Крос у небуття

Розділ 10

30 квітня 1996 року. 21.15.

м. Кам’янець-Подільський. МВ УМВС України

Андрій вийшов з дверей міськвідділу і деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотілося, а втома, на яку він останні півроку очікував щовечора в надії, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила. Надто багато кави і цигарок. Надто мало біганини містом. Біля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась красуня «Ауді-80». З неї вийшов Троян. Майор тицьнув пальцем у подушечку електронного ключа, активуючи сигналізацію, і покрокував до дверей відділку. Андрій припалив цигарку, повернувшись до Трояна спиною. Він мав надію, що той пройде повз і з ним не доведеться вітатися. Рік тому вони опинилися на вузькій стежині, коли знайомий Трояна став фігурантом карної справи, а Андрій відмовився за грошову винагороду допомогти уникнути суду.

Троян зупинився і Андрій зрозумів, що привітання не уникнути. Він повернувся і поглянув на майора.

– Доброго вечора, Андрій Вікторович, – глузливо посміхаючись, простягнув руку той.

– Привіт. Знову нові «колеса»?

Троян розвів руками:

– Крутимося, куди маємо подітися?

Андрій затягнувся гірким тютюновим димом. Обличчя Трояна було йому неприємним. Такий, не замислюючись, продасть за кількадесят доларів. А може й уб’є. Він точно не належав до української інтелігенції, яка захоплюється віршами Ліни Костенко. Соколовський повернувся і пішов геть. Навіть не знав, наскільки мав рацію. Не бачив і хижої іскорки у злих очах Трояна, коли той дивився йому вслід.

– Бовдур, – прошепотів Троян, а про себе подумав: «І машину нову помітив. А хто тобі не дає? Сам не гам, і комусь не дам. Може хоч Потап тебе “пришиє”, активіста недоробленого!»

Андрій дійшов до центру міста, коли зрозумів, куди йому зараз необхідно. Швидко відшукав таксофон і стромив у прорізь пластикову картку. Набрав номер. Після кількох гудків слухавку підняли і жіночий голос промовив:

– Алло.

– Таня, привіт.

– Привіт.

Якусь мить Андрій мовчав.

– Як ви?

– Чудово. Що тобі потрібно?

– Я хотів побачити Сашка.

На тому кінці натягнуто засміялися.

– І все? Ти на годинник дивився?

Андрій поглянув на годинник. Була половина на десяту вечора.

– Щойно поглянув. То як?

– Ні.

– Чому?

– А ти не здогадуєшся чому? – голос Тетяни став злим. Таким він завжди бував перед черговою сваркою.

– Не здогадуюсь.

– Хоча б тому, що надто пізно. Дитині вісім років і у такий час вона повинна спати.

– Я усього на кілька хвилин.

– Ні.

– Чому ти забороняєш нам бачитися?

– Послухай, Соколовський, не вдавай з себе жертву розлучення. Я не пущу тебе додому увечері. Приходь за дня.

– Я ніколи не вдаю з себе жертву. Мені завтра о шостій ранку потрібно бути на роботі. І не знаю, коли звільнюся.

– А мені це байдуже, Андрію. Тепер байдуже. Ти ж нічого не помічаєш поза своєю роботою, і ніколи не помічав. Чому хтось має страждати від цього крім тебе? Я до півсмерті стомилася тягти все сама, очікуючи на твої рідкі повернення зі служби. Я благала тебе уділяти нам трішки більше уваги, а що отримувала взамін? Бурмотіння і натяки, що колись це все закінчиться. Доки не зрозуміла: все закінчиться лише тоді, коли закінчиться життя з тобою. Все, з мене досить. Твій прихід увечері схвилює сина. Йому потрібно лягати спати, а завтра рано вставати і йти до школи. Тож будь ласкавим планувати свій день так, щоб знаходити час для зустрічі з сином не лише у пітьмах.

– Ти маєш рацію, – Андрій повісив слухавку і витяг з таксофона пластикову карту. Озирнувшись, пішов до освітлених дверей продуктової крамниці. Додому йти все ще не хотілося. Тоді чому б не взяти кілька пляшок пива і не заночувати у кабінеті? Тим більше, ранком має початися операція, котру він готував кілька днів. Тож у відділі потрібно бути навіть раніше, аніж о шостій.

Ранок справді видався напруженим. Окрім оперативників, яких Степанович зібрав у повному складі, в клас несення служби міського відділку прибули дільничні інспектори, працівники відділу по боротьбі з організованою злочинністю і навіть дванадцять бійців спецпідрозділу «Беркут» з Хмельницького. Останні приїхали напередодні увечері, виконуючи розпорядження начальника обласного УМВС. Беркутята, гротескно-кремезні у своїх бронежилетах і «розгрузках», сиділи за столами у віддаленому кутку. Решта працівників очікували ближче до трибуни, за якою ось-ось мало з’явитися керівництво Кам’янець-Подільської міліції. І бойовий провід не примусив на себе довго очікувати. Андрій тільки зайшов до приміщення і привітався з заспаним Забузьким, коли у клас служби явила себе начальницька кавалькада – полковник Гончар у супроводі Степановича, другого замісника і начальника УБОЗ^[3]. Сорок душ, які до цього вели між собою мляві розмови, піднялися з крісел, як це роблять учні середньої школи, зустрічаючи учителя.

– Панове офіцери, – схилив голову Гончар, і всі мовчки розсілися по своїм місцям, після чого він продовжив. – Згідно з наказом начальника Хмельницького обласного УМВС, генерала міліції Палькова, оголошую початок операції «Стоп насильство», у рамках якої ми проведемо затримання кількох осіб підозрюваних у нещодавньому резонансному вбивстві.

Андрій позіхнув, прикриваючи рот кулаком. Усе, про що мала йти мова, було йому відомо. Напередодні він особисто доповів Гончару про хід слідства і разом з ним та Степановичем розробляв деталі нинішньої операції. Шість оперативних груп, кожна з котрих буде складатися з двох оперативників, двох працівників УБОЗ, двох бійців «Беркута» і двох водіїв, одночасно мають вирушити за адресами проживання Віталія Потапчика на прізвисько Потап, Віктора Софронова на прізвисько Софрон, Юрія Буряка на прізвисько Буня, Андрія Безкоровайного на прізвисько Біляш, Сергія Мордюка на прізвисько Морда і Михайла Назарова на прізвисько Балабон. Конверти з іменами тих, кого потрібно затримати, їхніми фотографіями і адресами Гончар за кілька хвилин видасть керівникам оперативних груп. Сам полковник Гончар, з огляду на те, що не бажає ховатися за спини підлеглих і у потаємних мріях бачить себе овіяним славою бойовим генералом, бере на себе найважливішу ділянку роботи – затримання ватажка, тобто Потапчика. Капітану Соколовському, як людині, що розплутала справу, доручалося затримувати Віктора Софронова. Скоріш за все тому, що Артем Підгірний свідчив: відморозок полюбляє стріляти у людей і, не приведи Господи, захоче спробувати відточити стрілецькі навички на особі пана полковника. У той час як Потап, з яким Гончару доводилося зустрічатися за часів перебування останнього на посаді старшого оперуповноваженого, скоріше б погодився на черговий арешт, аніж відкрив би вогонь по ментам. Втім, якщо такий висновок і мав місце, то бойовий начальник міськвідділу помилявся і подальші події довели його помилку.

Решту бандитів доручалося затримувати групам під керівництвом майора Фоміна з УБОЗ і трьом його колегам-капітанам. Одразу ж після затримання бандитів належало допровадити до різних кабінетів і, користуючись психологічним шоком, що його вони мали отримати під час арешту, «колоти», не гаючи часу. Звичайна практика. Перші кілька годин найбільш ефективні для дізнання, далі витягти інформацію з людини, котрій загрожує «вишка», стає значно складніше.

Андрій довгим поглядом оглянув оточуючих. Він мав несміливу надію, що про план операції відомо лише йому і людям на трибуні. Інакше все це не має жодного сенсу. Втім, дещицю оптимізму додавав той факт, що Гончар цього разу справді дотримався усіх канонів секретності.

– Прошу керівників оперативних груп отримати конверти з даними про затримуваних, – перервав думки Андрія голос Гончара. – До сьомої нуль-нуль відкривати конверти заборонено.

Несподівано для себе Андрій помітив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмові начальника міськвідділу з підлеглими, вибрався з ряду крісел і протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позіхнув. Очевидно Гончар, як він робив це неодноразово й раніше, пригнав по тривозі навіть тих, у кому необхідності не було.

– Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотів і вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув і продовжив. – Маю надію, решта присутніх встигла відвідати туалетну кімнату перед початком наради?

З райка почулися смішки, а з того боку, де сиділи беркутята, – відвертий регіт. Троян кулею вискочив за двері. Гончар відкашлявся і продовжив промову:

– Інструктаж особового складу проводиться безпосередньо керівниками оперативних груп. На це матимете кілька хвилин перед виїздом на операцію. Усі машини з оперативними групами мають знаходитись на подвір’ї міського відділу до сьомої години ранку, після чого одночасно виїздять за вказаними у конвертах адресами.

Двері відчинилися і на порозі постав неголений Кондратишин. Користуючись нагодою, хотів прослизнути за спинами у тих, кому не вистачило місця за столами, але заховатись від пильного ока Гончара у нього не було жодних шансів.

– А старшого лейтенанта Кондратишина, я бачу, наказ начальника міського управління про збір о шостій годині ранку не стосується?

Кондратишин знизав плечима:

– Прошу вибачення, пане полковнику.

Гончар повернувся до Степановича.

– Прошу вас, Олександр Степанович, накласти на старшого лейтенанта Кондратишина дисциплінарне стягнення у зв’язку з його систематичними запізненнями і недбалим виконанням службових обов’язків.

Степанович лише змахнув головою, кинув на Кондратишина роздратований погляд і записав щось у своєму об’ємистому записнику. Кондратишин знайшов за краще вислухати все, витягнувшись струнко, і не заперечувати розгніваному начальству.

– Всім зрозуміла суть поставленої задачі? – подивився Гончар у зал. Відповіддю слугувала мовчанка. – Добре. Щось хочете додати, Олександр Степанович?

Степанович зняв окуляри і заходився їх протирати.

– Лише одне, – тихо сказав він. – Хлопці, пам’ятайте: на вас очікують вдома.

– Якщо все ясно, прошу приступити до запланованих заходів. Всі вільні.

З стукотом крісел і легким гомоном люди почали виходити у коридор і далі на сходи. У коридорі Андрій наздогнав Кондратишина.

– Ну, Миколо, умієш ти попасти під гарячу руку начальства. Талант.

– Та ну тебе, – відмахнувся Кондратишин. – І чого він такий лихий зранку?

Андрій розвів руками.

– Хто його знає, може дружина вночі не дала. А тут ще Троян під ногами вештається, як п’ятикласник до туалету проситься. Ніби серйозна операція, а люди немов у цирку сміються. От тут ти й знайшов час явити себе перед полковницькі очі. Я ж кажу: талант.

Кондратишин змахнув рукою.

– А, біс із ним. Доганою більше, доганою менше… А Троян не у туалет бігав, він дзвонив кудись. Мобільний собі купив на міліцейську зарплатню. Гнида! Йому догани не ліплять!

Андрій потер підборіддя. Думка, яка раптом прийшла на розум, була малоймовірною, але зовсім відкидати її Соколовський не мав наміру. Куди ж цей хитрий «вирішувач питань» міг телефонувати? Може до тих, за ким вони зараз мали виїздити? Звичайно, ділитися такими думками будь з ким Андрій не збирався. Для таких звинувачень потрібні докази. Хоча «Ауді-80» і мобільний телефон на міліцейську зарплатню дійсно не купиш. Але кого цим здивуєш серед працівників міліції у 1996 році? Вірно, нікого. «Вирішує питання» добряча половина особового складу. Але, і Андрій справедливо гордився цим, він належав до іншої половини.

– Добре, потім поговоримо. Зараз пора до машин. Ти у моїй групі, Миколо.

На подвір’ї райвідділу вишикувались у ряд дванадцять легковиків. З вигляду жоден з них не був схожим на службове міліцейське авто – головним чином старенькі іномарки, які віднедавна тисячами линули в Україну через західний кордон, покидаючи рідні німецькі автозвалища. Тут вони знаходили нове життя, перетворюючись на досить престижні автомобілі, що їх дозволити собі зможе далеко не кожний пересічний українець. Власниками автомобілів у дворі міськвідділу були, скоріш за все, кам’янець-подільські даїшники. Андрій швидко відшукав машини, надані його групі, зібрав навколо себе усіх бійців і дав команду займати місця. За десять хвилин до сьомої вони були готові відкрити конверт і виїхати за вказаною у ньому адресою.

Розділ 11

1 травня 1996 року. 6.15.

м. Кам’янець-Подільський

Писк мобільного телефону вдерся до свідомості несподівано і неприємно, примушуючи голову озватися на нього пульсуючим болем. Потап вилаявся і сів на дивані. Повільно навів різкість в очах і вилаявся вдруге. Він сидів серед кімнати, в інтер’єрі якої досить виразно читалися сліди вчорашньої пиятики. Дорогий дубовий паркет було залито калюжами червоного вина і закидано недопалками, на низькому столику біля дивану гора недопитих пляшок, апельсинових шкірок, риб’ячих хвостів і поламаних цигарок. На підлозі біля великого телевізора кілька порожніх пивних банок, а на дзеркалі висить жіночий бюстгальтер. З ванної кімнати було чутно шум водяних струменів – там хтось приймав душ.

Немов у тумані сплив учорашній день. Після зустрічі з Трояном Потап підготував гроші й документи для втечі, спакував валізу і, залишивши все у гаражі на Карвасарах, вирішив махнути на небезпеку рукою і гульнути – з огляду на стиль життя середньостатистичного бандита, рішення цілком логічне. Коли ж прийшов додому напідпитку, Зойка спробувала влаштувати скандал. Тож Потап, довго не розбираючись, вказав дружині на двері і зателефонував до Тамари, вимагаючи прислати йому дівчину. Очевидно, та поспішила наказ виконати, але з переконанням цього Потап стверджувати не міг. Далі пам’ять мало що зберегла. Він навіть не пам’ятав, чи попереджував Софрона і решту бійців про небезпеку. Не забув лишень, що збирався це зробити.

Телефон продовжував пищати. Потап, зітхнувши, підняв слухавку.

– Потап? – почув за секунду голос Трояна.

– А кого ти хотів почути? – непривітно прохрипів Потап.

– Де ти зараз?

– Вдома, де ж мені бути?

На тому боці кілька секунд мовчали.

– Ти серйозно? – нарешті видихнув Троян.

– Слухай, Вася, я зараз не в тому гуморі, щоб жартувати, кажи чого хотів?

– Я ж тебе попереджав, чому ти не у відрядженні?

– Сьогодні маю від’їздити. Годині об одинадцятій.

Троян обурено пирхнув і видихнув у слухавку:

– Негайно утікай, чуєш? Негайно!!!

І все. У слухавці залунали сигнали відбою. Від почутого у Потапа в голові враз прояснилося. По голосу Трояна він зрозумів: загроза яка нависла над ним настільки велика, що дорожити потрібно кожною хвилиною. Він похапцем натягнув спущені до колін штани й заходився збиратися. З жалем подумав, що «чистим» залишити будинок не вдасться. У підвалі зберігалося кілька карабінів і набої, але на те, щоб їх позбутися вже не вистачало часу. Застебнувши сорочку, Потап натяг на себе піджак і подався до виходу з будинку, попутно вихиливши не менше половини пляшки мінералки, яка стояла на столику. Вже в порозі зустрівся з закутаною у купальний халат дівчиною.

– Вау, Віталік, ти вже встав? – промуркотіла вона і розкрила обійми. – Ну іди до мене, котику…

Потап роздратовано відпихнув від себе повію і відчинив двері.

– Вали звідси, шкура, зараз мусора наїдуть! – крикнув наостанок.

Пройшовши подвір’ям, з жалем поглянув на «Мерседес», котрий учора залишив прямо на клумбі з улюбленими Зойчиними квітами. Скористатися автомобілем не вдасться. Скоріш за все його номери є у службовому блокноті кожного даїшника області. Потап, підозріло озираючись, пройшов кілька кварталів приватного сектору і, вийшовши на одну з центральних вулиць, попрямував до зграйки приватних таксистів, котрі тулилися біля кіоску з кавою і хот-догами. Сів у першу-ліпшу машину і свиснув до таксистів. Один з них повернувся.

– Ця машина зараз не їде, шановний, – сказав таксист і показав на обдертого «Москвича», який стояв поряд. – Він перший у черзі.

Потап відчинив бічне скло і поманив таксиста пальцем. Той наблизився.

– Братан, я їду у цій машині, пояснювати щось потрібно?

З виразу обличчя таксиста Потап зрозумів, що той його впізнав. За хвилину блискучий «Фольксваген» уже віз його горбатою бруківкою вулиці. Лише тепер Потап дістав з кишені слухавку і набрав номер Софрона. Той, очевидно, ще спав – слухавку не брали досить довго. Нарешті почув невдоволений голос Софрона:

– Кому, чорт забирай, не спиться?

– Софрон, линяй з хати. Негайно.

Софрон метикував швидко:

– Мусора?

– Так.

– Скільки маю часу?

– Не знаю. Може п’ять хвилин. Можливо десять. Тікай негайно. Зустрінемося на Карвасарах. Пам’ятаєш?

– Так, – Софрон відімкнувся.

Потап заходився набирати номери решти своїх бійців. Але тут його спіткала невдача: тільки почув гугняве балабонове «Алло!», як зв’язок зник. На рахунку скінчилися кошти. Потап вилаявся. І це ж треба, щоб саме зараз! Як він міг забути поповнити рахунок?!

За вікном потяглися низенькі хатини й перекошені паркани Карвасар.

– Ставай тут, – коротко кинув Потап водію і стромив йому кілька банкнот. – Ти мене не бачив, ясно?

– Я нікого не бачив, – затрусив головою таксист.

Поглянувши на нього, Потап зрозумів, що той буде мовчати. Тому що елементарно боїться за власне життя. А навіть якщо і прохопиться словом у непотрібному місці, Потап завбачив і такий розвиток подій, – до гаража, у якому було влаштовано тайник, залишалося ще кілька кварталів ходіння вузькими брудними вуличками.

Полковник Гончар відчував себе мисливцем, який йде слідом пораненої здобичі. Він сидів на передньому сидінні непримітного «Форда», поряд, з перевдягнутим у цивільне прапорщиком районної роти ДПС^[4], котрий від думки, що поруч з ним знаходиться найбільший головний біль рядового складу кам’янець-подільської міліції, почувався досить незатишно. Не звертаючи уваги на нервовий стан водія, Гончар надав своєму вигляду спокійної діловитості та погравав невеличкою японською радіостанцією «Моторолла» і мугикав щось мало схоже на мелодію. Десь там, за півсотні метрів, за поворотом висипаної вапняковою щебінкою дороги, розташувався красень-будинок, один з найдорожчих у новому котеджному масиві, що віднедавна активно забудовувався. Забудовувався він тими, кого 1991 рік не пожбурив у злидні, а навпаки підняв на вершину добробуту – тобто злодіями, шахраями й просто нечесними на руку людьми від влади. Саме у цьому будинку жив двічі засуджений Віталій Потапчик, котрий наприкінці восьмидесятих на вищий рівень, аніж пересування наперстків на автовокзалі, не був здатен. І полковник Гончар був справедливо обурений таким станом речей – його власний будинок, що знаходився у точнісінько такому ж елітному мікрорайоні на іншому кінці міста, зараз тільки будувався. За минулий рік Гончар ледве спромігся вивести «нуль», а цього літа планував збудувати цегляну «коробку». Не кажучи про сауну і більярдну, котрі на своєму чималенькому подвір’ї мав Потапчик.

«Зарвався Віталік, зарвався, не пам’ятає “табличку ділення”, – думав Гончар. – От і настала нагода поквитатися».

Радіостанція ожила.

– «Перший», я «двісті п’ятдесят шостий». Знаходжусь на місці.

– Довго добираєшся, «двісті п’ятдесят шостий», – роздратовано мовив у мікрофон Гончар. Думки про будівництво і пов’язані з ним проблеми остаточно зіпсували йому настрій. – Подвір’я бачиш?

– Так точно.

– Що там?

– Тихо. Жодного руху.

– Зрозумів. «Двісті п’ятдесят третій», прошу на зв’язок, – викликав Гончар третій автомобіль (на відміну від решти оперативних груп, у його команді було три машини і п’ять чоловік «важкої кавалерії» з обласного «Беркута»).

– На зв’язку «двісті п’ятдесят третій», – долетів до Гончара голос підлеглого.

– У вас що?

– На місці, «перший». На подвір’ї у об’єкта все тихо.

Гончар дістав з оперативної кобури пістолет і підніс до рота радіостанцію.

– Годі штани протирати. Робіть свою роботу, беркутята. Зайшли, взяли, одягли браслети. Все ясно?

Тієї ж миті усі п’ять бійців спецпідрозділу кинулися до будинку Потапа. Гончар тільки робив перші кроки від автомобіля, коли з гуркотом вилетіли ковані ворота і почулося ревіння двох здоровезних кавказьких вівчарок, котрих Потап тримав для охорони. Вслід за ревінням заляскали постріли АПС^[5]. Собаки спочатку завили і одразу ж затихли. У сусідських будинках вмить почали зачинятися вікна, фіранки й двері. Мікрорайон ожив тужливим бреханням трьох десятків собак.

Коли Гончар, у супроводі двох оперативників, зі зброєю наголо, ступив на вимощене тротуарною плиткою подвір’я, з дзвоном вилетіли кілька шибок, а бійці «Беркута», заскочивши через вікна, зникли всередині будівлі. Скоро звідтам почувся тупіт, крики й дзвін скла. Гончар підійшов до вхідних дверей і взявся за ручку. Двері гостинно відчинилися. Гончар запитливо поглянув на оперативника.

– Не зачинено, чому «Беркут» дереться у вікна?

– Вони не звикли шукати легких шляхів, – знизав плечима той.

– Це точно.

З нетрів будинку почувся сповнений погрози крик:

– Лежати! Лежати, сука, кому кажу!!!

Вслід за цим почулося два постріли. Обличчя Гончара пополотніло. Невже будуть поранені, а то й, Боже борони, убиті? За це його Пальков по голівці не погладить. Гончар миттєво розгубив свій впевнений вигляд і гордовиту позу, риссю кинувшись на постріли. У ту мить навіть не подумав, що стріляти можуть не його підлеглі.

– Припинити! Припинити стрілянину, вашу мать! – кричав він.

Проте хвилювання виявилось зайвим. У вітальні, поблизу велетенської пащі каміну, бійці притисли до підлоги людину, вдягаючи на неї кайданки. Під купою тіл у сивих камуфляжах Гончар не міг роздивитися затриманого, але був впевнений, що взяли саме Потапа. Стріляли, очевидно, у стелю. Гончар перевів подих і стромив пістолет у кобуру.

– Доброго ранку, Віталію! – мовив з кривою посмішкою. – Хлопці, поставте його на ноги.

– ЇЇ, пане підполковнику, – засміявся один із спецназівців.

Перед здивованим поглядом Гончара постала дівчина, зодягнена у чоловічий банний халат. Волосся затриманої розкуйовдилося, губу було розбито, а з очей рясно текли сльози.

– Ти хто? – тільки й спромігся запитати Гончар.

– Ілона.

– Потап де?!

– Пішов.

– Куди?

– Я не знаю.

– Тьху! – Гончар добру хвилину сповнював простір кімнати такими лайками, котрі більш пристали вантажнику з ринка, аніж начальнику міліції. Після цього, махнувши рукою, подався до виходу. Вся операція по затриманню небезпечного злочинця перетворилася на фарс.

Соколовський розірвав конверт і дістав з нього аркуш паперу, на якому за допомогою друкарської машинки було зазначено адресу і ім’я того, кого потрібно було затримати. І хоч адресу Софрона, рівно як і те, що затримувати потрібно буде саме його, Андрій знав ще напередодні, перед Кондратишиним, бійцями «Беркута» і водієм вигляду він не подав.

– Віктор Олександрович Софронов, – почав читати він вголос. – Рік народження тисяча дев’ятсот сімдесят третій. Зріст сто вісімдесят п’ять сантиметрів, статури міцної. Строкову службу проходив у десантно-штурмовому батальйоні повітрянодесантних військ. Демобілізувався три роки тому, в даний час не працює. Можливо озброєний пістолетом «ТТ» або «Вальтер». Поважний хлопчина. Хоча з фото так не скажеш.

Він простягнув фото колегам, які сиділи на задньому сидінні автомобіля. З світлини дивився чорнявий хлопчина років двадцяти, з кучерявим волоссям і правильними рисами обличчя. Такі обличчя чоловіків, напевне, мають подобатися жінкам. Андрій прочитав водієві адресу.

– Знаєш, де це?

Водій кивнув головою.

– Тоді поїхали, – він зачекав доки автомобіль викотиться на дорогу й повернувся до підлеглих. – Хлопці, будьте обережні і не лізьте поперед батька у пекло. – А ви, ковбої, – він поглянув на беркутят, – якщо доведеться стріляти, цільтеся гарно. Які будуть наслідки у разі появи випадкових постраждалих, я думаю, пояснювати не потрібно?

– Не хвилюйся, капітане, – ліниво відповів один з бійців – широкоплечий велетень-прапорщик з квадратним підборіддям і золотими коронками на передніх зубах. – Не вчорашні.

– Ну слава Богу, відлягло, – хмикнув Андрій і повернувся. Почав у пам’яті пригадувати розташування потрібної п’ятиповерхівки. Він не надто часто бував у тому районі, але приблизно знав цей будинок. Звичайна «хрущоба» на чотири під’їзди, подвір’я заросло деревами й кущами, дитячий майданчик з потрощеними гойдалками й пустою пісочницею. Поряд з майданчиком на кривих залізних стійках натягнуто дроти для просушки білизни. Соколовський закрив очі і відкинувся на спинку сидіння. Таких виїздів, як сьогодні, було в його житті багато. А скільки ще їх буде… Винаходити велосипед не було жодної необхідності. Вони просто зайдуть у під’їзд, залишивши під вікнами квартири двох беркутят, подзвонять у двері та увійдуть. Як діяти далі, підкажуть обставини. Всі ефектні спецоперації та штурми гідні лише для кіно. А тут мала бути проста буденна робота. Зайти й заарештувати бандита. А якщо той чинитиме опір, проламати йому голову і заарештувати з проламаною головою.

– Здається, цей будинок, – відірвав Андрія від думок голос водія. Він розплющив очі й почав роздивлятися сірий паралелепіпед п’ятиповерхового будинку, до якого вела вкрита вибоїнами й калюжами вузенька дорога. На стіні будівлі рука невідомого таксиста вивела чорною фарбою номер: «35».

– Так, приїхали. Квартира тринадцята, хлопці. Мислю, що це має бути перший під’їзд, четвертий або п’ятий поверх. – Андрій по радіостанції викликав другу машину. – Двох чоловік на протилежний бік, під вікна, водій залишається в машині напоготові, решта зі мною. І зберігаємо тишу.

Він вже хотів вийти з машини, коли його зупинив голос Кондратишина:

– Андрій, дивись! – старший лейтенант вказував вперед, в бік під’їзду до якого вони прямували.

Придивившись, Андрій помітив високого молодого чоловіка у джинсовому костюмі з великою спортивною валізою на плечі. Чоловік, не оглядаючись, простував до виходу з двору.

– Софронов, здається! – додав Кондратишин.

Але Андрій вже й сам упізнав «клієнта».

– Так, давай потроху за ним, – скомандував він водію. – Коли порівняємось, одразу ставай. Виходимо всі і валимо його мордою до землі.

Коли поряд з ним запищали гальма автомобіля, Софрон уже не мав сумніву, що це відбувається не випадково. Він швидко розвернувся, зірвав з плечей ремінь валізи і, розмахнувшись, кинув її в груди першому з тих, хто вискочив із автомобіля. Здається попав, але перейматись цим вже не було часу. Щодуху побіг геть з двору, на ходу дістаючи з кишені пістолет. Позаду чув, як двічі клацнули автоматні затвори і хтось крикнув:

– Стояти!

Він, не цілячись, двічі вистрілив назад і добавив швидкості. У відповідь тишу розірвала коротка автоматна черга. Свисту куль Софрон не почув, очевидно стріляли в повітря. Зате, наближаючись, загупали важкі черевики працівників «Беркута». Звиклі до фізичних навантажень і довгих кросів, спецназівці навряд чи дали б йому шанс у довгих перегонах. Софрон вискочив за ріг сусіднього будинку, і тут йому посміхнулась удача – не далі як за десять кроків від нього сидів у сідлі скутера молодий хлопчина у шортах і чорній майці. Він, посміхаючись, щось говорив до худорлявої дівчини. Та слухала, зрідка хитаючи головою. Крихітний двигун скутера тихенько муркотів на холостих обертах. Прислухатися до розмови у Софрона не було часу. Потрібно було діяти так, щоб уникнути можливого опору і втрати дорогоцінного часу. Тобто жорстко. Софрон з силою зацідив хлопцю в потилицю кулаком і перехопив у нього руль. Удар був такої сили, що молодик впав без пам’яті. Дівчина пронизливо скричала і відскочила на кілька кроків.

Коли Софрон крутнув рукоятку акселератора і полетів вузькою стежкою, трьох міліціонерів від нього відділювало лише кілька кроків. Андрій, котрий наздогнав бійців і навіть випередив одного з них, зрозумів, що бандиту вдалося їх ошукати. Ні пішки, ні на автомобілі наздогнати Софрона вже не було шансів. Боковим зором Андрій помітив, як старшина у малиновому береті швидко став на одно коліно й навів на утікача ствол автомата. За якусь долю секунди Соколовський встиг побачити, що назустріч Софрону, від якого їх відділювало вже не менше півсотні метрів, стежкою рухалися кілька постатей. Білий верх чорний низ – жінка, рожеве з білим верхом пухнастих бантів – дитина. Все, що він зміг зробити, це вхопити ствол автомата й різким рухом задерти його догори. «Калашников» гавкнув тричі й у вухах засвистіло.

– Відставити, – видихнув Андрій. – Припинити вогонь.