Судний день

Нараз всі притихли: на подвір’я завітало троє панських козаків, а решта лишилися ззовні. Навіть пісня дівоча урвалася.

Левченкові було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак він, нарешті, мусив упіймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.

Зі столу підвелися наречені, стали перед козаками, поклонилися.

– Ласкаво просимо на наше весілля. Не погребуйте хлібом-сіллю.

Левченко скинув шапку.

– Вибачте нам, люди добрі. Ми лише подивимося тут – і відразу собі підемо!

– Але ж просимо вас, сідайте, спочиньте собі з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – підійшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Він узяв козаків за руки і повів за стіл. – Прошу, не погребуйте.

Федір із Грицьком переглянулися і пішли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами і раптом побачив того, кого шукав: за сусіднім столом сидів чоловік із довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пішов до нього і став навпроти. Люди принишкли в передчутті чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокійно уплітати весільну ковбасу, огірки і сало.

– Ну, здоров, Бондаренку, – привітався Іван.

– Здоров, – відповів запорожець, набираючи ложкою галушки і навіть не дивлячись на співрозмовника. – Сідай отут, нехай не висить…

Левченко ковзнув поглядом по Бондаренкові – на перший погляд був неозброєний, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, із крутою бичачою шиєю і жилавими руками.

Козак сів на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував їсти.

– Сам звідси підеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.

Запорожець вперше поглянув на нього, а тоді взявся рукою за сулію з горілкою, почав наливати: спершу Левченкові, потім – собі.

– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.

Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.

– Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.

– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.

– Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.

– Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.

Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.

– Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…

– Гайдамака мені не брат…

– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…

– Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.

– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…

Раптом Бондаренко вдихнув на повні легені і затяг:

 
Ой у лузі та й ще при березі
Червона калина.
Спородила молода дівчина
Хоро… хорошого сина.
 

Люди підтримали – і скоро пісня полинула над селом:

 
Було б тобі, моя рідна мати,
Отих брів не давати.
Було б тобі, моя рідна мати,
Щастя, щастя, долю й дати.
 

Доспівавши, запорожець знову взявся за сулію, налив собі, а тоді потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку.

– Досить вже того. Вставай!

Бондаренко побагровів, їх погляди схрестилися. Левченко враз відчув небезпеку, однак запорожець нічого зробити не встиг: втрутився один з весільних дядьків:

– А чого ж ви, хлопці, присікалися до чоловіка? Сидить собі – і хліб споживає…

– Атож, – погодилася котрась із жінок. – Відчепіться від нього!

Іван відпустив руку Бондаренка, підвівся. Гості також повставали і посунули на козаків.

– Люди добрі, – гукнув Левченко. – Цей чоловік – запорожець і гайдамака Іван Бондаренко!

– То й що! – почулося у відповідь.

– Який же він гайдамака? Кого він вбив, кого зарізав?

– Он, сусідська шляхта села палить, тож ідіть їх лапайте!

– А титаря?! Титяря мліївського як закатували сволоцюги?! І хто за це відповів?

– Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож і ми за них станемо!

– Не дамо!!!

Люди заговорили враз в один голос, тому Левченко зрозумів, що сперечатися з ними годі. Гаранджа поплескав товариша по плечу.

– Це не той, брате, Бондаренко, котрого ми шукаємо. Тамтой – харциз і розбійник, а цей оно – добродій. Краще нам іти звідси.

– Еге ж, – підтримав Федір. – Не будемо людям псувати свято.

Левченко поглянув на запорожця, що спокійно продовжував сидіти за столом.

– Ще побачимося.

Розділ 2

У той час українські землі були поділені між Польщею та Російською імперією по річці Дніпро. На початку вісімнадцятого століття після численних воєн, міжусобиць і татарських набігів Правобережна Україна, що належала до Польщі, нагадувала пустелю. Проте, військові завірюхи потроху затихли і край знову почав оживати. Сприяли цьому магнатські роди Потоцьких, Яблоновських, Любомирських, Радзивіллів, Чарторийських, котрі загарбали собі цю землю та заходилися скликати осадників, обіцяючи їм різні вигоди та пільги.

Знову зацвіли сади, заколосилися ниви. Магнати надбали великі добра на праці людей, з кожним роком на осадників ішли все нові й нові утиски і повинності. Пани швидко забули обіцянки, помаленьку почали перетворювати вільних осадників, козаків, на своїх підданих. Крім класового й національного гніту, почалися ще й релігійні репресії: поляки стали насильно навертати православні церкви і монастирі в уніатство, переслідувати священиків. У відповідь селяни тікали загонами в ліси, озброювалися і мстили своїм кривдникам. Таких месників називали гайдамаками. Перша половина вісімнадцятого століття так і пройшла, освічена вогнищами гайдамацьких пожарищ, котрі то пригасали, то з новою силою розгоралися знову.

На Лівобережній Україні, що входила до складу Російської імперії, населення також перебувало під тяжким гнітом поміщиків. Уряд цариці Катерини ІІ знищив останки козацького устрою, ліквідувавши Гетьманщину, а вільних козаків перетворив на безправних кріпаків.

Тривала збройна боротьба, але сили були нерівні. Люди з надією поглядали на південь, у бік запорозького степу, де було останнє гніздо волі – Запорізька Січ.

Петербург. Осінь 1767 року

Російська імператриця Катерина Друга сиділа у широкому кріслі «дубового» кабінету. Холодний вітер із затоки сильними поривами кидав у вікна палацу грубі краплі дощу. Надворі було сіро. У таку погоду холод немов прошивав тіло її величності і вона куталася у свою хутряну накидку.

Катерина задумалася. Вмокнувши перо в чорнило, вона тримала його над білим папером, розмірковуючи над тим, що повинна написати. Тоді вмокнула ще раз, але перо знову зависло над папером, вагаючись. Всередині кабінету було тихо, лише чулося потріскування свічок у золоченому підсвічнику.

Імператриця аж стрепенулася, коли двері голосно відчинилися і в кабінет увійшов молодий чоловік, багато одягнений, – двірцевий франт, улюбленець жінок, а за сумісництвом її фаворит – пан Григорій.

– Я рада вас бачити, Грішо. В останній час ви не занадто балуєте увагою свою імператрицю.

Григорій нагнувся перед її величністю, узяв руку і гаряче припав до неї губами. Тоді ще раз, але вже вище долоні, тоді ще раз.

– Годі вам, Грішо, – її величність посміхнулася й легенько звільнила свою руку. – Зараз у мене зовсім немає часу. Мушу написати листа.

– Справді?

– Королю Речі Посполитої Станіславу-Августу Понятовському, – пояснила імператриця.

– Чудово, – випалив Григорій. – А я все життя думав, що царські особи власноручно пишуть тільки любовні листи. Чи може раптово помер ваш секретар?

Він відійшов від імператриці, повернувся до вікна й почав вдивлятися у сірий петербурзький день. Катерина дивилася йому у спину, посміхалася.

– Ви ревнуєте, господін граф?

– Ні, ваша величносте.

Справа була у тому, що Станіслав Понятовський, який раніше жив у Петербурзі, був коханцем Катерини Другої, чи, як тоді говорили, фаворитом. Саме завдяки підтримці її величності честолюбивий шляхтич і став польським королем.

– І добре робите, Григорію, бо цей лист сугубо політичний. – Катерина знову повернулася до стола. – У скорому часі відбудеться у Варшаві сейм. Там буде розглядатися питання про православну і протестантську віру на території Речі Посполитої. Ми мусимо заступитися за православних хоч би для того, щоби не опустився престиж держави. Європа подумає, що ми слабкі, якщо не можемо захистити своїх одновірців.

– Тоді, ваша величносте, я від імені російського дворянства наполягаю на тому, аби лист був написаний у виключно строгому стилі. Ми повинні вимагати, а не просити. Понятовський, надіюся, пам’ятає, що саме при нашій підтримці він зійшов на польський престол, тому хай буде добрий, та вдержить своїх магнатів. А інакше навіщо нам військо, гармати. Росія зможе заступитися за своїх одновірців і відстояти своє ім’я! – раптом запалився патріотичним настроєм Григорій. Подумавши трохи, додав:

– Ваша величносте, смію дати вам пораду. Якщо сейм таки не прийме пунктів нашого договору, а це так і буде, бо магнати, пробачте, плювати хотіли на короля і його закони, нам потрібно вводити війська на правий берег Дніпра.

Імператриця знову посміхнулася, примирливо простягнула своєму улюбленцю руку. Той узяв її долоню.

– Грішо, я не хочу ні з ким сваритися, ні з поляками, ні з європейськими дворами. Я лише хочу, щоби в державі був мир та спокій, щоби розвивалася торгівля, ремесла, культура, щоби менше було усіх цих інтриг, заколотів.

Ці слова її величність сказала душевно і ніби якось втомлено. Григорій привстав на одне коліно, знову поцілував руку імператриці.

– Ваша величносте, але ж ми говоримо про Малоросію. В одному цьому слові лише скільки достатку. Саме слово смакує і пахне, як свіжий житній хліб, витягнений з печі, відчуваєте?

Імператриця поглянула на свого фаворита.

– Ех, Григорію-Григорію, і хто ж це вас постійно надоумлює на такі мислі?

– Ніхто. Я здатен самостійно мислити і мої слова походять від щирого серця. Я – офіцер, і я звик говорити те, що думаю, і не буду мовчати, коли справи стосуються блага матушки Росії.

Скидалося на те, що фаворит образився. Він встав. Катерині знову потрібно було щось придумати, аби повернути його прихильність. Вона піднялася з крісла.

– Ходімо зі мною, хочу вам щось показати.

Її величність пішла до сусідньої кімнати, граф нехотя посунув за нею.

Посередині кімнати стояло не то крісло, подібне на трон, не то трон, подібний на крісло: було воно розміром з дитяче кріселко, але зроблене у вигляді трону.

– Ваша величносте, що це?

– Це мій подарунок польському королю. Збираюся його вислати разом з листом, – посміхнулася імператриця. Григорій зацікавився. Підійшов ближче, почав розглядати. Раптом він підняв кришечку, що була прироблена у сидушці крісла. Усередині була приставлена нічна ваза.

Графу аж сльози на очі вийшли, так він зареготав.

– Дійсно, ваша величносте, цей подарунок буде достойний польського короля. Ой, потішили ви мене, матінко.

Григорій, все ще підсміховуючись, пішов до виходу.

– Ви мене покидаєте, графе?

– На жаль, так. Мене чекають друзі, з якими я сьогодні маю розіграти кілька партій у більярд.

– Цікаво, і хто ж ці ваші друзі, заради яких ви готові покинути свою імператрицю?

– Один князь, один граф, один генерал, один прокурор, один губернатор, – скоромовкою сказав Григорій, незважаючи на те, що Катерина хотіла, аби він залишився.

– Маю надію, ви зволите ввечері провідати мене у моїх покоях і допоможете скоротати самотність?

– Не знаю, ваша величносте, партія може затягнутися, а моя честь не дозволить мені покинути товариство посеред гри.

– Облиште, Григорію, – посміхнулася Катерина. – Невже ваші нові друзі важливіші для вас, ніж я. І чи не вони це часом намовляють вас проти польського короля. Та, як би там не було, ви придворний, і маєте деякі обов’язки перед своєю імператрицею.

Фаворит «відвісив» її величності глибокий поклін, ще раз поцілував руку й вийшов з кімнати.

В одному з кабінетів палацу зібралися п’ятеро чоловіків. Хоч у кабінеті були зручні дивани, проте ці панове залишалися стояти, переступаючи з ноги на ногу. Щось дуже тихо перемовлялися – в кабінеті витав дух чималого напруження. Одягнені хто у багатий світський одяг, хто в розкішний мундир, мали державні відзнаки найвищого рівня. Їхні обличчя були зосереджені, всі ніби на щось чекали.

Темні густі штори повністю закривали вікна. Посередині стояв великий більярдний стіл, що займав основну частину приміщення. Його добре освічували два канделябри, які висіли над ним. Шари були уже розкладені у відповідному порядку, гравці тримали у руках киї.

Двері кабінету відчинилися і всередину ввійшов фаворит – пан Григорій.

– Прошу мене вибачити за запізнення, панове, мене затримала імператриця.

– Ми на вас чекали. Тепер, гадаю, можемо починати, Григорію Григоровичу… – Князь надав фавориту право першому розбивати шари.

– Прекрасно, – відповів той, беручи у руки більярдний кий.

Він розбив вдало – відразу два шари закотилися у лузи.

– Як здоров’я матінки-імператриці? – запитав князь.

– Вашими молитвами, панове, – відповів фаворит, обходячи стіл з другого боку. – Її величність вся у справах.

– Я впевнений, що ці справи прямо стосуються майбутнього варшавського сейму. Не бажаєте поділитися з нами планами її величності, пане Григорій?

Фаворит зігнувся над столом, ударив по одному з шарів – цей удар також виявився влучним. У кабінеті запала напружена мовчанка. Взагалі, з появою пана Григорія всі присутні звернули свої погляди на нього, ніби саме він міг розсіяти ту напруженість, яка панували тут досі і апогей якої саме наступив. З фаворитом імператриці, який мав завжди доступ до її покоїв і який деякою мірою міг впливати на її рішення, були пов’язані надії цих панів. Саме заради Григорія організовувалися довгі партії в більярд або в карти, влаштовувалися бали, карнавали, полювання та інші веселості, які так полюбляв фаворит. При таких оказіях від нього можна було почути багато цікавого. В свою чергу пан Григорій як губка втягував у себе «мудрі ідеї» своїх друзів, запалювався ними і неодмінно від свого імені вкладав їх у вуха імператриці.

– Її величність каже, що нашим обов’язком є заступитися за православних на Правобережжі Дніпра. А на мою думку, треба піти і польським магнатам надавати по руках, а короля їхнього відтягати за вуха, – відповів фаворит, знову зігнувшись над столом. Присутні багатозначно переглянулися. Навіть крізь пітьму можна було побачити посмішку, яка з’явилась на обличчі князя.

– Устами фаворита матушки глаголить істина, – сказав він.

Усі присутні, крім самого фаворита, його зрозуміли. А той тим часом закотив наступний шар у лузу.

– Отже, її величність має намір виступити проти поляків, – сказав губернатор.

– Не проти поляків, а проти магнатів, які своєволять і виступають проти короля, – поправив арокурор. – Так чи інакше, а землі Правобережжя треба буде брати під свій контроль.

– Це правда. Тамтешні православні сплять і бачать себе під протекторатом цариці-матінки. Малоросію треба об’єднати під нашою рукою, – це вже обізвався граф.

Фаворит тим часом продовжував успішно заганяти шари у лузи. Було таке враження, що він і не дослуховується до розмови.

– Але ми не можемо ввести війська на Правобережжя. Тоді ми посваримося не тільки з поляками, але і з Австрією, Пруссією, не говорячи вже про турків, – зауважив губернатор. У графа ніби вже була готова відповідь:

– Ми не можемо ввести війська у мирний час. Але якщо ситуація у наших сусідів поляків буде настільки напружена, що вийде з берегів, наче повінь навесні, ми змушені будемо перейти Дніпро для того, щоб захистити свої кордони. Ну, і, звісно, сам король польський має попросити нашої допомоги. За це жодна країна світу не зможе нас звинуватити.

На деякий час знову запала мовчанка. Усі співбесідники гарячково думали. Заговорив князь.

– Скоро буде сейм. Офіційно на ньому ми будемо захищати православних, їх права. Мусимо заключити такий трактат з поляками, щоби спровокувати магнатів на заколот проти короля. Він попросить допомоги, тоді ми сміливо зможемо ввести війська на Правобережжя, ніби для наведення порядку, а самі окупуємо ці землі.

Усі присутні тут, а особливо князь, чудово розуміли, яку роль у житті кожного з них може відіграти комбінація, яку зараз можна розіграти на польській шахівниці. Король Станіслав, як і декілька його попередників, зробив спробу урізати права магнатів, які по суті керували державою. До цього його спонукала цариця Катерина, яка і «підсадила» його на престол. Проте магнати не здавалися. Назрівав конфлікт. Якщо магнатів дотиснути, а вони, як пружина, почнуть випрямлятися, підійматися, вставати, король не витримає, злякається і покличе на допомогу Катерину, а та введе війська.

Звичайно, Європа і Туреччина стануть дибки. Окупація, можливо, і не буде довгою, але Росія за цей час встигне взяти участь у перерозподілі майна, землі, урядових посад, російські дворяни заведуть родинні стосунки з польськими магнатами. Імперія виграє немало, не кажучи вже про кожного з цих панів, які зібралися тут. Хоча про особисті інтереси не було прийнято говорити вголос, бо, як відомо, на Сибіру багатства були ні до чого.

Останнім цвяхом, забитим у труну магнатського самоуправства, мав бути трактат, винесений на сейм. У його статтях права православних зрівнювалися з правами католиків. Споконвіку у шляхетській Польщі католицька віра була панівною, на ній трималися шляхетські вольності і ніхто й ніколи не смів замахнутися на це. Тепер це мало спровокувати бунт, справжню шляхетську бурю.

Нарешті вступив у розмову і генерал:

– Дозвольте запевнити панство, що армія її величності цариці-матінки готова кинутися в бій з ворогами на перший заклик імператриці. Ми за лічені дні зможемо змести опір повстанців і захопити Правобережжя.

Всі знову притихли, лише було чути, як черговий шар після удару фаворита покотився по столі і упав у лузу.

– Чудовий удар, чи не так, панове?

Його не чули.

– Панове, ми не передбачили одного, – встряв у розмову прокурор. – А якщо тамтешні мужики, з наступом наших військ, ударять їм у спину. Якщо православні захочуть лишитися з поляками, налякавшись нас. Ото був би скандал: проти нас виступили ті, кого ми прийшли захищати!

Князь замислився.

– Навряд, але все може статися. Ті черкаси – люди буйні. Думаю, щоб забезпечитися, пошлемо їм грамоту. Пообіцяємо свободу, підтримку, ще щось…

Тут у розмову вступив граф.

– Осмілююся запропонувати достойного кандидата, якому можна вручити грамоту і який розповсюдить її серед тамтешнього населення. Це ігумен одного православного монастиря на пограниччі. Звичайно, війська за собою він не поведе, але ті розбійники його дуже поважають. Він уже кілька років добивається рівноправ’я православних з католиками. Шляхта давно уже полює за ним, монастир кілька разів піддавався наїздам, але ігумен ніяк не може заспокоїтися. Два роки тому він був у Петербурзі. Її величність приймала й відпускала його з великими почестями.

На більярдному столі залишилося зовсім мало шарів після того, як фаворит закотив у лузу ще один. Склалося враження, що Григорію було байдуже до розмови своїх товаришів, та раптом він встряв у дискусію:

– Імператриця ніколи не видасть грамоти для чужого народу. Це суперечить всім мирним договорам і трактатам. Крім того цей ігумен вважається там політичним злочинцем.

Присутні переглянулися. Губернатор знайшовся першим.

– Але ж на цій грамоті не обов’язково повинна стояти печатка чи підпис її величності. Тамтешнім малоросам і того вистачить, а ми, у разі якого скандалу, зможемо усе заперечити. Так, мовляв, і так, ігумен усе вигадав.

– А для більшого ефекту грамоту можна вилити з золота або викарбувати золотими буквами. Тоді мужики повірять, що її справді видала імператриця. – Губернатора підтримав граф.

Усім це сподобалося.

– Добре, – заговорив князь, – задум хороший. Отже підсумуємо. На майбутньому варшавському сеймі наш посол має активно захищати права православного населення, тиснути на короля і на сейм, щоб прийняти трактат, який спровокує магнатерію і вище католицьке духовенство. Озлоблені магнати почнуть бунтувати, своєволити. Король Понятовський попросить у її величності допомоги і ми введемо наші війська на Правобережжя. Перед тим пошлемо ігумену з того прикордонного монастиря «золоту грамоту». Він переконає місцеве населення перейти на наш бік. Якщо все пройде добре, то ми візьмемо під свій вплив велику територію Правобережжя. Коли ні – зможемо легко викрутитися, вмити руки. По-моєму, план чудовий.

– Згідний з вами, ваша світлосте, – погодився прокурор. – Залишається тільки узгодити деякі дрібниці.

– Які саме? – спитав князь.

– Хто, де і коли передасть ігумену ту грамоту?

– А просто у Варшаві…

Тим часом фаворит закотив останній шар.

– Здається, панове, я виграв.

Князь посміхнувся.

– А мені здається – ми скоро усі виграємо. Для цього у нас є усі засоби: гроші, влада, військо. Правобережжя має бути наше, а тамтешні православні мають опинитися під нашим крилом, жити і трудитися для слави Російської держави.

На якусь мить запала мовчанка, проте її порушив фаворит.

– Ми не обговорили найважливішого. Внаслідок цієї комбінації у наших руках можуть опинитися величезні земельні наділи Правобережжя й Запоріжжя.

– Запоріжжя? – перепитав прокурор.

– Так, а що? Як будемо вже на польській Україні, то за одно вже й ліквідуємо Запоріжжя.

– На якій підставі? – не второпав сам князь.

– Підстав може бути вдосталь, якщо тільки захотіти – хто може стримати російського ведмедя?

Про це ще ніхто з присутніх не думав, та ідея їм сподобалася.

– Можна спробувати, – мовив князь.

– Отож, – продовжив фаворит. – Якщо у наших руках опиняться такі величезні земельні наділи, то пропоную їх зараз же розділити, щоби уникнути в майбутньому можливих конфронтацій.

Григорій вийняв карту південно-західної Росії, розклав прямо на більярдному столі.

– Я залишаю за собою право на землі ось тут, в районі Вінниці, а також ось від цієї переправи на Дніпрі до острова Хортиці.

Присутні всі як один нагнулися над столом, узявши карту у щільне кільце. Вони навперейми почали тицяти пальцями у розкладений папір і голосно сперечатися.

Остання партія більярду затягнулася до півночі. Розважившись вдосталь, пани почали розходитися. Залишився у більярдній тільки князь…

У той же час фаворит імператриці поспішив до її покоїв, пам’ятаючи свою обіцянку, дану напередодні більярдної партії. Ішов доволі легко і швидко, без ознак втоми, хоч була вже й доволі пізня година. Настрій у пана Григорія був чудовий і це додавало йому сил.

Двері у спальню імператриці були привідчинені і з них на коридор проривалося світло. Значить, її величність ще не спить, а чекає на нього. Ця думка пробудила в ньому апетит – апетит неперевершеного коханця, яким так славився пан Григорій. Адже розмова у більярдній так збентежила його душу, що наміру просто упасти на подушку й заснути він цієї ночі явно не мав.

Григорій відчинив двері в кімнату і бадьорим кроком пішов до імператриці.

Катерина все ще читала при слабому світлі двох канделябрів, сидячи на кріслі, поруч із розлогим, уже розстеленим ліжком.

Григорій пристрасно впав навколішки перед її величністю, почав цілувати руки.

– Благаю вас, ваша величносте, не читайте при такому слабкому освітленні, це може зіпсувати ваш зір.

Вона почала гладити його по перуці.

– А що ж мені ще робити: той, кого я так чекала, все не йшов і не йшов…

Григорій відкинув книжку, підхопив Катерину на руки і поніс на ліжко.

Вони лежали на шовках втомлені і голі. Катерина накрилася покривалом, а Григорій так і лежав собі, не соромлячись своєї оголеної натури, заклавши руки за голову.

– Грішо, – почала імператриця. – Я знаю, з ким ви грали в більярд і про що говорили.

Він подивився на неї.

– Давно відомо, що тут стіни мають слонячі вуха. І що, ви хочете мене покарати? Тоді вперед, але я все одно не відступлюся від своїх переконань…

– Григорію, я ж знаю, що ви ніколи не зробите мені шкоди, але мені так страшно, так страшно.

Граф сів у ліжку, повернувся до своєї коханої.

– Клянуся: ніколи не заподію вам зла, ваша величносте, ніколи не поступлю всупереч інтересів держави. Зрозумійте, ваша величносте, ми придумали план, який нам багато чого дає, але в разі провалу якого нам нічого не загрожує. Малоросія має бути в наших руках!

Вони дивилися одне на одного, нарешті Катерина посміхнулася.

– Я вірю вам.

– О, благословенна та мить! – викрикнув Григорій. – Скажіть, ваша величносте, як я можу вам віддячити?!

– Обіцяйте, Григорію, що ніколи не перестанете любити мене.

– О, клянуся небесами, я любитиму тебе!

При тих словах він зірвав з неї покривало.

– Грішо, – попросила Катерина, легко намагаючись закрити руками свої пишні груди, але коханець уже з великим жаром припав до неї, цілуючи руки, шию, груди, живіт. Її величність млосно зітхнула в новому передчутті та бажанні.

У любовних утіхах хвилиною проходила ніч. Коханці м’яли своїми голими тілами шовкові простині та подушки, віддаючи один одному себе сповна. Вони не крилися зі своїми криками та стогонами, адже великий палац повністю ковтав усі звуки товстими стінами, а темна петербурзька ніч укривала все густим мороком.