Лише час підкаже

Щойно двері зачинилися, пані Беррінґтон продовжила бесіду, ніби нічого й не сталося:

– Я впевнена, що ви отримаєте стипендію Бристольської ґімназії, Гаррі, особливо враховуючи все те, що Джайлз розповів мені про вас. Ви, либонь, дуже розумний хлопчик, а також обдарований співак.

– Джайлз має звичку все перебільшувати, пані Беррінґтон, – сказав Гаррі. – Можу вас запевнити, що лише Дікінс може бути впевненим, що отримає цю стипендію.

– А хіба Бристольська ґімназія не пропонує ґранти для музикантів? – здивувалася вона.

– Але не хористам, – сказав Гаррі. – Вони не ризикнуть.

– Не впевнена, що зрозуміла вас, – сказала пані Беррінґтон. – Ніщо не може відібрати у вас хорової підготовки, яку ви набували роками.

– Це правда, але, на жаль, ніхто не може передбачити, що станеться, коли голос почне ламатися. Деякі дисканти виявляються басами, а баритони стають тенорами, це неможливо спрогнозувати заздалегідь.

– Чому так? – запитав Дікінс, уперше зацікавившись розмовою.

– Є багато співаків, які не змогли отримати навіть місце в місцевому хорі після того, як їхній голос зламався. Запитайте в Ернеста Ло^[19]. Усі в Англії чули, як він співає «На крилах пісні»^[20], але після того як його голос зламався, всі про нього забули.

– Тобі просто доведеться працювати старанніше, – зауважив Дікінс. – Не забувай, що ґімназія щороку виділяє дванадцять стипендій, а я можу виграти лише одну з них, – додав він.

– Не в цьому проблема, – сказав Гаррі. – Якщо я докладатиму більше зусиль, мені доведеться покинути хор, і без моєї стипендії мені доведеться покинути й школу Святого Беди, тож…

– Ти опинишся між молотом і ковадлом, – закінчив Дікінс.

Гаррі зроду раніше не чув цієї фрази, тому вирішив пізніше запитати Дікінса, що вона означає.

– Ну, одну річ можна стверджувати напевно, – визнала пані Беррінґтон: – Джайлз не зможе виграти стипендію в жодній школі.

– Можливо, ні, – визнав Гаррі. – Але Бристольська ґімназія швидше за все не відмовиться від лівого захисника такого класу.

– Тоді нам доведеться сподіватися, що Ітон вважатиме так само, – резюмувала пані Беррінґтон, – бо його батько хоче, щоб син потрапив саме туди.

– Я не хочу вступати до Ітона, – заперечив Джайлз і відклав виделку. – Хочу до Бристольської гімназії, щоб залишитися з друзями.

– Я впевнена, що ти знайдеш багато нових друзів в Ітоні, – запевнила його мати. – А якщо не підеш стежкою свого батька, це його дуже засмутить.

Лакей кашлянув. Пані Беррінґтон визирнула з вікна і побачила автівку, що під’їжджала до ґанку.

– Гадаю, настав час вам усім повертатися до школи, – сказала вона. – Я, звичайно, не хочу бути відповідальною за ваше запізнення на підготовку до уроків.

Гаррі сумно поглянув на велику тарілку з канапками та недоїдений торт, але неохоче підвівся зі свого місця і пішов до дверей. Один раз він озирнувся і міг би заприсягнутися, що бачив, як Дікінс запхав канапку до кишені. Він перевів погляд на вікно і зі здивуванням побачив незграбне дівчисько з довгими косами, яке зіщулилося в кутку, читаючи якусь книжку.

– Це моя сестра Емма, – пояснив Джайлз. – Вона ніколи не покидає читання. Просто ігноруй її.

Гаррі всміхнувся Еммі, але вона не дивилася на нього. Дікінс також навіть не поглянув на неї. Пані Беррінґтон відпровадила хлопчиків до вхідних дверей, де потиснула руки Гаррі та Дікінсу.

– Сподіваюся, що ви обоє знову нас навідаєте, – сказала вона. – Ви так позитивно впливаєте на Джайлза.

– Дякую вам за те, що пригостили чаєм, пані Беррінґтон, – сказав Гаррі.

Дікінс просто кивнув. Обидва хлопчики відвели погляди, коли мати обійняла сина і поцілувала його.

Коли водій виїжджав довгою доріжкою до воріт, Гаррі дивився крізь заднє вікно на будинок. Він не помітив, як зникає Емма, яка з вікна глипала на автомобіль.

7

Шкільна крамничка була відчинена з четвертої до шостої години пополудні кожного вівторка та четверга. Гаррі рідко навідувався до «емпорію»^[21], як її називали учні, оскільки кишенькових грошей мав лише два шилінґи і знав, що його матір не втішать якісь додаткові витрати, які з’являються в рахунку наприкінці року навчання. Однак у день народження Дікінса Гаррі зробив виняток із цього правила і вирішив придбати на пенні шоколадну помадку для свого приятеля.

Незважаючи на рідкісні візити Гаррі до крамниці, ввечері кожного вівторка та четверга на його столі з’являлася плитка шоколаду «П’ять хлопчиків Фрая». Хоча й існувало шкільне правило, що жоден хлопчик не може витратити більше, ніж шість пенсів на тиждень у магазині, Джайлз також залишав пуделко асорті лакриці для Дікінса, давши зрозуміти своїм друзям, що нічого не чекає навзамін.

Коли у вівторок Гаррі зайшов до крамниці, то приєднався до довгої черги хлопців, які чекали на обслугу. Його рот наповнився слиною, коли він споглядав на акуратно складені ряди шоколаду, печива, мармеладу, лакриці й останнього захоплення – картопляних чіпсів «Смітс». Він зважив, чи не купити пакетик і для себе, але нещодавнє знайомство з паном Вілкінсом Мікобером^[22] не залишило сумнівів щодо вартості шести пенсів.

Коли Гаррі оглядав скарби «емпорію», він почув голос Джайлза і помітив, що той стоїть за кілька учнів попереду в черзі. Він уже було хотів привітатися зі своїм товаришем, коли побачив, як Джайлз бере з полиці плитку шоколаду і кладе її до кишені штанів. За кілька секунд туди ж помандрував і пакетик жувальної гумки. Коли ж підійшла черга Джайлза, він поклав на ляду пуделко асорті з лакриці за два пенси і пакетик чіпсів за один пенс, які пан Свайвелз, завідувач магазину, акуратно записав до своєї книги навпроти прізвища Беррінґтона. Дві інші речі лишилися в кишені Джайлза невиявленими.

Гаррі отетерів від жаху, і перш ніж Джайлз встиг обернутися, вислизнув із крамниці, не бажаючи, щоб товариш його побачив. Гаррі повільно рушив навколо шкільної будівлі, намагаючись збагнути, навіщо Джайлзу щось красти, коли він цілком може дозволити собі за це заплатити. Він припускав, що має бути якесь просте пояснення, хоча й не міг уявити, що це може бути.

Гаррі підійшов до своєї кімнати перед самою підготовкою до занять і виявив на своєму столі плитку шоколаду, а на столі Дікінса – коробку з лакрицевим асорті. Йому було важко зосередитися на причинах промислової революції, адже він ніяк не міг вирішити, що має робити зі своїм відкриттям.

До кінця заняття він прийняв рішення. Поклав нерозгорнуту шоколадну плитку у горішню шухляду свого столу і вирішив, що поверне її до крамниці у четвер, нічого не сказавши Джайлзу.

Тієї ночі Гаррі не спав, а після сніданку відвів Дікінса убік і пояснив, чому не зміг придбати йому подарунок на день народження. Дікінс не міг приховати своєї невіри.

– Мій тато мав таку ж проблему у своєму магазині, – сказав Дікінс. – Це називається крамничною крадіжкою. «Дейлі мейл» звинувачує в цьому Велику депресію.

– Не думаю, що сім’я Джайлза дуже постраждала від впливу депресії, – сказав Гаррі емоційно.

Дікінс у задумі кивнув:

– Може, треба сказати про це Фробу?

– Викрити свого найкращого приятеля? – не повірив Гаррі. – Ніколи!

– Але якщо Джайлза спіймають, його можуть вигнати, – наполягав Дікінс. – Найменше, що ти можеш зробити, – це попередити його, що знаєш про його справи.

– Я про це подумаю, – сказав Гаррі. – Тим часом маю намір повернути все, що Джайлз мені дарує, магазину, не даючи йому шансу дізнатися про це.

Дікінс нахилився ближче.

– Чи не міг би ти прихопити й оце? – прошепотів він. – Я зроду не ходжу до крамниці, тому не знаю, що там і як.

Гаррі погодився взяти на себе відповідальність і після цього двічі на тиждень ходив до крамниці повертати на полиці небажані подарунки Джайлза. Він дійшов висновку, що Дікінс таки має рацію і що йому все ж доведеться поговорити з товаришем, перш ніж того спіймають, але вирішив відкласти бесіду до кінця навчання.

* * *

– Гарний удар, Беррінґтоне, – похвалив пан Фробішер, коли м’яч перетнув межу.

Серед глядачів вибухнула буря оплесків.

– Згадайте мої слова, директоре, Беррінґтон іще зіграє за Ітон проти Герроу на «Лордз».

– Ні, якщо від Джайлза буде щось залежати, – прошепотів Гаррі Дікінсу.

– Що робитимеш на літніх вакаціях, Гаррі? – запитав Дікінс, який, здавалося, не звертав уваги на все, що відбувається навколо.

– Цього року я не планував відвідати Тоскану, якщо ти про це, – відповів Гаррі з усмішкою.

– Не думаю, що Джайлз справді хоче туди, – зауважив Дікінс. – Адже італійці так і не втямили, як грати у крикет.

– Ну, я був би радий помінятися з ним місцями, – сказав Гаррі. – Адже мене не турбує, що Мікеланджело, Да Вінчі та Караваджо так і не ознайомилися з тонкощами лівої подачі, не кажучи вже про макаронні вироби, які йому доведеться спожити.

– А куди ти поїдеш? – поцікавився Дікінс.

– Тиждень на Західній Рів’єрі, – сказав Гаррі з бравадою. – Великий пірс у Вестон-Сюпер-Маре зазвичай є чільним місцем, бо за ним в’ється риба, і смажена картопля в кафетерії «Коффінс». Хочеш приєднатися до мене?

– На жаль, не зможу знайти на це час, – відмовився Дікінс, який, вочевидь, вирішив, що Гаррі казав серйозно.

– А чому? – запитав Гаррі.

– Надто багато роботи.

– Ти наміряєшся працювати під час вакацій? – здивувався Гаррі.

– Робота для мене – свято, – пояснив Дікінс. – Я насолоджуюся нею так само, як Джайлз – своїм крикетом, а ти – співами.

– Але де ти працюєш?

– У муніципальній бібліотеці, телепню. У них є все, що мені потрібно.

– Чи можу я приєднатися до тебе? – попросив Гаррі. – Мені знадобиться будь-яка допомога, яку тільки зможу отримати, якщо є хоч якийсь шанс отримати стипендію Бристольської ґімназії.

– Тільки якщо погодишся мовчати там увесь час, – попередив Дікінс.

Гаррі засміявся б, але він знав, що його приятель не вважає роботу смішною справою.

– Але мені конче потрібна допомога з латинською граматикою, – пожалівся Гаррі. – Я досі не розумію підрядних сполучників, не кажучи вже про кон’юнктиви, а якщо не отримаю прохідну оцінку за латину, мені гаплик, навіть коли добре покажу себе в усіх інших предметах.

– Я можу допомогти тобі з латинською граматикою, – пообіцяв Дікінс, – якщо зробиш мені послугу.

– Лише скажи, що треба, – відгукнувся Гаррі. – Хоча ніколи не зможу повірити, що ти сподіваєшся співати соло цього року.

– Гарний удар, Беррінґтоне, – знову похвалив пан Фробішер, і Гаррі приєднався до аплодисментів.

– Це його третя півсотня цього сезону, директоре, – додав він.

– Будь серйозним, Гаррі, – сказав Дікінс. – Ось що. Моєму татові потрібен хтось, хто зміг би під час літніх вакацій розносити газети щоранку, і я запропонував тебе. Оплата – шилінґ на тиждень, і доти, доки ти зможеш приходити до магазину о шостій годині ранку, робота твоя.

– О шостій годині? – з недовірою перепитав Гаррі. – Коли у вас є дядько, який будить увесь будинок о п’ятій, це – найменша з моїх проблем.

– То ти готовий узятися за цю роботу?

– Авжеж, – погодився Гаррі. – Але чому ти сам цього не хочеш? Шилінґом на тиждень не варто нехтувати.

– І не нагадуй, – відмахнувся Дікінс, – адже я не вмію їздити на велосипеді.

– Хай йому грець! – засмутився Гаррі. – Я ж навіть велосипеда не маю.

– Я не казав, що не маю, – зітхнув Дікінс. – Я сказав, що не вмію їздити.

– Кліфтоне! – гукнув пан Фробішер, коли гравці в крикет пішли з поля пити чай. – Я б хотів бачити вас у своєму кабінеті після уроків.

* * *

Гаррі завжди подобався пан Фробішер, який був одним із небагатьох викладачів, що вважали його рівнею. Він також не мав фаворитів, у той час як деякі інші вчителі не залишали йому сумнівів, що синові вантажника не варто було навіть заходити у священну браму школи Святого Беди.

Коли задзеленчав дзвоник, провіщаючи кінець уроку, Гаррі відклав перо і подався коридором до кабінету пана Фробішера. Він навіть уявлення не мав, чому його захотів бачити класний керівник, і не приділяв великої уваги цій справі. Гаррі постукав у двері кабінету.

– Заходьте, – промовив голос людини, яка зроду не марнувала своїх слів.

Гаррі відчинив двері і був здивований, що його не зустріла звична усмішка Фроба. Пан Фробішер пильно поглянув на Гаррі, коли той зупинився перед його столом.

– До мого відома довели, Кліфтоне, що ви крадете солодощі з магазину.

У голові хлопця запанувала порожнеча, поки Гаррі намагався знайти відповідь, яка не стала б вироком для Джайлза.

– Вас бачив староста, коли ви брали товари з полиць, – продовжував Фробішер із такою ж безкомпромісною інтонацією, – а потім вислизали з магазину, не дочекавшись своєї черги.

Гаррі хотів сказати: «Не брав, сер, а клав», але все, що йому вдалося вичавити, було:

– Я ніколи нічого не брав із магазину, сер.

І густо почервонів.

– Тоді як ви поясните те, що двічі на тиждень відвідували «емпорій», проте немає жодного запису навпроти вашого імені в книзі пана Свайвелза?

Пан Фробішер терпляче чекав, але Гаррі знав, що якщо скаже правду, Джайлза, без сумніву, витурять.

– А цю плитку шоколаду і пуделко асорті з лакрицею знайшли у горішній шухляді вашого столу незадовго після закриття крамниці.

Гаррі подивився на солодощі, але все одно нічого не сказав.

– Я чекаю на пояснення, Кліфтоне, – сказав пан Фробішер.

Після ще однієї тривалої паузи він додав:

– Я, звісно, розумію, що у вас набагато менше грошей, ніж у будь-якого іншого хлопця у вашому класі, але це не виправдовує крадіжки.

– Я в житті нічого не крав! – повторив Гаррі.

Настала черга червоніти панові Фробішеру. Він підвівся з-за столу.

– Якщо це так, Кліфтоне, а я хочу вам вірити, то вам доведеться прийти до мене після репетиції хору з детальним поясненням того, як у вашому розпорядженні опинилися ласощі, за які ви явно не платили. Якщо звіт мене не задовольнить, ми обоє будемо змушені навідатися до директора, і не сумніваюся, якою буде його рішення.

Гаррі вийшов із кабінету. Щойно двері зачинилися за його спиною, він відчув, що йому стало зле. Хлопець повернувся до своєї кімнати, сподіваючись, що Джайлза там не буде. Коли ж відчинив двері, то перше, що побачив, – ще одну плитку шоколаду на столі.

Джайлз поглянув на прибульця.

– Ти добре почуваєшся? – запитав він, побачивши перекошене обличчя Гаррі.

Той не відповів. Він прибрав шоколад до шухляди і вирушив на репетицію хору, не сказавши ні слова своєму товаришу. Джайлзстежив за ним поглядом, і щойно двері зачинилися, обернувся до Дікінса та поцікавився:

– У нього якісь клопоти?

Дікінс продовжував писати, так ніби не почув цього запитання.

– Ти мене не чув, тетеря? – не вгавав Джайлз. – Чому Гаррі такий сумний?

– Усе, що я знаю, це те, що він зустрічався з Фробом.

– Навіщо? – запитав Джайлз, виявляючи іще більше зацікавлення.

– Не знаю, – відрубав Дікінс і не покинув свою писанину.

Джайлз підвівся і пройшовся кімнатою до Дікінса.

– Ти не хочеш мені сказати? – запитав він, схопивши товариша за вухо.

Дікінс впустив ручку, нервово торкнувся дужки окулярів і посунув їх далі на ніс, перш ніж нарешті сказати:

– У нього великі неприємності.

– Що за неприємності? – поцікавився Джайлз, викручуючи приятелеві вухо.

– Гадаю, його навіть можуть вигнати! – просичав Дікінс.

Джайлз відпустив його вухо і засміявся.

– Вигнати Гаррі? – усміхнувся він. – Та швидше Папу Римського позбавлять престолу!

Джайлз вернувся до свого столу, коли помітив, що на чолі Дікінса з’явилися намистинки поту.

– За що? – запитав він тихіше.

– Фроб вирішив, що він краде солодощі із магазину, – пояснив Дікінс.

Якби Дікінс звів погляд, то побачив би, що Джайлз зблід як крейда. За мить він почув, як зачинилися двері. Хлопець узяв ручку і спробував зосередитися, але вперше в житті не закінчив своє домашнє завдання.

* * *

Коли Гаррі через годину вийшов після репетиції хору, то помітив Фішера, який підпирав стіну, не в змозі приховати свою посмішку. Саме тоді він і збагнув, хто саме, ймовірно, повідомив про нього. Гаррі проігнорував Фішера й повернувся до своєї кімнати, ніби нічого не сталося, хоча насправді почувався тим, кому висіти на шибениці, знаючи, що якщо не видасть свого найкращого приятеля, покарання буде жорстоким. Він повагався перед тим, як постукати у двері класного керівника.

– Заходьте, – цього разу це пролунало набагато м’якше, аніж раніше, але коли Гаррі увійшов до кабінету, його зустрів такий само безкомпромісний погляд. Учень схилив голову.

– Хочу щиро попросити у вас вибачення, Кліфтоне, – сказав Фробішер, підводячись з-за свого столу. – Тепер я знаю, що ви не винні.

Серце Гаррі все ще тріпотіло, але тепер він тривожився за Джайлза.

– Спасибі, сер, – подякував він, але голову все одно не підвів.

У нього було стільки запитань, які хотілося б поставити Фробу, але він знав, що на жодне з них відповіді не отримає.

Пан Фробішер вийшов з-за столу й потиснув Гаррі руку, чого раніше зроду не робив.

– Краще покваптесь, Кліфтоне, якщо сподіваєтесь устигнути на вечерю.

Коли Гаррі вийшов із кабінету Фроба, то повільно почвалав до трапезної. Фішер стояв біля дверей із здивуванням на обличчі. Гаррі пройшов повз нього і зайняв своє місце на кінці лави поруч із Дікінсом. Сидіння навпроти було порожнє.

8

Джайлз так і не з’явився на вечерю, а в його ліжку цієї ночі ніхто не спав. Гаррі підозрював, що якби школа Святого Беди не програла свій щорічний фінал проти «Ейвонгерста» за тридцять одну пробіжку, небагато хлопців і навіть учителів помітили б його відсутність.

Але, на жаль для Джайлза, це був домашній матч, тому кожен мав свою думку про те, чому перший бетсмен школи не зайняв свою позицію, і не в останню чергу Фішер, який патякав кожному, хто хотів його слухати, що не того учня відлучили від уроків.

* * *

Гаррі без великого бажання чекав канікули; не лише тому, що запитував себе, чи побачить він іще Джайлза, а й тому, що це означало повернутися до будинку номер двадцять сім на Стілл-Гаус-лейн і знову ділити кімнату з дядьком Стеном, який усе частіше повертався додому п’яний як чіп.

Провівши вечір за перегляданням своїх старих екзаменаційних робіт, Гаррі лягав у ліжко близько десятої. Він швидко засинав, десь після опівночі його будив дядько Стен, який нерідко бував такий захмелілий, що навіть не міг знайти власного ліжка. Звук того, як Стен намагався дзюрити в горщик, не завжди потрапляючи куди слід, був чимось, що залишилося в пам’яті Гаррі до кінця життя.

Щойно Стен падав на своє ліжко – він рідко коли намагався роздягнутися – Гаррі пробував засинати знову, але його часто будило гучне п’яне хропіння. Він мріяв повернутися до школи Святого Беди, де ділив спальню з двадцятьма дев’ятьма іншими хлопцями.

Гаррі все ще сподівався, що Стен якоїсь миті може викрити якісь деталі смерті його батька, але більшу частину свого часу той був такий неадекватний, що не міг відповісти навіть на найпростіше запитання. В одному з рідкісних випадків, коли чоловік був достатньо тверезим, аби спілкуватися, він порадив Гаррі йти до дідька і попередив, що якщо знову торкнеться цієї теми, він його віддухопелить.

Єдиним позитивним моментом ділити кімнату з дядьком Стеном було те, що Гаррі не мав жодного шансу запізнитися на розповсюдження газет.

Дні Гаррі на Стілл-Гаус-лейн набули добре впорядкованої процедури: підйом о п’ятій, один тост на сніданок – він більше не вилизував миску після свого дядька; поява в газетному кіоску пана Дікінса о шостій, складання примірників у правильному порядку і потім доставка їх. Уся процедура займала близько двох годин, дозволяючи йому повернутися додому вчасно на горнятко чаю з мамою, перш ніж вона виходила на роботу. Близько восьмої тридцять Гаррі вирушав до бібліотеки, де зустрічався з Дікінсом, який завжди сидів на горішній сходинці, чекаючи, поки хтось відімкне двері.

У другій половині дня Гаррі відвідував репетицію хору в церкві Святої Марії у Редкліффі, що було частиною його зобов’язань перед школою Святого Беди. Він зроду не вважав це обов’язком, адже дуже любив співати. Правду кажучи, він не раз шепотів: «Будь ласка, Боже, коли мій голос зламається, дозволь мені стати тенором, і я більше ніколи не буду просити в Тебе нічого іншого».

Після того як повертався додому на чай увечері, Гаррі студіював за кухонним столом кілька годин перед сном, боячись повернення свого дядька не менше, ніж Фішера у перший тиждень перебування у школі Святого Беди. Але принаймні Фішер відбув до ґімназії в Колстоні, тому Гаррі вирішив, що їхні шляхи більше вже ніколи не перетнуться.

* * *

Гаррі з нетерпінням чекав свого останнього року в школі Святого Беди, хоча й не сумнівався в тому, що його життя відчутно зміниться, якщо його шляхи з друзями розійдуться: Джайлз не знав, куди піде, а Дікінс намірявся вступити до Бристольської ґімназії, а якщо він не зможе отримати стипендію цього начального закладу, то, цілком імовірно, повернеться до Меррівудської початкової школи, а потім, коли йому виповниться чотирнадцять, кине школу і вирушить шукати собі роботу. Хлопець намагався не думати про наслідки такої невдачі, незважаючи на те, що Стен ніколи не пропускав нагоди нагадати йому, що він завжди зможе знайти роботу в доках.

– Хлопцеві взагалі не варто було дозволяти їхати до цієї престижної школи, – регулярно розпатякував він Мейзі, коли та ставила перед ним миску з кашею. – Після неї він занадто високої думки про себе, – додавав він, ніби Гаррі не було поряд.

Гаррі вважав, що Фішер із радістю погодився б із цією думкою, але він уже давно дійшов висновку, що дядько Стен і Фішер мали між собою багато спільного.

– Але ж Гаррі має отримати шанс покращити своє життя? – заперечила Мейзі.

– Задля чого? – не вгавав Стен. – Якщо доки достатньо хороші для мене і його старого, то чому вони недостатньо хороші для нього? – резюмував він із упевненістю, що не передбачала арґументів проти.

– Можливо, хлопчик розумніший за нас обох, – зауважила Мейзі.

Це на якийсь час заспокоїло Стена, але після чергової ложки каші він заявив:

– Залежить від того, що розуміти під словом «розумний». Бо є розумні, а є мудрі.

Він набрав іще одну ложку, але нічого більше не додав до цього глибокого твердження.

Гаррі розрізав шматочок тосту на чотири частини, коли слухав, як дядько грає ту ж саму платівку знову й знову щоранку. Він зроду не захищав себе, позаяк було очевидно: Стен уже все вирішив щодо майбутнього Гаррі, ніщо не зможе змінити його рішення. Стен не усвідомлював, що його постійні допікання лише надихали Гаррі працювати ще старанніше.

– Не можна сидіти тут весь день, – наприкінці коментував Стен, особливо коли відчував, що втрачає арґументацію. – Дехто з нас має й працювати, – додавав він, встаючи з-за столу.

Ніхто не заперечував.

– І ще одне, – видихав він, відчиняючи двері кухні. – Ніхто з вас не помітив, що хлопчик розм’як. Він навіть не облизує мою миску з-під каші. Бозна, чого їх там навчають у цій школі.

Двері за ним зачинилися.

– Не звертай уваги на свого дядька, – порадила мати Гаррі. – Він просто заздрить. Йому не подобається той факт, що ми всі пишаємося тобою. І навіть йому доведеться змінити свою платівку, коли ти здобудеш цю стипендію, так само як і твій приятель Дікінс.

– У цьому й проблема, мамо, – сказав Гаррі. – Я не такий, як Дікінс, і починаю задумуватися, чи воно того варте.

Усі мовчки витріщалися на Гаррі, доки не озвався дідусь, уперше за кілька днів:

– Хотілося б і мені отримати можливість учитися в Бристольській ґімназії.

– Чому, дідусю? – вигукнув Гаррі.

– Бо якби я це зробив, то нам не довелося б жити з твоїм дядьком Стеном усі ці роки.

* * *

Гаррі насолоджувався своїм ранковим достачанням газет, і не лише тому, що це давало причину звіятися з дому. За кілька тижнів він познайомився з кількома постійними клієнтами пана Дікінса, дехто з них чув, як він співав у церкві Святої Марії, і коли передавав їм їхній примірник, Гаррі часто пропонували горнятко чаю або й навіть яблуко. Пан Дікінс його попередив, що на маршруті трапляються дві собаки; упродовж двох тижнів вони обидві вже махали хвостами, коли експедитор злазив зі свого велосипеда.

Гаррі із задоволенням виявив, що пан Голкомб був одним із постійних клієнтів пана Дікінса, і вони часто мали нагоду перекинутися словом, коли він щоранку привозив примірник «Таймс». Його перший учитель не сумнівався в тому, що учневі не потрібно повертатися до Меррівуда, і додав, що коли знадобиться додаткове навчання, то він зазвичай вільний увечері.

Коли Гаррі повертався до газетного кіоску після свого маршруту, пан Дікінс завжди клав у кошик плитку шоколаду «П’ять хлопчиків Фрая», перш ніж відпускати його з роботи. Це нагадало підлітку про Джайлза. Він часто міркував, що сталося з його приятелем. Ні він, ні Дікінс нічого не чули про Джайлза відтоді, як пан Фробішер вибачився перед Гаррі після репетиції. І перш ніж вийти з крамниці, щоб податися додому, він завжди зупинявся перед вітриною, щоб помилуватися годинником, який, як він знав, ніколи не зможе собі дозволити. Він навіть не потурбувався запитати пана Дікінса, скільки той хронометр коштує.

У щотижневому перебігу життя Гаррі були лише дві відмінності. Він завжди намагався провести ранок суботи зі Старим Джеком, прихопивши з собою по примірнику газети за минулий тиждень, а ввечері неділі, щойно закінчував зі своїми обов’язками в церкві Святої Марії, поспішав через місто, щоб устигнути на вечірню до церкви Святого Різдва.

Тендітна панна Мандей аж сяяла, коли він співав соло. Вона лише сподівалася, що зможе прожити достатньо довго, щоб побачити, як Гаррі вступає до Кембриджа. Жінка планувала розповісти йому про хор у Королівському коледжі, але не раніше, ніж він отримає місце у Бристольській ґімназії.

* * *

– Пан Фробішер планує призначити вас старостою? – поцікавився Старий Джек іще до того, як Гаррі зайняв своє звичне місце на протилежному боці вагона.

– Не знаю, – стенув плечима Гаррі. – Фроб завжди каже, – додав він, посмикавши лацкани свого піджака: – Кліфтоне, в житті ви отримуєте те, чого заслуговуєте, і не більше, хоча, звісно, й не менше.

Старий Джек усміхнувся і ледве стримався, аби не похвалити: «Непогана імітація Фроба». Відтак додав:

– Тоді роблю ставку на те, що ви станете старостою.

– Я волів би за краще здобути стипендію Бристольської ґімназії, – зітхнув Гаррі, раптом відчувши себе старшим за свої роки.

– А ваші друзі, Беррінґтон і Дікінс? – запитав Старий Джек, намагаючись поліпшити хлопцю настрій. – Вони також призначені для чогось вищого?

– Дікінса ніколи не зроблять старостою, – визнав Гаррі. – Він не може попіклуватися навіть про себе, не кажучи вже про інших. У будь-якому разі він сподівається стати бібліотечним ментором, а позаяк більше ніхто не прагне цієї посади, то пан Фробішер не позбуватиметься сну, ламаючи голову, кого саме призначити на неї.

– А Беррінґтон?

– Не впевнений, що він повернеться на наступний курс, – у задумі промовив Гаррі. – Навіть якщо він це зробить, упевнений, що і його старостою не зроблять.

– Не варто недооцінювати його батька, – застеріг Старий Джек. – Цей чоловік, безумовно, знайде спосіб, щоб його син повернувся першого дня навчання. І я б не поставив гроші на те, що він не стане старостою.

– Будемо сподіватися, що ви маєте рацію, – не став сперечатися Гаррі.

– А якщо я її маю, то можу припустити, що він вступить, як і його батько, до Ітона?

– Ні, якщо зважатимуть на його думку. Джайлз вважав би за краще потрапити до Бристольської гімназії разом із Дікінсом і мною.

– Якщо він не потрапить до Ітона, то йому навряд чи запропонують місце в ґімназії. Їхній вступний іспит – один із найскладніших у країні.

– Він мені казав, що має план.

– Краще йому бути хорошим, якщо сподівається одурити свого батька, а також екзаменаторів.

Гаррі промовчав.

– Як ваша матір? – поцікавився Старий Джек, змінюючи тему, оскільки було ясно, що хлопчик більше не хоче про це розмовляти.

– Тільки-но отримала підвищення. Зараз вона відповідає за всіх офіціанток у залі «Палм-Корту» і підпорядковується безпосередньо панові Фремптону, управителю готелю.

– Ви мали б дуже пишатися нею, – мовив Старий Джек.

– Так і є, сер, і навіть більше: я це доведу.

– Що маєте на увазі?

Гаррі поділився своїм секретом. Старигань уважно слухав і час від часу кивав. Він бачив одну маленьку проблему, але вона не була непереборною.

* * *

Коли Гаррі повернувся до магазину, порозносивши газети перед тим, як піти до школи, пан Дікінс дав йому шилінґ як бонус.

– Ви найкращий працівник, якого я коли-небудь мав, – заявив він.

– Спасибі, сер, – подякував Гаррі, ховаючи гроші. – Пане Дікінс, чи можу я у вас щось запитати?

– Авжеж, звісно, Гаррі.

Хлопець підійшов до вітрини, де на горішній полиці стояли два годинники.

– Скільки він коштує? – запитав, вказуючи на «Інґресолл»^[23].

Пан Дікінс усміхнувся. Він чекав, коли Гаррі запитає про це, вже кілька тижнів, тому відповідь була вже давно готова.

– Шість шилінґів, – назвав він ціну.

Гаррі не міг повірити. Він був упевнений, що такий чудовий хронометр має коштувати удвічі дорожче. Але незважаючи на те, що він відкладав половину свого заробітку щотижня, навіть із бонусом пана Дікінса все одно бракувало іще одного шилінґа.

– Ви ж розумієте, Гаррі, що це жіночий годинник? – поцікавився пан Дікінс.

– Так, розумію, сер, – сказав Гаррі. – Я сподівався подарувати його своїй матері.

– Тоді я можу його віддати за п’ять шилінґів.

Гаррі не міг повірити своїй удачі.

– Дякую, сер! – зрадів він, передаючи чотири шилінґи, одну монету в шість пенсів, одну в три пенси і три – по пенсу, спорожнивши свої кишені.

Пан Дікінс витягнув годинник із вітрини, потай зняв цінник на шістнадцять шилінґів і помістив покупку в гарне пуделочко.

Гаррі вийшов із магазину насвистуючи. Пан Дікінс усміхнувся і поклав у касу банкноту на десять шилінґів, задоволений тим, що виконав свою частину угоди.