З пустелі вийшов художник. Дух геніальності, який завжди коронує демократичними методами, сплів для Лон-ні Бріско вінок із чапаралю. Мистецтво, чиє божественне вираження неупереджено витікає і з-під пальців ковбоя, і імператора-дилетанта, обрало своїм посередником хлопця-митця із Сан-Саба. Як наслідок, у фойє Капітолія з’явилося засмальцьоване полотно два на чотири метри в позолоченій рамі.

Йшло засідання законодавців; столиця великого західного штату насолоджувалася сезоном діяльності йприбутку, який приносили зі собою збори конгресменів. Пансіони лопатою загрібали легкі гроші, якими сипали спраглі до веселощів законотворці. Найбільший штат Заходу, імперія землі та ресурсів, піднявся і зрікся старого клейма варварства, злочинності й кровопролиття. Уйого межах панував порядок. Життя і приватна власність були тут у не більшій небезпеці, пане, ніж у котромусь із продажних міст занепадницького Сходу. На піку популярності тут були наволочки з вишивкою, церкви, полуничні бенкети та судові накази про передачу арештованого до суду. Новоприбулі могли безкарно демонструвати на людях свої височезні циліндри чи погляди на теорію культури. Мистецтво й науки фінансувалися і плекалися. А тому законодавцям цього величного штату годилося оформити придбання безсмертної картини Лонні Бріско.

Рідко в окрузі Сан-Саба підтримували образотворче мистецтво. Його сини прославлялися в більш серйозних справах: закиданні ласо, стрільбі, картах і нічних нальотах на сонні містечка; але до цього часу він не зажив слави твердині естетики. Пензель Лонні Бріско замалював цю прогалину. Тут, серед вапняків, соковитих кактусів і висушеної трави безводної долини народився Хлопець-митець. Чому він захопився мистецтвом – незбагненно. Безсумнівно, попри сухий клімат Сан-Саби він підхопив якийсь вірус натхнення. Пустотливий дух творення, напевно, підбурив його спробувати виразитися, а потім просто заліг на білому піску й спостерігав за заподіяною шкодою. Бо картина Лонні могла б неабияк повеселити критиків.

Картина – можна сказати панорама – мала зображати типову сцену Заходу, з кульмінацією у тваринному персонажі по центру, навіженому волі в натуральну величину, з безумним поглядом, лютим, який шалено втікав від стада, яке, гнане типовим ковбоєм, займало місце справа на задньому фоні картини. Деталі пейзажного тла були правдоподібними й пасували до решти композиції. Чапараль, москітові дерева й кактуси були зображені у відповідних пропорціях. Іспанська айстра, зі своїм густим, кремовим, глянцевим цвітом, завбільшки з відро, додавала квіткової краси та різноманіття. На відстані розкинулася хвилеподібна прерія, порізана тут і там струмками, характерними для цього регіону, по краях яких росли дуби із густими зеленими кронами та в’язи. На передньому плані під кактусом звивалася ряба гримуча змія. Третина полотна була залита ультрамариновою з білими плямами – типове небо на Заході з перистими хмарами, які не несли в собі дощу.

Картина висіла між двома колонами з ліпниною, у просторому холі біля дверей палатип редставників. Мешканці й законотворці ходили тудою парами та групами, інколи цілим натовпом, щоб на неї подивитися. Багато – може й більшість – жили життям прерії, і вона нагадувала їм знайому сцену. Старі скотарі стояли, занурені в спогади, щиро задоволені, і теревенили з братами по ранчо з тих днів, у які повертала їх картина. Мистецьких критиків у місті було небагато, і ніхто не чув поряд ізнею таких професійних слів про колір, перспективу й чуття, які так люблять вживати на Сході, щоб загнуздати художника. Більшість із них погоджувалася, що це чудова картина, і милувалася позолоченою рамкою – більшою за всі, що вони досі бачили.

Сенатор Кінні був поборником і спонсором картини. Саме він найчастіше виступав уперед і стверджував голосом наїзника, що великою ганьбою буде для штату відмовитися визнати генія, який так блискуче передав на безсмертному полотні типову сцену джерела багатства й добробуту їхнього великого штату – сцену землі і… е-е… скоту.

Сенатор Кінні представляв крайню західну частину штату – чотириста миль від округу Сан-Саба – але справжній любитель мистецтва не обмежуються метрами й кордонами. Також і сенатор Муленс, який представляв округ Сан-Саба, не залишався байдужим до думки, що штат має придбати полотно свого виборця. Як йому пояснили, мешканці Сан-Саби були одноголосними у своєму захопленні великою картиною одного з них. Сотні знавців осідлали своїх коней і проскакали милі, щоб подивитися на неї, перш її заберуть до столиці. Сенатор Муленс хотів перевиборів і знав важливість голосів Сан-Саби. Він також знав, що заручившись допомогою сенатора Кінні, – який був важливою персоною у законодавстві, – міг досягнути бажаного. А сенатор Кінні мав напоготові закон про зрошення, який хотів провести для вигоди у своєму окрузі, і знав, що сенатор Муленс міг надати йому цінну допомогу й інформацію, бо в Сан-Сабі подібний закон вже прийняли. Оскільки ці інтереси чудово доповнювали один одного, великого подиву така увага до мистецтва в столиці штату не викликала. Небагатьом митцям вдавалося показати світові свою першу картину за більшого сприяння, ніж Лонні Бріско.

Сенатори Кінні та Муленс досягли взаєморозуміння в питанні зрошення і мистецтва за коктейлями в кафе готелю «Імперія».

– Гм! – сказав сенатор Кінні, – не знаю. Я не мистецтвознавець, але мені здається, що нічого не вийде. Як на мене, картина скидається на жахливу хромолітографію. Не хочу критикувати художній талант вашого виборця, сенаторе, але я б за неї не дав і долара – без рамки. Як ви збираєтеся пропхати таку штуковину в горлянку законодавців, які руками й ногами відпихаються від рахунку на шістсот вісімдесят один долар за гумки? Це марна трата часу. Я б хотів вам допомогти, Муленсе, але в сенаті нас засміють.

– Але ви не вловлюєте суті, – сказав сенатор Муленс обачним тоном, постукуючи своїм довгим вказівним пальцем по склянці Кінні. – Я й сам маю сумніви щодо зображеного на картині: чи то на ній бій биків, чи японська алегорія, але я хочу, щоб у сенаті проголосували за її придбання. Звичайно, потрібно, щоб сюжет полотна був на історичну тему, але вже запізно здирати фарбу та щось міняти. Гроші не вийдуть за межі штату, а картину можна перемістити в комірку, де вона нікому не діятиме на нерви. Але мистецтво подбає про себе саме, а нам є над чим помізкувати – хлопчина, який намалював картину, – внук Лусьєна Бріско.

– Не зрозумів, – сказав Кінні, уважно нахиляючи голову. – Того самого Лусьєна Бріско?

– Того самого. «Чоловіка, який». Який зліпив штат із пустелі. Який колонізував індіанців. Який позбувся конокрадів. Який відмовився від корони. Улюблений син штату. Тепер розумієте?

– Загортайте картину, – сказав Кінні. – Вважайте, її продано. Чому ж ви з цього не почали, а розводилися про філантропію і мистецтво? Я миттю відмовлюся від свого місця в сенаті й повернуся до роботи помічника землеміра, якщо не зроблю так, аби цей штат придбав мазанину внука Лусьєна Бріско. Ви колись чули про придбання дому доньки Одноокого Смозерса? Постанова пройшла, як по маслу, а Одноокий старий не вбив і половини тих індіанців, що Бріско. Про яку суму ви домовилися зі своїм богомазом?

– Я думав, – сказав Муленс, – що, може, п’ять сотень доларів…

– П’ять сотень! – перебив його Кінні й постукав по склянці олівцем, щоб привернути увагу офіціанта. – Всього п’ять сотень за рудого бика роботи внука Лусьєа Бріско! Де ваша патріотична гордість, чоловіче? Дві тисячі. Ви представите закон, а я візьму слово й тицьнув в обличчя сенаторам кожен скальп, знятий старим Лусьєном. Чекайте, він ж, напевно, ще робив якісь дурниці, якими можна пишатися. Так; він відмовився від будь-яких нагород, які йому належали за правом. Відмовився від виплат як ветерану. Міг стати губернатором, але відмовився. Відмовився від пенсії. Тепер штат може йому віддячити. Доведеться, щоправда, взяти собі картинку, але ж має бути якесь покарання за те, що змусили чекати родину Бріско так довго. Піднімемо це питання всередині місяця, коли врегулюємо закон про податок. А тепер, Муленсе, постарайтеся чимскоріше прислати мені цифри по зрошенню і статистику зі збільшення виробництва на акр. Ви мені будете потрібні, коли розглядатимуть мій закон. Думаю, ми добре спрацюємося на цій сесії, а, може, і на наступній теж, еге?

Так хлопцю-художнику зі Сан-Саби усміхнулася удача. Чи, може, вона це зробила, ще коли дала йому народитися в особі внука Лусьєна Бріско.

Той самий Бріско був першопрохідцем і в оволодінні територією, і в певних вчинках, до яких його привело велике й водночас просте серце. Він був одним із перших поселенців і хрестоносців, які воювали зі силами природи, дикунами та позбавленими душевної глибини політиками. Його ім’я і пам’ять про нього були в пошані на рівні з Х’юстоном, Буном, Крокетом, Кларком і Ґріном. Він вів просте, незалежне життя, не завдаючи собі клопоту амбіціями. Навіть людина не така кмітлива, як сенатор Кінні, зуміла передбачити, що штат поспішив би вшанувати й винагородити його внука, який, нехай і через стільки часу, вийшов із заростів чапаралю.

І так, біля великого полотна поряд із дверима палати представників чи не щодня можна було споглядати дужу постать сенатора Кінні й чути сурми його голосу, який вихваляв минулі діяння Лусьєна Бріско, чий внук тепер продовжив його традицією своєю роботою. Робота сенатора Мулена була не такою показовою, але скерованою в тому самому напрямку.

Тоді, коли наближався день представлення законопроекту з придбання картини, зі Сан-Саби приїхав верхи Лон-ні Бріско разом із групою вірних ковбоїв, щоб підтримати мистецький акт і прославити ім’я дружби, бо ж Лонні один із них, лицар стремен і шкіряних штанів, такий ж вправний із ласо та патронами, як із пензлем і фарбами.

Березневого дня весь цей гурт із вигуками увірвався в місто. Ковбої змінили форму на більш підходящу для міста. Вони відмовилися від шкіряних штанів, а також перемістили револьвери й патрони з поясів на сідло. Серед них був і Лонні, юнак двадцяти трьох років, засмаглий, із серйозним обличчям, щирий, кривоногий, стриманий, верхи на Пекучому Тамалі, найбільшому тямущому коні на захід від Міссісіпі. Сенатор Муленс попередив його про блискучі перспективи, що його чекали; навіть назвав – так сильно він вірив у можливості Кінні – ціну, яку штат, найімовірніше, заплатить. Лонні здавалося, що слава і гроші в нього в кишені. Однозначно, іскра божественного вогню палала в грудях смуглявого кентавра, а в двох тисячах доларів він бачив засіб подальшого розвитку свого таланту. Одного дня він намалює ще більшу картину – скажімо, чотири метри на шість, атмосферну, живу.

За три дні, які залишалися до дати розгляду законопроекту, гурт підтримки кентавра встиг доблесно прислужитися. Без верхнього одягу, зі шпорами, обвітрені, засмаглі, сповнені ентузіазму, який вони досить химерно виражали, ковбої невтомно тинялися біля картини. Не цілком безпідставно вони вважали, що їхні коментарі про вірність картини природі буде сприйнято як зауваження експертів. Вони голосно хвалили вміння художника кожного разу, коли бачили вигідного слухача. Лем Перрі, лідер клакерів, щоразу виголошував ту саму промову, бо йому, очевидно, бракувало фантазії для створення нових фраз.

– Подивіться на цього дворічного бика, – казав він, показуючи засмаглою рукою на центральну фігуру полотна. – Хай мені грець, звір – як живий. Я аж чую тупіт його копит, як він вдає, що наляканий і тікає від стада. А він негідник, цей віл! Ви подивіться, як очима завертає, як махає хвостом. Ну як справжній. Він аж проситься, щоб кінь його обійшов і загнав назад до стада. А щоб мені трясця! Ви тільки подивіться, як він тим хвостом махає. Точно, як у житті, щоб мені провалитися, якщо не так.

Джад Шелбі, хоч і визнавав майстерність, з якою зображено було бика, сам більше захоплювався пейзажем, і так вся картина отримала заслужену похвалу.

– Отой шмат пасовища, – заявив він, – точна копія долини Мертвого Коня. Та сама трава, ті самі обриси землі, та сама річка Віпервіл втікає за лісопильню. Канюки, як над рябим конем Сема Кілдрейка, який перепив у спекотний день і здох. Коня не видно через в’язи над річкою, але він там. Якби хтось, хто прямує в долину Мертвого Коня, наштовхнувся на цю картину, то відразу ж би зліз із коня і розбив табір.

Скінні Роджерс, комік, придумав цілу сценку, яка не переставала справляти враження. Він підходив впритул до картини й у відповідний момент раптово видавав пронизливий крик, високо підстрибував і відскакував убік, приземляючись зі стуком підборів і скреготом шпор об камінну підлогу.

– Святі небеса! – повторював тоді він, – а я думав, що ця гримуча змія – справжня! Щоб мені впасти й не жити, якщо брешу. А, здається, чув, як вона гримить. Ви подивіться на гада під кактусом. Точно, от-от вкусить.

Із цими пройдисвітами, які складали вибране товариство Лонні, із пишномовним Кінні, який невтомно озвучував достоїнства картини, і беззаперечним престижем першопрохідця Бріско, який покривав картину шаром блиску, здавалося, округ Сан-Саба не міг не додати до своїх лаврів, де вже була слава перемог у закиданні ласо та картах, репутацію мистецького центру. Так, більше через зовнішні фактори, ніж через пензель художника, довкола картини сформувалася певна атмосфера, яка викликала в поглядах людей ще більший захват. В імені Бріско жила магія, яка перевершувала невправну техніку та необроблені кольори. Старий вбивця індіанців і вовків похмуро всміхнувся на своїх мисливських угіддях, якби взнав, що його дух через два покоління став покровителем мистецтва.

Настав день, коли Сенат мав ухвалити законопроект сенатора Муленаса про придбання картини за дві тисячі доларів. Галерею будівлі сенату раніше за інших зайняли Лонні з ватагою Сан-Саби. Вони сиділи в першому ряду, із розпатланим волоссям, і тільки скрипіли шпорами під враженням від величі зали.

Представлений законопроект перейшов до другого читання, а тоді сенатор Муленс пустився розповідати про нього холодно, нудно й у деталях. Тоді підвівся сенатор Кінні, і небозвід готувався розірватися від його громового голосу. У той час ораторство мало велику силу; світ ще не навчився вирішувати питання за допомогою геометрії і таблиці множення. То були дні красномовства, широких жестів і прикрас, зворушливого просторікування.

Сенатор взяв слово. Контингент Сан-Саби сидів, важко дихаючи, у галереї, із розпатланим волоссям, яке падало на очі, із широкополими капелюхами на колінах. Внизу високоповажні сенатори або зручно розвалилися за своїми столами, або сиділи прямо – явно новачки.

Сенатор Кінні говорив цілу годину. Історія була його темою – історія, пом’якшена патріотизмом і сентиментами. Час від часу він згадував про картину в холі – немає потреби, казав він, розводитися про її достоїнства – сенатори самі все бачили. Художник був онуком Лусьєна Бріско. Тоді він взявся змальовувати яскравими барвами картини життя Бріско. Його суворе, сповнене ризиків і пригод життя, його простодушну любов до загального добробуту, який він допомагав розбудовувати, його зневагу до похвали й нагород, його неймовірну стійку незалежність і те, як він прислужився штату. Темою промови був Лусьєн Бріско; картина залишалася на задньому фоні й була просто засобом, про який він тепер радісно згадав для запізнілої подяки штату нащадкові свого улюбленого сина. Часті енергійні оплески сенаторів свідчили, що вони підтримували настрій промовця.

Законопроект прийняли одноголосно. Завтра його передадуть у палату представників. Вже все було підготовлено для того, щоб він і там пройшов, як по маслу. Бленфорд, Ґрейсон і Пламмер, усі перевірені люди й добрі оратори, забезпечені інформацією про діяння першопрохідця Бріско, погодилися стати в цій справі рушійною силою.

Сан-сабська ватага зі своїм протеже незграбно спустилася сходами й вийшла в двір Капітолію. Там вони збилися в купу й видали тріумфальний вигук. Але один із них – Кривогий Саммерс – влучно підмітив:

– Усе склалося, як треба, – сказав він. – Думаю, вони куплять бичка Лонні. Я не сильний у цих парламентських штуках, але так воно виглядає. Але здається мені, Лонні, що тут більша заслуга діда, ніж картини. Ти, напевно, радий, що маєш на собі клеймо Бріско, синку.

Це зауваження викликало в Лонні неприємну підозру. Він став ще більш стриманим і мовчазним, зірвав траву й узявся задумливо її жувати. Картина як така була принизливо відсутньою в промові сенатора. Про художника говорила тільки як про внука, тепер він це явно бачив. Хоч це й було по-своєму приємно, але від такого представлення мистецтво виглядало малозначним. Хлопець-художник занурився в роздуми.

Готель, у якому зупинився Лонні, містився поряд із Капітолієм. Наближалася перша година, час обіду, коли сенат прийняв законопроект. Працівник готелю сказав Лонні, що в їхнє місто прибув відомий художник із Нью-Йорка й зупинився в цьому самому готелі. Він прямував на захід, у Нью-Мехіко, щоб вивчати ефект від сонячного світла на старовинних стінах Зуні. Сучасне каміння відбиває світло. А ті древні споруди поглинають його. Художник хотів відтворити цей ефект на картині, яку малював, і їхав заради цього дві тисячі миль.

Лонні розшукав цього чоловіка після обіду й розповів йому свою історію. Художник був хворим чоловіком, якого серед живих тримав геній і байдужість до життя. Він поїхав із Лонні до Капітолію і став перед картиною. Художник смикнув себе за бороду й сумно дивився.

– Хотів би знати, що ви думаєте, – сказав Лонні, – як є.

– Так і скажу, – сказав художник. – За обідом я прийняв три різні види ліків – по три столові ложки. Усе ще маю той присмак в роті. Тому я налаштований говорити правду. Хочете знати, чи це мистецтво?

– Саме так, – відповів Лонні. – Так або ні. Мені далі малювати, чи закинути цю справу й взятися за скотарство?

– Я чув плітку, коли їв пиріг, – сказав художник, – що штат готується заплатити вам за картину дві тисячі доларів.

– Сенат вже погодився, – сказав Лонні, – завтра буде в палаті представників.

– Пощастило, – сказав блідий чоловік. – Носите підкову на щастя?

– Ні, – сказав Лонні, – але я мав дідуся. Він, очевидно, найяскравіший колір на цій картині. Я її рік малював. Вона зовсім жахлива? Дехто каже, що хвіст у бика непогано вийшов. Кажуть, пропорційно. То що?

Художник зиркнув на напружену фігуру Лонні. Щось у ньому викликало скороминуче роздратування.

– В ім’я мистецтва, синку, – сказав він знервовано, – не трать більше грошей на фарбу. Це взагалі не картина. Це рушниця, з якою ти грабуєш штат, і отримаєш дві тисячі доларів. Але більше не ставай перед полотном. Живи під ним – купи пару сотень коней на ті гроші – кажуть, вони недорогі – і їзди та й їзди собі верхи. Дихай свіжим повітрям, їж, спи й будь щасливий. Більше ніяких картин. Маєш здоровий вигляд. Ось справжня геніальність. Її і розвивай. – він подивився на годинник. – За двадцять хвилин третя. Чотири капсули й одна таблетка о третій. Це все, що ти хотів знати, хіба ні?

О третій ковбої прискакали по Лонні й привели зі собою Пекучого Тамала, ужеосідланого. Традицій слід дотримуватися. Щоб відсвяткувати прийняття законопроекту сенатом, уся банда має дико проїхати містом, викликаючи заворушення і захват. Треба випити, постріляти і гучно проголосити славу Сан-Саби. Частину програми було виконано в барах, які траплялися їм на шляху.

Лонні осідлав Тамала, вихованого коня, який гарцював ізпристрастю і розумом. Він був радий знову відчути, як Лонні стискає ногами йому ребра. Лонні був його другом, і він був радий йому прислужитися.

– Поїхали, хлопці, – сказав Лонні, підганяючи Тамала до галопу. Він крикнув, чим закликав свою ватагу пуститися за ним, здіймаючи куряву. Лонні вів когорту прямо до Капітолію. Із шаленим криком вони схвалили його явний намір заїхати верхи просто всередину. Ура Сан-Сабі!

Коні ковбоїв поскакали вверх шістьма широкими вапняковими сходинками. Далі вони увійшли в лункий коридор, і ті, хто був на своїх двох, розбігалися в сторони. Лонні, на чолі, скерував Тамала прямо до картини. О тій порі картина купалася в м’якому світлі, яке заливало її з вікон другого поверху. На темному тлі холу здавалося, що ти дивишся просто на краєвид. Мимоволі хотілося відступити з дороги переконливої фігури бика натуральних розмірів, який мчав по траві. Може, і Тамалу так здалося. Сцена була просто в нього на шляху. Може, він тільки слухався свого вершника. Але його вуха нашорошилися; він форкнув. Лонні нагнувся вперед у сідлі й розправив руки, як крила. Так ковбої дають своїм коням сигнал гнати вперед на повній швидкості. Чи Тамал уявив, що побачив рудого бика, який приготувався до стрибка, що його треба загнати назад до стада? Почулася метушня, копита затупотіли, сталеві м’язи напружилися, вуздечка натягнулася, і Пекучий Тамал із Лонні, який нагнувся в сідлі, щоб не врізатися у верх рами, прорвався через полотно, як снаряд з міномета, залишаючи за собою розірвані клапті і величезну діру.

Лонні миттю зупинив коня і оминув колони. Повибігали глядачі, надто вражені, щоби щось сказати. Парламентський пристав палати представників вийшов вперед, нахмурився, подивився зловісно, а тоді вишкірився. Чимало законотворців збіглися на шум. Ковбої Лонні завмерли в страху від його божевільного вчинку.

Сенатор Кінні прибіг одним із перших. Перш ніж він устиг заговорити, Лонні нахилився в сідлі гарцюючого Тамала, показав гарапником на сенатора й спокійно сказав:

– Гарну ви сьогодні виголосили промову, містере, але могли так і не старатися. Я нічого не прошу в штату. Я думав, що продаю картину, але це не так. Ви багацько сказали про діда Бріско, і я пишаюся, що є його внуком. Але Бріско не приймають подарунків від штату. Якщо хтось хоче, може забрати собі рамку. Погнали, хлопці.

Делегація Сан-Саби помчала з холу вниз сходами й далі крізь куряву вулиць.

На півдорозі до Сан-Саби вони розбили на ніч табір. Коли настав час лягати спати, Лонні прошмигнув геть до Тамала, який мирно скубав траву на кінці мотузки. Лонні обняв його за шию, зітхнув і відпустив навіки свої мистецькі амбіції. Але його зітхання сформувалося в пару слів.

– Ти єдиний, Тамале, зміг щось розгледіти. Він справді був схожий на живого бика, правда, старий?