Лише час підкаже

Гаррі так швидко наминав свою кашу, ніби боявся, що з’явиться дядько Стен і відбере в нього миску. Він закінчив першим, без жодних застережень поклав ложку на стіл, узяв миску і став вилизувати її. Кілька інших хлопців споглядали на нього глузливо, дехто вказував пальцем, а інші – хихотіли. Він почервонів, як буряк, і поставив миску на стіл. Він навіть розплакався б, якби Беррінґтон не взяв свою миску і не став її облизувати.

5

Преподобний Семюел Оукшотт, оксфордський маґістр, стояв посеред сцени, широко розставивши ноги. Він доброзичливо оглядав свою паству, бо, схоже, саме він був директором школи Святого Беди, котрий оцінював учнів. Гаррі сидів у першому ряду та глипав на лячну постать, що височіла над ним. Доктор Оукшотт був заввишки понад шість футів, мав на голові густу сиву чуприну та довгі густі бакенбарди, які робили його ще неприємнішим. Глибокі блакитні очі пронизували присутніх, і він, здавалося, ніколи не моргав, а павутина ліній на чолі натякала на велику мудрість. Він прочистив горло перед тим, як звернутися до хлопців.

– Друзі бедіанці, – почав він свою промову. – Ми знову зібралися разом на початку нового навчального року, без сумніву, готові зустрітися з усіма прийдешніми викликами. Старші хлопці, – він звернув увагу на задні ряди, – не можуть гаяти час надаремно, якщо сподіваються, що їм запропонують місце в школі на їхній вибір. Ніколи не погоджуйтесь на інше місце. Для середніх класів, – його погляд помандрував на середину зали, – це час, коли ми виявимо, хто з вас призначений для чогось більшого. Коли ви повернетесь наступного року, то станете старостами, наглядачами, старшинами або капітанами команди. Чи просто будете серед тих, хто лише просиджує штани?

Кілька хлопців схилили голови.

– Наш наступний обов’язок полягає в тому, щоб привітати новаків і зробити все можливе, щоб вони почувалися, як удома. Вони долучаються до естафети, яка розпочинає довгий марафон. Якщо темп виявиться занадто вимогливим, одного чи двох із вас можуть відправити на лаву запасних, – попередив директор, свердлячи поглядом три перші ряди. – Школа Святого Беди – не для легкодухів. Тому не забувайте слова великого Сесіля Родса^[11]: «Якщо вам пощастило народитися англійцем, ви вже витягли щасливий квиток у лотереї життя».

Зібрання вибухнуло спонтанними оплесками, коли директор покинув сцену, а за ним потягнулася вервечка викладачів, котрих він повів проходом посередині та вивів із великої зали на вранішнє сонце. Гаррі затамував подих і вирішив не засмучувати директора. Він вийшов із зали за старшими хлопцями, але тієї миті, коли ступив на дитинець, усе його захоплення вмент вивітрилося. В одному кутку товпилися хлопці старших класів, встромивши руки до кишень, аби продемонструвати, що вони тут головні.

– Ось він, – сказав один із них, вказуючи на Гаррі.

– То ось як виглядає вуличний жебрак, – озвався інший.

Третій, у котрому Гаррі впізнав Фішера, старосту, який чергував напередодні, додав:

– Він тваринка, тому наш прямий обов’язок – забезпечити, щоб він повернувся до свого природного середовища якомога швидше.

Джайлз Беррінґтон побіг за Гаррі.

– Якщо їх ігнорувати, – сказав він, – їм скоро набридне, і вони візьмуться за когось іншого.

Гаррі не повірив і побіг у клас, де зачекав, доки Беррінґтон і Дікінс не приєднаються до нього.

За мить до кімнати увійшов пан Фробішер. Першою думкою Гаррі було, чи й він думає про нього, як про вуличного жебрака, недостойного місця в школі Святого Беди?

– Доброго ранку, хлопці, – привітався пан Фробішер.

– Доброго ранку, сер, – відповіли учні, поки їхній класний керівник займав своє місце перед дошкою.

– Ваш перший урок цього ранку, – повідомив він, – історія. Оскільки я прагну якнайшвидше познайомитися з вами, то почнімо з простої перевірки, щоб дізнатися, як багато ви вже навчилися, або, можливо, мало. Скільки дружин мав Генріх VIII?

Кілька рук піднялися вгору.

– Еббот, – сказав він, поглянувши на список на своєму столі та вказуючи на хлопчика в першому ряді.

– Шість, сер, – негайно відповів той.

– Гаразд, але чи може хтось їх назвати? Кліфтон?

– Катерина Арагонська, Анна Болейн, Джейн Сеймур, а потім ще одна Анна, – сказав він і задумався.

– Анна Клевська. Чи може хтось назвати решту двох?

У повітрі залишилася лише одна рука.

– Дікінс, – сказав Фробішер, звірившись із документом.

– Катерина Говард і Катерина Парр. Анна Клевська і Катерина Парр пережили Генріха.

– Дуже добре, Дікінсе. А тепер повернімо годинник на кілька століть назад. Хто командував нашим флотом у Трафальгарській битві?

Всі руки в класі стрибнули догори.

– Метьюз, – сказав учитель, киваючи особливо наполегливій руці.

– Нельсон, сер.

– Правильно. А хто тоді був прем’єр-міністром?

– Герцог Веллінґтон, сер, – сказав Метьюз, уже не настільки впевнений.

– Ні, – сказав пан Фробішер, – не Веллінґтон, хоча він і був сучасником Нельсона.

Вчитель оглянув клас, але тільки руки Кліфтона і Дікінса залишалися піднятими.

– Дікінс.

– Пітт-молодший, у 1783–1801 і 1804–1806 роках.

– Дуже гарно, Дікінсе. А коли був прем’єр-міністром Залізний герцог^[12]?

– З 1828-го по 1830 рік, і знову 1834-го, – відповів Дікінс.

– А хто може мені сказати, якою була його найвідоміша перемога?

Уперше піднялася рука Беррінґтона.

– Ватерлоо, сер! – заволав він ще до того, як пан Фробішер устиг вибрати когось іншого.

– Авжеж, Беррінґтоне. І кого ж побив Веллінґтон під Ватерлоо?

Беррінґтон мовчав.

– Наполеона, – прошепотів Гаррі.

– Наполеона, сер, – упевнено промовив Беррінґтон.

– Правильно, Кліфтоне, – усміхнувся Фробішер. – А Наполеон також був герцогом?

– Ні, сер, – сказав Дікінс після того, як уже ніхто не прагнув відповісти на це запитання.

– Він заснував першу Французьку імперію та призначив себе її імператором.

Пан Фробішер не був здивований реакцією Дікінса, оскільки той був стипендіатом, але був вражений знаннями Кліфтона. Адже той був стипендіатом хору, і за багато років педагог переконався, що обдаровані хористи, як і талановиті спортсмени, рідко демонстрували глибокі знання в інших галузях. Кліфтон довів, що є винятком із цього правила. І пану Фробішеру було цікаво дізнатися, хто навчав цього хлопчика.

Коли дзвоник задзеленчав про закінчення заняття, пан Фробішер оголосив:

– Ваш наступний урок – географія з паном Гендерсоном, а він не той викладач, хто любить змушувати себе чекати. Тому рекомендую під час перерви дізнатися, де саме розташований його клас, і розсядьтесь по своїх місцях задовго до того, як він увійде до кімнати.

Гаррі вирішив триматися Джайлза, який, здавалося, знав, де міститься все. Коли вони разом перетинали дитинець, Гаррі помітив, що деякі хлопці стишували свої голоси, коли проходили повз них, а один чи двоє навіть обернулися, щоб поглянути на нього.

Завдяки незліченним суботнім ранкам, проведеним зі Старим Джеком, Гаррі почувався впевнено на уроці географії, але в математиці, останньому вранішньому уроці, ніхто не міг зрівнятися з Дікінсом, і навіть учитель був змушений визнати його тямущість.

Коли вони втрьох сіли обідати, Гаррі відчув, як сотні очей спостерігають за кожним його рухом. Він зробив вигляд, що не помічає цього, і просто копіював усе, що робив Джайлз.

– Приємно знати, що можу тебе чомусь навчити, – сказав Джайлз, коли чистив яблуко своїм ножем.

Гаррі сподобався його перший урок хімії пізніше того ж дня, особливо коли вчитель дозволив йому запалити пальник Бунзена^[13]. Але він не досяг успіху в природознавстві, останньому уроці дня, адже Гаррі був єдиним хлопцем, у якого не було саду.

Коли пролунав останній дзвоник, решта класу пішли грати у футбол, а Гаррі подався до каплиці на свою першу репетицію хору. Він знову виявив, що всі витріщаються на нього, але цього разу це було вже з іншої причини.

Коли ж невдовзі він вийшов із каплички, то підлітка одразу ж піддали обструкції хлопці, які поверталися з футбольного поля.

– Хіба це не наш маленький вуличний жебрак? – сказав один із них.

– Шкода, що у нього немає своєї зубної щітки, – додав інший.

– Такі ночують у доках, як мені казали, – докинув третій.

Джайлза і Беррінґтона ніде не було видно, тому Гаррі поквапився повернутися до головного будинку, уникаючи будь-яких хлопчачих гуртів.

Під час вечері ворожі очі спостерігали за ним уже не так очевидно, але це лише тому, що Джайлз дав усім зрозуміти, хто його чув, що Гаррі – його приятель. Але Джайлз не зміг допомогти, коли всі пішли до спальні після виконання домашніх завдань, а Фішер стояв біля дверей, явно чекаючи Гаррі.

Коли хлопці стали роздягатися, Фішер гучно проголосив:

– Мені шкода за цей запах, панове, але один із учнів жив у будинку без ванни.

Один чи двоє хлопців реготнули, сподіваючись догодити Фішеру. А Гаррі його проігнорував.

– Не тільки без ванни, а й навіть без батька.

– Мій батько був хорошою людиною, він воював за свою країну на війні, – гордо промовив Гаррі.

– А чому ти вирішив, що я говорив про тебе, Кліфтоне? – запитав Фішер. – Якщо, звісно, ти також той, чия мати працює, – він зробив ефектну павзу, – офіціанткою в мотелі.

– У готелі, – виправив його Гаррі.

Фішер схопив капець.

– Ніколи не переч мені, Кліфтоне! – сердито сказав він. – Нахились і вчепися в ліжко.

Гаррі підкорився, і Фішер вдарив його шість разів із такою люттю, що Джайлзу довелося відвернутися. Гаррі заліз у ліжко, намагаючись стримати сльози.

Перед тим як Фішер вимкнув світло, він додав:

– Я з нетерпінням чекатиму нашої наступної зустрічі завтра ввечері, коли продовжу розповідати перед сном свою байку про Кліфтонів із Стілл-Гаус-лейн. Зачекайте, ви ще почуєте про дядька Стена.

Наступного вечора Гаррі вперше дізнався, що його дядько провів вісімнадцять місяців у в’язниці за крадіжку зі зламом. Це одкровення було навіть гіршим, ніж попереднє лупцювання. Він лягав до ліжка, запитуючи себе, чи може його батько ще бути живим і сидіти у в’язниці, й це була справжня причина, чому ніхто вдома зроду про нього не згадував.

Гаррі майже не спав уже третю ніч, і жодні успіхи на уроках або захоплення в каплиці не могли змусити його припинити думати про чергову неминучу зустріч із Фішером. Найменша причина: крапля води, що впала на підлогу у ванній кімнаті, подушка, яка не лежала прямо, шкарпетка, що зсунулася вниз щиколоткою – усе гарантувало, що Гаррі може отримати шість гарячих від чергового старости; екзекуція, яку будуть здійснювати перед рештою учнів, але не раніше, ніж Фішер розповість іще один епізод із Кліфтонських хронік. До п’ятої ночі для Гаррі всього було досить, і навіть Джайлз і Дікінс більше не могли його втішити.

Під час виконання домашніх завдань у п’ятницю ввечері, коли інші хлопці гортали сторінки підручника з латини Кеннеді, Гаррі проігнорував Цезаря і галлів, аби обміркувати план, який би гарантував, що Фішер більше ніколи не турбуватиме його. До того часу, як він ліг у ліжко цього вечора, і після того, як Фішер виявив обгортку від шоколаду біля ліжка і ще раз йому всипав, план Гаррі оформився остаточно. Він довго лежав, прикидаючись, що спить, після вимикання світла, а тоді переконався, що всі в кімнаті поснули.

Гаррі навіть уявлення не мав, о котрій годині покинув ліжко. Він одягнувся, не зронивши жодного звуку, потім пробрався між ліжками і дістався до дальнього закутка кімнати. Відчинив вікно, і приплив холодного повітря змусив хлопчика на найближчому ліжку перевернутися. Гаррі виліз на пожежну драбину і повільно зачинив вікно, після чого спустився на землю. Він пройшов краєм газону, ховаючись у тіні, щоб уникнути сяйва повного місяця, який, здавалося, світив на нього, немов прожектор.

Гаррі з жахом виявив, що шкільні ворота замкнені. Він пішов уздовж стіни, шукаючи якусь хоч найменшу тріщину або заглибину, що дозволила б йому видертися на вершину та вибратися на свободу. Нарешті підліток помітив місце, в якому була відсутня цегла, зміг підтягнутися й осідлати мур. Він перекинувся вниз із іншого боку, чіпляючись за край кінчиками своїх пальців, промовив мовчазну молитву, а тоді відпустив. Приземлився не надто вдало, але, здається, нічого собі не зламав.

Як тільки оговтався, хлопець спершу повільно побіг по дорозі, але потім прискорився і не зупинявся, доки не домчав до доків. Нічна зміна якраз поверталася з роботи, і Гаррі з полегшенням виявив, що його дядька серед них немає.

Після того, як останній вантажник зник із поля його зору, підліток повільно почимчикував уздовж набережної, повз лінію пришвартованих кораблів, що простягалася так далеко, наскільки сягало око. Він зауважив, що одна з рур була гордо позначена літерою Б, і подумав про свого товариша, котрий, мабуть, зараз міцно хропів. Чи буде він коли-небудь… Думки розсіялись, коли зупинився біля залізничного вагона Старого Джека.

Він замислився, чи спить старигань. На своє запитання отримав негайну відповідь, коли голос закликав:

– Не стійте, Гаррі, заходьте, бо замерзнете.

Гаррі відчинив двері і побачив Старого Джека, котрий чиркнув сірник і намагався запалити свічку. Гаррі впав на місце навпроти господаря.

– Ви втекли? – поцікавився Старий Джек.

Гаррі був настільки розгублений таким прямим запитанням, що відповів негайно.

– Авжеж, – сказав він і нарешті заплющив очі.

– І, без сумніву, прийшли, щоби розказати мені, чому прийняли таке важливе рішення.

– Я не приймав жодного рішення, – заявив Гаррі. – Його прийняли за мене.

– Хто?

– Його ім’я – Фішер.

– Викладач чи учень?

– Староста нашої спальні, – сіпнувся Гаррі.

І розповів Старому Джеку все, що сталося під час першого тижня його перебування в школі Святого Беди. І знову дідуган захопив його зненацька. Коли Гаррі закінчив розповідати свою історію, Джек заявив:

– Це я винен.

– Чому? – здивувався Гаррі. – Ви не могли зробити для мене ще більше, щоб допомогти.

– Ні, міг би, – заперечив Старий Джек. – Я мав підготувати вас до пошесті снобізму, який жодна інша нація на землі не повинна наслідувати. Треба було витратити більше часу на значення старої шкільної краватки, а менше – на географію й історію. Я частково сподівався на зміни після війни, що мала покласти край усім війнам, але вони явно не торкнулися Святого Беди.

Чоловік упав у задуму на якийсь час, перш ніж нарешті запитати:

– І що робитимете далі, юначе?

– Утечу в море. Завербуюсь на якийсь корабель, який мене візьме, – сказав Гаррі, намагаючись демонструвати ентузіазм.

– Гарна ідея, – визнав Старий Джек. – Чому б не зіграти на руку Фішеру?

– Про що це ви?

– Ніщо не сподобається Фішеру більше, ніж розповісти своїм друзям, що вуличний жебрак має тонку кишку. Врешті-решт, що можна очікувати від сина вантажника та матері-офіціантки?

– Але Фішер має рацію. Я йому не рівня.

– Ні, Гаррі, проблема в тому, що насправді Фішер уже збагнув, що це він вам не рівня і ніколи не буде.

– Ви хочете сказати, що мені доведеться повернутися до цього жахливого місця? – жахнувся Гаррі.

– Зрештою, тільки ви можете прийняти це рішення, – зауважив Старий Джек, – але якщо втікатимете щоразу, коли зіткнетеся з фішерами цього світу, то потрапите до мене, того, хто опинився на лаві запасних, за словами директора школи.

– Але ж ви – чудова людина! – не вгавав Гаррі.

– Я міг би нею стати, – зітхнув Старий Джек, – якби не втік, як тільки натрапив на свого Фішера. Але я вирішив знайти легкий вихід і думав лише про себе.

– А про кого ж іще треба думати?

– Про вашу матір для початку, – відповів Старий Джек. – Не забувайте про всі жертви, на які вона зважилася, щоб дати вам можливість кращого життя, ніж вона коли-небудь мріяла, що це можливо. А є ще пан Голкомб, котрий, коли виявить, що ви дали драпака, звинувачуватиме за це себе. І не забувайте про панну Мандей, котра телефонувала, вивертала руки та витратила незліченну кількість годин, аби переконатися, що ви достатньо фахові, щоб отримати цю хорову стипендію. А коли ви зможете зважити всі плюси та мінуси, Гаррі, то пропоную помістити Фішера на одну шальку терезів, а Беррінґтона та Дікінса – на іншу. І підозрюю, що Фішер дуже швидко зникне, а Беррінґтон і Дікінс безумовно залишаться вашими близькими друзями на все життя. Якщо втечете, вони будуть змушені слухати Фішера, котрий постійно нагадуватиме їм, що ви виявилися не тим, за кого вони вас мали.

Гаррі якийсь час мовчав. Нарешті повільно звівся на ноги.

– Дякую, сер, – сказав він, без жодного слова відчинив двері вагона і вийшов.

Гаррі повільно плентався по набережній, знову споглядав на величезні торгові кораблі, які незабаром мали вирушати в далекі порти. Він продовжував іти, доки не дістався до воріт верфі, після чого перейшов на біг і кинувся назад до міста. До того часу, коли він опинився біля шкільної брами, вона вже була відчинена, а годинник у великій залі готувався вдарити вісім разів.

Незважаючи на можливість зателефонувати, пану Фробішеру все ж довелося піти до кабінету директора та повідомити, що один із його хлопців пропав безвісти. Коли ж поглянув у вікно свого кабінету, він побачив, як Гаррі крадеться між деревами, обережно наближаючись до будинку. Хлопець відчинив вхідні двері водночас із дзеленчанням дзвоника і зіткнувся обличчям до обличчя з класним керівником.

– Вам краще поквапитись, Кліфтоне, – порадив пан Фробішер, – інакше вам забракне сніданку.

– Так, сер! – вигукнув Гаррі і побіг коридором.

Він зайшов до їдальні іще до того, як зачинили двері, і всунувся у проміжок між Беррінґтоном і Дікінсом.

– Я на якусь хвилину подумав, що цього ранку буду змушений лизати свою миску наодинці, – пожартував Беррінґтон.

Гаррі зареготав.

Того дня він не зіткнувся з Фішером і був дуже здивований, помітивши, що на вечірньому чергуванні його замінив інший староста. Уперше на цьому тижні Гаррі зміг заснути.

6

«Роллс-ройс» в’їхав у ворота особняка, подолав довгий під’їзний шлях, обабіч якого вишикувалися, немов на чатах, високі дуби. Гаррі нарахував шістьох садівників іще до того, як побачив сам будинок. Під час свого перебування у школі Святого Беди Гаррі уявляв собі, як живе Джайлз, коли повертається додому на свята, але до такого підготуватися було неможливо.

Коли хлопець нарешті побачив будинок, його рот відкрився та так і залишився відкритим.

– Гадаю, початок вісімнадцятого століття, – зауважив Дікінс.

– Непогано, – похвалив Джайлз, – 1722 рік, будівничий Ванбру. Але впевнений, що ви не зможете сказати, хто розбив сад. Даю підказку: це сталося пізніше, ніж спорудження будинку.

– Я чув про одного видатного садівника, – сказав Гаррі, все ще оглядаючи будинок. – Умільця Брауна^[14].

– Ось чому ми його вибрали, – зауважив Джайлз, – просто для того, щоб мої друзі почули про нього через двісті років.

Гаррі і Дікінс засміялися, автівка зупинилася перед триповерховим особняком, збудованим із золотистого котсволдського каменю. Джайлз вистрибнув із салону іще до того, як водій встиг відчинити задні дверцята. Він збіг сходами, випередивши двох своїх не таких прудких друзів.

Вхідні двері відчинили задовго до того, як Джайлз досяг горішньої сходинки, і якийсь високий чоловік в елегантному довгому чорному піджаку з чорною краваткою і смугастих штанях вклонився, коли молодий господар промчав повз нього.

– З днем народження, пане Джайлз! – привітав він.

– Дякую, Дженкінсе. Гайда, хлопці! – вигукнув Джайлз і зник у будинку.

Мажордом відчинив двері ширше, щоб дозволити Гаррі та Дікінсу наслідувати приклад товариша.

Щойно Гаррі увійшов досередини, то зупинився, заворожений портретом стариганя, який, здавалося, свердлив гостя своїм поглядом. Джайлз успадкував від дідугана схожий на дзьоб ніс, яскраво-блакитні очі та квадратну щелепу. Гаррі озирнувся, щоб поглянути й на інші портрети, що прикрашали стіни. Єдині картини, які він раніше бачив, були репродукціями в книжках: «Мона Ліза», «Кавалер, що сміється» і «Нічна варта». Він роздивлявся пейзаж художника, якого називали Констеблем^[15], коли до зали увійшла жінка, одяг якої Гаррі міг назвати лише балетним.

– З днем народження, мій любий, – сказала вона.

– Дякую, мамо, – відгукнувся Джайлз, коли та нахилилася, щоб поцілувати його.

Вперше Гаррі міг бачити, як бентежиться його приятель.

– Це двоє моїх найкращих друзів, Гаррі та Дікінс.

Гаррі потиснув руку жінці, яка була ненабагато вищою, ніж він сам, а та подарувала йому таку теплу посмішку, що хлопець відразу став почуватися невимушено.

– Чому б нам не перейти до вітальні і випити чаю? – запропонувала господиня.

Вона відвела хлопців із зали до великого покою, вікна якого виходили на газон.

Коли Гаррі увійшов до кімнати, то хотів не сідати, а роздивлятися картини, які висіли на кожній стіні. Проте пані Беррінґтон указала йому на канапу. Хлопець опустився на плюшеві подушки і не міг відвести погляду від вікна, де коротко підстрижений газон був таким великим, щоб на ньому можна було грати в крикет. За галявиною Гаррі міг побачити озеро, в якому задоволені качки безцільно швендяли навколо, вочевидь, у них не було потреби турбуватися, звідки візьметься корм. Дікінс сів на канапу поруч із Гаррі.

Жоден із них нічого не казав, коли якийсь чоловік, цього разу в короткій чорній куртці, увійшов до вітальні, а за ним – молода жінка в охайній блакитній уніформі, схожій на ту, яку мама Гаррі носила в готелі. Покоївка несла велику срібну тацю, яку поставила на овальний столик перед пані Беррінґтон.

– Індійський чи китайський? – запитала пані Беррінґтон, звертаючись до Гаррі.

Гаррі не був упевнений, що саме вона має на увазі.

– Ми всі питимемо індійський. Дякую, мамо, – втрутився Джайлз.

Гаррі думав, що Джайлз навчив його всього, що потрібно знати про етикет, що практикується у гарному товаристві, але пані Беррінґтон раптово підняла планку на новий рівень.

Після того як лакей налив три горнятка чаю, покоївка поставила їх перед хлопцями разом із десертними тарілками. Гаррі вирячився на гору канапок, не наважуючись їх торкнутися. Джайлз узяв одну і поклав собі на тарілку. Його мати спохмурніла.

– Скільки разів я тобі казала, Джайлзе, що треба зачекати, доки твої гості не вирішать, що їм подобається, перш ніж покласти щось собі?

Гаррі хотів сказати пані Беррінґтон, що Джайлз завжди подає приклад, щоб він знав, що має робити і, що важливіше, чого робити не треба. Дікінс вибрав канапку і поклав її на свою тарілку. Гаррі зробив так само. Джайлз терпляче чекав, доки Дікінс візьме канапку і відкусить від неї.

– Сподіваюся, що вам смакує копчений лосось, – озвалася пані Беррінґтон.

– Ще б пак, – сказав Джайлз іще до того, як його друзі зважилися визнати, що ніколи раніше не куштували копченого лосося. – У школі нам дають лише канапки, намащені рибним паштетом, – додав він.

– Тож розкажіть, чи подобається вам навчатися в школі, – запропонувала пані Беррінґтон.

– Є над чим працювати. Так, здається, Фроб описав мої зусилля, – повідомив Джайлз і взяв іще одну канапку. – Але Дікінс – попереду всіх.

– За винятком англійської, – додав Дікінс, уперше подавши голос. – У ній на кілька відсотків мене випереджає Гаррі.

– А ти в чомусь маєш першість, Джайлзе? – поцікавилася мати.

– Він зайняв друге місце з математики, пані Беррінґтон, – сказав Гаррі й підсунувся до Джайлза. – Він має природну схильність до цифр.

– Так само як і його дідусь, – зазначила пані Беррінґтон.

– Гарний ваш портрет висить над каміном, пані Беррінґтон, – спробував змінити тему Дікінс.

Жінка всміхнулася.

– Це не я, Дікінсе, це моя люба матінка. – Дікінс знітився, і пані Беррінґтон хутко додала: – Але який чарівний комплімент! Її вважали справжньою красунею свого часу.

– А хто його намалював? – запитав Гаррі, щоб вирятувати Дікінса.

– Ласло^[16], – відповіла пані Беррінґтон. – А чому ви питаєте?

– Оскільки зацікавився, чи не міг намалювати один і той самий маляр і портрет джентльмена в залі.

– А ви спостережливі, Гаррі, – похвалила пані Беррінґтон. – На портреті, який ви бачили в залі, намальований мій батько, і його справді також намалював Ласло.

– А чим займається ваш батько? – поцікавився Гаррі.

– Гаррі ніколи не перестає розпитувати, – пояснив Джайлз. – До цього просто треба звикнути.

Пані Беррінґтон посміхнулася:

– Він імпортує вина, зокрема, хереси з Іспанії.

– Так само як «Гарвіз», – сказав Дікінс з повним ротом сендвічів із огірками.

– Так само як і «Гарвіз», – підтвердила пані Беррінґтон.

Джайлз усміхнувся.

– Ось іще одна канапка, Гаррі, – указала пані Беррінґтон, помітивши, що очі хлопця вступилися в тарілку.

– Дякую, – сказав Гаррі, не спроможний вибрати між копченим лососем, огірком, яйцем і помідорами. Але все ж зосередився на лососі, дивуючись його смаку.

– А як же ви, Дікінсе?

– Дякую, пані Беррінґтон, – сказав той і взяв іще одну канапку з огірками.

– Я не можу називати вас Дікінсом, – схаменулася мати Джайлза. – Це звучить як ім’я одного зі слуг. Скажіть мені своє ім’я.

Дікінс знову знітився.

– Краще називайте мене Дікінсом, – запропонував він.

– Його ім’я Ел, – підказав Джайлз.

– Таке гарне ім’я, – сказала пані Беррінґтон, – хоча мені здається, що ваша мати називає вас Аланом.

– Ні, ні, – сказав Дікінс, усе ще похнюпивши голову.

Двоє інших хлопців, здавалося, були здивовані цим відкриттям, але нічого не сказали.

– Моє повне ім’я Елжернон, – нарешті зізнався він.

Джайлз засміявся, але пані Беррінґтон не звернула уваги на вибрик свого сина.

– Ваша мати, вочевидь, була шанувальницею Оскара Вайлда, – припустила вона.

– Авжеж, – підтвердив Дікінс. – Але я волів би, щоб вона назвала мене Джеком або навіть Ернестом.

– Я б не стала цим турбуватися, – зауважила пані Беррінґтон. – Зрештою, Джайлз також страждає від подібного приниження.

– Мамо, ти ж обіцяла, що не будеш…

– Ви маєте вмовити Джайлза назвати вам його друге ім’я, – сказала вона, ігноруючи протест.

Коли Джайлз не відповів, Гаррі і Дікінс із надією поглянули на пані Беррінґтон.

– Мармадюк, – зітхнула вона. – Як і його батько, і дід до нього.

– Якщо хтось із вас розповість це, коли ми повернемося до школи, – сказав Джайлз, поглянувши на двох своїх друзів, – то присягаюся, що я вас повбиваю, не сумнівайтеся.

Обидва хлопці засміялися.

– А у вас, Гаррі, є друге ім’я? – запитала пані Беррінґтон.

Гаррі вже намірявся відповісти, коли двері вітальні відчинилися і до покою з великим згортком зайшов чоловік, якого було неможливо помилково прийняти за слугу. Гаррі поглянув на чоловіка, котрий міг бути лише паном Г’юґо. Джайлз зістрибнув на підлогу і побіг до батька, який вручив йому пакунок і сказав:

– З днем народження, синку.

– Дякую, тату, – відказав Джайлз і негайно ж узявся розв’язувати стрічку.

– Перед тим як відкрити свій подарунок, Джайлзе, – сказала його мати, – можливо, спершу треба познайомити гостей із батьком?

– Даруй, тату. Це двоє моїх найкращих друзів, Дікінс і Гаррі, – представив Джайлз хлопців, поклавши подарунок на стіл.

Гаррі помітив, що батько Джайлза мав таку ж спортивну статуру та бурхливу енергію, як і його син.

– Приємно познайомитися з вами, Дікінсе, – сказав пан Беррінґтон, тиснучи руку.

По тому він обернувся до Гаррі.

– Доброго дня, Кліфтоне, – додав він, перш ніж сісти в порожнє крісло поруч із своєю дружиною.

Гаррі здивувався, що пан Беррінґтон не потиснув йому руку. І звідки він знав, що його прізвище Кліфтон?

Після того як мажордом подав пану Беррінґтону горнятко чаю, Джайлз зняв обгортку зі свого подарунка і радісно вигукнув, коли побачив приймач «Робертс радіо»^[17]. Він встромив штепсель у розетку і почав налаштовувати прилад на різні станції. Хлопці аплодували й сміялися з кожним новим звуком, який лунав із великої дерев’яної скриньки.

– Джайлз мені розповів, що зайняв друге місце з математики у цьому триместрі, – повідомила пані Беррінґтон, звертаючись до свого чоловіка.

– Зате став гіршим майже у всіх інших дисциплінах, – відповів той.

Джайлз намагався приховати збентеження і продовжував шукати якусь іншу станцію у своєму радіоприймачі.

– Але ви мали бачити гол, який він забив у ворота «Ейвонгерсту», – заступився за приятеля Гаррі. – Ми всі впевнені, що він стане капітаном команди наступного року.

– М’ячі не допоможуть вступити до Ітона, – зауважив пан Беррінґтон, не дивлячись на Гаррі. – Настав час братися за розум і працювати як слід.

Упродовж якогось часу ніхто нічого не казав, доки мовчанку не порушила пані Беррінґтон:

– Ви – той Кліфтон, який співає в хорі у церкві Святої Марії у Редкліффі? – запитала вона.

– Гаррі – справжній соліст, – сказав Джайлз. – Насправді він хоровий стипендіат.

Гаррі усвідомив, що батько Джайлза зараз споглядає на нього.

– Гадаю, я вас впізнала, – зауважила пані Беррінґтон. – Ми з дідусем Джайлза якось відвідали месу в церкві Святої Марії, коли хор школи Святого Беди приєднався до виступу Бристольської ґімназії. Виконання «Я знаю, що мій Спаситель живий»^[18] було просто бездоганним, Гаррі.

– Дякую, пані Беррінґтон, – зашарівся Гаррі.

– Ви плануєте вступати до Бристольської ґімназії після того, як закінчите школу Святого Беди, Кліфтоне? – запитав пан Беррінґтон.

«Знову Кліфтон», – подумав Гаррі.

– Тільки якщо отримаю стипендію, сер, – відповів він.

– Але чому це настільки важливо? – поцікавилася пані Беррінґтон. – Напевно вам запропонують місце, як і будь-якому іншому учневі?

– Позаяк моя мати не зможе дозволити собі заплатити, пані Беррінґтон. Вона працює офіціанткою у «Королівському готелі».

– А ваш батько…

– Він помер, – сказав Гаррі. – Його вбили на війні.

Він уважно спостерігав, як відреагує пан Беррінґтон, але, як хороший гравець у покер, не видавав своїх почуттів.

– Мені шкода, – сказала пані Беррінґтон. – Я не знала.

За спиною Гаррі відчинилися двері, і зайшов лакей, який ніс двоповерховий торт, спечений зумисне до дня народження, на срібній таці, і поставив посеред столу. Після того як Джайлзу вдалося задути всі дванадцять свічок одним подихом, усі зааплодували.

– А коли у вас день народження, Кліфтоне? – поцікавився пан Беррінґтон.

– Був місяць тому, сер, – відповів Гаррі.

Пан Беррінґтон відвернувся від нього. Лакей повибирав свічки, перш ніж вручити молодому господареві великого ножа для розрізання торта. Джайлз узявся до роботи і поклав п’ять нерівних шматочків на блюдця, які покоївка поставила на стіл. Дікінс з’їв грудки глазурі, що попадали в його тарілку, перш ніж відкусити сам торт. Гаррі наслідував приклад пані Беррінґтон. Він узяв маленьку срібну виделку, що лежала біля тарілки, відкраяв маленький шматочок своєї порції і поклав виделку назад на тарілку. Лише пан Беррінґтон не торкнувся свого шматка торта. Раптом він без попередження піднявся зі свого крісла і мовчки вийшов.

Мати Джайлза навіть не намагалася приховати своє здивування від поведінки чоловіка, але нічого не сказала. Гаррі не відводив очей від пана Г’юґо, поки той не вийшов із приміщення, а Дікінс, прикінчивши свій шматок торта, знову зосередив свою увагу на канапках із копченим лососем, явно не розуміючи, що відбувається навколо нього.