Смарагдове місто Країни Оз

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Перекладено за виданням:

L.Frank Baum. The Emerald City of Oz.

The Reilly & Lee Co., 1934

Переклад з англійської Б. Е. Носенок

Художник-ілюстратор Д. Р. Ніл

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

План-проспект серії затверджено Міністерством освіти і науки України

© Б. Е. Носенок, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

До моїх читачів

Можливо, мені слід було б написати на титульній сторінці цієї книжки іншу назву – «Ліман Френк Баум та його кореспонденти», бо я використав багато пропозицій, переданих мені в листах від дітей. Колись я справді уявляв себе «автором казок», але зараз я просто редактор чи приватний секретар для багатьох молодих людей, ідеї яких мене просять вплести в нитку моїх оповідань.

Ці ідеї зазвичай напрочуд мудрі. Вони також логічні й цікаві. Тож я використовував їх завжди, коли мав таку можливість, і визнаю, що багато чим зобов’язаний моїм маленьким друзям.

Боже, яка фантазія в цих дітей! Іноді їхня сміливість та геніальність мене справді вражала. Тож впевнений, що в майбутньому казкарів не бракуватиме.

Мої читачі розповіли мені, що робити з Дороті, тіткою Ем та дядьком Генрі – і я підкорявся їхнім наказам. Вони також запропонували мені теми, на які можна писати згодом: цього насправді достатньо, щоб у мене не залишилось вільного часу.

Я дуже пишаюся такою співпрацею. Діти люблять ці історії, бо допомагали їх створювати. Мої читачі знають, чого хочуть, і розуміють, що я намагаюся їм догодити.

Наслідками такої взаємодії дуже задоволені не тільки я і видавці, а також (впевнений) діти.

Сподіваюся, мої любі, ми ще довго разом створюватимемо ці прекрасні історії.

ЛІМАН ФРЕНК БАУМ

Коронадо, 1910 рік

I
Король Номів хоче повернути чарівний пояс

Король Номів був аж занадто розлючений. У такі періоди його краще не чіпати. Тож усі піддані трималися від нього якомога далі, навіть Головний Управитель Каліко.

Через це Король, якого звали Бурим Рокватом, скаженів у повній самоті. Він сердито міряв кроками свою печеру, повну коштовностей, і злував немилосердно. Раптом його наздогнала думка, що наодинці ятритися безглуздо: набагато краще й корисніше для здоров’я зігнати свою злість на комусь, принизивши його. Король підскочив до гонга і щосили вдарив у нього.

На поклик, тремтячи від страху, з’явився Каліко.

– Поклич до мене Головного Радника! – заревів розлючений монарх.

Веретеноподібні ноги Каліко винесли із зали його вгодоване тіло з максимальною швидкістю, й незабаром Головний Радник увійшов до печери. Король сердито мовив йому:

– Мій Чарівний Пояс привласнила якась дівчина, а тебе, здається, це взагалі не хвилює! Радник ти чи не радник? Як мені тепер чаклувати без Чарівного Пояса? Я ось-ось лусну від злості! Що ти на це скажеш?

– Деякі люди насолоджуються гнівом, Ваша Величносте, – незворушно відповів Радник.

– Згоден. Але скільки ще можна злувати? Я роблю це цілий ранок, день і вечір. Набридло! Радь щось!

– Що ж, – зітхнув Радник. – Отже: вам хочеться чаклувати, а ви не можете, тож, що робити натомість? Моя порада – треба позбавитися від бажання чаклувати.

Почувши це, король люто глипнув на Радника і почав смикати свої довгі білі вуса, поки не потягнув їх так сильно, що закричав від болю.

– Дурень ти, ось хто! – вигукнув він.

– Я поділяю цю честь із Вашою Величністю, – відгукнувся Головний Радник.

– Хо, варто! – тупнувши ногою, заволав Король.

«Хо» – це королівський спосіб сказати «Негайно до мене!». Почувши грізний рик Короля, варта одразу прибігла. Тоді Король віддав наказ:

– Прибрати звідси цього нахабу!

Охоронці схопили Головного Радника і закували його в ланцюги, щоб той не пручався. Але Король розійшовся ще дужче. Підскочивши до гонга, він щосили грюкнув у нього. І знову блідий від страху Каліко постав перед грізним монархом.

– Подати сюди мою люльку!

– Ваша люлька вже тут, Ваша Величносте, – несміливо нагадав Головний Управитель.

– Так набий її! – гаркнув правитель.

– Вона набита, Ваша Величносте.

– То розпали її!

Каліко набрався сміливості і продовжив нагадувати:

– Але люлька вже горить, Ваша Величносте, і ви навіть палите її.

– Що? Як так? – тут монарх похлинувся димом і, нарешті, помітив, що й справді курить. – Але чому ти так грубо нагадуєш мені про це?

– Ваша Величностей, я лише ваш вірний слуга, нещасний слуга, – лагідно відповів ном.

Покора Головного Управителя трохи заспокоїла Короля, тож він, пихкаючи люлькою, повільно пройшовся по печері. Але умиротворення тривало недовго і незабаром гнів зануртував у ньому з новою силою. Зупинившись перед бідним Каліко, монарх залементував:

– Що ти хочеш сказати своїм улесливим виглядом? Ти хочеш образити цим мене, коли я такий нещасний?

– Дозвольте запитати, що розлютило Вашу Величність?

– Як що? – Король навіть зубами скрипнув від люті. – Хіба ти не знаєш, що дівчина на ім’я Дороті та її подружка Озма заволоділи моїм Чарівним Поясом?

– Але пояс дістався їм у чесному бою, – наважився заперечити Каліко.

– Мене це не хвилює! Я хочу Пояс назад і все. Половина моєї сили пропала разом із цим Поясом!

– Щоб його повернути, треба пробратися в Країну Оз, а це неможливо, – нагадав Головний Управитель і крадькома позіхнув. Ось уже двадцять шість годин він і на мить не стулив повік і втома давалася взнаки.

– Чому неможливо?

– Ваша Величносте, ви забули про Згубну Пустелю, яку ніхто не в змозі перетнути! Ви знаєте цей факт так само добре, як і я, Ваша Величносте. Не забувайте про втрачений Пояс, звісно. Але пам’ятайте, що у вас залишилось багато сил, бо ви керуєте цим підземним царством як справжній тиран, і тисячі номів підкоряються вашим наказам. Раджу випити склянку розтопленого срібла, щоб заспокоїти нерви, а потім лягти спати.

Король схопив великий рубін і жбурнув його в Каліко. Головний Управитель хутко присів, щоб ухилитися від важкої коштовності, яка врізалася у двері просто над його лівим вухом.

– Геть звідси! Зникни! – розбушувався Король. – Щоб ноги твоєї тут не було! І пришли сюди Головнокомандувача Блуга!

Каліко поспішно вийшов, а за кілька хвилин до печери увійшов Головнокомандувач королівської армії. Цей ном був відчайдушним воїном і жорстоким полководцем. Під його орудою несли службу п’ятдесят тисяч добре навчених номів-солдатів. Вони нічого і нікого не боялися, крім свого суворого генерала. І все-таки у Блуга щось тенькнуло всередині, коли він побачив надзвичайно розлюченого Короля Номів.

– Прибув за вашим наказом!

– Нарешті! Зараз же вирушай у Країну Оз й принеси мені Чарівний Пояс!

– Ви збожеволіти, – спокійно завважив Головнокомандувач.

– Га? Що? Ти що таке сказав? – Король від люті почав навіть затинатися, а потім йому наче заціпило.

Головнокомандувач, своєю чергою, побачивши, що монарх мовчить, остаточно осмілів і сів на величезний діамант, який лежав посеред печери.

– Раджу порахувати до шістдесяти, перед тим, як ви знову щось скажете. Це дасть вам змогу опанувати себе.

Король роззирався довкруж, шукаючи, чим можна жбурнути в Головнокомандувача Блуга. Не знайшовши поблизу нічого підхожого, він заспокоївся, подумки завваживши, що, можливо, його підлеглий має рацію. Тож самодур плюхнувся на свій блискучий трон, перекинув корону на вухо, загнув під себе ноги і злобно глянув на Блуга. А Головнокомандувач тим часом продовжував:

– По-перше, ми не зможемо пройти через пустелю. По-друге, навіть якщо пройдемо, Озма, правителька Країни Оз, легко впорається з нашою армією, адже вона – фея. Аби у вас був Чарівний Пояс, тоді ще можна було б з нею позмагатися, але Пояса немає!

– Пояс! Хочу Пояс! – знову заволав Король.

– Тоді поміркуймо, як його повернути, – відгукнувся Генерал. – Пояс нині в Дороті, дівчинки з Канзасу, що в Сполучених Штатах Америки.

– А ось і ні! Вона віддала його Озмі.

– Як ви дізналися про це?

– Мій шпигун, Чорний Ворон, літав через пустелю і бачив мій Пояс у Смарагдовому місті, в палаці Озми, – простогнав король.

– Гм-м, це дає мені надію, – радісно потер руки Генерал Блуг. – А що, коли пробратися в Країну Оз, не переходячи через пустелю? Адже дістатися туди можна ще двома способами.

– Якими? – не зрозумів Король.

– Дуже просто: над пустелею і під пустелею, інакше кажучи, повітрям або під землею.

Почувши це, Король Номів аж підскочив від радості й, зістрибнувши зі свого трону, почав бігати по печері:

– Геніально, Блуг! Я – Король Підземного Царства, а всі номи – землекопи! Вони можуть пробратися під землею куди завгодно! Ми прориємо підземний хід до самого Смарагдового міста!

– Спокійно, Ваша Величносте, не поспішайте, – остудив королівський запал Генерал. – Номи – хороші воїни, але однієї сили й хоробрості недостатньо, щоб впоратися із Країною Оз.

– Ти впевнений?

– Цілком.

– Як же нам тоді бути?

– Забудьте нездійсненні мрії й займіться чимось кориснішим. Хіба мало справ у Підземному Царстві?

– А як же мій Чарівний Пояс? Я хочу його повернути!

– Я теж цього хотів би, – зловісно посміхнувся Блуг.

Цього разу Король так оскаженів, що, не довго думаючи, жбурнув у Головнокомандувача важким королівським скіпетром із чистого сапфіру. Від нищівного удару в голову Генерал не втримався на ногах і розтягнувся на підлозі печери, не подаючи ознак життя. На поклик Короля з’явилися стражники і винесли геть чергову жертву.

Короля Номів ніхто не любив. Він був лихою людиною і водночас могутнім монархом, тому, аби повернути свій Чарівний Пояс, вирішив знищити Землю Оз і її чудове Смарагдове місто, поневолити принцесу Озму й маленьку Дороті, а разом з ними – усіх жителів Озу.

Колись Пояс дав змогу Бурому Роквату зробити багато поганих речей. Тому Озма та її люди рушили до підземної печери і забрали його. Король Номів не міг пробачити Дороті та Принцесі Озмі цього вчинку і вирішив їм помститися.

Тим часом дівчата і думати забули, що існує така злобна істота, як Король Номів, котрий живе у підземній частині Земель Надвечір’я, що розташована аж за Згубною Пустелею, на південь від Країни Оз.

А несподіваний ворог, як відомо, є ворогом вдвічі небезпечнішим.

II
У дядька Генрі проблеми

Дороті Гейл разом зі своїми рідними – тіткою Ем і дядьком Генрі жила на маленькій фермі в Канзасі. Справи в них йшли не дуже добре: часта посуха знищувала всі посіви, а одного разу ураган навіть зруйнував їхній будиночок. Коштів на будівництво нового в них не було, і дядькові Генрі довелося закласти ферму, щоб розжитися хоч якимись грошима.

До цих негараздів додалися ще й проблеми зі здоров’ям: дядько Генрі так ослаб, що не міг уже працювати, як раніше. Щоправда, лікарі запевняли: для зміцнення організму потрібні не так пігулки, як морська подорож, тож він, взявши Дороті, відправився до Австралії, а це теж вартувало грошей, і чималих.

З кожним роком дядько Генрі ставав дедалі біднішим. Врожаю, вирощеного на фермі, ледь вистачало, щоб прогодувати сім’ю, і про сплату боргу годі було й мріяти. Дядько Генрі відкладав і відкладав виплату, поки, нарешті, господар банку не призначив остаточний термін сплати. У разі, якщо гроші не надійдуть на банківський рахунок до певного дня, ферма перейде до банкіра.

Дядько Генрі місця собі не знаходив від горя: як прожити без ферми? Як заробити на життя і де роздобути грошей на сплату боргу? І чому його спіткало таке горе? Адже він зовсім не нероба: цілими днями пропадає в полі, а тітка Ем із Дороті роблять всю домашню роботу, однак результат нульовий – грошей як не було, так і немає.

На вигляд Дороті була звичайною дівчинкою: веселою, рум’яною, з розумним і ясним поглядом. Але на відміну від інших дітей, вона за своє коротке життя встигла пережити безліч дивовижних пригод. І це було закономірно.

Коли Дороті народилася, до її колиски прилетіла фея і залишила на лобі немовляти невидимий чарівний знак, у всякому разі, так запевняє тітка Ем. Інакше, як пояснити, чому дівчинці вдавалося побувати у численних казкових місцях і щораз цілою й неушкодженою повертатися додому?

Втім, дядько Генрі мало вірив казкам про Країну Оз, які розповідала йому племінниця. Він вважав Дороті мрійницею і фантазеркою, такою ж, як і її мати, яка померла, коли дівчинка була ще зовсім маленькою. Не те щоб він думав, ніби дівчинка обманює їх, ні, але вона так вірить у свої фантазії, вважав він, що фантазія стає для неї реальністю.

Хай там як насправді, одне було безсумнівним: іноді дівчинка несподівано зникала і так само несподівано знову з’являлася в Канзасі з цілою купою найдивовижніших історій. Дядько з тіткою слухали племінницю й не переставали дивуватися: звідки в маленької дівчинки стільки мудрості й розважливості, звідки вона могла дізнатися про чарівників і чудеса, коли всім відомо, що чарівників давно вже немає на світі?

Дороті розповідала дядькові й тітці про дивовижну Країну Оз, про чудове Смарагдове місто, про свою добру подругу, прекрасну правительку чарівної країни, Принцесу Озму.

Слухаючи її розповіді, дядько Генрі раз у раз зітхав: адже навіть одного маленького смарагду, яких у цьому місті було повно-повнісінько, вистачило б, щоб повернути всі борги й викупити ферму. Але Дороті завжди поверталася з порожніми руками зі своїх подорожей, і бідність не відступала.

Дізнавшись, що через тридцять днів треба або заплатити борг, або залишити ферму, дядько Генрі зовсім занепав духом. Грошей у нього не було. Він розповів про все дружині, тітці Ем. Та спочатку поплакала, але потім вирішила, що зневірятися не варто, треба сміливо дивитися долі в очі, проживуть вони й без ферми, знайдуть собі якусь роботу, на життя вистачить. Але що буде з Дороті? Адже вони вже не зможуть піклуватися про неї, як раніше. Можливо, дівчинці теж доведеться працювати.

Вони нічого не сказали племінниці, щоб не засмучувати її заздалегідь, але одного ранку Дороті застала тітоньку Ем на кухні, коли та невтішно плакала, а дядько Генрі заспокоював дружину, як міг. Тоді їм і довелося про все розповісти Дороті.

– Нам доведеться покинути ферму, – зізнався дядько Генрі, – і тинятися по світу, щоб заробити собі на життя.

Дороті притихла і дуже серйозно слухала дядька. Їй і на думку не спадало, що могло статися таке нещастя.

– Про себе ми не турбуємося, – додала тітка, – але як бути з тобою? Ми любимо тебе як власну дочку, а тепер тобі доведеться жити в нужді, заробляти собі на хліб. Але ти ще зовсім дитина, щоб працювати.

– А що я зможу робити, щоб прогодувати себе? – поцікавилася Дороті.

– Можеш піти в служниці, ти ж така господарочка. Або нянею… не знаю, там видно буде. В усякому разі, поки ми з дядьком Генрі матимемо сили тебе утримувати, ти не працюватимеш, я тобі обіцяю. Натомість підеш до школи. Тільки знаєш, люба, ми не дуже-то впевнені, що нам вдасться знайти роботу. Кому потрібні хворі люди похилого віку?

Дороті усміхнулася.

– Смішно, правда? – сказала вона. – Я, Принцеса Країни Оз, працюватиму служницею в Канзасі!

– Принцеса? – здивувалися старенькі.

– Так. Озма зовсім недавно повідомила мені про це, а ще вона запрошувала мене до себе жити, у Смарагдове місто.

Подружжя перезирнулося між собою, не знаючи, що й думати:

– І ти можеш повернутися в казкову країну?

– Так, і дуже просто!

– Але як? – здивувалася тітонька.

– Щовечора, – почала Дороті, – о четвертій годині Озма дивиться на мене за допомогою своєї Чарівної Картини. Я подам їй умовний знак, і вона одразу перенесе мене до себе в палац, адже в неї є Чарівний Пояс, який я колись давно відібрала у злого Короля Номів.

Вислухавши дівчинку, старенькі надовго задумались. Першою порушила мовчання тітонька:

– Ну що ж, може, це й на краще. Нам тебе не вистачатиме, та що поробиш. Краще тобі вирушити до своїх друзів у Смарагдове місто.

– Не дуже-то я вірю в ці казки, – похитав сивою головою дядько Генрі. – Дороті все бачить в рожевому світлі, а насправді ця казкова країна зовсім не така привітна, як здається. Як подумаю, що наша дівчинка опиниться одна, серед чужинців…

– Ну що ти, дядечко, – весело мовила Дороті. І одразу спохмурніла: сама вона розкошуватиме в чарівній країні, а що буде з дядьком і тіткою? Дівчинка знала, як їм допомогти, але не хотіла запевняти стареньких заздалегідь, поки не порадиться з Озмою.

– Якщо пообіцяєте не хвилюватися про мене, – сказала вона, – я сьогодні ж відправлюся у Країну Оз, а через тиждень повернуся.

– Через тиждень нас тут не буде, – похнюпив голову дядько. – Тітка має рацію: якщо ти впевнена, що друзі дадуть тобі притулок, залишайся там назавжди, а ми як-небудь проживемо.

Дівчинка ніжно поцілувала дядька й тітку, підхопила на руки вірного песика Тото і вирушила нагору, в мансарду, де в неї була власна маленька кімнатка.

Там, нагорі, Дороті сіла на єдиний кривоногий стілець і глянула на все своє багатство: старі іграшки та вилинялі ситцеві сукенки. Брати їх з собою не було сенсу, в новому житті вони не знадобляться, але так шкода розлучатися зі старими друзями! Вона зручніше влаштувала на колінах Тото й, дочекавшись четвертого удару годинника, міцно заплющила очі – такий був умовний сигнал, про який вони заздалегідь домовилися з Озмою.

Дядько Генрі й тітка Ем завмерли в очікуванні внизу. Вони не могли повірити, що крім нашого нудного буденного світу існує світ казковий, чарівний, в який можна перенестися в одну мить – варто тільки захотіти.

Годинник пробив четверту. Старенькі не зводили очей з горішніх сходів, але Дороті не з’являлася. Як же вона відправиться у свою чарівну країну, не по повітрю ж? Ось уже пів на п’яту. Тоді старенькі не витримали і, підтримуючи одне одного, видерлися по сходах в мансарду.

– Дороті! – кликали вони племінницю.

Відповіді не було.

Вони відчинили двері й зазирнули всередину: кімната була порожня.

III
Озма виконує прохання Дороті

Гадаю, ви вже багато знаєте про Смарагдове місто, тож нагадаю лише, що це столиця всім відомої Країни Оз, яка справедливо вважається найдивовижнішою казковою країною в усьому світі.

Смарагдове місто збудоване з красивого мармуру і щедро прикрашене величезними смарагдами. Зрозуміло, там є й інші дорогоцінні камені: рубіни, діаманти, сапфіри, бірюза… Але вони прикрашають будинки зсередини, а фасади будівель і вулиці облямовують тільки смарагди, тому місто й називають Смарагдовим. До початку нашої історії в місті було дев’ять тисяч шістсот п’ятдесят чотири будівлі, в яких мешкало п’ятдесят сім тисяч триста вісімнадцять жителів.

Навколо міста, на родючих землях, що тягнуться аж до пустелі, котра з усіх боків оточує країну, розташувалося безліч затишних ферм. Там живуть ті, хто вважає сільське життя привабливішим за міське. А всього у Країні Оз живе понад пів мільйона осіб, хоч деяких з них не кожен назве людиною. Тут є створіння не з плоті та крові, як ми, а зроблені зовсім з інших матеріалів. Попри своє іноді не зовсім звичайне походження, всі мешканці Країни Оз живуть у щасті й достатку.

Їм невідомі хвороби та смерть. Померти тут можна тільки через нещасний випадок, але такі випадки стаються дуже й дуже рідко. У Країні Оз немає ні бідних, ні багатих, бо тут немає грошей, а всі речі й багатства належать правительці, добрій феї Озмі.

Вона піклується про жителів країни, як мати піклується про дітей. Тут кожен зайнятий улюбленою справою: одні вирощують овочі та різне збіжжя і збирають добрі врожаї, тож їжі вистачає на всіх; інші шиють одяг і взуття, щоб кожен міг одягнутися на свій смак; є тут і майстри-ювеліри, які роблять розкішні прикраси, а потім роздають їх усім охочим просто так.

Якщо ж комусь чогось не вистачає, він просить це в сусідів, і ті йому з радістю дають… Чим би не займався житель Країни Оз для спільного блага, якщо він у чомусь має потребу, то завжди отримає це в подарунок від своїх сусідів і друзів: і одяг, і житло, і меблі, й прикраси, й іграшки. Якщо ж у сусідів чогось бракує, можна звернутися до правительки – на її складах в достатку є всі потрібні речі й продукти.

Пів дня жителі Країни Оз працюють, а пів дня розважаються, тож ні те ні те не встигає їм набриднути. У них немає жорстоких наглядачів, які змушували б їх працювати, ніхто їх не підганяє. Кожен з гордістю робить те, що вміє, для добра своїх друзів і близьких, і радіє, якщо їм це подобається.

Тепер ви розумієте, що Країна Оз – не зовсім звичайна країна. Не впевнений, що такий спосіб життя можливий у нашому світі, але, як твердить Дороті, добрі і милі жителі Країни Оз вирішили порядкувати саме в такий спосіб.

Зрозуміло, Оз – казкова країна, і живуть в ній казкові істоти, але це зовсім не означає, що тамтешні жителі зовсім не схожі на нас. Тут є різні створіння, іноді з дуже дивною вдачею і звичками, але серед них немає злих і жорстоких, немає черствих, егоїстичних осіб. Це мирні, веселі, добродушні істоти, вони обожнюють маленьку дівчинку, яка управляє ними, і радісно виконують всі її побажання.

Однак є в Країні Оз такі закутки, де все йде зовсім не так чудово, як у центрі, в Смарагдовому місті й на родючих угіддях навколо нього, де живуть веселі селяни та робітники. Далеко на півдні, у Країні Південців, живе дивний народ, котрий прозвали Молотоголовими. Своїми молотоподібними головами вони готові побити кожного, хто до них наблизиться. Рук у них немає зовсім, зате шиї довгі та гнучкі, наче гумові. Коли така істота сердиться, шия її розпрямляється і голова вистрілює в бік кривдника, а потім знову повертається на плечі господаря. Молотоголових також називають Дикими людьми, але вони ніколи не завдавали шкоди нікому, окрім тих, хто їх стривожив у горах, де вони мешкають.

У далеких лісових хащах Країни Оз зустрічаються величезні звірі. Здебільшого вони не такі вже й небезпечні і зазвичай дружньо зустрічають гостей, якщо ті забредуть в їхнє лігво. Але є там і страшні звірі, Калідаси. Тулуб у них ведмежий, а голова – як у тигра. Колись Калідаси славилися своєю ненажерливістю, але тепер їх майже всіх приручили.

А ось Войовничі Дерева приручити так і не вдалося. Варто мандрівникові увійти в ліс, де ростуть такі дерева, як вони одразу відшмагають незваного гостя всіма своїми гілками і виштовхнуть геть.

Але ці неприємні речі існують лише в кількох віддалених районах Країни Оз. Я припускаю, що в кожної країни є свої маленькі недоліки, тому навіть ця майже досконала казкова країна не може бути цілком ідеальною. Колись тут також жили злі відьми. Але поступово усіх їх знищили. Тож, як я вже сказав, в Озі панує лише мир і щастя.

Тепер Країною Оз править добра Озма, і ніколи ще жителі так не любили свою правительку, як зараз. Вони цілковито впевнені, що Озма – найкрасивіша дівчинка в усьому світі. А також найрозумніша й найдобріша.

Дороті Гейл вже не раз бувала у Країні Оз, пережила тут безліч пригод і знайшла багато друзів. Але Озма – її найкраща подружка. Вона навіть зробила Дороті принцесою і запросила її жити до себе в палац, але Дороті відмовилася, посилаючись на те, що тітці з дядьком буде так самотньо без улюбленої племінниці.

Однак тепер, коли дядько Генрі потрапив у халепу, Дороті вирішила повернутися у Країну Оз і попросити Озму про дещо.

Через кілька секунд після того, як вона подала таємний сигнал у своїй маленькій спальні, дівчинка з Канзасу вже сиділа у чудовій кімнаті в палаці Озми у Смарагдовому місті Озу. Коли з обіймами і поцілунками було покінчено, Озма схвильовано запитала:

– Що трапилося, Дороті? У тебе якісь неприємності? Чому ти така сумна?

Дороті важко зітхнула:

– Зі мною все в порядку, а от дядько з тіткою… схоже, їм доведеться залишити свою ферму в Канзасі.

– Розкажи все по черзі, – співчутливо попросила Озма.

– Розумієш, дядько Генрі зовсім збіднів. Ферма більше не приносить йому доходів. І ось одного разу він позичив грошей і підписав папір, де було сказано, що, в разі неповернення їх у визначений термін, у нього заберуть ферму. Дядько сподівався зібрати добрий урожай і розрахуватися з боргами, та цього не сталося. І ось тепер їх з тіткою виганяють з ферми, а їм нікуди податися. Вони такі старі та хворі, що зовсім вже не можуть працювати, тож це доведеться робити мені, хіба що…

– Що, люба? – підбадьорливо усміхнулася Озма, але Дороті ніяк не наважувалася вимовити найголовніші слова.

– Я б хотіла залишитися тут, у Країні Оз, – почала вона. – Ти ж запрошувала мене, правда? Але я не можу залишити дядька й тітку…

– Якщо я правильно тебе зрозуміла, – розсміялася Озма, – мені доведеться запросити твоїх родичів, інакше ти не залишишся. Що ж, я згодна.

– Правда? Це ж просто чудово! – Дороті від радості заплескала в долоні. – Ти перенесеш їх сюди? Може, ти і ферму їм даси, де-небудь у Країні Жвакунів або Моргунів?

– Безумовно, – відповіла Озма, зрадівши, що подружка, нарешті, розвеселилася. – Для твоїх друзів, Принцесо, завжди знайдеться місце у Країні Оз.

Дороті була в захваті і водночас зовсім не здивованою, адже була впевнена, що доброта Озми не має меж і її прохання не залишиться без відповіді. Коли, справді, таке було, щоб її могутня й вірна подруга їй відмовила?

– Будь ласка, не називай мене Принцесою, я не хочу. Я хочу жити на фермі, разом з дядьком і тіткою, а принцеси на фермах не живуть.

– Принцесі Дороті не місце на фермі, – ніжно усміхаючись, відповіла Озма. – Твоє місце тут, у палаці. Відтепер ти будеш першою придворною дамою.

– А як же дядько Генрі? – почала було Дороті.

– Дядько Генрі достатньо напрацювався у своєму житті, – перервала її правителька. – Йому й тітоньці теж знайдеться місце в палаці. Тепер їм не доведеться гнути спину з ранку до вечора. Коли ти хочеш їх переправити сюди?

– Я обіцяла повернутися в п’ятницю…

– Навіщо тобі повертатися? І навіщо чекати до п’ятниці? Зробімо їм сюрприз і перенесемо сюди без попередження.

– Гадаю, вони не вірять у Країну Оз, – задумливо похитала головою Дороті. – Хоч я стільки їм про неї розповідала.

– Побачать – повірять! – рішуче заявила Озма. – Припустімо, ти їх попередиш. Так вони ще розхвилюються не на жарт, дізнавшись, що їм доведеться відправитися у чарівну подорож! Краще вже пояснимо їм все на місці.

– Твоя правда, – погодилася Дороті. – Так краще. Навіщо їм сидіти на фермі, якщо тут набагато веселіше?

– Отже, завтра вранці чекай їх тут, – оголосила Озма. – Зараз же накажу Желеї Джемб приготувати для них кімнати, а після сніданку візьмемо Чарівний Пояс і переправимо твоїх родичів у Смарагдове місто.

– Дякую, Озмо, мила, дуже, дуже дякую тобі! – вигукнула Дороті й ніжно поцілувала подружку.

– Може, погуляємо в саду? – запропонувала Озма, щоб приховати збентеження. – А потім перевдягнемося й повечеряємо. Ходімо, Дороті!