Надходить та година

10

У ніч перед тим, як він мав летіти до Берліна, Джайлз ніяк не міг заснути. Він встав задовго до того, як зійшло сонце, не заморочувався на сніданок і замовив таксі від свого будинку на Сміт-сквер до Хітроу за кілька годин до вильоту. Вранішні літаки чи не єдині гарантовано злітали вчасно. Політик прихопив примірник «Ґардіан» у залі для пасажирів першого класу, але навіть не перегорнув першої шпальти, випив філіжанку чорної кави, знову і знову обмірковуючи план Вальтера. У ньому був один значний недолік, який він назвав необхідним ризиком.

Джайлз одним із перших опинився на борту і, незважаючи на те, що літак вилетів вчасно, не переставав зиркати на годинник упродовж усього рейсу. Літак приземлився у Берліні о дев’ятій сорок п’ять ранку, і позаяк у Джайлза не було багажу, він уже за двадцять хвилин сидів у таксі.

– Пункт пропуску «Чарлі», – звелів він водієві, який кинув на нього косий погляд, перш ніж влитися у вранішній рух в напрямку міста.

Незабаром після того як вони минули наполовину зруйновані Бранденбурзькі ворота, Джайлз помітив білий автобус «мерседес», за яким Вальтер наказав йому пильнувати. Позаяк він не хотів стати його першим пасажиром, то попросив таксиста зупинитися за кілька сотень ярдів від переходу. Джайлз заплатив за проїзд і почав розгулювати так, ніби був туристом, хоча там не було нічого, на що варто звернути увагу, окрім стіни, вкритої графіті. До автобуса пасажир наблизився, лише коли побачив, як купка людей заходить у салон.

Джайлз приєднався до гурту іноземних гостей і журналістів, котрі з’їхалися з усієї Європи і були запрошені на урочистий обід, щоб почути промову Еріха Хонекера, нового генерального секретаря Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Джайлз усе гадав, чи не завадять йому ще раз перетнути кордон, не залишивши іншого вибору, окрім як повернутися наступним же рейсом назад до Хітроу. Але Вальтер його запевнив, що позаяк він представляє Лейбористську партію Великої Британії як колишній державний секретар із закордонних справ, його з радістю приймуть. Східнонімецький режим, пояснив Вальтер, не зміг розпочати жодного значущого діалогу з теперішнім консервативним урядом і відчайдушно намагається досягти домовленостей із лейбористами, тим більше що здавалося цілком ймовірним їхнє швидке повернення до влади. Коли черга нарешті дійшла до Джайлза, він передав свій паспорт службовцю, який кинув на нього побіжний погляд і вказав на автобус. Першу заваду було подолано.

Пересуваючись проходом, Джайлз помітив молоду жінку, яка сиділа самотньо позаду, видивляючись у вікно. Йому не довелося перевіряти номер її місця.

– Вітаю! – мовив він до неї.

Вона підвела очі й посміхнулася. Чоловік не знав імені цієї жінки, і, можливо, було б краще, щоб і не знав. Знав лише те, що вона вільно розмовляла англійською, за фахом – перекладачка, приблизно одного віку з Карін, і була одягнена у вбрання, як у неї. Але було одне, чого Вальтер не повідомив. Чому вона була готова піти на такий ризик?

Джайлз озирнувся на своїх колег-делегатів. Він не впізнав жодного з них і був радий, коли побачив, що ніхто не виявив до нього ані найменшого інтересу. Чоловік скористався побаченням наосліп, засунув руку до внутрішньої кишені й дістав звідти паспорт Карін. Бракувало однієї речі, яка залишалася в його гаманці до зворотного шляху. Джайлз нахилився вперед, затуляючи собою молоду жінку, коли та нагнулася і вийняла з торбинки крихітну квадратну фотографію та тюбик клею. Вона завершила процес за кілька хвилин. Було зрозуміло, що вона практикувала цю вправу вже не раз.

Поклавши паспорт до несесера, Джайлз уважніше поглянув на жінку, яка сиділа поруч. Він одразу ж второпав, чому Вальтер обрав саме її. Вона була приблизно такого ж віку та комплекції, як і Карін, можливо, на кілька років старша і на кілька кілограмів важча, але приблизно однакового з нею зросту, з такими ж темними очима та рудим волоссям, яке вона уклала в зачіску в стилі Карін. Очевидно, що на волю випадку залишили якнайменше.

Джайлз знову глянув на годинник. Уже був майже час їхати. Водій порахував пасажирів. Бракувало ще двох.

– Даю їм ще п’ять хвилин, – повідомив він, коли Джайлз визирнув у вікно і побачив дві постаті, що бігли до автобуса.

Він упізнав одного з них – колишнього італійського міністра, хоча й не міг згадати його імені. Але тепер було багато колишніх італійських міністрів.

– Mi dispiace^[17], – вибачився чоловік, заходячи у салон.

Після того як двійко спізнілих нарешті сіли, двері зачинилися з тихим шипінням, і автобус пішохідним темпом рушив до прикордонного переходу.

Водій зупинився перед червоно-білою смугою перешкод. Двері автобуса відчинилися, й всередину увійшли два представники американської військової поліції. Вони ретельно перевірили кожен паспорт, переконавшись, що всі візи в порядку. Щойно виконали своє завдання, як один із них побажав: «Хорошого дня», та інтонація свідчила, що він не це має на увазі.

Водій автобуса так і не перемкнув першої передачі, просунувшись іще на триста ярдів до східнонімецького кордону, де знову зупинився. Цього разу в салон зайшли троє офіцерів у пляшково-зеленій формі, шкіряних чоботях до колін і кашкетах. Жоден із них не посміхнувся.

Вони довше перевіряли кожен паспорт, аби переконатися, що кожна віза має правильно вказані дати та печатки, перш ніж один із них ставив галочку проти імені у своєму планшеті й переходив до наступного пасажира. Джайлз не виявив жодних емоцій, коли один із офіцерів попросив його показати паспорт і візу. Він уважно перевірив документ, а потім поставив галочку навпроти імені Беррінґтон. Значно довше він розглядав паспорт Карін, а потім поставив їй кілька запитань. Оскільки Джайлз не міг зрозуміти жодного слова, які промовляв охоронець, тож він неабияк занепокоївся, доки не поставили галочку і навпроти імені Карін Пенґеллі. Джайлз мовчав увесь час, поки всі троє офіцерів вийшли з автобуса, дверцята зачинилися, і автобус перетнув широку жовту смугу, яка вказувала на те, що вони перетинають кордон.

– Вас вітає Східний Берлін! – оголосив водій, явно не підозрюючи іронії у власних словах.

Джайлз підвів погляд на високі цегляні вежі, заселені озброєною охороною, що споглядали на грубий бетонний мур, увінчаний колючим дротом. Йому було шкода його ув’язнених громадян.

– Про що він вас питав? – поцікавився Джайлз.

– Хотів знати, де саме я живу в Англії.

– Що ви йому сказали?

– У Парсонс-Ґрін.

– Чому саме Парсонс-Ґрін?

– Бо я там жила, коли вивчала англійську мову в Лондонському університеті. Він, мабуть, подумав, що я ваша коханка, бо ім’я вашої дружини все ще вказане у вашому паспорті. На щастя, бути чиєюсь коханкою не є злочином у Східній Німеччині. Поки що.

– Хто б повіз свою коханку до Східного Берліна?

– Тільки той, хто намагається її витягнути.

Джайлз завагався, перш ніж поставити наступне запитання.

– Ми обговоримо подробиці того, що робитимемо далі, коли дійдемо до готелю?

– У цьому не буде потреби, – відповіла жінка. – Я зустрічалася з Карін кілька днів тому, коли міністр проводив двосторонні перемовини зі своїм колегою, тому все, що вам варто зробити, це залишатися на своєму місці під час обіду й переконатися, що всі певні, що ви насолоджуєтесь їжею, і не забувайте аплодувати виступу генерального секретаря. Решту залиште нам.

– Але… – почав було Джайлз.

– Ніяких але, – твердо промовила жінка. – Краще, щоб ви нічого про мене не знали.

Джайлз хотів би запитати у неї, що іще вона знає про Карін, але вирішив, що це, мабуть, verboten^[18]. Хоча йому все ще було цікаво, чому…

– Не можу навіть сказати, наскільки вдячний вам за те, що ви робите, – прошепотів Джайлз, – і для мене, і для Карін.

– Я роблю це ні задля когось із вас, – запевнила вона. – А роблю це задля свого батька, якого замордували, коли він намагався перелізти через цю стіну, лише через три дні після її спорудження.

– Мені дуже шкода, – знітився Джайлз. – Сподіватимемося, що вона колись впаде, – додав він, озираючись на сіре бетонне чудовисько, – і справедливість переможе.

– Не за мого життя, – зауважила жінка безтурботним голосом, коли автобус рухався до центру міста.

Врешті-решт вони зупинилися біля готелю «Адлон», але минув ще якийсь час, перш ніж їм дозволили вийти з автобуса. Коли двері нарешті відчинилися, пасажирів вивели із салону високі поліцейські в одностроях, котрі тримали ельзасців, що гарчали, на коротких повідках. Делегати були оточені кордоном, доки не дійшли великою, як стодола, залою до їдальні, де їх нарешті відпустили. Усе заради ідеї східних німців, аби гості почувалися як удома.

Джайлз перевірив розклад, вивішений на дошці з одного боку подвійних дверей. Серу Джайлзу Беррінґтону та його перекладачці відвели столик номер сорок три у глибині приміщення, де вони не привертатимуть уваги, як пояснив Вальтер. Британець та його супутниця знайшли свої місця й сіли за столик. Джайлз спершу делікатно, а потім і наполегливо намагався з’ясувати її ім’я та чим вона займається, але натрапив на іншу бетонну стіну. Було зрозуміло, що її особа має залишатися в таємниці, тому довелося вдовольнитися теревенями про Лондон і театр, на що вона із задоволенням відгукнулася, поки кілька людей навколо них не підвелися і не зааплодували – дехто навіть гучніше за інших.

Джайлз стоячи спостерігав, як мініатюрна постать товариша Хонекера увійшла до кімнати в оточенні дюжини охоронців, котрі височіли над ним, тож він лише зрідка виринав з-за них. Джайлз долучився до оплесків, оскільки не хотів привертати до себе увагу. Генеральний секретар підійшов до столу на узвишші і коли піднявся на кілька сходинок, Джайлз побачив, що Вальтер аплодує йому майже так само захоплено, як і він сам.

Міністр закордонних справ Західної Німеччини сидів лише за два крісла від генерального секретаря, але Джайлзу було нескладно втямити, що чоловік між ними мав бути російським колегою Вальтера, бо той аплодував запекліше, ніж будь-хто інший за цим столом.

Коли всі в кімнаті нарешті сіли, Джайлз уперше побачив Карін. Вона сиділа за двома міністрами закордонних справ. Йому одразу пригадалося, чому він так захопився нею. Під час обіду він не міг перестати кидати погляди у її бік, але вона жодного разу не глянула на нього.

Обід із трьох страв тягнувся водночас нескінченно та був геть неїстівним: зупа з кропиви, варена яловичина та квашена капуста і, нарешті, шматок твердого пляцка, вкритого заварним кремом, котрий будь-який поважаючий себе школяр залишив би неторканим. Його супутниця взялася ставити йому запитання, явно намагаючись відволікти від постійного зиркання на Карін. Вона запитала, які мюзикли зараз модні у Лондоні. Джайлз не знав. Чи бачив він «О! Калькутта!»?^[19] Ні, не бачив. Які зараз виставки у галереї Тейт? Уявлення не мав. Вона навіть поцікавилася, чи не зустрічав він принца Чарльза.

– Так, одного разу, але лише на коротку мить.

– Хто та щаслива дівчина, яка вийде за нього заміж?

– Не знаю, але це буде хтось, кого схвалить королева.

Вони продовжували спілкуватися, але вона жодного разу не згадала про Карін і не запитала, як вони познайомилися.

Нарешті офіціанти почали збирати тарілки із залишками їжі. Мер Східного Берліна, котрий головував на зборах, повільно підвівся зі свого місця і кілька разів постукав по мікрофону. Він не озивався, поки не запанувала цілковита тиша. Відтак оголосив трьома мовами десятихвилинну перерву до того, як до них звернеться генеральний секретар Соціалістичної єдиної партії Німеччини.

– Удачі! – прошепотіла жінка і відійшла раніше, ніж він устиг їй подякувати.

Чоловік спостерігав, як вона зникала серед натовпу, не знаючи, що буде тепер. Йому довелося стиснути бильця крісла, щоб угамувати тремтіння.

Десять хвилин здалися вічністю. А потім він помітив, як вона йде між столиками до нього. На ній був такий самий темний костюм, що і на його колишній супутниці, червоний шарф і чорні мешти на підборах, але на цьому вся подібність завершувалася. Карін сіла біля нього, але нічого не сказала. Драгомани не базікають, як сказала вона йому колись.

Джайлз хотів підхопити її на руки, відчути тепло її тіла, її ніжний дотик, відчути запах парфумів, але вона залишалася професійно байдужою, не виказуючи нічого, що могло б видати, як він насправді ставиться до неї.

Після того як усі знову зайняли свої місця і подали каву, голова вдруге підвівся і лише раз торкнувся мікрофона, перш ніж аудиторія замовкла.

– Маю честь на правах вашого господаря представити сьогодні нашого спікера, одного з найвидатніших державних діячів світу, людину, котра самостійно…

Коли голова присів через двадцять хвилин, Джайлз міг лише дивуватися, скільки часу триватиме основна промова.

Хонекер розпочав із подяки усім іноземним делегатам і відомим журналістам, які прибули з багатьох куточків світу, щоб послухати його виступ.

– Це не та причина, через яку приїхав я, – пробурмотів Джайлз.

Карін проігнорувала його коментар і продовжувала сумлінно перекладати слова генерального секретаря.

– «Я радий вітати вас усіх у Східній Німеччині, – промовила Карін, – цьому цивілізаційному маяку, який є еталоном для всіх тих країн, які прагнуть нас наслідувати».

– Я хочу до тебе торкнутися, – прошепотів Джайлз.

– «Я з гордістю повідомляю, що у НДР ми повністю подолали безробіття», – продовжувала Карін.

Бурхливі оплески декотрих вдало розміщених апаратчиків дозволили генеральному секретарю зробити паузу й перегорнути ще одну сторінку своєї пухкої промови.

– Я хочу стільки тобі сказати, але розумію, що доведеться зачекати.

– «Зокрема, наша програма ведення фермерського господарства є прикладом того, як використовувати землю на користь тих, хто цього потребує найбільше».

– Перестаньте витріщатися на мене, сер Джайлз, – прошепотіла Карін, – і зосередьтесь на словах нашого лідера.

Джайлз неохоче знову звернув увагу на Хонекера і спробував виглядати зацікавленим.

– «Нашим лікарням заздрять на Заході, – правила далі Карін, – а наші лікарі та медсестри – найбільш висококваліфіковані у світі».

Джайлз обернувся назад лише на мить, щоб почути:

– «Дозвольте мені зараз звернутися до будівельної галузі та натхненної роботи, яку наші першокласні інженери виконують, споруджуючи нові будинки, заводи, мости, дороги».

– Не кажучи вже про стіни, – докинув Джайлз.

– Будьте обережні, сер Джайлз. Не забувайте, що кожна друга людина в цьому приміщенні – шпигун.

Він знав, що Карін мала рацію. Маски повинні залишатися на місці, поки вони не перетнуть кордон і не досягнуть західної свободи.

– «Комуністичний світогляд сприймають мільйони товаришів по всьому світу – на Кубі, в Арґентині, Франції та навіть у Великій Британії, де торік подвоїлося число членів Комуністичної партії».

Джайлз приєднався до вимушених оплесків, хоча й знав, що насправді їх удвічі зменшилося.

Коли він уже не міг цього терпіти, врешті-решт обернувся і знуджено глянув на Карін, то був нагороджений суворим поглядом, який стримав його іще на п’ятнадцять хвилин.

– «Наша військова міць, яку підтримує Росія-матір, не має собі рівних, що дозволяє нам протистояти будь-яким викликам».

Джайлз думав, що він лусне, але не від оплесків. Скільки ще могло тривати це сміття, і як багато людей, присутніх тут, могли цьому вірити? Минуло півтори години, перш ніж Хонекер нарешті опустився у крісло, виголосивши промову, яка, як здавалося Джайлзу, могла б за часом конкурувати з «Перснем нібелунґів» Ваґнера, однак не за якістю лібрето.

До чого Джайлз був не готовий, то це до п’ятнадцятихвилинних овацій, що вибухнули після виступу Хонекера, які влаштували кілька зумисне посаджених апаратчиків і прихильників, котрі, ймовірно, насолоджувалися пляцком із заварним кремом. Нарешті генеральний секретар покинув сцену, але його затримали, щоб він міг потиснути руки захопленим делегатам. Оплески тривали навіть після того, як він покинув залу.

– Яка чудова промова, – схвалив колишній італійський міністр, чиє ім’я Джайлз досі не міг згадати.

– Можна й так сказати, – зауважив Джайлз, посміхаючись Карін, котра насупилася у відповідь.

Джайлз усвідомив, що італієць уважно до нього придивляється.

– Чудовий взірець ораторського мистецтва, – додав він, – але мені доведеться уважно її перечитати, щоб переконатися, що не пропустив жодного ключового моменту.

Копію промови Хонекера відразу вклали до рук Джайлза, що лише нагадало йому, наскільки пильним слід бути. Його слова, здавалося, задовольнили італійця, який відволікся, коли повз нього проходив інший делегат, обійняв його і запитав:

– Як справи, Джане-Лусіо?

– І що буде тепер? – прошепотів Джайлз.

– Чекатимемо, поки нас відведуть назад до автобуса. Але важливо, щоб ви продовжували виглядати так, ніби вас це вразило, тому, будь ласка, продовжуйте робити компліменти своїм господарям.

Джайлз відвернувся від Карін і взявся тиснути руки кільком європейським політикам, із якими Ґріфф Гаскінс відмовився б поділитися навіть пінтою пива.

Чоловік не міг повірити своїм вухам. Хтось справді свиснув, аби привернути увагу іноземних делегатів. Потім їх зібрали і, як непокірних учнів, повели назад до автобуса.

Коли всі тридцять два пасажири щасливо опинилися в салоні і їх знову порахували, автобус у супроводі чотирьох поліційних мотоциклів із увімкненими сиренами розпочав повільний шлях назад до кордону.

Джайлз уже збирався взяти Карін за руку, як голос за спиною промовив:

– Ви сер Джайлз Беррінґтон, чи не так?

Джайлз озирнувся, щоб побачити обличчя того, кого впізнав, хоча й не міг згадати його імені.

– Кіт Брукс.

– А, звісно ж, – відповів Джайлз, – «Телеграф». Приємно бачити вас знову, Кіте.

– Позаяк ви представляєте Лейбористську партію, сер Джайлз, чи можу я припустити, що ви все ще сподіваєтесь повернутися до активної політики?

– Я намагаюся підтримувати з нею зв’язок, – сказав Джайлз, не бажаючи вести тривалу бесіду з журналістом.

– Мені шкода, що ви не взяли участі у довиборах, – зронив Брукс. – Філдінґ здається доволі приємним хлопцем, але я сумую за вашими виступами з передньої лави.

– Коли я був у палаті, ви такого не казали.

– Як ви добре знаєте, така політика газети, але у вас є шанувальники в інформаційному бюро, зокрема й Білл Дідс, тож можу вам сказати, що ми всі вважаємо теперішніх міністрів тіньового кабінету доволі безбарвними.

– Так кажуть про кожне нове покоління політиків.

– Тим не менш якщо ви все ж вирішите повернутися, зателефонуйте мені, – журналіст подав Джайлзу візитівку. – Ви будете здивовані нашим ставленням до вашого другого пришестя, – додав він, перш ніж зайняти своє місце.

– Він здається доволі приємним, – озвалася Карін.

– Ніколи не можна довіряти «Телеграф», – заперечив Джайлз, кладучи візитівку у свій гаманець.

– Думаєте повернутися?

– Це було б не так просто.

– Через мене? – Карін узяла його за руку, коли автобус зупинився біля шлагбаума на відстані кількох сотень ярдів від свободи.

Чоловік збирався відповісти, але двері відчинилися, впускаючи досередини струмінь холодного повітря.

Троє офіцерів в уніформі знову зайшли в салон. Джайлз із полегшенням побачив, що ранкова зміна вже звільнилася. Коли вони почали повільно й прискіпливо перевіряти кожен паспорт та візу, Джайлз раптом щось згадав. Він витягнув гаманець, дістав маленьку фотографію Карін і швидко передав їй. Вона вилаялася під ніс, вийняла з торбинки паспорт і за допомогою пилочки для нігтів почала обережно здирати попередню світлину.

– Як я могла забути? – прошепотіла Карін, використовуючи такий самий маленький тюбик клею, щоб приліпити власну фотографію на місце.

– Це моя провина, а не твоя, – сказав Джайлз, визираючи у прохід й пильно стежачи за повільним просуванням варти. – Будемо просто вдячні, що не сидимо у передній частині автобуса.

До того часу коли Карін завершила процедуру, правоохоронці були ще за кілька рядів від них. Джайлз обернувся і побачив, що її трусить, тож міцно стиснув коханій руку. На щастя, прикордонникам знадобилося набагато більше часу, щоб перевірити кожне ім’я, ніж тоді, коли автобус в’їжджав до країни, бо, незважаючи на хизування Хонекера, стіна доводила, що набагато більше людей бажають виїхати зі Східної Німеччини, ніж потрапити туди.

Коли біля них з’явився молодий офіцер, Джайлз безтурботно передав йому свій паспорт. Той перегорнув кілька сторінок і, перевіривши візу англійця, повернув її і поставив галочку навпроти прізвища Джайлза. Не так кепсько, як він боявся.

Коли ж розгорнув паспорт Карін, Джайлз помітив, що її фотографія трохи перекосилася. Молодий лейтенант неквапливо вивчав деталі, дату народження, найближчих родичів – принаймні цього разу вони були правдивими. Джайлз молився, щоб той не спитав її, де вона живе в Англії. Однак коли почав її допитуватися, з його інтонації швидко стало зрозуміло, що відповіді його не переконали. Джайлз уже й не знав, що робити. Будь-яка спроба втрутитися лише приверне до них іще більше уваги. Прикордонник віддав команду, і Карін повільно підвелася зі свого місця. Джайлз уже збирався протестувати, аж тут Брукс вистрибнув з-за них і почав фотографувати молодого офіцера. Двоє інших правоохоронців негайно рушили вперед, щоб приєднатися до свого колеги. Один схопив камеру і вирвав плівку, а інші двоє безцеремонно потягли Брукса з автобуса.

– Він зробив це навмисно, – сказала Карін, яка все ще тремтіла. – Але чому?

– Бо здогадався, хто ти така.

– Що з ним тепер буде? – запитала Карін, і її голос звучав стурбовано.

– Проведе ніч у буцегарні, а потім його депортують назад до Англії. Йому вже ніколи не дозволять повернутися до Східної Німеччини. Не надто велике покарання, і воно вартує такого ексклюзиву.

Джайлз усвідомив, що зараз усі в автобусі лупають очима в їхній бік, намагаючись кількома мовами розгадати те, що сталося. Джан-Лусіо поманив Джайлза, щоб він із Карін приєднався до нього у передній частині автобуса. Ще один ризик, але Джайлз вважав, що він того вартий.

– Йди за мною, – звелів Джайлз.

Вони зайняли два порожні місця через прохід від Джана-Лусіо, і Джайлз почав пояснювати колишньому міністру, що сталося, коли двоє прикордонників з’явилися знову, але того, хто допитував Карін, не було. Ймовірно, йому довелося пояснювати вищому керівництву, чому він витягнув із автобуса західного журналіста. Двоє прикордонників перейшли в кінець салону й хутко перевірили паспорти і візи, що залишились. Хтось, мабуть, пояснив їм, що нікому не потрібен дипломатичний інцидент у день, коли їхній лідер виступив із революційною промовою.

Джайлз продовжував спілкуватися з Джаном-Лусіо, ніби вони були давніми друзями, тоді як один із офіцерів ще раз порахував голови. Тридцять одна. Він уважно всіх оглянув, а потім разом із колегами вийшов із автобуса. Коли двері за ними зачинилися, пасажири вперше того дня вибухнули щирими оплесками.

Автобус проїхав кілька сотень ярдів через нейтральну смугу – гектар голого пустиря, на який жодна з країн не претендувала, і зупинився в Американському секторі. Карін досі тремтіла, коли до автобуса зайшов сержант морської піхоти США.

– Ласкаво просимо додому, – сказав він голосом, який прозвучав так, ніби він сам себе в цьому переконував.