Надходить та година

Він проклинав повільний ліфт, коли спускався на перший поверх, відсував решітку і вибігав на вулицю. Чоловік гукнув таксі, на П’ятій авеню із цим ніколи не виникало проблем, але, опинившись на Третій авеню, Аарон потрапив у неминучий корок. Світло, здавалося, ставало червоним саме тоді, коли таксі опинялося першим у черзі. Коли вони зупинилися на наступному світлофорі, Аарон подав водієві п’ятидоларову банкноту й вибрався назовні. Він пробіг останні два квартали, ухиляючись від автівок й не звертаючи уваги на клаксони.

Двоє швейцарів усе ще стояли біля будівлі, ніби очікували його повернення. Аарон на ходу глянув на годинник: за чотири хвилини дванадцята. Він молився, щоб Гаррі запізнився. Та Гаррі ніколи не запізнювався. Видавець побачив його, коли той крокував у його напрямку, приблизно за сотню ярдів попереду, і дістався до дверей будівлі буквально за хвилину до Аарона. Швейцари відсторонилися, дозволяючи йому зайти. Письменника явно чекали.

– Гаррі! Гаррі! – загукав Аарон за кілька кроків від вхідних дверей, але Гаррі вже зайшов досередини. – Гаррі! – знову заволав Аарон, добігши до входу, але обидва швейцари ступили вперед і перекрили йому шлях, як тільки Гаррі зайшов у ліфт.

* * *

Коли двері ліфта відчинилися, Гаррі з подивом виявив, що його не чекає Крісті. «Смішно, як людина до чогось звикає, – подумав він, – і сприймає це як належне». Він підійшов до стійки реєстрації та повідомив незнайомій молодій жінці своє ім’я.

– У мене зустріч із Аароном Гінзбурґом.

Вона перевірила свій список.

– Так, ваша зустріч із директором о дванадцятій, пане Кліфтон. Ви знайдете його у старому кабінеті пана Гінзбурґа.

– Його старому кабінеті? – повторив Гаррі, не спроможний приховати своє здивування.

– Атож, кімната в дальньому кінці коридору.

– Я знаю, де це, – відповів Гаррі, перш ніж рушити до кабінету Аарона.

Він постукав у двері й зачекав.

– Заходьте, – запросив голос, якого він не впізнав.

Гаррі відчинив двері й одразу ж припустив, що помилився кімнатою. Стіни були позбавлені чудових дубових панелей, а світлини видатних авторів замінив набір яскравих репродукцій. Чоловік, із котрим він іще ніколи не зустрічався, але якого впізнав по світлині в ранковій «Нью-Йорк таймс», підвівся з-за столу й простягнув гостю руку.

– Рекс Малберрі. Радий нарешті познайомитися, Гаррі.

– Доброго ранку, пане Малберрі, – привітався Гаррі. – У мене призначена зустріч із моїм видавцем Аароном Гінзбурґом.

– Боюся, що Аарон тут більше не працює, – сказав Малберрі. – Я директор нової компанії, і правління вирішило, що настав час внести у «Вікінґ» радикальні зміни. Але запевняю, що дуже шаную вашу працю.

– Отже, ви шанувальник Вільяма Ворвіка? – запитав Гаррі.

– Авжеж, я шанувальник Вільяма. Сідайте. – Гаррі неохоче сів навпроти нового голови. – Я саме переглядав ваш останній контракт, який, я впевнений, ви визнаєте щедрішим за звичними видавничими стандартами.

– Я публікувався лише у «Вікінґу», тому не маю з чим порівнювати.

– І, звісно, ми виконаємо останній контракт Аарона щодо серії про Вільяма Ворвіка, а також контракт на «Дядька Джо».

Гаррі спробував уявити, що зробив би Себастьян за таких обставин, позаяк контракт на «Дядька Джо», який після довгих вмовлянь підписала Олена Бабакова, лежав у внутрішній кишені його піджака.

– Аарон погодився підготувати новий контракт на три книжки, який я мав намір підписати з ним сьогодні, – сказав він, тягнучи час.

– Так, він у мене, – підтвердив Малберрі. – Буде кілька незначних коригувань, жодне з яких не має істотного значення, – додав він і підсунув контракт через стіл.

Гаррі перегорнув останню сторінку, щоб знайти підпис Рекса Малберрі на пунктирній лінії. Він дістав авторучку – подарунок від Аарона – відгвинтив ковпачок і поглянув на слова «Від імені автора». І завагався, перш ніж сказати перше, що спало йому на думку:

– Мені потрібно в туалет. Я приїхав просто з Центрального вокзалу, позаяк не хотів запізнитися.

Малберрі удавано посміхнувся, коли Гаррі поклав елегантний «паркер» на стіл біля контракту.

– Я ненадовго, – додав Гаррі, підвівся і невимушено вийшов із кабінету.

Письменник зачинив за собою двері, шпарко пройшов коридором, проминув стійку реєстрації і не зупинявся, доки не дістався до коридору, де заскочив у ліфт. Коли двері знову відчинилися на першому поверсі, гість змішався з офісними працівниками, які вибиралися з будівлі на обідню перерву. Поглянув на двох швейцарів, але вони навіть не глипнули на нього, коли він пройшов повз них. Здавалося, їхні погляди зосередилися на тому, хто стояв, як сторожовий пес, на протилежному боці вулиці. Гаррі повернувся до Аарона спиною й гукнув таксі.

– Куди?

– Я ще не впевнений, – сказав Гаррі, – але ви можете під’їхати он на той ріг вулиці і забрати пана, який там стоїть?

Таксі зупинилося на іншому боці вулиці. Гаррі опустив скло.

– Стрибайте сюди! – гукнув він.

Аарон підозріло зазирнув досередини, але, побачивши Гаррі, хутко приєднався до нього на задньому сидінні.

– Ви підписали контракт? – такими були перші його слова.

– Ні, не підписав.

– А як щодо контракту Бабакова?

– Він досі в мене, – сказав Гаррі й торкнувся внутрішньої кишені свого піджака.

– Тоді ми на коні.

– Ще ні. Я переконав пані Бабакову, що вона має обміняти чек «Вікінґа» на сто тисяч доларів.

– Рятуйте! – застогнав Аарон.

– Куди їдемо? – знову запитав таксист.

– Центральний вокзал, – звелів Гаррі.

– А ви не можете просто зателефонувати їй? – поцікавився Аарон.

– У неї немає телефону.

6

– Це вперше я дізналася, що ти робиш щось непристойне, – зауважила Емма, наливаючи собі другу філіжанку кави.

– Але це, безумовно, справедливо з точки зору моралі, – виправдовувався Гаррі. – Врешті-решт, мета завжди виправдовувала засоби.

– Дуже сумнівно. Не забувай, що пані Бабакова вже підписала контракт і прийняла чек до оплати.

– Але вона його не обготівкувала й у будь-якому разі була впевнена, що книгу Анатолія видасть «Вікінґ».

– І він видав би.

– Але не Аарон Гінзбурґ, із яким вона уклала угоду.

– Суддя Вищого суду міг би визнати це цікавою юридичною колізією. А хто тоді видаватиме Вільяма Ворвіка, якщо тепер ти вже не з «Вікінґом»?

– «Гінзбурґ-прес». Ми з Анатолієм станемо першими авторами нового видавництва, й Аарон подарує мені нову авторучку.

– Нову авторучку?

– Це довга історія, яку розповім, коли ти повернешся із засідання правління, – мовив Гаррі, розбиваючи вершечок яйця.

– Я все ще дивуюся, як це Малберрі не врахував, що Аарон може створити власне видавництво, і не включив цей пункт у документ про злиття, який забороняє викрадати авторів «Вікінґа».

– Я впевнений, що він розглядав таку ймовірність, але якби він ввів такий пункт в угоду, адвокати Аарона відразу ж збагнули б, що він задумав.

– Можливо, він сумнівався, що Аарон матиме достатньо ресурсів для створення нового видавництва.

– Тоді він дуже помилився, – зронив Гаррі. – Аарон уже мав кілька пропозицій щодо своїх акцій у «Вікінґ-Малберрі», зокрема й від самого Рекса Малберрі, який явно не хоче, щоб тридцять чотири відсотки акцій Аарона потрапили до рук його суперників.

– Кружляємо по колу, – резюмувала Емма.

Гаррі посміхнувся й посипав яйце дрібкою солі.

– Але як би ти не любив Аарона, – продовжила Емма, – після його очевидної неправильної оцінки партнерства з Малберрі ти впевнений, що він саме той, хто заслуговує бути твоїм американським видавцем? Якби ви підписали контракт із трьох книг, а потім…

– Визнаю, що мав певні сумніви, – мовив Гаррі, – але мене заспокоїв той факт, що батько Аарона погодився повернутися на посаду президента нової компанії.

– Він братиме практичну участь в її роботі?

– Гарольд Гінзбурґ не той чоловік, хто хапає жар чужими руками.

* * *

– Пункт номер один, – оголосила Емма своїм енергійним виразним голосом голови. – Найновіша інформація про спорудження нашого другого комфортабельного лайнера – «Белморал».

Вона поглянула на нового виконавчого директора Еріка Герста, який вивчав уже розгорнуту теку.

– Раді директорів буде приємно дізнатися, – сказав він, – що, незважаючи на кілька неминучих затримок, що не є незвичним для такої великої справи, ми все ще плануємо запуск нового корабля на вересень. Не менш важливим є й те, що ми залишаємось у межах нашого прогнозованого бюджету, передбачивши більшість питань, які так зашкодили при будівництві «Бекінґема».

– За кількома винятками, – докинув адмірал Саммерс.

– Маєте рацію, адмірале, – погодився Герст. – Зізнаюся, я не передбачав потреби розміщення ще одного коктейль-бару на верхній палубі.

– Пасажирам дозволять пити на палубі? – здивувався адмірал.

– Боюся, що так, – відгукнулася Емма, тамуючи посмішку. – Адже це означає додаткові надходження до нашої скарбниці.

Адмірал щось буркнув собі під ніс.

– Хоча мені все ще доводиться пильно наглядати за всім для вчасного запуску, – продовжував Герст, – це не повинно вплинути на час, коли ми зможемо оголосити про початок бронювання поїздок на «Белморалі».

– Цікаво, чи ми не відкусили більше, ніж зможемо проковтнути? – поцікавився Пітер Мейнард.

– Гадаю, що це царина фінансового директора, а не моя, – відказав Герст.

– Без сумніву, так і є, – озвався Майкл Керрік, ніби чекаючи на питання. – Якщо йдеться про загальну ситуацію в компанії, – він поглянув на свій кишеньковий калькулятор, який адмірал вважав якоюсь новомодною машинкою, – це те, що наш товарообіг зріс на три відсотки порівняно з аналогічним періодом минулого року, і це незважаючи на повернення кредиту банку «Барклайз»^[10], дозволяє переконатися, що нам під силу сума фінансування кожного етапу будівництва.

– Скільки це? – запитав Мейнард.

– Два мільйони, – відповів Керрік, не маючи потреби перевіряти цифри.

– Чи можемо ми дозволити собі обслуговування такого великого овердрафту?

– Можемо, пане Мейнард, але лише тому, що наші грошові потоки також зросли торік разом зі збільшенням кількості бронювань на «Бекінґемі». Здається, покоління сімдесятників відмовляється помирати, і їм припала до смаку ідея щорічних круїзів. Причому настільки, що ми навіть запровадили програму лояльності для клієнтів, які вирушали з нами у відпустку більше трьох разів.

– І що їм дає ця програма? – втрутився Моріс Брашер, представник банку «Барклайз» у правлінні.

– Двадцять відсотків знижки на будь-який рейс, якщо квитки бронюють частіше, ніж раз на рік. Це заохочує наших постійних клієнтів розглядати «Бекінґем» як свій другий дім.

– А якщо вони помруть до закінчення року? – не вгавав Мейнард.

– Повертаємо кожне пенні, – відповіла Емма. – Беррінґтони займаються подорожами на комфортабельних лайнерах, пане Мейнард, а не похоронами.

– Але чи зможемо ми таким чином отримати прибуток, – наголосив Брашер, – якщо надаємо стільком своїм клієнтам двадцять відсотків знижки?

– Певна річ, – відповів Керрік, – ще є люфт у десять відсотків, і не забувайте, що, потрапивши на борт, пасажири витрачають гроші в наших крамницях і барах, а також у цілодобовому казино.

– Ще одне, чого я не схвалюю, – знову буркнув адмірал.

– Який маємо рівень заповнюваності зараз? – запитав Мейнард.

– Вісімдесят один відсоток за останні дванадцять місяців, на верхніх палубах – переважно сто відсотків, саме тому ми й будуємо більше кают на «Белморалі».

– А який поріг рентабельності?

– Шістдесят вісім відсотків, – поінформував Керрік.

– Цілком задовільно, – схвалив Брашер.

– Хоча я з вами погоджуюся, пане Брашер, проте ми не можемо дозволити собі розслабитися, – сказала Емма. – «Юніон-касл» планують перетворити на комфортабельний лайнер «Рейну-дель-Мар», а «Кунард» і «Пі енд О» нещодавно розпочали будівництво кораблів, які перевозитимуть понад дві тисячі пасажирів.

Запанувала тривала мовчанка, члени правління намагалися перетравити цю інформацію.

– Нью-Йорк і досі є нашим найприбутковішим маршрутом? – нарешті порушив тишу Мейнард, який, здавалося, не надто цікавився думками інших директорів.

– Авжеж, – відповів Герст, – але круїз по Балтії також стає популярним – із Саутгемптона до Ленінграда, через Копенгаґен, Осло, Стокґольм і Гельсінкі.

– Але зараз ми запускаємо другий корабель, із урахуванням того, скільки інших лайнерів уже плаває у відкритому морі, – продовжив Мейнард, – ви передбачаєте якісь кадрові проблеми?

Емма була здивована кількістю запитань, які ставив Мейнард. Вона починала підозрювати його у власному порядку денному.

– Це не повинно стати проблемою, – заспокоїв капітан Тернбулл, який до того часу мовчав. – «Бекінґем» – популярне місце роботи, особливо для філіппінців. Вони залишаються на борту одинадцять місяців, ніколи не покидають корабель і рідко витрачають на щось гроші.

– А як щодо дванадцятого місяця? – поцікавився Себастьян.

– Тоді вони повертаються додому, щоб віддати свої зароблені гроші дружинам і сім’ям. Але через двадцять вісім днів вони повертаються на службу.

– Бідолахи, – зітхнув Брашер.

– Правду кажучи, пане Брашер, – не погодився Тернбулл, – філіппінці – найщасливіші члени мого екіпажу. Вони мені сказали, що набагато краще перебувати на «Бекінґемі», ніж дванадцять місяців сидіти без роботи в Манілі.

– А як щодо офіцерів? Є якісь проблеми, капітане?

– Щонайменше шість кваліфікованих претендентів на кожне місце, адмірале.

– Жінки серед них є? – запитала Емма.

– Аякже, зараз у нас на містку з’явилася перша жінка, – сказав Тернбулл. – Клер Томпсон. Вона перший офіцер і виявилася до біса ефективною.

– Куди котиться світ? – скривився адмірал. – Будемо сподіватися, що я не доживу до жінки на посаді прем’єра.

– Будемо сподіватися, що доживете, – лагідно поглянула на свого улюбленого директора голова правління. – Адже світ рухається вперед, і, можливо, вам також не завадило б.

Емма поглянула на годинник.

– Ще якісь питання?

Секретар компанії кашлянув на знак того, що має щось сказати правлінню.

– Пане Вебстер, – Емма відкинулася на спинку крісла, усвідомлюючи, що це не той, хто любить поспішати.

– Мені здається, варто повідомити правлінню про те, як леді Вірджинія Фенвік розпорядилася своїми сімома з половиною відсотками акцій компанії.

– Але я думала… – почала було Емма.

– Її акції зареєстровані на ім’я нового власника.

– Але я думала… – повторила Емма, глянувши на свого сина.

– Це, мабуть, була приватна операція, – пояснив Себастьян. – Але можу запевнити, що її акції ніколи не з’являться у відкритому продажі. Якби вони були доступними, мій брокер негайно купив би їх від імені «Фартинґса», а Хакім Бішара став би членом нашого правління як представник банку.

Усі в кімнаті заговорили водночас, ставлячи лише одне запитання.

– Якщо акції придбав не Бішара, то хто?

Секретар компанії зачекав, поки директори вгомоняться, перш ніж відповісти на їхній колективний лемент:

– Пан Десмонд Меллор.

Здійнявся неабиякий галас, який вдалося втихомирити лише завдяки суворому втручанню Себастьяна:

– У мене є відчуття, що Меллор не повернеться до ради директорів. Це було б занадто очевидно й не відповідало б його меті.

Емма зітхнула з полегшенням:

– Гадаю, він обере когось іншого, щоб представляти свої інтереси. Когось, хто ніколи раніше не сидів у правлінні нашої компанії.

Усі погляди тепер були прикуті до Себастьяна. Але лише адмірал запитав:

– І хто, на твою думку, це може бути?

– Едріен Слоун.

7

Чорний елегантний лімузин припаркувався біля «Sherry-Netherland»^[11]. Шикарно вдягнений шофер відчинив задні дверцята, коли Гаррі вийшов із готелю. Він усівся на заднє сидіння, ігноруючи ранкові газети, акуратно складені на поличці з напоями навпроти нього. «Хто може пити у такий час уранці?» – дивувався Гаррі. Він склепив повіки і спробував зосередитись.

Гаррі кілька разів торочив Аарону Гінзбурґу, що йому не потрібен представницький лімузин, щоб переїхати з готелю до студії, жовтого таксі було б достатньо.

– Це частина послуги, яку програма «Сьогодні» пропонує своїм головним гостям.

Гаррі поступився, хоча й знав, що його дружина цього не схвалила б: «Екстравагантне марнотратство грошей компанії, яке виявило б керівництво Ен-бі-сі, якби його очолювала Емма».

Гаррі згадав, як уперше з’явився в американській радіопередачі понад двадцять років тому, коли просував свій дебютний роман про Вільяма Ворвіка. Тоді його спіткало фіаско. І без того куций проміжок часу в ефірі обрізали ще дужче, коли двоє попередніх гостей, Мел Бланк і Кларк Ґейбл, перебрали виділений їм ліміт. А коли нарешті настала його черга виступати перед мікрофоном, Гаррі навіть забув згадати назву своєї книжки, і швидко стало зрозуміло, що ведучий Метт Джейкобс її не читав. Два десятиліття минуло, і письменник визнав, що це було передбачувано.

Гаррі твердо вирішив, що його не спіткає така ж доля із «Дядьком Джо», якого «Нью-Йорк таймс» уже назвала найочікуванішою книгою сезону. Всі три ранкові шоу запропонували йому найрейтинговіший час – сьому двадцять чотири ранку. Шість хвилин не здаються довгими, але на телебаченні на стільки могли розраховувати лише колишні президенти та лауреати «Оскара». «Подумайте, скільки нам довелося б заплатити за шість хвилин реклами у прайм-таймі», – сказав йому Аарон.

Лімузин зупинився біля будинку номер тридцять – студії на розі Рокфеллер-стрит і Коламбус-авеню. На тротуарі його чекала бездоганно вдягнена молода жінка.

– Доброго ранку, Гаррі, – привіталася вона. – Мене звуть Енн, і я ваша спеціальна помічниця. Я проведу вас прямо до гримерки.

– Спасибі, – подякував Гаррі, котрий так і не звик до того, що люди, яких він раніше не зустрічав, звертаються до нього на ім’я.

– Як ви знаєте, ви опинитесь в ефірі о сьомій двадцять чотири на шість наступних хвилин, а вашим інтерв’юером буде Метт Джейкобс.

Гаррі подумки застогнав: «Чи прочитав він книгу цього разу?»

– Чудово, – сказав він уголос.

Гаррі подумки ненавидів гримуватися. Він прийняв душ і поголився лише за годину до цього, але це був ритуал, від якого, як знав чоловік, відмовитися неможливо, незважаючи на те, що наполягав: «Якнайменше, будь ласка». Після того як на щоки намазали щедру порцію крему, чоло і підборіддя вимастили пудрою, гримерка запитала:

– Мені видалити кілька сивих волосків?

– Певна річ, ні! – вигукнув Гаррі.

Вона виглядала розчарованою й задовольнилася підстриганням брів.

Щойно гість звільнився, Енн провела його до зеленої кімнати, де Гаррі міг спокійно посидіти у кутку, поки зірка фільмів категорії «б», чийого імені він не вловив, розповідала уважній аудиторії, як знімалася у сцені з Полом Ньюменом. О сьомій двадцять двері відчинилися, й Енн з’явилася знову, щоб виконати свою найважливішу функцію дня:

– Час відвести вас до студії, Гаррі.

Він схопився і пішов за нею довгим коридором. Чоловік занадто нервував, аби щось казати, та вона, здається, звикла до такого. Жінка зупинилася біля зачинених дверей, над якими блимала вивіска: «Не заходити, коли світиться червоне». Коли світло спалахнуло, вона відчинила важкі двері й провела гостя до студії розміром із авіаційний ангар, заповнений вогнями рампи та камерами, де технічні працівники та персонал метушилися туди-сюди під час рекламної паузи. Гаррі посміхнувся глядачам студії, котрі, судячи з порожніх виразів на їхніх обличчях, явно не здогадувалися, хто він такий. Письменник звернув увагу на ведучого Метта Джейкобса, який сидів на канапі, схожий на павука, що чекає, коли прилетить муха. Один асистент передав йому примірник «Дядька Джо», а другий припудрив носа. Джейкобс поглянув на обкладинку, перш ніж прочитати на задньому клапані біографію автора. Нарешті він повернувся до переднього клапана і прочитав анотацію. Цього разу Гаррі був готовий. Поки він чекав, що його підведуть ближче, уважно вивчав свого інквізитора. Здавалося, Джейкобс за останні двадцять років не постарів ні на день, хоча Гаррі підозрював, що це заслуга макіяжу, який дозволяє кинути виклик плину часу. Чи йому підтягували обличчя?

Керівник студії запросив Гаррі підсісти до Джейкобса на канапі. З ним привіталися: «Доброго ранку, пане Кліфтон», але потім господаря студії відволікла записка ще одного помічника, яку поклали перед ним.

– Шістдесят секунд до ефіру, – почувся голос звідкілясь згори.

– Де це буде? – запитав Джейкобс.

– Сторінка з’явиться на камері номер два, – повідомив менеджер згори.

– Тридцять секунд.

Це була мить, коли Гаррі завжди хотів підвестися і вийти зі студії. «Дядько Джо», «Дядько Джо», «Дядько Джо», – повторив він собі під ніс. «Не забувайте постійно повторювати назву книги, – нагадував йому Аарон, – бо на обкладинці не ваше ім’я».

– Десять секунд.

Гаррі ковтнув води, коли перед його обличчям з’явилася рука, що показувала п’ять розчепірених пальців.

– П’ять, чотири…

Джейкобс кинув свої нотатки на підлогу.

– Три, два…

Він поглянув просто в камеру.

– Один.

Рука зникла.

– Ласкаво просимо в студію, – промовив Джейкобс, читаючи прямо із телесуфлера. – Моїм наступним гостем є автор детективів Гаррі Кліфтон, але сьогодні ми обговорюємо не один із його творів, а книгу, яку він незаконно вивіз із Радянського Союзу.

Джейкобс підняв свій примірник «Дядька Джо», який заповнив увесь екран.

«Гарний початок», – подумав Гаррі.

– Але дозвольте мені пояснити, – продовжував Джейкобс, – що пан Кліфтон вивозив не саму книгу, а лише слова. Він запевняє, що, поки його тримали в російських казематах із Анатолієм Бабаковим, автором «Дядька Джо», він за чотири дні вивчив напам’ять увесь рукопис, а після звільнення написав його слово в слово. Декому, можливо, буде важко у це повірити, – додав Джейкобс, перш ніж уперше обернутися до Гаррі, і з недовірливого погляду на його обличчі стало зрозуміло, що він явно один із них.

– Дозвольте мені спробувати второпати, що ви стверджуєте, пане Кліфтон. Ви розділили камеру з видатним письменником Анатолієм Бабаковим, людиною, котрої ви раніше зроду не зустрічали.

Коли камера зосередилася на ньому, Гаррі ствердно кивнув.

– Упродовж чотирьох днів він процитував увесь зміст своєї забороненої книги, «Дядька Джо», розповідь про одинадцять років, протягом яких він працював у Кремлі тлумачем Йосипа Сталіна.

– Все правильно, – сказав Гаррі.

– Отже, коли вас звільнили з в’язниці через чотири дні, ви знали весь текст напам’ять як професійний актор.

Гаррі помовчав, оскільки тепер стало зрозуміло, що Джейкобс має свій власний порядок денний.

– Я впевнений, що ви погодитесь, пане Кліфтон, що жоден актор, хоч який досвідчений, не зможе запам’ятати сорок вісім тисяч слів лише за чотири дні репетицій.

– Я не актор, – заперечив Гаррі.

– Даруйте, – сказав Джейкобс, усім своїм виглядом демонструючи небажання вибачатися, – але підозрюю, що ви дуже досвідчений актор, котрий вигадав усю цю історію, маючи на меті не що інше, як просування своєї останньої книги. Якщо це не так, можливо, ви дозволите мені вас перевірити.

Не дочекавшись, поки Гаррі відповість, Джейкобс звернувся до іншої камери і, піднявши книгу, заявив:

– Якщо вірити вашій історії, пане Кліфтон, у вас не повинно виникнути труднощів у цитуванні сторінки, яку я вибрав із книги пана Бабакова.

Гаррі насупився, а Джейкобс додав:

– Я оберу навмання сторінку, яка з’явиться на екрані, щоб усі наші глядачі могли її побачити. Ви будете єдиним, хто цього зробити не зможе.

Серце Гаррі мало не вискакувало з грудей, бо він не читав «Дядька Джо» відтоді, як передав рукопис Аарону Гінзбурґу.

– Але спершу, – правив своє Джейкобс, обертаючись до свого гостя, – дозвольте попросити вас підтвердити, що ми ніколи раніше не зустрічалися.

– Це було лише раз, – відповів Гаррі. – Ви брали у мене інтерв’ю у своїй радіопрограмі двадцять років тому, але ви явно про це забули.

Джейкобс виглядав розгубленим, але швидко опанував себе.

– Тоді будемо сподіватися, що ваша пам’ять краща за мою, – сказав він, не намагаючись приховати свій сарказм.

Він узяв книгу й переглянув кілька сторінок, перш ніж зупинитися навмання.

– Я почну читати перший рядок сторінки сто двадцять сім, – продовжив він, – а потім побачимо, чи зможете ви продовжити.

Гаррі намагався максимально сконцентруватися.

– «Однією з багатьох тем, які ніхто не наважувався зачіпати зі Сталіним…»

Гаррі спробував зібратися з думками, і з плином секунд аудиторія зашепотіла між собою, а посмішка Джейкобса стала ширшою. Він якраз збирався озватися знову, коли Гаррі продовжив:

– «Однією з багатьох тем, які ніхто не наважувався зачіпати зі Сталіним, була роль, яку він зіграв під час облоги Москви, коли результат Другої світової війни все ще висів на волосині. Чи, як і більшість міністрів і урядових чиновників, він планував поспішну евакуацію до Куйбишева на Волзі, чи, як він стверджував, відмовився покидати столицю та залишився в Кремлі, щоб особисто керувати обороною міста? Його версія стала легендою, частиною офіційної радянської історії, хоча кілька людей і бачили його на платформі за кілька хвилин до того, як потяг вирушив до Куйбишева, і немає надійних підтверджень того, щоб хтось знову бачив його в Москві, поки російська армія не відігнала ворога від воріт міста. Мало хто з тих, хто сумнівався у версії Сталіна, залишився живим, аби розповісти правду».

Гаррі зазирнув у камеру і продовжував без вагань цитувати наступні двадцять два рядки.

Він знав, що коли дійде до кінця сторінки, аудиторія в студії вибухне оплесками. Джейкобсу знадобилося трохи більше часу, щоб відновити самовладання, але врешті-решт він сказав із приємною посмішкою:

– Я навіть сам міг би прочитати цю книгу.

– Це був би значний поступ, – сказав Гаррі й одразу пошкодував про свої слова, хоча частина аудиторії засміялася й зааплодувала іще гучніше.

Джейкобс обернувся обличчям до камери.

– Зараз зробимо невелику перерву й повернемося після реклами.

Коли спалахнуло зелене світло, Джейкобс вирвав у гостя мікрофон, зістрибнув із канапи і підійшов до менеджера:

– Заберіть його звідси!

– Але ж у нього є ще три хвилини, – заперечив менеджер, звіряючись із нотатками.

– Мені наплювати. Кличте наступного гостя.

– Ви справді хочете брати інтерв’ю у Троя Донаг’ю аж шість хвилин?

– Будь-хто, окрім цього хлопця, – заявив Джейкобс, енергійно жестикулюючи у напрямку Гаррі, перш ніж поманити Енн. – Зніми його зі зйомок негайно.

Енн поквапилася до канапи.

– Будь ласка, ходімо зі мною, пане Кліфтон, – сказала вона, і це прозвучало не як прохання.

Вона вивела Гаррі зі студії і не зупинялася, доки вони не вийшли надвір, де вона покинула свого головного гостя, хоча не було й сліду шофера, який чекав би біля відчинених дверцят лімузина.

Гаррі гукнув таксі й, повертаючись до «Шеррі-Нідерландів», перевірив сторінку сто двадцять сім свого примірника «Дядька Джо». Чи він сказав «поспішну»? Не міг бути впевненим. Відтак зайшов до свого номера, зняв грим і прийняв другий ранковий душ. Не знав, чи це величезні вогні рампи, чи манера Джейкобса спілкуватися змусили його так рясно пітніти.

Одягнувши чисту сорочку й інший костюм, Гаррі спустився ліфтом униз. Коли зайшов до ресторану, то дуже здивувався, зауваживши, скільки людей кидали на нього погляди. Замовив сніданок, але «Нью-Йорк таймс» не розгорнув, міркуючи про те, якими сердитими будуть Гінзбурґи після того, як він принизив одного з провідних телевізійних ведучих уранці. Письменник мав зустрітися з видавцями у кабінеті Аарона о дев’ятій, щоб обговорити деталі його національного турне, але він припускав, що тепер його шлях лежить назад до Хітроу першим же доступним рейсом.

Гаррі підписав рахунок і вирішив пройтися до нового офісу Аарона на Лексинґтон-авеню пішки. Він покинув «Шеррі-Нідерланди» заледве після восьмої сорок, і до того моменту, коли дістався до Лексинґтона, був уже майже готовий витримати гнів директора. Піднявся ліфтом на третій поверх, а коли двері відчинились, там уже чекала Крісті. Вона сказала лише: «Доброго ранку, пане Кліфтон», перш ніж провести його до кабінету керівника.

Вона постукала й відчинила двері, щоб відкрити погляду копію кабінету директора, як його запам’ятав Гаррі. Гемінґвей, Фіцджеральд, Ґрін і Бакен дивилися на нього з обшитих дубовими панелями стін. Гаррі зайшов досередини і побачив, як батько і син сидять один навпроти одного за столом для партнерів. Угледівши його, вони одразу ж схопилися на рівні й зааплодували.

– Вітаємо героя-завойовника! – вигукнув Аарон.

– Але я думав, що ви будете…

– Захоплений, – закінчив Гарольд Гінзбурґ, ляскаючи його по спині. – Телефон упродовж останньої години не замовкає, вас хоче запросити кожне велике ток-шоу по всій країні. Але будьте обережні, після вашого сьогоднішнього тріумфу ведучі вибиратимуть кожен іншу сторінку.

– А як щодо Джейкобса?

– Він перетворив вас на зірку. Можливо, вас більше ніколи не запросять на його шоу, але всі інші беззастережно готові вас прийняти.

* * *

Наступні сім днів Гаррі перебивався з летовища на летовище: Бостон, Вашинґтон, Даллас, Чикаґо, Сан-Франциско, Лос-Анджелес. Він поспішав від студії до студії, намагаючись виконати кожне зобов’язання, яке втискали в його графік.

Щоразу, коли письменник перебував у повітрі, в салоні лімузина або в зеленій кімнаті, навіть у ліжку, він читав і перечитував «Дядька Джо», вражаючи глядачів по всій країні своєю надзвичайною пам’яттю.

На той момент, коли він закінчив тур у Лос-Анджелесі, журналісти та телевізійні команди з’являлися в аеропортах, сподіваючись узяти з ним інтерв’ю, навіть у дорозі. Знесилений, Гаррі нарешті повернувся з червоними очима до Нью-Йорка для останньої появи у ролі головного гостя Джонні Карсона у «Вечірньому шоу», а потім його ще в одному лімузині відвезли до офісу його видавництва на Лексинґтон-авеню.

Коли Крісті відчинила двері кабінету голови, Гарольд і Аарон Гінзбурґи тримали в руках список бестселерів «Нью-Йорк таймс». Гаррі аж підстрибнув, коли побачив, що «Дядько Джо» потрапив на перше місце.

– Як би я хотів, щоб Анатолій міг насолодитися цим моментом.

– Ви дивитеся не на той список, – зауважив Аарон.

Гаррі перевів погляд на інший бік шпальти й побачив, що «Вільям Ворвік і задимлений пістолет» очолив список бестселерів у галузі художньої літератури.

– Це щось нове навіть для мене, – сказав Гарольд, відкорковуючи пляшку шампанського. – Номер один у художній літературі та документальній в один день.

Гаррі обернувся й побачив, як Аарон вішає на стіну його світлину – між Джоном Бакеном і Ґремом Ґріном.