Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Злощасна доля сім’ї Дарнуеїв

Два художники-пейзажисти стояли і дивилися на морський пейзаж, і на обох він справляв вагоме враження, хоча сприймали вони цей образ по-різному. Тому, хто тільки йшов до слави в Лондоні, пейзаж був зовсім не знайомий і видавався дивним. Інший – місцевий маляр, котрого, проте, знали і за межами цієї округи, – давно знав цей ландшафт і, можливо, саме тому також дивувався.

Якщо йдеться про колорити й обриси, а саме це зацікавило художників, то вони бачили смугу піску, а над нею – смугу призахідного неба, що усе забарвлювало в похмурі тони – мертвотно-зелений, свинцевий, брунатний і густо-жовтий. Утім, у такому освітленні все було не тьмяне, а швидше таємниче – таємничіше за золото. Тільки в одному місці порушувалися рівні лінії: самотній довгий будинок, що вклинюється в піщаний берег і підступає до моря так близько, що бур’ян та очерет, які оздоблюють обійстя, майже зливалися з простягнутою вздовж води смугою водоростей. У цієї садиби була одна дивна особливість – горішня частина оселі, наполовину зруйнована, сліпала порожніми вікнами й, як чорний скелет, вимальовувалася на темному вечірньому небі, а в нижньому поверсі майже всі вікна були закладені цеглою. Контури будинку ледь намічалися в сутінковому світлі. Але одне вікно було справжнісіньким, і, дивна річ, в ньому навіть світилося.

– Ну, скажіть на милість, хто може жити в цих руїнах? – голосно зауважив лондонець, цибатий, богемного вигляду молодик із пухнастою рудуватою борідкою, що трохи старила його. У Челсі він був відомий усім і кожному як Гаррі Пейн.

– Гадаєте, це привиди? – відповідав йому товариш, Мартін Вуд. – Ну що ж, люди, котрі живуть там, справді схожі на примар.

Хоч як це парадоксально, але в художнику з Лондона, безпосередньому та відкритому, було щось пасторальне. А от місцевий художник здавався проникливішим і досвідченішим. Він споглядав на колегу з поблажливою посмішкою старшого. Та й справді – чорний костюм і квадратне, ретельно виголене, безпристрасне обличчя надавали йому безсумнівної солідності.

– Звісно, це лише ознака часу, – провадив він далі, – або, правильніше, ознака кінця старих часів і старовинних родів. У цьому будинку живуть останні нащадки славетної родини Дарнуеїв, але в наші дні мало знайдеться будинків бідніших, ніж у них. Дарнуеї навіть не можуть довести до ладу горішній поверх, і туляться десь у нижніх кімнатах цієї руїни, немов кажани чи сови. Але ж у них є родинні портрети, що відсилають до часів війни Червоної та Білої троянд і перших взірців англійського портретного живопису. Є й дуже хороші. Я це знаю, бо мене просили відреставрувати ці полотна. Є там один портрет з найраніших – до того виразний, що дивишся на нього – і сироти бігають по спині.

– Мене мороз проймає, як тільки гляну на будинок, – зауважив Пейн.

– Щиро кажучи, мене також, – відгукнувся його супутник.

Тишу, що раптом настала, порушив легкий шурхіт в очереті, й обидва малярі мимоволі сіпнулися, коли темна тінь квапливо, наче сполохана птиця, ковзнула вздовж берега. Але повз них швидко пройшов якийсь чоловік із чорною валізкою. У нього було худе, землистого кольору обличчя, а проникливі очі недовірливо оглянули незнайомця з Лондона.

– Це наш доктор Барнет, – сказав Вуд із полегшенням. – Доброго вечора. Ви в замок? Сподіваюся, там ніхто не занедужав?

– У такому місці, як це, всі завжди хворі, – пробурчав лікар. – Іноді серйозніше, ніж гадають. Тут навіть повітря отруйне та зачумлене. Не заздрю туристам із Австралії.

– А цей молодик із Австралії? – якось неуважно спитав Пейн.

– Хто? – пирхнув доктор. – Хіба ваш товариш нічого вам не сказав? Але ж він, до речі, мав приїхати саме сьогодні. Справжня мелодрама в старому стилі: спадкоємець повертається з далеких колоній у своє зруйноване родинне гніздо! Все витримано, аж до давньої сімейної угоди, за якою він повинен одружитися на дівчині, котра чекає його у вежі, оповитій плющем. Який анахронізм, еге ж? Втім, таке іноді трапляється в житті. У нього є навіть трохи грошей – єдиний світлий момент у всій цій історії.

– А що думає про це сама панна Дарнуей у своїй башточці, оповитій плющем? – сухо спитав Мартін Вуд.

– Те ж, що і про все інше, – відповідав медик. – У цьому занедбаному будинку, вмістилищі старих переказів і забобонів, узагалі не думають, там тільки мріють і віддаються на волю випадку. Тому вона сприймає і родинну угоду, і чоловіка з колоній, як один із проявів фатуму, що тяжіє над родом Дарнуеїв. Мені здається, якщо він навіть виявиться однооким горбатим негром, та ще й убивцею, вона сприйме це як ще один штрих, що довершує похмуру картину.

– Слухаючи вас, мій лондонський колега матиме не дуже веселе враження про наших знайомих, – розсміявся Вуд. – А я було хотів репрезентувати його їм. Художнику просто гріх не переглянути родинні портрети Дарнуеїв. Але якщо австралійське вторгнення зараз у самому розпалі, нам, мабуть, доведеться відкласти свій візит.

– Ні-ні! Заради Бога, навідайте їх, – замахав руками доктор Барнет, і в голосі його прозвучали теплі нотки. – Все, що може хоч трохи розважити їхнє безрадісне життя, полегшує моє завдання. Дуже добре, що з’явився той кузен із колоній, але його одного, мабуть, недостатньо, щоб якось оживити тутешню атмосферу. Чим більше відвідувачів, тим краще. Ходімо, я сам вас представлю.

Підійшовши ближче до господи, вони побачили, що та стоїть ніби на острові, – з усіх боків маєток оточував глибокий рів, наповнений морською водою. З мосту вони дісталися до доволі широкого кам’яного майданчика, поораного великими тріщинами, крізь які пробивалися паростки бур’яну. У сірому світлі сутінків кам’яний дворик здавався голим і пустельним. Пейн ніколи б раніше не повірив, що крихітний шматочок простору може з такою повнотою передати реальний дух запустіння. Майданчик слугував умовним величезним порогом до вхідної брами, розташованої під низькою тюдорівською аркою. Двері були розчахнуті навстіж і чорніли, немов вхід до яскині.

Лікар не затримуючись повів їх прямо у будинок, і тут ще одна річ неприємно вразила Пейна. Він очікував, що доведеться підійматися вузькими гвинтовими сходами в якусь напівзруйновану вежу, але виявилося, що перші ж сходинки ведуть не вгору, а кудись униз. Відвідувачі проминули кілька коротких сходових переходів, а потім – великі похмурі покої. Якби не потьмянілі портрети на стінах і не запилюжені книжкові полиці, можна було б подумати, що вони рухаються середньовічними підземними казематами. То тут, то там свічка в старовинному канделябрі виривала з мороку випадкову подробицю зотлілої розкоші. Але Пейна гнітило не стільки це похмуре штучне освітлення, скільки тьмяний відблиск денного світла, що просочується невідь-звідки.

Пройшовши в кінець довгої зали, Пейн помітив єдине вікно – низьке, овальне, в примхливому стилі кінця XVII століття. Це вікно мало дивовижну особливість: через нього виднілося не небо, а тільки його відображення – бліда смужка денного світла, що, як у дзеркалі, відбивалася в воді рову, під тінню навислого берега. Пейну пригадалася легендарна господиня шалотського замку, котра бачила світ лише в люстерко. Тому світ господиня цього замку бачила не тільки в дзеркальному, але і в перевернутому зображенні.

– Так виглядає, – тихо зауважив Вуд, – що будинок Дарнуеїв руйнується – і в переносному, і в прямому сенсі цього слова. Його, либонь, повільно засмоктує болото або сипучий пісок, і згодом над ним зеленим дахом зійдеться море.

Навіть незворушний доктор Барнет ледь сіпнувся, коли до них нечутно наблизився хтось. Така тиша панувала в кімнаті, що першої миті вона здалася їм цілком порожньою. Тим часом у приміщенні було троє людей – три похмурі нерухомі постаті в напівтемній кімнаті, зодягнені в чорне і схожі на темні тіні. Коли перший підійшов ближче, на нього впало тьмяне світло з вікна, і гості розрізнили безкровне старече обличчя, майже таке ж біле, як сиве волосся, що оздоблювало його. Це був старий Вейн, дворецький, що залишився в замку in loco parentis^[6] після смерті ексцентричного дивака – останнього лорда Дарнуея. Якби у нього зовсім не було зубів, то він міг би видатися цілком пристойним дідусем. Але у старигана зберігся один-єдиний зуб, який показувався з рота щоразу, як той починав шамкотіти, і це надавало старому вельми зловісного вигляду. Зустрівши лікаря та його друзів із вишуканою ввічливістю, старе опудало підвело їх до того місця, де нерухомо сиділи двоє в чорному. Один, на думку Пейна, якнайкраще відповідав похмурій давнині замку, хоча б через те, що це був католицький священик. Він з’явився, немов зі сховку, в якому ховалися в старі темні часи переслідувані католики. Пейн жваво уявив собі, як той бурмоче молитви, перебирає вервечку, служить месу або робить ще щось лиховісне в цій похмурій оселі. Зараз священик, мабуть, намагався дати релігійну розраду своїй молодій співрозмовниці, але навряд чи зумів її втішити або хоча б підбадьорити. В іншому слуга Божий нічим не привертав до себе увагу: обличчя в нього було просте та маловиразне. Зате обличчя його співбесідниці ніяк не можна було назвати ні простим, ні маловиразним. У темному обрамленні одягу, волосся та крісла воно вражало жахливою блідістю і до болю живою красою. Пейн не відриваючись довго дивився на нього. Ще багато разів у житті судилося йому дивитися і не надивитися на це обличчя.

Вуд радісно привітався зі своїми друзями і після кількох чемних фраз перейшов до головної мети свого візиту – огляду галереї родинних портретів. Він попросив вибачення за те, що дозволив собі з’явитися в настільки врочистий для сім’ї день. Утім, було ясно, що приходу гостей втішилися. Тому медик без подальших церемоній відпровадив Пейна через велику вітальню в бібліотеку, де висів той портрет, який він хотів показати не просто як картину, але й як своєрідну загадку. Маленький священик почимчикував слідом за ними – він, мабуть, тямив не тільки в старих молитвах, але і в старих картинах також.

– Пишаюся, що відкопав портрет, – сказав Вуд. – Гадаю, що це Гольбейн.^[7] А якщо ні, тоді за часів Гольбейна жив інший художник, не менш талановитий.

Портрет, виконаний у жорсткій, але в щирій і сильній манері того часу, зображував чоловіка, зодягненого в чорні шати, оздоблені хутром і золотом. У нього було важке, повне, бліде обличчя, а очі – гострі та проникливі.

– Шкода, що мистецтво не зупинилося, діставшись до цього ступеня! – вигукнув Вуд. – Навіщо йому було розвиватися далі? Хіба не бачите, що цей портрет реалістичний якраз у міру? Саме тому він і здається таким живим. Погляньте на обличчя – як воно виділяється на темному, такому непевному тлі! А очі! Очі, мабуть, ще жвавіші, ніж обличчя. Присягаюся ранами Божими, вони навіть занадто живі. Розумні, пронизливі, немов дивляться на вас крізь прорізи великої блідої маски.

– Однак скутість відчувається в усій фігурі, – сказав Пейн. – Наприкінці середньовіччя малярі, принаймні на півночі, ще не могли цілком впоратися з анатомією. Зверніть увагу на ногу – пропорції тут явно порушені.

– Я в цьому не впевнений, – спокійно заперечив Вуд. – Майстри, котрі працювали в ті часи, коли реалізм тільки починався і ним ще не стали зловживати, писали набагато реалістичніше, ніж ми гадаємо зараз. Вони передавали точно ті деталі, які ми тепер сприймаємо як умовність. Ви, можливо, скажете, що у цього типа брови й очі посаджені не зовсім симетрично? Але якби він раптом з’явився тут, ви б побачили, що одна брова в нього справді трохи вища за іншу і що він кульгає на одну ногу. Переконаний, що ця нога навмисно зроблена кривою.

– Тоді це просто диявол якийсь! – вирвалося раптом у Пейна. – Не при вас будь сказано, панотче.

– Нічого, нічого, я вірю в нечистого, – відповів священик і якось незрозуміло посміхнувся. – Цікаво, до слова, що, за деякими переказами, біс також кульгає.

– Та ну вас! – запротестував Пейн. – Не хочете ж ви ска-зати, що це сам чорт? То хто ж він нарешті, дідько забирай?

– Лорд Дарнуей, котрий жив за часів короля Генріха VII і короля Генріха VIII, – пояснив йому друг. – Між іншим, про нього також збереглися цікаві перекази. З одним із них, вочевидь, і пов’язаний напис на рамі. Детальніше про це можна дізнатися з нотаток, залишених кимось у стародавній книзі, яку я тут випадково надибав. Дуже цікава історія.

Пейн наблизився до портрета і схилив голову набік, аби зручніше було прочитати старовинний напис по краях рами. Це був, по суті, чотиривірш, і, якщо відкинути застарілу орфографію, повідав приблизно таке:

 
У сьомому спадкоємцю відроджуся знову,
О сьомій годині зникну в нікуди.
Не стримає гніву мого кохання,
Власниці серця мого – біди.
 

– Від цих віршів аж моторошно стає, – сказав Пейн, – може, тому, що я їх не розумію.

– Ви ще не таке скажете, коли зрозумієте, – тихо промовив Вуд. – У нотатках, які я знайшов, детально розповідається, як цей красень зумисне заподіяв собі смерть таким чином, що його дружину стратили за цей злочин. Наступний запис, зроблений набагато пізніше, розповідає про іншу трагедію, що сталася через сім поколінь. При королеві Ґеорґові ще один Дарнуей наклав на себе руки і залишив для дружини отруту в келиху з вином. Обидва самогубства сталися ввечері о сьомій годині. Звідси, далебі, слід зробити висновок, що цей чортяка справді відроджується в кожному сьомому поколінні й, як свідчать вірші, завдає чимало клопоту тій, котра необдумано зважилася вийти за нього заміж.

– Гм, мабуть, не дуже добре має почуватися черговий сьомий спадкоємець, – додав Пейн.

Голос Вуда стишився:

– Той, хто сьогодні приїжджає, – якраз сьомий.

Гаррі Пейн зробив різкий рух, ніби намагаючись скинути з плечей якийсь тягар.

– Про що ми торочимо? Що за маячня? – гукнув він. – Ми освічені люди і живемо, наскільки мені відомо, в освіченому столітті! До того, як я потрапив сюди і надихався цим клятим вогким повітрям, ніколи б не повірив, що зможу всерйоз балакати про такі речі.

– Маєте рацію, – погодився Вуд. – Коли поживеш в цьому підземному замку, багато починаєш бачити в іншому світлі! Мені довелося добряче попітніти над картиною, поки я її реставрував, і, знаєте, вона стала якось дивно діяти на мене. Особа на полотні іноді здається мені живішою, ніж мертвотні обличчя тутешніх мешканців. Вона, немов талісман чи магніт, повеліває стихіями, викликає події та долі. Ви, певна річ, скажете, що це гра уяви?

– Що це за гамір? – раптом спохопився Пейн.

Вони прислухалися, але не почули нічого, крім віддаленого глухого ревіння моря. Потім їм стало здаватися, що крізь цей гуркіт лунає голос, спочатку приглушений, а потім усе виразніший. За мить вони вже були впевнені, що хтось кричав близько біля замку.

Пейн нагнувся і визирнув у низьке овальне віконце, те саме, з якого не було видно нічого, крім віддзеркаленого у воді неба і смужки берега. Але тепер перевернуте зображення якось змінилося. Від навислої тіні берега йшли ще дві темні тіні – відображення ніг людини, котра стояла високо на березі. Крізь вузький віконний отвір виднілися тільки ці ноги, чорніючи на блідому, мертвому тлі вечірнього неба. Голови не було видно – вона немов ховалася в хмарах, і голос від цього здавався ще страшнішим. Чоловік кричав, а що кричав, не можна було ні розчути як слід, ні збагнути.

Пейн, змінившись в обличчі, пильно вдивлявся в сутінки й якимось не своїм голосом сказав:

– Як дивно він стоїть!

– Ні, ні! – поспішно прошепотів Вуд. – У дзеркалі все виглядає дуже дивно. Це просто брижі на воді, а вам привиджується.

– Що привиджується? – різко спитав священик.

– Що він кульгає на ліву ногу.

Пейн із самого початку сприйняв овальне вікно, як якесь чарівне свічадо, і тепер йому здалося, що бачить у ньому таємничі образи долі. Крім силуета, у воді окреслювалося ще щось незрозуміле: три тонкі довгі лінії на блідому тлі неба, немов поруч із незнайомцем стояло триноге чудовисько – гігантський павук чи якась птаха. Потім цей образ змінився іншим, реальнішим, Пейн подумав про триногу язичницького жертовника. Але тут дивний предмет наче випарувався, а людські ноги зникли з поля зору.

Пейн обернувся і побачив бліде обличчя дворецького, рот його був напіввідкритий, і з нього стирчав гидкий єдиний зуб.

– Це він. Пароплав із Австралії прибув сьогодні вранці.

Повертаючись із бібліотеки в більшу вітальню, присутні почули кроки незнайомця, котрий шумно спускався сходами. Прибулець тягнув за собою якісь речі, що складали його невеликий багаж. Побачивши їх, Пейн полегшено засміявся. Таємнича тринога виявилася всього лиш складеним штативом фотоапарата, та й сам чоловік виглядав цілком реально і по-земному. Він був одягнений у вільний темний костюм і сіру фланелеву сорочку, а його важкі черевики доволі нешанобливо порушували тишу старовинних покоїв. Коли ж проминув велику залу, присутні помітили, що той накульгує. Але не це було головним. Пейн і всі присутні не відриваючись втупилися в його обличчя.

Він, мабуть, відчув щось дивне і незручне в тому, як його зустріли, але явно не тямився, в чому річ. Дівчина, заручена з ним, була вродлива і, мабуть, сподобалася нареченому, але водночас ніби злякала його.

Лакей привітав спадкоємця зі старовинною церемонністю, але при цьому дивився на нового господаря, як на привида. Погляд священика був непроникним і вже тому діяв гнітюче. Думки Пейна несподівано отримали новий напрямок: у всьо-му, що відбувається, йому бачилася якась іронія – зловісна іронія в дусі давньогрецьких трагедій. Раніше незнайомець був для нього дияволом, але дійсність виявилася, мабуть, ще страшнішою: він був втіленням сліпої долі. Здавалося, чоловік прямував до злочину з жахливим незнанням Едипа. До свого родинного замку увійшов повністю безтурботно і спинився, щоб сфотографувати обійстя, але навіть фотоапарат набув раптом схожості з триногою трагічної піфії.^[8]

Однак трохи пізніше, прощаючись, Пейн із подивом помі-тив, що австралієць не такий уже й байдужий до навколиш-нього середовища. Він сказав, стишивши голос:

– Не йдіть або хоча б хутко приходьте знову. Ви схожі на живу людину. Від цього будинку у мене кров холоне в жилах.

Коли Пейн вибрався з підземних кімнат і вдихнув на повні груди нічне повітря і свіжий запах моря, йому здалося, що він залишив позаду царство снів, де події нагромаджуються одна на одну тривожно та химерно. Прибуття дивного родича з Австралії здавалося надто вже несподіваним. В його подобі, як у дзеркалі, повторювалися риси обличчя, написані на портреті. Цей збіг лякав Пейна, немов він зустрівся з двоголовим монстром. Утім, не все в цій оселі було жахіттям, і не обличчя австралійця найглибше врізалося йому в пам’ять.

– То ви кажете, – звернувся Пейн до лікаря, коли вони разом йшли піщаним берегом уздовж темніючого моря, – ка-жете, що є сімейна угода, яка зумовлює заручини цього жев-жика з Австралії з панною Дарнуей? Це прямо роман якийсь!

– Історичний роман, – погодився доктор Барнет. – Дарнуеї занурилися в сон кілька століть тому, коли існували звичаї, про які ми тепер читаємо тільки в книжках. У них у родині, здається, і справді є стара сімейна традиція поєднувати шлюбом – щоб не дробити родове майно – двоюрідних чи троюрідних братів і сестер, якщо вони пасують одне одному за віком. Дуже ідіотська традиція, маю вам сказати. Часті шлюби всередині однієї родини за законом спадковості неминуче призводять до виродження. Може, тому рід Дарнуеїв і занепав.

– Я б не сказав, що слово «виродження» доречне стосовно до всіх членів цієї родини, – сухо зауважив Пейн.

– Так, мабуть, – погодився доктор. – Спадкоємець не схожий на виродка, хоч він і кульгавий.

– Спадкоємець! – зарепетував Пейн, раптом розсердившись без жодної видимої причини. – Ну, знаєте! Якщо, на вашу думку, спадкоємиця схожа на виродка, то у вас у самого збочений смак.

Обличчя медика спохмурніло.

– Вважаю, що про це мені відомо дещо більше, ніж вам, – різко відрубав він.

Вони розійшлися, не зронивши більше ні слова: кожен відчував, що був безглуздо брутальний і тому сам накликав на себе відповідну реакцію. Пейну тепер ніхто не заважав і його думкам також, бо Вуд затримався в замку через якусь справу, пов’язану з картинами.

Пейн нахабно скористався запрошенням трохи переляканого кузена з колоній. За наступні два-три тижні він набагато ближче познайомився з темними покоями замку Дарнуеїв, утім, треба сказати, що його спроби розважити мешканців замку були спрямовані не лише на австралійського кузена. Сумна панна Дарнуей не менше була спрагла розваг, і чоловік був готовий на всі лади служити їй. Тим часом совість Пейна була не зовсім спокійна, та й невизначеність становища дещо бентежила його. Минали тижні, а з поведінки нового Дарнуея так і не можна було збагнути, вважає він себе пов’язаним старою угодою чи ні. Австралієць задумливо вештався темними галереями та годинами простоював перед зловісною картиною. Старі тіні будинку-буцегарні вже почали згущуватися над ним, і від його австралійської життєрадісності не залишилося і сліду.

А Пейну все не вдавалося вивідати те, що було для нього найважливішим. Якось він спробував відкрити серце Мартіну Вуду, котрий вовтузився, за своїм звичаєм, з картинами, але розмова не дала нічого нового й обнадійливого.

– Мені здається, вам нема чого пхатися, – відрізав Вуд, – адже вони заручені.

– Я і не буду пхатися, якщо вони заручені. Але чи існують ці заручини? З панною Дарнуей я про це, природно, не балакав, але часто бачу її, і мені ясно, що вона не вважає себе нареченою, хоча, може, і допускає думку, що якась угода існувала. А кузен – той узагалі мовчить і робить вигляд, ніби нічого не було і немає. Така невизначеність жорстоко відгукується на всіх.

– І в першу чергу на вас, – різко зауважив Вуд. – Але якщо хочете знати, що я думаю про це, то прошу дуже, я скажу: гадаю, він просто боїться.

– Боїться, що йому відмовлять? – здивувався Пейн.

– Ні, що погодяться, – відповів Вуд. – Та не дивіться на мене такими страшними очима! Я зовсім не хочу сказати, що він боїться панну Дарнуей. Він боїться картини.

– Картини? – перепитав Пейн.

– Прокляття, пов’язаного з картиною. Хіба не пам’ятаєте напис, де йдеться про фатум Дарнуеїв?

– Пам’ятаю, пам’ятаю. Але погодьтеся, навіть долю Дарнуеїв не можна тлумачити двояко. Спочатку ви казали, що я не маю права на щось розраховувати, бо існує угода, а тепер торочите, що угода не може бути виконана тому, що існує прокляття. Але якщо прокляття знищує угоду, то чому вона пов’язана ним? Якщо молодята бояться одружитися, отже, кожен із них вільний у своєму виборі – і казочці кінець. З якого дива я маю зважати на їхні родинні звичаї більше, ніж вони самі? Ваша позиція видається мені хиткою.

– Що й казати, тут сам дідько ногу зломить, – роздратовано сказав Вуд і знову застукав молотком по підрамнику.

Й ось якось уранці новий спадкоємець порушив свою довгу та незбагненну мовчанку. Зробив він це дещо несподівано, з властивою йому прямотою, але явно з найчесніших мотивів. Молодик відкрито попросив поради, і ні в когось одного, як Пейн, а відразу в усіх. Він звернувся до всієї громади, немов депутат парламенту до виборців, «розкрив карти», як сказав він сам. На щастя, молода господиня замку при цьому не була присутня, що дуже втішило Пейна. Втім, треба сказати, австралієць діяв щиросердно, йому здавалося цілком природним звернутися за допомогою. Він зібрав щось на зразок сімейної ради і поклав, вірніше, жбурнув свої карти на стіл із відчаєм людини, котра дні і ночі безперервно і безуспішно б’ється над нерозв’язним завданням. Відтоді як він прибув сюди, минуло трохи часу, але тіні замку, низькі вікна та темні галереї дивним чином змінили австралійця – збільшили схожість, думка про яку не залишала всіх.

П’ятеро чоловіків, в тому числі і лікар, сиділи навколо столу, і Пейн неуважно подумав, що єдина яскрава пляма в кімнаті – його власний смугастий піджак і руде волосся, бо священик і старий слуга були в чорному, а Вуд і Дарнуей завжди носили темно-сірі, майже чорні костюми. Мабуть, саме цей контраст і мав на увазі молодий Дарнуей, назвавши Пейна єдиною в маєтку живою людиною. Але тут Дарнуей круто обернувся в кріслі і став промовляти. Художник відразу допетрав, що мова піде про найстрашніше та найважливіше на світі.

– Чи є в усьому цьому хоч крихта правди? – сумнівався новий спадкоємець. – Ось питання, яке я весь час задаю собі, задаю до того часу, поки думки не починають мутніти в мене в голові. Ніколи не припускав, що зможу міркувати про такі речі, але мізкую про портрет, про написи і про збіги, або… називайте це як заманеться – весь ціпенію. Чи можна в це вірити? Чи існує прокляття Дарнуеїв, чи все це дика, безглузда випадковість? Я маю право одружитися чи цим накличу на себе і ще на одну людину щось темне, страшне та невідоме?

Його блукаючий погляд ковзнув по присутніх і зупинився на спокійному обличчі священика. Здавалося, він тепер звертався тільки до нього. Тверезомислячого та здорового Пейна обурило, що чоловік, котрий повстав проти забобонів, просить допомоги у вірного служителя забобон. Художник сидів поруч із Дарнуеєм і втрутився, перш ніж слуга Божий устиг відповісти.

– Збіги ці і справді дивні, – сказав Пейн із показною недбалістю. – Але ж усі ми…

Він раптом замовк, немов громом уражений.

Почувши слова художника, Дарнуей різко обернувся, ліва брова в нього сіпнулася, і на мить Пейн побачив перед собою обличчя з портрета. Зловісна схожість була настільки вражаюча, що всі мимоволі сіпнулися. У старого слуги вирвався глухий стогін.

– Ні, це безнадійно, – хрипко зітхнув він. – Ми зіткнулися з чимось дуже лиховісним.

– Так, – тихо погодився священик. – Ми справді зіткнулися з чимось страшним, найстрашнішим із усього, що я знаю, – з дурістю.

– Як ви сказали? – спитав Дарнуей, не зводячи з нього очей.

– Я сказав: із дурістю, – повторив священик. – Досі я не втручався, бо це не моя справа. Я тут людина стороння, тимчасово заміняю священика в тутешній парафії і в замку бував як гість на запрошення панни Дарнуей. Але якщо хочете знати мою думку, що ж, охоче її оприлюдню. Звісно, ніякого прокляття Дарнуеїв немає, і ніщо не заважає вам одружитися за власним вибором. Жодній людині не може бути призначено зробити навіть найменший гріх, не кажучи вже про такий страшний, як убивство чи самогубство. Вас не можна змусити чинити проти совісті тільки тому, що ваше прізвище Дарнуей. У будь-якому разі, не більше, ніж мене, бо моє – Браун. Прокляття Браунів, – додав він не без іронії, – або ще краще – «зловісний фатум Браунів».

– І ви, – здивувався австралієць, – радите мені саме так думати про це?

– Раджу вам думати про щось інше, – весело пояснив священик.

– Чому ви покинули перспективне мистецтво фотографії? Куди подівся ваш апарат? Тут, унизу, певна річ, занадто темно, але на горішньому поверсі, під широкими склепіннями, можна влаштувати чудову фотостудію. Кілька робітників миттю спорудять там скляний дах.

– Та що ви! – запротестував Вуд. – Уже від вас я найменше чекав такого блюзнірства стосовно прекрасних готичних склепінь! Вони – чи не найкраще з того, що ваша релігія дала світові. Здавалося б, ви маєте з повагою ставитися до архітектури. І ніяк не збагну, звідки у вас така пристрасть до фотографії?

– У мене пристрасть до денного світла, – відповів патер Браун. – Особливо тут, де його так мало. Фотографія ж пов’язана зі світлом. А якщо ви не втямили, що я готовий зрівняти з землею всі готичні склепіння в світі, щоб зберегти спокій хоча б однієї людської душі, то ви знаєте про мою релігію ще менше, ніж вам здається.

Австралієць зіп’явся на ноги, немов відчув несподіваний приплив сил.

– Оце я розумію! Ось справжні слова! – заволав він. – Хоча, зізнатися, ніяк не очікував почути таке від вас. Знаєте що, любий патере, я ось візьму і зроблю одну штукенцію – доведу, що ще не зовсім втратив глузд.

Старий слуга не зводив з нього переляканого, настороженого погляду, немов у бунтарському пориві молодика зачаїлася загибель.

– Боже, – пробурмотів він, – що ви хочете зробити?

– Сфотографувати портрет, – відказав Дарнуей.

Не минуло, проте, і тижня, а грозові хмари катастрофи знову нависли над замком і, затьмаривши сонце розсудливості, до якого марно звертався священик, знову занурили господу в чорну темряву долі. Обладнати студію виявилося зовсім неважко. Вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої студії – порожня, простора і наповнена денним світлом. Але коли людина потрапляла туди відразу з тіні нижніх кімнат, їй починало здаватися, що миттєво перенеслася з темного минулого в блискуче майбутнє.

На пропозицію Вуда, котрий добре знав замок і вже відмовився від своїх естетичних претензій, невелику кімнату, вцілілу серед руїн другого поверху, перетворили в затемнену лабораторію. Дарнуей, віддалившись від денного світла, подовгу порався тут при світлі червоного ліхтаря. Вуд якось сказав сміючись, що червоне світло примирило його з вандалізмом – тепер ця кімната з кривавими відблисками на стінах стала не менш романтичною, ніж печера алхіміка.

У день, вибраний Дарнуеєм для фотографування таємничого портрета, він прокинувся зі сходом сонця й єдиними гвинтовими сходами, що з’єднували нижній поверх із горішнім, переніс портрет із бібліотеки в свою студію. Там встановив його не на мольберті, а, навпаки, поставив на штатив фотоапарата. Пояснив, що хоче продати світлину з портрета одному відомому антиквару, котрий писав колись про старовинні речі в замку Дарнуей. Але всім було ясно, що антиквар – тільки зачіпка, за якою ховається щось серйозніше.

Це був такий собі духовний поєдинок – якщо не між Дарнуеєм і бісівською картиною, то, у будь-якому разі, між Дарнуеєм і його сумнівами. Австралієць хотів зіштовхнути тверезу реальність фотографії з темною містикою портрета і переконатися, чи не розсіє сонячне світло нового мистецтва нічні тіні старого.

Можливо, саме тому Дарнуей і вважав за краще робити все сам, без сторонньої допомоги, хоча через це йому довелося витратити набагато більше часу. У будь-якому разі, ті, хто заходив до нього в кімнату, зустрічали не дуже привітний прийом. Господар метушився біля свого апарата і ні на кого не звертав уваги. Пейн приніс йому обід, оскільки Дарнуей відмовився зійти вниз. Якийсь час по тому слуга вперше ступив на корабель і знайшов тарілки порожніми, але коли їх тарабанив, то замість подяки почув лише невиразне мукання.

Пейн піднявся уточнити, як ідуть справи, але незабаром пішов, позаяк фотограф був явно не розташований до балачки. Зазирнув нагору і патер Браун – він хотів вручити Дарнуею лист від антиквара, котрому планувалося послати репродукцію портрета – але поклав лист у порожню ванночку для прояву плівок, а сам спустився вниз, зі своїми думками про великий скляний покій, наповнений денним світлом і пристрасною завзятістю. Про світ, який, у цьому випадку, був створений ним самим, він не поділився ні з ким.