Поезії

5

 
Плащ бере вона й світло. «Час глянуть надворі,
Чи вертається він, чи не тихше на морі;
Чи світає, чи ясно маяк той блищить.
В путь!» – і вийшла. Вітрець іще ранній мовчить,
Ще не віє. Нічого ніде. Тьма на морі.
Не біліє ще й смужка в далекім просторі.
Найчорніше на світі – се дощ світовий.
День непевний, тремтячий встає, боязкий.
Мов дитина, зоря, нарождаючись, плаче.
Йде вона. Ще не світиться світло тремтяче
По хатах. Коли раптом, шукаючи шлях,
Вона вздріла сумне, мов живе щось. В очах
Перед нею хатина похилая стала.
Ні вогню в ній, ні світла. І буря хитала
Двері. Стріха на стінах старезних тряслась,
І солома злиденна од вітру вилась,
Наче річка руда, каламутна, широка.
«А! то ж тута живе та вдова одинока,
Що, казав чоловік мій, слаба й не встава.
Дай одвідаю, як там вона пробува».
Жінка стукає в двері і слуха; немає
Ані гуку. Жанні морський вітер проймає.
«То ж недужа! а діти! десь хліба нема!
Двоє їх, – так вона ж удовиця, сама!»
Стука ще. «Гей, сусідко!» – уголос гукає.
В хаті тихо, як перше. «Ох, боже! – мовляє. —
Вже ж і спить! Доки маю на неї гукать?»
На сей раз, – наче мала б вони почувать
Якусь жалість таємную, – двері сумнії
Одчинилися тихо в темноті самії.
 

6

 
Увійшла. Освітилася хата німа,
Що стояла над морем шумливим сама,
Мов крізь сито, крізь стелю вода протікала.
У кутку якась постать страшлива лежала;
Нерухомая, навзнак лежала вона,
Боса, око тьмяне, вся подоба страшна;
Труп; – колись була мати і дужа, й щаслива.
Се голодної смерті мара розпачлива;
От що робить з людей боротьба та тяжка!
На солому одкинулась мертва рука
І звисає холодна, важка, посиніла.
Мов від жаху, вуста свої мертва одкрила, —
То ж душа, вилітаючи з тіла того,
Смертний видала крик; чула вічність його.
Близько ліжка своєї померлої неньки
І дівчатко, й хлоп’яточко, дітки маленькі,
Усміхаючись, спали в колисці удвох.
Мати, чуючи смерть, їх укрила обох:
Ноги вкрила плащем; фартушиною тіло;
Вже саму її смертною тінню покрило, —
Хай не чують вони, як зникає тепло.
Похолоне вона, – їм щоб тепло було!