– Гадаю, це так несправедливо, що одні дівчата мають все, будь-які красиві речі, які тільки забажають, а інші – нічого, – додала Емі, з прикрістю підшморгуючи носом.

– Але ж у нас є батьки, а ще ми є одна в одної, – долинув із закутку вітальні голос Бет.

– У нас немає батька, і ще довго не буде, – сумно сказала Джо, і чотири юні обличчя, які наче засвітилися у відблисках полум’я після обнадійливих слів Бет, знову затьмарились. Джо не сказала «можливо, ніколи не буде», але всі подумали про це. Кожна з дівчат задавалася запитанням: як там батько – там, де йде війна.

На хвилину зависло мовчання. Але потім тишу порушив голос Мег. Він звучав трохи незвично:

– Ви ж знаєте, чому мама відмовилася від подарунків на Різдво. Бо вважає, що не маємо витрачати гроші на розваги, коли наші люди страждають на війні. Ми не можемо бути поряд з ними, але можемо принести хоча б таку маленьку жертву. Це було б і нашим подарунком, і нашим задоволенням від цього. Однак часом я боюся, що мені це не під силу, – Мег похитала головою, наче шкодуючи за тими красивими речами, які хотіла б мати.

– Я не впевнена, що це щось змінить. У кожної з нас є хіба долар, тож я сумніваюся, що від нашого вчинку армії стане краще. Але насправді мені нічого не потрібно, я не очікую від матері подарунків. Хоч… мені хотілося б мати хіба що «Ундіну» Фуке, – з сумом промовила Джо, адже вона була справжнім книжковим черв’яком.

– А я хотіла б присвятити себе музиці, розучуванню нових творів, – сказала Бет і зітхнула так тихо, що ніхто не почув – хіба що коцюба й чайник.

– А я б купила коробку фаберівських олівців для малювання. Вони мені справді потрібні, – в голосі Емі відчувалася незвична рішучість.

– Але ж… мама нічого не казала про наші гроші. Гадаю, вона не хоче, щоб ми взагалі від всього відмовилися. Можемо, наприклад, купити для себе якусь дрібничку, щоб хоч трохи розвіятися. Я впевнена, що ми достатньо плідно й багато працювали, щоб заробити собі на такі речі, – майже крикнула Джо, але відразу знітилась і почала оглядати свої підбори.

– Я знаю, що я це заслужила. Я витрачала свій час, навчаючи непосидючих дітей цілими днями. А могла б проводити ці години вдома, насолоджуючись спокоєм, – почала знову скаржитися Мег.

– Це не вартує й половини зусиль, котрі витрачаю щодня я, – мовила Джо. – Чи хотіли б ви проводити цілі дні з нервовою, метушливою старою, яка вимагає від вас ходити по струнці, задовольняючи всі її примхи? Що б ви не робили, вона ніколи не буде задоволена, доводячи вас до сліз і бажання вистрибнути у вікно!

– Ці хвилювання, звісно, не дуже приємні, але, гадаю, що мити посуд і слідкувати за порядком у домі – ось найгірша у світі робота. Це шкодить моїй красі, а руки стають такими жорсткими, що важко справлятися з рукоділлям.

Цього разу Бет гучно зітхнула і подивилася на свої грубі руки.

– Я не вірю, що хтось із вас страждає так сильно, як я, – вигукнула Емі. – Вам хоча б не треба ходити до школи, де зухвалі дівчата знущаються з тебе, якщо ти припустилася якоїсь помилки, а то й сміються над твоїми сукнями і образливо висловлюються про батька тільки через те, що він бідний. Вони навіть знущаються з тебе, якщо твій ніс видається їм несимпатичним.

– Якщо ти маєш на увазі наклепи чи образи, то тоді краще говорити не «сміються», а «насміхаються». Наклеп – це щось схоже на те, як тато клепає свої пляшки для розсолу, – намагалася пожартувати Джо.

– Я знаю, що маю на увазі, не треба мене повчати й іронізувати. Нові слова вдосконалюють словниковий запас, – з гідністю відбивалася Емі.

– Дівчата, перестаньте цькувати одна одну. Ви хотіли б, щоб тато не втратив усі статки, коли ми були малими? Я розумію це, Джо. Дорогі мої! Тоді ми не мали ніякого клопоту та не вміли цінувати те, що в нас було, – сказала Мег, повертаючись спогадами у кращі часи.

– Але ж не так давно ти твердила, що ми щасливіші за царських дітей, бо вони, незважаючи на багатство, постійно влаштовують братовбивчі війни та розчаровують всіх.

– Так, я справді казала таке, Бет. Я й досі так вважаю. Справді, нам доводиться працювати, але ми дуже веселі і вміємо посміятися над собою. Джо недарма казала, що між нами є особлива єдність.

– Джо постійно каже про такі речі, – зазначила Емі, подивившись на довготелесу фігуру, що розтяглася на килимі.

Джо негайно підвелася, поклала руки в кишені, і почала щось насвистувати.

– Джо, припини. Ти поводишся, як хлопчисько.

– Тому-то я це й роблю.

– Я ненавиджу грубих дівчат, котрі не мають нічого жіночного!

– А я ненавиджу надто ніжних, манірних дівчат!

– Пташки в маленьких гніздечках мирно живуть, мирно живуть…, – заспівала Бет зі смішним виразом миротворця на обличчі. Дівчата засміялися, і невеличка сварка поступово забулася.

– Справді, любі, ви обидві не дуже-то й маєте рацію, – сказала Мег. Вона постійно «читала лекції», намагаючись справно виконувати роль старшої сестри. – Ви вже достатньо дорослі, щоб не вдаватися до хлоп’ячих забавок. Джозефіна, ти точно вже не дитина й маєш поводитися гідно. Я могла промовчати, коли ви були маленькими. Але подивись на себе: твоє волосся зібране у високу зачіску, як у справжньої юної леді.

– А я не хочу бути леді! А якщо вся справа в моєму високо піднятому волоссі, то я краще носитиму два хвости років до двадцяти, – закричала Джо, зриваючи з зачіски сітку, що тримала густе каштанове волосся – тепер воно спадало на її плечі та спину. – Не хочу думати, що я виросту й мене називатимуть панно Марч, що носитиму довгі сукні й виглядатиму, як примарна китайська айстра! Бути дівчиною – жахливо, особливо, коли тобі подобаються хлоп’ячі ігри! Я розчарована, що не народилася хлопчиком. Якби я не була дівчиною, то пішла б на війну разом з татом. Натомість залишаюся вдома і займаюся плетивом, як стара руїна!

Джо труснула блакитною армійською шкарпеткою так, що спиці вдарилися одна об одну, ніби іспанські кастаньєти, а клубок з нитками перелетів через всю кімнату.

– Бідна Джо! Це дуже прикро, але їй навряд чи можна допомогти. Треба намагатися приймати те, що є. Ти хоча б можеш уподібнити своє ім’я хлоп’ячому. У будь-якому разі можеш грати роль нашого старшого брата, – сказала Бет, погладжуючи густе волосся Джо. Навіть нескінченне миття посуду не змогло вбити лагідність пальців Бет.

– Щодо тебе, Емі, – продовжувала Мег, – то ти все-таки занадто ніжна й манірна. Твої жести поки ще милі, але скоро ти перетворишся на оранжерейну рослину, котра не зможе дати собі раду. Мені, звісно, подобаються твої приємні манери й витончена вимова, коли ти не намагаєшся бути занадто елегантною. Але твої абсурдні слова не кращі, ніж грубість Джо.

– Якщо Джо – хлопчик, а Емі – оранжерейна рослина, то хто тоді я? – запитала Бет, прагнучи почути щось і про себе.

– А ти, дорога, ти нічого, крім цього, – тепло відповіла Мег. – З думкою Мег погоджувалися всі присутні, бо «Миша» була улюбленицею в сім’ї.

Що ж, юні читачі, я знаю, ви хочете знати, як «виглядають люди», тому настав час накидати портрети наших чотирьох сестер, які нині зайняті плетивом. Ми бачимо зручну кімнату, за вікнами якої щойно випав перший грудневий сніг, а місто поволі огортають сутінки. Вона затишна, хоч старий килим давно вицвів, а меблі скромні і без прикрас. Водночас її стіни прикрашають гарні картини, а книжкові полиці заставлені різноманітними виданнями, на вікнах знайшли прихисток хризантеми й різдвяні троянди, а в каміні весело потріскують дрова. Все це створює атмосферу домашнього спокою.

Маргарет, найстаршій з чотирьох сестер, виповнилось шістнадцять. Вона дуже красива. Її очі великі й ясні. М’яке каштанове волосся гарно обрамляє обличчя, яке прикрашають вуста, схожі на стиглу ягоду. Руки – білі й ніжні… Дівчина цвіте, наче неповторна квітка. Її краса була гордістю сім’ї.

П’ятнадцятирічна Джо вирізняється високим зростом, тонким станом та смуглою шкірою. Вона чимось нагадує лоша. Джо часто не знала, куди подіти свої довгі руки й ноги, які, здавалося, їй постійно заважають. Однак вираз обличчя дівчини свідчив про рішучість характеру. Ніс – трохи смішний. Очі – сірі й гострі, дуже виразні, вони, здається, бачать усе. Проте головною прикрасою Джо було її довге та густе волосся, яке зазвичай вона закладала в сітку – воно їй теж заважало.

Зовнішність для Джо була незручною. Хоч плечі її ставали округлими – вона поступово перетворювалася з дівча на дівчину, жінку, але рухи та одяг залишалися підкреслено незграбними. Джо не любила в собі дівчину й намагалася щосили противитися природі.

Елізабет або ж Бет, як її всі називали, була гарною дівчинкою з рожевою, гладкою шкірою. Бет було років з тринадцять, її манери – трохи сором’язливі, голос – боязкий та тихий. Бет завжди була спокійна й миролюбна. Очі дівчинки – ясні та глибокі, волосся – наче пух. Батько називав її «Маленька Панночка Спокій». Це прізвисько їй підходило, бо вона, здавалося, жила у власному щасливому світі і виходила зі свого укриття лише в компанії людей, яким довіряла і яких любила.

Емі, хоч і наймолодша, проте була найважливішою людиною в сім’ї. Так вона вважала. Емі завжди мала власну думку про будь-що. Звичайна собі дівчинка зі сніжно-білою шкірою, блакитними очима й золотавим волоссям, що спадало на плечі. Бліда й струнка, вона завжди поводилася аж надто манірно, як справжня молода леді і завжди пам’ятала про правила гарного тону. Ви ще можете спитати: а як щодо характерів чотирьох сестриць? Що ж, про це ми розкажемо трохи згодом.

Годинник пробив шосту. Бет прибралася біля каміна, поставивши поблизу пару старих капців. Дівчата підбадьорилися, адже це означало, що скоро прийде мама.

Мег полишила свої «лекції» й запалила лампу. Емі підвелася з крісла, а Джо, забувши про втому, встала з килима й підсунула капці ближче до вогню.

– Вони дуже зношені. Треба купити Мармі нові капці, – сказала Джо.

– Гадаю, що я витрачу на це свій долар, – мовила Бет.

– Ні, я куплю! – скрикнула Емі.

– Я найстарша… – почала було Мег, але Джо випередила її:

– Я зараз за чоловіка в сім’ї, бо тепер, коли батько пішов на війну, маю приглядати за вами. Так він наказував мені. Тому я куплю.

– Я скажу, що ми зробимо, – почувся голос Бет. – Подаруймо свій долар Мармі до Різдва. Ми не витрачатимемо гроші на себе.

– Бет – молодець! Я згодна. Але що ми купимо для неї? – захопилася ідеєю Джо.

Обговорення тривало. Мег, поглянувши на свої красиві руки, оголосила:

– Я куплю для неї гарну пару рукавичок.

– Краще вже купити міцне взуття. Таке, як носять в армії, – крикнула Джо.

– Я думаю про носові хустинки, звісно ж, гарно підшиті… – сказала Бет.

– Тоді я куплю маленький флакон парфумів. Їй це сподобається. Вони коштують не так вже й дорого, може, залишиться щось і мені на олівці, – додала Емі.

– А як ми всі ці речі даруватимемо? – спитала Мег.

– Залишимо подарунки на столі. Потім приведемо Мармі, щоб вона розгорнула всі ці пакунки. Пам’ятаєте, як ми робили це раніше на свята? – запропонувала Джо.

– Я колись так лякалася, коли, сидячи у кріслі з короною на голові, чекала на подарунки й гостей. І ось, всі приходять, цілують мене, дарують щось… Мені подобалися ці речі й поцілунки… Але було страшно, коли ти відкриваєш пакунки, а всі на тебе дивляться… – сказала Бет, підсмажуючи хліб для чаю над вогнищем, яке одночасно рум’янило її щічки.

– Нехай Мармі думає, що ми купуємо ці речі для себе. Уявляю, як вона потім здивується! Ми маємо поїхати по магазинах завтра ввечері, Мег. Але в нас залишається ще багато клопотів з п’єсою для різдвяної ночі, котру нам треба поставити, – мовила Джо, рішуче крокуючи по кімнаті. Руки дівчина склала за спиною, а ніс гордовито задерла вгору.

– Я більше не хочу гаяти на це час… Я вже занадто доросла для таких речей, – зауважила Мег, яка, проте, перетворювалась на дитину, коли йшлося про «перевдягання».

– Ти не залишиш ці заняття, я тебе знаю. Не зможеш відмовитися від білої сукні, розпущеного волосся та золотистих прикрас. Крім того, ти найкраща актриса, яку ми маємо, і, якщо ти підеш, то це буде кінець нашим різдвяним виставам, – сказала Джо. – У будь-якому разі, сьогодні ми маємо влаштувати репетицію. Іди сюди, Емі, гратимеш непритомну дівчину. Минулого разу в тебе вийшло не дуже: ти була незграбна, як поліно.

– Але мені потрібна допомога. Я ніколи не бачила, щоб хтось непритомнів, і я не знаю, яку позу обрати для падіння, щоб не набити собі синців. Може, я просто легко сповзу по стіні? Тоді я не впаду й не заб’юся. Якщо я не зможу, то краще впаду в крісло. Це буде витончено. Мені все одно, нехай Хьюго скільки завгодно наставляє на мене пістолет, – захищалася Емі.

Дівчина не була обдарована театральним талантом, але її обрали на цю роль, бо вона була достатньо мініатюрною і злодій з п’єси міг легко підняти її – за сюжетом лиходій виносив дівчину зі сцени.

– Тоді зробимо ось що, – прийшла на допомогу Джо. – Ходи по сцені помірно й нерішуче, заламуй руки та мелодраматично вигукуй: «Родріго! Врятуй мене! Врятуй мене!».

Емі повторила за сестрою, але жести її були неприродними й механічними, а голос звучав підірвано високо. Її зойк у кращому разі походив на писк від уколу шпилькою, ніж на покрик страждань і страху.

Від споглядання цих потуг Джо стражденно заохкала, а Мег відверто засміялася, тоді як Бет, з цікавістю спостерігаючи за дійством і навіть забула про хліб, котрий підсмажувала на вогнищі.

– Ох, я зробила все, що могла, тож, коли прийде час вистави і глядачі засміють її, не звинувачуйте мене. Емі, спробуй ще, – сказала Джо.

Тим часом репетиція пройшла гладко. Дон Педро кинув світові виклик – настільки серйозний, що текст займав цілих дві сторінки без жодної паузи. Хагар, відьма з п’єси, проспівувала якесь жахливе заклинання над водою з чаклунським зіллям, що булькотіла в казані. Родріго зривав свої ланцюги, а Хьюго бився в агонії від отруєння миш’яком. Він тільки кілька разів нестямно скрикнув «Ха! Ха» – і помер.

– Це найкраще, що нам вдавалося, – сказала Мег, коли мертвий лиходій сів, потираючи забитий лікоть.

– Я не уявляю, як можна писати й ставити такі чудові речі, Джо. Ти просто Шекспір! – вигукнула Бет, яка вважала, що її сестри були геніальні в усьому, за що бралися.

– Та ну, зовсім не Шекспір, – скромно відповіла Джо. – Хоч мені теж здається, що «Прокляття відьми», ця трагедія в мініатюрі, вийшла досить непогано. Але моя мрія – спробувати поставити «Макбет». Та в нас нема реквізиту для Банко. Сцена вбивства – ось, що мене особливо цікавить. «Це що, кинджал, чи не його я бачу перед собою?» – процитувала Джо, закотивши очі та схопившись за невидиму повітряну опору. Так вона уявляла собі виконання трагічних ролей.

– Ні, це виделка для смаженого хліба, але замість хліба на ній чомусь мамині капці, – вигукнула Мег і репетиція закінчилася гучним реготом.

– Рада, що ви такі веселі, мої дівчатка, – мовив ніжний голос за дверима, й усі актори повернули голови, щоб привітатися.

До кімнати увійшла мати дівчат. Вона виглядала так, як мають виглядати матері, з тим самим «я-завжди-зможу-допомогти-тобі» поглядом, теплим, люблячим і просто… чудовим. Вона не була елегантно одягненою, але все видавало в ній благородну даму. Дівчата знали, що сірий плащ і немодний капелюшок ховали найпрекраснішу маму у світі.

– Ну що, як ви тут сьогодні? В мене було багато роботи: мали спакувати всі коробки, що завтра поїдуть на фронт. Не вдалося навіть прийти додому на обід. Мене хтось питав, Бет? Як твій нежить, Мег? Джо, ти виглядаєш смертельно втомленою. Йди сюди, поцілуй мене, мила.

Ставлячи всі ці материнські запитання, пані Марч знімала намоклі речі. Її вже чекали теплі капці. Вона вмостилася у кріслі, пригорнула до себе Емі і мала намір насолоджуватися найщасливішою годиною свого напруженого дня. Дівчата метушилися, намагаючись зробити матері приємне, кожна – по-своєму. Мег приготувала чай, Джо підкинула дров у вогонь та заходилася розставляти стільці, перевертаючи й грюкаючи всім, до чого торкалася. Бет тихенько снувала між кімнатою й кухнею, а Емі давала вказівки всім, сидячи склавши руки.

Коли всі зібралися за столом, пані Марч посміхнулася й сказала:

– Після вечері я маю щось приємне для вас, дівчата.

Обличчям жінки промайнула швидка та яскрава усмішка, схожа на проблиск сонця. Бет намагалася плескати в долоні, забувши про смажені хлібці, що тримала, а Джо, підкинувши свою серветку в повітря, скрикнула: «Це лист! Лист! Тричі “Ура” на честь тата!».

– Так, гарний довгий лист. З ним все гаразд, і він певен, що більше нічого боятися холодів, через які він хвилювався. Тато посилає всім нам різноманітні й щирі побажання до Різдва, а також передає особливе вітання для вас, дівчата, – сказала пані Марч, погладжуючи кишеню, ніби там був захований скарб.

– Нумо, завершуйте вечеряти! Емі, швидше вправляйся зі своєю тарілкою, – закричала Джо, обпікаючись гарячим чаєм. Вона так поспішала, що впустила хліб на килим – звичайно ж маслом донизу. Хоч і не переймалася цим: їй страшенно хотілося швидше прочитати лист від батька.

Бет не їла. Вона просто сиділа у затіненому кутку й чекала, коли інші будуть готові.

– Гадаю, батько – сильна й смілива людина. Він не побоявся стати капеланом, хоч уже досить старий для призову і не такий фізично витривалий, як інші, молодші, солдати, – тепло сказала Мег.

– Хотілося б теж піти на війну – барабанщиком, щоб підбадьорювати солдат, або медсестрою, щоб бути поруч із татом і допомагати йому, – вигукнула Джо, прикро зітхаючи.

– Мабуть, це так неприємно – спати в наметі, їсти всілякі погані страви, пити з олов’яної кружки… – задумливо мовила Емі.

– Коли він приїде додому, Мармі? – запитала Бет з легким тремтінням у голосі.

– Треба почекати ще пару місяців, мила, якщо він не захворіє. Він залишиться й виконає свою роботу як годиться, найкращим чином, і ми не проситимемо його повертатися раніше, ніж треба. Тепер йдіть сюди, читатимемо листа.

Всі підсунулися до каміна: мати сиділа у великому кріслі, Мег і Емі розташувалися обабіч нього, а Джо спиралася на його спинку – так, щоб ніхто не побачив її емоцій, якщо лист виявиться занадто зворушливим, Бет прилаштувалася біля ніг Мармі. В ті часи, листи, що їх батьки посилали своїм дітям, завжди торкалися душі. В цьому листі не розповідалося про труднощі, котрі переживали солдати, про небезпеки, що чатують на них, про тугу за домівкою. Це був веселий, бадьорий лист, повний живих описів табірного життя, маршів, військових новин, і лише наприкінці батько з особливою любов’ю почав звертатися до своїх маленьких дівчаток.

«Передай їм всю мою любов і поцілуй їх від мене. Скажи їм, я думаю про них щодня, молюся щоночі. У їхній любові до мене я знайшов свій найкращий прихисток. Ще один рік очікувань – цей строк здається таким нескінченно довгим… Але нагадай дівчатам, будь ласка, що ми можемо працювати, витрачати час очікування з користю. Я знаю, що вони запам’ятають все, що я їм сказав, що вони будуть люблячими дітьми, сумирно виконуватимуть свій обов’язок, сміливо протистоятимуть своїм прихованим – глибоко в душі – ворогам. Я певен: мої дівчата переможуть у цій битві. Коли я повернуся до них, я зможу бути кращим батьком та пишатимуся моїми маленькими жінками більше, ніж будь-коли».

Коли черга дійшла до цієї частини, всі вже тримали носові хусточки. Цього разу Джо не соромилася своїх рясних сліз. Емі теж плакала, пригорнувшись до матері.

– Я така егоїстична дівчина! Але я справді намагаюся стати краще, тому він не розчарується в мені, я знаю…

– Ми всі намагатимемося стати краще, – пролунав гучний голос Мег. – Я ось надто багато думаю про те, як я виглядаю. Я ненавиджу працювати, але я спробую виправитись, щоб допомогти сім’ї. Сподіваюся, що зможу.

– А я постараюся стати такою, як любляче назвав мене тато – «маленькою жінкою». Я спробую не бути такою грубою й дикуватою, я виконуватиму свій обов’язок тут замість того, щоб воліти опинитися де-небудь ще, – сказала Джо, хоч вважала, що поратися вдома – набагато важче завдання, ніж зіткнутися в бою з повстанцями на півдні.

Бет нічого не сказала, але витерла сльози тією блакитною солдатською шкарпеткою, яку почала плести ще жвавіше, щоб не згаяти марно ані хвилини часу. Бет не думала про інші обов’язки, вона просто робила те, до чого лежала її маленька душа, ту роботу, що постійно накопичувалася під руками. Вона сподівалася, що батько пишатиметься нею тим більше, чим дужче вона працюватиме.

Тут раптово тишу порушила пані Марч, весело промовляючи до дівчат:

– А пам’ятаєте, як ви любили гратися в подорожі прочан, коли були ще малечею? Здавалось, що нічого не тішить вас більше, аніж прив’язати мої торбинки на спину як паломницьку ношу, надіти на голову капелюхи, взяти в руки палиці й паперові сувої та блукати по всьому будинку. Все починалося з підвалу, який ви вважали зруйнованим містом, потім прямували нагору, під самий дах. Там збирали різні речі, щоб побудувати з них Небесне місто.

– Як це було весело, особливо коли ми проходили біля левів, билися з Аполліоном^[1], і, крокуючи через долину, потрапляли у підземелля гоблінів та домових, – відгукнулася Джо.

– А мені подобалося місце, де ми знімали наші торбинки й скочувалися вниз, – згадала Мег.

– Я про це не пам’ятаю. Я взагалі мало що пам’ятаю, крім того, може, що я боялася підвалу й темних коридорів, і завжди любила печиво з молоком, яке ми їли на даху. Якби я не була занадто доросла для таких речей, я б прямо зараз ще раз зіграла у цю гру, – сказала Емі, яка почала відмовлятися від дитячих забавок ще років у дванадцять.

– Ми ніколи не станемо занадто дорослими для цього, мила, тому що це гра, в яку людина грає все життя. Так чи інакше. Ноша, яку ми беремо з собою, символізує наш життєвий тягар. Тут є й дорога, котру ми маємо пройти за життя, й наше прагнення до добра та щастя – це прагнення веде нас, допомагаючи долати безліч неприємностей і виправляти наші помилки на шляху до миру. Це і є справжнє Небесне місто – те, куди ми всі хочемо потрапити. Тепер, мої маленькі прочани, уявіть, що ви зараз опинитеся не у грі, а в цілком реальному світі. Тоді ми побачимо, чого ви зможете досягти, перш ніж батько прийде додому.

– І справді… Мамо, а де наші торбинки? – запитала Емі, яка була ще надто молода, щоб розуміти фігуральність мови.

– Але ж кожна з вас щойно сказала, який саме тягар її гнітить. Це і є ваша торбинка, ноша. Бет, щоправда, нічого не сказала. Та, гадаю, в неї немає ніякої тяжкої ноші, – сказала мати.

– Ні, в мене теж є тягар. Миття посуду і витирання пилу – з цим я маю впоратися щодня. Я заздрю дівчатам, які можуть грати на піаніно. Ще я боюсь чужих людей, – озвалася Бет.

Тягар, про який казала Бет, здався кожному з присутніх таким дивним, що всі ледь стрималися від сміху, щоб не задіти почуття Бет та не зробити їй боляче.

– Давайте зробимо це, – задумливо сказала Мег. – Це лише інша назва для наших старань. Історія може допомогти нам, адже ми хочемо бути хорошими. Це важка робота, й ми постійно забуваємо про неї. Можливо, гра не дасть нам забути про те, до чого ми прагнемо.

– Сьогодні ввечері ми були у справжній трясині відчаю, але прийшла мама й витягла нас звідти. Мама була як провідник, про яких пишуть у книжках. Нам треба зробити щось типу списку прагнень, як це прийнято у християнській традиції прочан. Але як саме це зробити? – запитала Джо. Вона була в захваті від ідеї, яка вносила трохи романтики в цю похмуру необхідність поратися по господарству.

– Подивіться під ваші подушки, коли прийде різдвяний ранок. Я обіцяю, що там ви знайдете ваші списки прагнень, – відповіла пані Марч.

Вони роздумували над новою ідеєю, аж поки не прийшла служниця Ханна, що жила в сім’ї Марч від народження Мег, щоб прибрати стіл. Потім дівчата дістали чотири маленькі кошики з рукоділлям. Сестри працювали над простирадлами для тітоньки Марч. Шиття не приносило їм задоволення, але сьогодні ввечері ніхто з них не нарікав. Вони прийняли план Джо, розділяючи довгі тканини на чотири частини, й уявляючи, що ці частини – континенти: Європа, Азія, Африка, Америка… Таким чином дівчата могли потрапити в будь-яку країну світу. Вони говорили про різні місця, про те, де кожна з них цього вечора «побувала».

О дев’ятій вечора вони відклали роботу й заходилися співати, як робили завжди перед сном. Ніхто, крім Бет, не міг видобути такі чарівні звуки зі старого фортепіано! Вона торкалася жовтих клавіш тихо й ніжно, акомпануючи простим пісням, що їх любили співати дівчата. Мег дуже гарно співала, тож разом з матір’ю вела маленький домашній хор. Голос Емі дзвенів, нагадуючи звуки цвіркунів під вікном, а Джо взагалі включалась у спів коли їй заманеться, псуючи загальну хорову злагодженість. Але вони завжди вдавалися до цього заняття, щоб бути ближче один до одного.

Світи, світи, маленька зірочко…

Так співи стали домашнім звичаєм, бо матір сімейства Марч народилася зі справжнім співочим даром. Її голос був першим звуком вранці: коли вона проходила кімнатами, то співала, наче жайворонок. Останніми ввечері також були звуки її голосу, бо дівчата ніколи не стануть для матері занадто дорослими, щоб не співати їм колискові.

1. Аполліон – грецьке ймення Авадона або ж Абаддона, грізного царства тіней та янгола безодні.