тяглись на багато миль у глиб суші. Боцман вилаявся наостанок, матроси налягли на весла, і скоро Степан залишився на самоті. З відчуттям розпуки спостерігав, як шхуна повільно розвернулась. Палубна команда витравила якірний канат і, прийнявши шлюпку на облавок, «Дельфін» здійняв вітрила і пішов геть. Протягом години за ним ще можна було спостерігати, але свіжий попутний вітер швидко підганяв судно і скоро воно майже зникло у лазурній імлі.

От і все.

Його викинули немов непотріб. Навіть не переймаючись тим, що мангрове болото, у якому висадили нещасного, кишіло алігаторами й іншою живністю, яка усіма силами намагалася вкоротити віку будь-кому, хто тут опиниться. Але зараз Степана це не хвилювало. Він щиро радів тому, що опинився за межами смердючої клітки з мертвяками. І хоч навряд чи повною мірою розумів, у якому місці йому судилось опинитись, відчував у собі сили боротися з небезпеками, які на нього чигатимуть. Принаймні над його головою світить сонце, чути шум прибою, а зелень рослин вселяє у душу слабку надію на порятунок. Струна в голові у Степана перестала бриніти, загрожуючи розірватись, і він відчув спокій. Можливо, страхи повернуться з настанням темряви, а жахливі видіння з чорношкірими мерцями, які жадають розірвати його своїми зубами, знову прийдуть уві сні. Але це буде потім. А зараз у нього є можливість боротись. Він повернувся спиною до мізерної крапки, у яку встиг перетворитись «Дельфін», і заглибився у мангрове болото, пробираючись крізь баговиння і коріння рослин.

Він ішов кілька годин, доки остаточно не вибився з сил. Сонце, закрите густою рослинністю мангрів, поволі схилилось до заходу й до настання темряви залишилось зовсім мало часу. У цих широтах темніло майже миттєво, і Степан знав це. Вирушаючи у свою небезпечну мандрівку, він плекав надію, що до темряви зможе відчути під ногами тверду поверхню, а не грузьке багно гниючих рослин. Але він помилився. Можливо, стрічка занурених у солону воду моря лісів виявилась ширшою, аніж він передбачав, а можливо, Степан просто збився і кружляв на одному місці. Трикляті мангри не давали можливості зорієнтуватись, і багатьох моряків, які сюди потрапляли, потім знаходили зовсім неподалік від морського берега. Вони помирали від спраги, голоду і втоми. Розповіді про мангрові болота Степан чув раніше, коли вперше опинився у Новому Світі. Але він твердо вирішив не здаватись і знайти вихід. Зрештою, після усього пережитого на судні йому мала посміхнутись фортуна.

Першого алігатора він помітив за півгодини до настання темряви. Великий, схожий на занурений у воду стовбур дерева, хижак тихо спостерігав за ним, очікуючи, коли настане можливість зробити вбивчий кидок. Степан відчув биття пульсу у скронях, і гнітюче відчуття натягнутої струни всередині власної голови повернулось. Він вихопив пістолет, але за мить зрозумів, що виглядає смішним. Протистояти чудовиську довжиною у два сажні з пістолетом, кулі якого не більші за кісточку вишні, було безглуздям. Та й вони навряд чи полишать ствол пістолета. Блукаючи манграми, Степан кілька разів падав у смердючу воду, занурюючись із головою. Була ще абордажна шабля, яку йому дав разом з пістолетом Самійло. Але від однієї думки про те, що алігатор може наблизитись до нього на відстань удару шаблею, Степан відчув, як його ноги підкошуються. Він озирнувся навсібіч і кинувся до дерева, стовбур якого був вищим за решту рослин і здіймався на кілька футів над болотом. Спиною відчував, як алігатор швидко скорочує відстань до нього, справедливо вважаючи людину своєю законною здобиччю.

Він устиг вилізти на віти дерева за кілька секунд до того, як хижак клацнув своїми жахливими щелепами усього на фут нижче його ніг. І лише цієї миті помітив ще двох алігаторів не далі як за десять кроків від себе. Кожен з них перевершував розміром того, від якого Степан щойно утік, майже удвічі. Потім у темряві, яка швидко згущувалась, з’явилися ще два. Темні нетрі мангрів озвались жахливим ревінням, криками і шелестом. Степан з усіх сил учепився у вогку кору й заплющив очі. Цієї миті він відчував такий страх, якого не знав, навіть сидячи поряд з мерцями у трюмі «Дельфіна». Струна у голові бриніла від натуги. Степан кілька хвилин тремтячим голосом шепотів слова майже забутої молитви, після чого заволав так, як волав востаннє на кораблі. Важко і натужно. Немов прощаючись із життям.

Так пройшов один день і ще один. Зрештою Степан утратив не лише страх, а й можливість тверезо оцінювати ситуацію. Лише коли дивився на алігаторів унизу, які терпляче чекали на здобич, поволі приходив до тями. Спрага мучила його все сильніше, й гіркувате листя дерева уже не рятувало від неї. Зрештою він утратив лік часу й здатність мислити. Просто поглядав на хижаків і час від часу сповнював нетрі мангрів повним розпачу й жаху криком.

Алігатори зникли так само раптово, як і з’явились. Скільки пройшло днів і чому це сталось, Степан не знав і навіть не намагався аналізувати. У нього не залишилось сил для аналізу. Він просто сплигнув у баговиння й пішов далі, не розбираючи дороги. Йшов довго, раз по раз падаючи і знову підіймаючись. Коли зарості закінчились і перед ним постала смужка обробленої землі, на якій рівними рядами росли зелені пагони маїсу, він уже нічого не відчув. Просто упав серед поля і почав зосереджено зривати пагони і гризти зубами свіжу зелень.

* * *

Коли все було скінчено, Мешика дбайливо загорнув у ганчірку свою здобич, наблизився до діжки з водою і заходився змивати кров з рук і одягу. Він вже закінчував, коли за дверима почув голоси і тупіт кількох пар ніг. Швидко озирнувшись, Мешика шмигонув у двері, які відокремлювали приміщення кузні від побутової кімнати, у якій убитий коваль відпочивав і харчувався. Мешика озирнувся. Окрім кількох скринь, широкої лави й столу, на якому залишились залишки нехитрого обіду, він побачив вихід – низькі, зачинені на засув двері. За спиною почув стукіт і голоси.

– Агов, господарю! – покликав хтось.

Очікувати, що відбудеться далі, Мешика не збирався. Клацнув засув, і обличчя ущипнув подув морозного вітру. Раптом немов чиясь невидима рука рвонула за одяг. Мешика відчув напад шаленого жаху, рвонувся і побіг геть. У його уяві виникли посинілі обличчя мерців, які намагаються затримати його на місці злочину. Лише згодом, помітивши, що плащ розірвано, зрозумів, що відбулось. У темряві він зачепився за засув дверей. І ще Мешика з’ясував, що загубив сувій, який подорожував з ним через океан. На ньому було зображення бога Мештлі. А також календар, який він зобразив сам, помітивши дату, коли сили зла спробують побороти бога сонця і кинути світ у довічну темряву. Втрата засмутила Мешику. Проте він швидко заспокоївся. Отриманий щойно трофей дозволить пережити ще одну ніч. А це найголовніше. Вечірні сутінки миттєво проковтнули замотану у плащ людину, а тривожні крики, які залунали від протилежного входу до кузні, змусили перехожих кинутись саме туди, ігноруючи одиноку постать, що поспішала у протилежному напрямку. За кілька хвилин наїзник у санях, запряжених парою коней, залишив за спиною місто і поїхав у темряву.

Розділ VII

Скеля над Руською брамою прибралась у снігову шапку і виглядала білою та пухнастою. Втім, як і береги Смотрича. Потік, більше схожий у цю пору року на невеличкий ручай, аніж на повноводну річку, швидко ніс свої води серед скелястого каньйону, у петлі якого знаходився Кам’янець. Далі, здолавши два десятки верст, він досягав Дністра й зливався з ним, поповнюючи річку, якою проходив кордон між Річчю Посполитою і володіннями Молдовського Господаря. За кілька днів води Дністра вливались у широкий лиман і, залишивши позаду високі мури турецької фортеці Аккерман^[11], приєднувались до безкрайніх просторів Чорного моря.

Широких морських просторів було неможливо побачити з передмістя Кам’янця, яке минав Семен Паливода, повертаючись із Сатанова. Перед поглядом втомлених очей поставала лише розбита важкими возами дорога. Вона, минаючи у долині місток над Смотричом, проходила через міську браму, що була названа Руською, і бігла далі, беручи круто вверх. Власне, назва брами відповідала імені південного міського кварталу, до якого крізь надбрамну вежу і потрапляли подорожні з цього боку Кам’янця. Існувала ще Польська брама з боку Польських фільварків – північного передмістя. Проте Паливода вирішив їхати цією стороною, про що швидко пожалкував. Внаслідок ожеледиці дорога тут була щедро посипана піском, змішаним із сіллю, і кінським послідом. Суміш мала розтопити кригу, по якій ковзали копита волів і коней, що тягли до Кам’янця свої важкі підводи, навантажені харчами, крамом, військовою амуніцією і тисячами потрібних місту речей. Завдяки піску вервечка возів, які зазвичай повільно повзли до фортечного мосту і ринкової площі, була не надто довгою. Щоправда, сніг на бруківці тепер перетворився на рудувату смердючу мішанину й неприємно чавкав під черевиками перехожих і копитами коней. Від дороги тхнуло гноєм, вологою і зимою.

Семен стиснув острогами боки коня, обігнав кілька возів, на яких сиділи вусаті чумаки у високих баранячих шапках, і за хвилину опинився на вулиці, що вела до ратуші. Уже хотів повертати до будинку, у якому наймав кімнату. Після багатьох годин у сідлі він мав надію відпочити, перед тим як являтись на очі Ґурському. Однак мріям про відпочинок перетворитись на реальність не судилось.

– Пане Ольховський! – покликав незнайомий голос, коли Семен проїздив повз оточену парканом яму, яку нещодавно розпочали рити коштом вірменської громади Кам’янця. Її пишно іменували Вірменським колодязем^[12].

Паливода озирнувся. Юнака, який махав йому рукою, він не знав. Але блакитний жупан незнайомця і шабля при боці свідчили про належність останнього до гарнізону міста. Скоріш за все посланець Анджея Ґурського. Семен не помилився.

– Пане Ольховський, вас хоче бачити його ясновельможність. Просив не баритись! – бадьоро вигукнув юнак, наблизившись.

Семен зітхнув. Першим бажанням було послати людину у блакитному жупані під три чорти. Проте після недовгих роздумів він вирішив поводити себе не так категорично. Зрештою, коли все закінчиться, міська казна повинна заплатити за послуги. Наскільки важко люди при владі розстаються з дзвінкою монетою, Семен знав не з чуток. Тож зайвим було від початку давати у руки каштеляна виправдання для майбутніх затримок у виплаті гонорару.

– Ти хто такий? – без неприязні у голосі запитав Паливода.

– Данило Козак, ваша милосте. – відрекомендувався посланець.

– Козак? – зацікавлено поглянув на нього Паливода.

– Прізвище Козак. З міщанського роду. На службі у пана каштеляна.

– Давно?

– Третій місяць.

– І як служба, подобається?

– А… – судячи з тону, перебування на посилках у Ґурського юнакові зовсім не подобалось.

– У себе? – запитав Паливода, змінюючи тему.

– У себе, – відповів Козак. – Лютують.

– Через убивства?

– Через них теж. А головне… – юнак хотів щось додати, але збентежився.

– Кажи, Козаче, не мнись, – підморгнув Семен.

– Пані Беата наказала вино прибрати, тож його ясновельможність постять.

– Давно?

– Від учора.

– Зрозуміло. Що ж, відвідаю його.

– Будьте ласкаві, без вас наказали не повертатись.

Семен з усмішкою похитав головою.

– Все буде добре, Козаче, не переймайся. Але маю до тебе прохання.

– Яке?

– Особисте. Тобі знайомий лікар з фортеці на ім’я Адам Костенко?

Данило з усмішкою змахнув головою:

– Не пройшло й місяця, як пан Адам вилікував мою ногу після необачного падіння з сідла.

– Чудово. Ти не міг би зараз знайти його і попрохати від мого імені завітати до його ясновельможності у тому разі, якщо він має для мене новини?

Юнак завагався.

– Маю супроводжувати вас, ясний пане…

Паливода видобув з кишені срібну монету і вклав її у руку жовніра.

– Я знайду дорогу, не переймайся. Тільки зроби все швидко.

Посланець оглянув монету і з задоволеним виглядом стромив її собі у кишеню на поясі.

– Слухаю, вашмосте! – відчеканив бадьорим голосом і покрокував у напрямку фортечного мосту.

Семен повернув коня у протилежному напрямку і пустив його кроком. Проїхав повз ратушу, яка своїм шпилем підпирала щільно вкутане важкими хмарами небо, залишив позаду площу Польського ринку і будинки купців, що вишикувались шеренгою навпроти. За будинками спрямував коня ліворуч, у вулицю, на якій розташовувались помешкання урядників. Швидко залишив позаду величну споруду кафедрального костелу Петра і Павла, з дзвіниці якого передзвін кликав парафіян на службу, і за хвилину зупинився біля конов’язі перед воротами критого ґонтою кам’яного будинку. Залишивши коня конюшим, поспішив до господи.

Будинок Анджея Ґурського, як і всі споруди у Кам’янці, грандіозними розмірами не вирізнявся. Давався взнаки обмежений простір, на якому змушені були тіснитись як міщани, так і шляхетні мешканці міста. Оточена петлею каньйону скеля, на якій так зручно розташувався Кам’янець, споконвіку слугувала ідеальною цитаделлю. Стрімкі скелясті стіни ставали настільки нездоланною перешкодою для ворога, що за всю історію місто зміг взяти приступом лише Вітовт Великий^[13] кількасот років тому. Та й він, подейкували, скористався скоріше протиріччями серед міської залоги, аніж виявив майстерність у облозі. Але розташування на скелі мало й свої недоліки – обмежену кількість землі під забудову і надто велику кількість охочих оселитись у цій «Богом укріпленій фортеці». Що стосується амбіційної назви, Семен, підіймаючись сходами до помешкання каштеляна, згадав фразу, що її приписували турецькому султану Осману ІІ. Згідно з чутками, які можна було почути у кожному шинку Кам’янця, під час протистояння з військами Речі Посполитої кілька років тому у Хотині молодий імператор звелів слугам показати йому знамениту фортецю. Пишна кавалькада виїхала на скелю над протилежним берегом Смотрича, і вражений Осман довго розглядав місто у далекозору трубу. Після цього запитав у підлеглих:

– Хто з майстрів фортифікаційної справи мав нахабність так укріпити сю цитадель?

– Це зробив сам Бог, о падишаху! – відповів йому візир.

– Ну, то нехай Бог і бере її приступом, – буркнув султан і повернув коня у зворотному напрямку, чим скасував приготування до облоги міста над Смотричом. Можливо, це була просто красива легенда, проте навряд чи хтось із сучасників посперечався б з тим фактом, що Кам’янець є неприступною цитаделлю.

Семен струсив з одягу сніг і відчинив двері. Опинившись у вітальні, помітив літнього дворецького у шитій сріблом лівреї та пишній перуці. Дворецький дбайливо поливав квіти на вікні. Помітивши Семена, запитливо поглянув на нього, але нічого не сказав.

– Я до його ясновельможності, – Паливода розстебнув на жупані кілька верхніх гапликів і виразно позирнув на лакея. – І я надто втомився, щоб довго очікувати.

Мажордом, демонструючи розуміння ситуації, кивнув головою і зник за дверима. Семен озирнувся. Будинок, попри невеликі розміри, красномовно віщував про багатство та вишуканість того, хто у ньому проживав. У вітальні не було й натяку на лицарські герби, обладунки й завішені зброєю стіни, як це велось у переважній більшості помешкань польської шляхти. Натомість дорогі німецькі меблі, англійське сукно, шовк і золото. Паливода зловив себе на думці, що саме так і уявляв собі будинок Анджея Ґурського.

– Хто ви такий? – несподівано почув Семен низький жіночий голос, який лунав звідкись зверху.

Він здійняв погляд і побачив худу, немов вішалка, жінку років п’ятдесяти. У руках пані, незважаючи, що у приміщенні було зовсім не душно, тримала розкішне бамбукове віяло з зображеним на ньому хвостом павича. Дещо здивований таким прийомом, Паливода вклонився.

– Вітаю вас, вельможна пані, – сказав він. – Дозвольте рекомендувати себе – Семен Ольховський. Прибув за наказом пана каштеляна для доповіді.

– Ви, напевне, той молодий чоловік, якого Анджей найняв для розслідування убивства нещасної Ірени і її сина, – схлипнула жінка. – Це жахливо.

– Ви дуже проникливі, ясна пані, – погодився Паливода. – Я прибув саме з цією метою.

– Це жахливо… – повторила жінка. Здавалось, вона цілком поглинула у роздуми, забувши, для чого розпочала розмову. Але раптом нагадалась і категорично заявила: – Все ж ви поводите себе надто гучно. Я попрохала б про збереження тиші.

– Гучно? – не зрозумів Семен.

– Остроги. Вони видзвонюють так, що у мене розпочнеться мігрень.

Від несподіванки Паливода навіть не знайшовся з відповіддю. Пані Ґурська наблизилась і по-змовницьки прошепотіла:

– Ви ж не маєте з собою вина?

– Ні, – закліпав очима Паливода. – Хіба я схожий на корчмаря?

Ґурська прискіпливо оглянула співрозмовника.

– Ні, ви не схожі на корчмаря. Але Анджей знаходить безліч можливостей відшукати трикляте зілля у будь-який спосіб. А у нього хворе серце.

– Ясна пані…

– Беатриса. Пані Беатриса.

– Пані Беатрисо, у мене немає з собою вина, – рішуче заявив Паливода. – Можете повірити моєму шляхетному слову.

Цієї миті відкрились двері, що вели у покої Ґурського, і з’явився мажордом.

– Сенатор очікує на вас, пане Ольховський, – бархатистим голосом промуркотів він.

– Дякую, – Семен рішучим кроком пройшов у кабінет.

Покої Анджея Ґурського, незважаючи на тісноту, виглядали не менш вишукано, аніж вітальня. Дорогі меблі, драповані зеленим англійським сукном стіни, срібні канделябри. Звичайний кабінет забезпеченої людини. Про претензії господаря на імідж інтелектуала мав сповіщати десяток фоліантів у пергаментних палітурках, що вишикувались на полиці червоного дерева навпроти вікна. Помітивши Паливоду, Ґурський залишився за столом, за яким перечитував кореспонденцію. Він не привітався, лишень голосно засопів:

– Присядь, – сказав по хвилині мовчання.

– Дякую, – Семен вдав, що не помітив холоду, з яким його зустріли. Він розташувався у кріслі навпроти і поглянув на каштеляна. – Ви хотіли мене бачити?

– Так!

– Я до ваших послуг.

– Я посилав за тобою ще ранком. Мені доповіли, що тебе немає у місті.

– Я щойно повернувся, ваша ясновельможносте.

– Звідки?

Паливода відкинувся на спинку крісла.

– А ви як вважаєте?

– Мені це невідомо! – з металом у голосі вимовив каштелян.

– Хіба? – Семен не збирався поводити себе на кшталт підлеглого, що завинив, і вирішив продемонструвати це одразу. – Мені здається, востаннє ми бачились з вами у Сатанові. Якщо мене не підводить пам’ять, ви у супроводі кількох жовнірів простували до одного з тих чудових трактирів. Мені ж залишилось опитати свідків і оглянути все навколо. Це зайняло певний час, тож…

– Припини! – Ґурський голосно ляснув долонею по столу.

– Що саме? – холодно поглянув на нього Семен.

– Припини пащекувати! Я, клянусь усіма святими, зовсім не у тому гуморі, щоб вислуховувати іронічні коментарі моєї поведінки від…

– Від кого?

Ґурський зітхнув і почав тарабанити пальцями по кришці столу. Він був розумною людиною і відчув, що Семена відділює від того, щоб устати і піти геть, усього одне необережне слово.

– От що, Ольховський… – заявив каштелян. – Насправді я людина проста. І не звик до всіляких дипломатичних вивертів. Не приймай близько до серця моїх необережних слів. Ти не маєш випити?

– Мене вже запитували.

– Хто?

– Пані Беатриса. Щойно.

Ґурський засопів ще гучніше.

– Тоді зрозуміло. Доведеться діставати останню заначку.

Він піднявся з-за столу, підійшов до дверей і двічі клацнув замком. Після цього наблизився до книжкової полиці, дістав з неї кілька фоліантів і нарешті видобув велику кришталеву карафу з рідиною темно-червоного кольору. Додавши до неї два келихи, поставив на стіл.

– Вип’єш? – поглянув запитливо.

Семен посміхнувся у вуса. Очевидно, подумав він, у двобої з поганими звичками чоловіка пані Беатриса далека від перемоги.

– Надто рано, – похитав головою.

Ґурський налив вино в один з келихів і проковтнув його одним духом.

– Надто рано… – зітхнув він. – Або надто пізно. Останнім часом я плутаю ці терміни. Особливо коли отримую доповіді подібні до тих, якими мене щедро засипають ось уже кілька днів! Інколи здається, що гіршого стану речей бути не може. Але проходить певний час і ти розумієш – може!

Семен кілька хвилин мовчав, даючи можливість господарю кабінету заспокоїтись.

– Трапилось щось погане? – запитав нарешті.

– Ти не чув останніх новин?

– Ні. Важливі новини?

– О! Вони надзвичайно важливі. Напередодні ввечері сталось убивство. Убивство, чорт забирай! Знаєш де?

– Маю надію почути це від вас, сенаторе.

– За три сотні кроків від мого будинку! Майже у самісінькому центрі міста. Убито коваля у його власній кузні! Одного з кращих ковалів цеху. Людину, яку знав і поважав увесь Кам’янець! Уявляєш, у що це вилилось?

– Уявляю, – для Семена новина й справді була цілком несподіваною. Трупи на дорозі, убивства у Сатанові, усе це мало поганий вигляд. Але убивство у самому центрі Подільського воєводства, поряд з будинком каштеляна і ратушею?

Ґурський заплющив очі й охопив обличчя долонями.

– Саме так! Міщанство і шляхта міста дуже невдоволені. Настільки, що на вулицях уже заговорили різні огидні речі.

– Ви про що?

– Та так, дрібниці. Мовляв, каштелян не в змозі захистити фортецю! – Ґурський роздратовано затарабанив пальцями по столу. – Це неймовірно…

– Чому ж…

– Але це не все. З учорашньою поштою я отримав листа з Теребовлі. Кілька днів тому там скоєно схоже убивство. Односельці знайшли селянина з розрізаним животом.

– Теребовля, – задумливо мовив Семен. – Тобто наш різник прибув із заходу… Як це відбулось?

– Подробиць у листі не повідомляють.

Паливода дістав нотатник.

– Я про події у Кам’янці.

Ґурський відповів не одразу. Спочатку влив у себе чергову порцію вина.

– Так як відбувається зазвичай, – сказав нарешті. – Ранком наша служниця повернулася з ринку і розповіла пані Беатрисі усі новини, які там почула. Кам’янець бурлить! Це нахабство так відзиватись про мою особу після усього, що я зробив для міста!

– Ваша ясновельможносте, я запитував про убивство, – Паливода зробив над собою зусилля, намагаючись приховати посмішку.

– А, убивство… До нього у кузню просто зайшли і вистрілили в обличчя. Потім розрізали живіт. Діво Свята, що відбувається?!

Семен кілька секунд помислив.

– Свідки є? – запитав нарешті.

– Жодних!

– Щось узяли?

– Нічого. Моє місто хтось уперто намагається поставити з ніг на голову!

Семен, прикриваючи рота долонею, позіхнув, чим примусив каштеляна засопіти ще голосніше.

– Пробачте, – сказав він. – Втомився з дороги. У мене є деякі думки з приводу убивств.

– Які саме?

Семен знизав плечами:

– Можу, наприклад, сказати, що убивство на шляху і кровопролиття у Сатанові справа одних рук. Тепер до них додався ваш коваль.

– Ти впевнений?

– Цілковито. У всіх, за винятком жінки і дитини, схожі поранення. І розріз на животі. Не надто розповсюджений спосіб убивства, не вважаєте?

– Так, так… Хто ж це зробив?

– Маю надію, ви не припускаєте, що я характерник? – задумливо вимовив Паливода. – Були, знаєте, і такі. Але я звичайна людина. Просто звик уважно придивлятись до дрібниць. Однак досить ліричних відступів. На даний час відомо небагато. Убивця візника на шляху їхав з ним у санях. На це вказують сліди, їх на щастя не встигли затоптати ваші драгуни. Від дороги до місця, де знайдено тіло, ведуть сліди копит і саней. Далі йдуть відбитки пари людських ніг і сліди волочіння тіла. Потім той, хто волочив нещасного, повертається до саней. Можу припустити, що сани належать загиблому. І саме вони слугували причиною убивства візника або випадкового подорожнього. До речі, я прохав вас послати людей з метою з’ясувати, де проживав загиблий.