Казка про білченя Горіхама. Казка про Джеміму Качку ОЗерну

Казка про Тімоті Навшпинька

Моїм незнайомим маленьким друзям, включно з Монікою

Жив-був собі якось містер Тімоті на прізвисько Навшпинько. Він був товстенькою й порядною сірою білкою і мешкав високо на дереві у кубельці з покрівлею з листя. І була в нього маленька білочка-жіночка, яку звали Файна.

Якось Тіммі Навшпинько сидів на гілці, помахуючи хвостом і радіючи приємному вітерцеві.

– Жіночко Файночко, – погукав він, – горіхи вже достигли, нам треба зробити запаси на зиму й весну.

Файна саме конопатила покрівлю мохом: – Ми так утеплили кубло, що міцно спатимемо всю зиму. – Тоді ми прокинемося зовсім худими, а їсти весною не буде чого, – відповів передбачливий Тімоті.

Коли Тіммі й Файна Навшпиньки зайшли в зарості ліщини, то побачили, що там вже було чимало інших білок.

Тіммі зняв свою куртку і повісив її на сучок. Вони спокійно собі працювали окремо від решти.

Кожного дня вони робили кілька ходок і назбирали багацько горіхів. Вони носили їх у лантухах і складали у кількох порожніх усередині пнів неподалік від дерева, на якому збудували собі кубло.

Коли пні були вже заповнені, вони почали висипати свої лантухи в дупло високо на дереві, в якому колись мешкав дятел. Горіхи з торохкотінням летіли кудись униз, униз, униз.

– А як ти збираєшся їх звідтіля діставати назад? Це ж як якась копилка! – сказала Файна.

– Поки весна прийде, я буду куди худішим, люба моя, – відповів Тіммі Навшпинько, зазираючи у дупло.

А назбирали вони справді дуже багато – тому що вони не губили своїх горіхів! Білки, які закопують свої припаси в землю, втрачають більше половини, бо не можуть потім пригадати місця.

Найбільш забудькуватою білкою в усьому лісі був пан Сріблохвіст. Він починав копати, і виявлялося, що не там. А потім знову брався копати й натрапляв на горіхи, які йому не належали, і починалися бійки. І тоді й інші білки починали все перекопувати – веремія охоплювала весь ліс!

Як на біду, саме в цей час там пролітала зграйка маленьких пташок. Вони пурхали від куща до куща, шукаючи зелених гусениць і павуків. Там були різні види птичок, які щебетали різні пісеньки. Перша співала: – А хто накопав горішків моїх? А-хто-нако-пав-го-рішків-мо-їх? – А інша виводила: – Трошки хліба, та немає сиру! Тро-шки-хлі-ба, та не-має-си-ру!

Усі білки уважно прислухалися. Перша маленька пташка полетіла в кущі, туди, де Тіммі й Файна Навшпиньки спокійно зав’язували свої мішки, й завела своєї: – А хто накопав горішків моїх? А хто накопав горішків моїх?

Тіммі Навшпинько продовжив працювати, нічого не відповідаючи. Насправді ж птичка й не очікувала відповіді. Вона просто співала ту пісеньку, якою її наділила природа і яка зовсім нічого не означала.

Але коли інші білки почули цю пісеньку, вони накинулися на Тіммі Навшпинька й стали його лупцювати й дряпати, а також перевернули його мішок із горіхами. Невинна маленька пташка, яка й спричинила все це лихо, перелякалася й полетіла геть!

Тіммі перекочувався по землі, а потім накивав хвостом, помчавши до свого кубельця. А за ним неслася зграя білок і вигукувала: «А хто нако-пав го-рішків мо-їх?»

Вони упіймали його й потягнули на те саме дерево, де було маленьке кругле дупло й запхали його туди. Дупло було для Навшпинькової статури занадто малим. Тож білки страшенно його здавили, це ще справжнє чудо, що не поламали ребра. – Нехай і сидить там, аж поки в усьому не зізнається, – сказав Сріблохвіст, а потім закричав у дупло: – А-хто-нако-пав-го-рішків-мо-їх?

Тіммі Навшпинько не відповів. Він звалився вниз, у нутрощі дерева і лежав на купі горіхів, які йому ж і належали, безтямний і непорушний.

Файна Навшпинько узяла лантухи з горіхами й рушила додому. Вона заварила для Тіммі чашку чаю, але він усе не приходив і не приходив.

Файна Навшпинько провела самотню й моторошну ніч. Наступного ранку вона наважилася піти назад у горішник і пошукати чоловіка там, але інші злі білки прогнали її геть.

Вона блукала по всьому лісу й кликала:

– Тіммі Навшпиньку! Тіммі Навшпиньку! О де ж це мій Тіммі Навшпинько?

Тимчасом Тіммі Навшпинько прийшов до тями. Він побачив, що лежить затиснутий у маленькому ліжкові, застеленому мохом, і почувається вельми кепсько. Навколо панувала майже темрява, було схоже, що це десь під землею. Тіммі кашлянув і застогнав, бо всі ребра в нього боліли. А потім почув якесь човгання, і до нього підійшов маленький смугастий бурундук із нічним світильником у руці й запитав, чи не почувається він краще?

Бурундук був дуже добрий до Тіммі Навшпинька, позичив йому свій спальний ковпак, а в домі в нього було повно харчів.

Бурундук пояснив, що нещодавно на нього з верху дерева сипалися цілі зливи з горіхів. – А крім того, я знайшов ще трохи закопаних у землю. – Він реготав і хихотів, коли почув історію Тіммі. Поки Тіммі був прикутий до ліжка, він загодовував його, як тільки міг. – Але ж як я вилізу звідсіля через те дупло, якщо не схудну? Моя дружина непокоїтиметься! – Та ще хоч один горішок! Або два! Давай-но я тобі їх розлущу, – говорив Бурундук. Тіммі Навшпинько ставав дедалі гладкішим і гладкішим.

А Файна Навшпинько мусила братися до роботи сама. Вона більше не засипала горіхів у дятлове дупло, бо завжди сумнівалася, що вони зможуть їх звідтіля дістати. Вона ховала їх під коренем дерева, і вони з торохкотінням падали вниз, вниз і вниз. Одного разу, коли Файна висипала туди особливо великий мішок, знизу почувся обурений писк. А коли Файна наступного разу притягла лантух горіхів, із ями під коренем поспішно вилізла маленька смугаста Бурундучиха.