Тор обернувся разом з усіма іншими. Він здивувався, побачивши юнака – свого ровесника, який стояв в кількох футах від них. Він навіть чимось був схожим на Тора, тільки у нього було світле волосся і яскраві зелені очі. На ньому була гарна королівська броня – кольчуга, прикрашена червоними і чорними позначками. Цей молодий чоловік теж був членом Королівської родини.

“Це неможливо”, – сказав генерал. – “Королівська родина не співпрацює з простолюдинами”.

“Я можу робити, все що захочу”, – сказав, як відрізав, хлопець. – “І я кажу, що Торгрін буде моїм напарником”.

“Навіть якщо ми погодимось”, – заперечив генерал, – “Це не має значення. У нього немає лицаря, який буде опікати його”.

“Це зроблю я”, – пролунав голос.

Всі присутні обернулися в напрямку голосу. Пролунав приглушений гомін.

Тор обернувся і побачив лицаря верхи на коні. Він був одягнений в красиві, блискучі обладунки, на його поясі висіли різні види зброї. Він весь сяяв – здавалося, що вони дивляться на сонце. Тор міг судити по його поведінці, за відмітками на його шоломі, що він виділявся на загальному фоні. Це був чемпіон.

Тор впізнав цього лицаря. Він бачив зображення з ним і чув про нього багато легенд – Ерек. Він не міг повірити своїм очам. Перед ними постав кращий лицар Кільця.

“Але, мій лорд, у вас вже є зброєносець”, – заперечив генерал.

“Тоді у мене буде їх два”, – відповів Ерек впевненим голосом.

Тиша пронизувала зібрання.

“Тоді більше нічого сказати”, – виголосив Кендрик. – “У Торгріна є і покровитель, і напарник. Питання вирішено. Тепер він є членом Легіону”.

“Але ви забули про мене!” – закричав королівський страж, виступаючи вперед. “Ніщо з цього не виправдовує того факту, що хлопчисько вдарив члена Королівської варти, і він повинен бути покараний. Вимагаю верховенства права!”

“Правосуддя буде здійснено”, – голос Кендрика був твердим. – “Але це буде моя турбота. Не ваша”.

“Але, мій лорд, він повинен бути заарештований. Він має послугувати прикладом для інших!”

“Якщо ти не замовкнеш, то сам підеш до в’язниці”, – сказав Кендрик стражу.

Нарешті вартовий відступив. Почервонівши, він розвернувся і неохоче пішов, дивлячись пронизливим поглядом на Тора.

“Тоді це офіційно”, – голосно промовив Кендрик. – “Торгріне, ласкаво просимо до Королівського Легіону!”

Натовп лицарів і новобранців схвально відреагував на це, після чого розвернувся і повернувся до свого тренування.

Тор заціпенів. Він насилу вірив у те, що сталося. Тепер він – член королівського Легіону. Це було схоже на сон.

Тор повернувся до Кендрика, відчуваючи велику подяку, яку не зміг би висловити словами. Ніколи раніше ніхто в його житті не дбав про нього, ніхто за нього не заступався і не захищав. Це було дивне відчуття. Він уже відчував, що ця людина йому ближче, ніж власний батько.

“Я не знаю, як дякувати вам”, – сказав Тор. – “Я глибоко Вам зобов’язаний”.

Кендрик посміхнувся. “Моє ім’я Кендрик. Ти певно знав. Я старший син Короля. Я захоплююся твоєю хоробрістю. Ти будеш хорошим доповненням до цієї компанії”.

Після цих слів Кендрик розвернувся і поспішив геть. Коли він пішов, Елден, здоровань, який побився з Тором, підійшов ближче.

“Будь насторожі”, – сказав він. – “Знаєш, ми спимо в одній казармі. Не думай, що ти в безпеці”.

Хлопець відвернувся і поспішив, не чекаючи відповіді. У Тора вже був ворог.

Він почав задаватися питанням, що ж на нього очікує, коли до нього поспішив молодший син Короля.

“Не звертай на нього уваги”, – порадив він Тору. – “Він завжди вплутується в бійки. Я – Ріс”.

“Дякую, що взяв мене напарником”, – відповів Тор, простягаючи руку. – “Не знаю, щоб я робив в іншому випадку”.

“Я щасливий вибрати будь-кого, хто готовий виступити проти того грубіяна”, – весело вимовив Ріс. – “Хороша була бійка”.

“Ти жартуєш?” – запитав Тор, витираючи запечену кров з обличчя, відчуваючи, що шрам почав опухати. “Він знищив мене”.

“Але ти не здався”, – сказав Ріс. – “Це було вражаюче. Кожен з новобранців просто відступив би. А який був кидок списа! Як ти навчився так метати? Відтепер ми компаньйони на усе життя! ” Він багатозначно подивився на Тора, коли тиснув руку. “А також друзі. Я це відчуваю”.

Відповідаючи на потиск руки, Тор не міг позбутися відчуття, що він знайшов друга на все життя.

Раптово його ткнули в бік.

Він розвернувся і побачив, що поряд з ним стоїть старший хлопець, з ластовинням на шкірі і довгим вузьким обличчям.

“Я Фейтгольд – зброєносець Ерека. Тепер ти його другий зброєносець. А це означає, що ти підкорюєшся мені. Через кілька хвилин у нас буде турнір. Ти збираєшся просто стояти тут, коли тебе призначили зброєносцем найвідомішого лицаря в королівстві? Йди за мною! Швидко!”

Ріс вже пішов. Тор повернувся і поспішив за зброєносцем, який біг через поле. Він гадки не мав, куди вони прямували, але йому було все одно. Усередині нього все співало.

Він зробив це.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Гарет поспішав, йдучи Королівським Двором, одягнений в королівські шати, проштовхуючись між масою люду, який линув з усіх сторін на весілля сестри. Він кипів від люті. Він все ще не оговтався від зустрічі з батьком. Як так вийшло, що його кинули? Як так, що король не обрав його своїм спадкоємцем? Це не мало сенсу. Гарет був першим законнонародженим сином. Саме так все завжди відбувалось. З самого свого народження Гарет вважав, що буде правити – у нього просто не було причини думати інакше.

Це було недопустимим. Надати перевагу його молодшій сестрі – дівчині! Коли ця новина пошириться, він стане посміховиськом королівства. Він йшов і мав відчуття, що вітер збив його з ніг, і він не знав як перевести дух.

Він наштовхувався на своєму шляху на людей, які прямували на весільну церемонію його старшої сестри. Він озирнувся і побачив безліч кольорових мантій, нескінченні потоки люду, різних людей з різних провінцій. Йому було огидно знаходитись так близько до простолюдинів. Це було вперше, коли біднота могла змішатись з багатіями, єдиний раз, коли дикунам зі Східного Королівства, з далеких Високих Земель, дозволили з’явитися у Королівському Дворі. Гарет не міг повірити, що його сестра одружиться з одним з них. Це просто був політичний хід його батька, жалюгідна спроба укласти мир між королівствами.

Ще більш дивним було те, що його сестрі насправді подобалось те створіння. Гарет не міг зрозуміти, чому. Знаючи її, він не був тим чоловіком, який їй подобався, але титул та шанс стати королевою своєї власної провінції приваблювали її. Вона отримає те, на що заслуговує: всі по інший бік Високих Земель були дикунами. На думку Гарета, їм не вистачало його люб’язності, його витонченості. Але це була не його проблема. Якщо його сестра щаслива, нехай виходить заміж за одного з них. Таким чином, на одну сестру, яка може стати на його шляху до трону, стане менше. Насправді, чим далі вона буде, тим краще.

Це його більше не хвилювало. Сьогодні Гарет взнав, що ніколи не стане королем. Тепер він був приречений стати всього лише ще одним безіменним принцом у королівстві свого батька. Тепер шлях до влади був перекритий. Відтепер його чекає життя посередності.

Батько недооцінив його – втім, як завжди. Батько вважав себе політично проникливим, але Гарет був набагато проникливішим – він завжди таким був. Наприклад, видаючи Луанду заміж за МакКлауда, його батько вважав себе майстерним політиком. Але Гарет був далекобачнішим за свого батька, він зміг побачити деякі наслідки і вже бачив на крок далі, ніж король. Він знав, до чого це призведе. Зрештою, цей шлюб не втихомирить МакКлаудів, але тільки додасть їм рішучості. Вони були дикунами, які вважали цю пропозицію миру проявом слабкості, а не сили. Вони не рахувалися зі зв’язком між двома сім’ями і, як тільки його сестра покине королівство, був упевнений Гарет – вони нападуть. Це була всього лише хитрість. Він спробував розповісти про це батькові, але той не став слухати.

Але все це тепер не здавалось проблемою. Зрештою, він всього лише один з принців, всього лише черговий гвинтик у системі королівства. Гарет згорав зсередини, думаючи про це, і ненавидів свого батька у цей момент так, як ніколи ще нікого не ненавидів. Йдучи серед натовпу, плечем до плеча з простолюдинами, він уявляв, як помститися, як, врешті-решт, отримати королівство. Він не міг просто сидіти, склавши руки, це він знав напевно. Гарет не міг дозволити, щоб королівство перейшло до його молодшої сестри.

“Ось ти де”, – почув він.

Це був Фірт, який підійшов до нього з радісною посмішкою, яку прикрашали ідеальні зуби – вісімнадцятирічний, високий, стрункий, з високим голосом, гладкою шкірою і рум’янцем на щоках. Фірт був його коханцем. Як правило, Гарет мав за щастя бачити його, але зараз він був не в дусі.

“Мені здалося, що ти цілий день мене уникаєш”, – сказав Фірт, приобіймаючи Гарета, поки вони йшли.

Гарет тут же відштовхнув його руку, озираючись, щоб переконатися, що ніхто цього не бачив.

“Чи ти дурний?” – докоряв Гарет. – “Ти ніколи не торкатимешся мене на публіці. Ніколи”.

Фірт потупив голову вниз, почервонівши. “Мені дуже шкода”, – сказав він. – “Я не подумав”.

“Все вірно, ти не подумав. Зроби це знову, і ми ніколи більше не побачимось”, – кричав Гарет.

Фірт зашарівся. “Мені дуже шкода”, – повторив він.

Гарет ще раз перевірив, чи ніхто цього не бачив і його попустило.

“Про що пліткують маси?” – запитав Гарет, бажаючи змінити тему та позбутись темних думок.

Фірт відразу пожвавішав, і посмішка з’явилась на його обличчі.

“Кожен перебуває в очікуванні. Вони всі чекають оголошення, що ти будеш наступником”.

Гарет став похмурим. Фірт спостерігав за ним.

“Назвуть же тебе?” – скептично запитав він.

Вони продовжували йти. Гарет почервонів, він уникав погляду Фірта.

“Ні”.

Фірт зойкнув.

“Він відкинув мене. Ти можеш це уявити? Він надав перевагу сестрі. Моїй меншій сестрі”.

На цей раз спохмурнів Фірт. Він виглядав здивованим.

“Це неможливо”, – виголосив він. – “Ти його первісток, а вона – дівчина. Це просто не вкладається в голові”, – повторив Фірт.

Гарет подивився на нього і з застиглим виразом обличчя промовив: “Я не брешу”.

Якийсь час обидва йшли мовчки. Натовп все збільшувався. Гарет озирнувся, починаючи усвідомлювати, де він і в чому бере участь. Королівський двір був абсолютно переповнений – там, напевно, були тисячі людей, які з’являлися з усіх входів. Вони всі прямували до майстерно зробленої весільної сцени, навколо якої розмістилася, принаймні, тисяча красивих стільців з товстими подушками. Вони були прикрашені червоним оксамитом і золотим оздобленням. Армія слуг бігала туди-сюди між проходів, розміщуючи людей і розносячи напої.

По обидві сторони нескінченно довгого весільного проходу, устеленого квітами, сиділи дві сім’ї – МакҐілів та МакКлаудів. Лінія була чітко розмежована. По обидва боки перебували сотні людей; кожен був одягнений у найкраще вбрання: МакҐіли – в колір їх роду – темно-фіолетовий, а МакКлауди – у яскраво-помаранчевий, колір їх клану. Гарету здалось, що клани не могли відрізнятися ще більше. Хоча кожна сім’я була багато вбрана, йому здалося, що МакКлауди вирядились просто щоб покрасуватися. Цих дикунів не цікавили наряди – він міг бачити це за виразами їх облич, по тому, як вони рухалися, штовхаючи один одного, по тому, як голосно вони реготали. Було щось таке у їхніх виразах облич, чого не могли приховати королівські шати. Він обурювався через те, що вони перебували на його території. Його обурював сам факт цього весілля. Це було чергове необдумане рішення його батька.

Якби Гарет був королем, він вчинив би інакше. Він би також організував весілля. Але потім, він би дочекався пізньої ночі, поки МакКлауди, сп’янілі вином, поснули, замкнув би двері до зали і підпалив їх. Він убив би їх усіх одним махом.

“Дикуни”, – вигукнув Фірт, оглядаючи іншу сторону проходу. – “Я не в силі збагнути, чому твій батько впустив їх”.

“Це може стати цікавим”, – сказав Гарет. – “Він запрошує ворогів у наші володіння, потім організовує весільні змагання. Чи не є це приводом для перепалки?”

“Ти думаєш?” – запитав Фірт. – “Битва? Тут? З усіма цими солдатами? В день весілля?”

Гарет знизав плечима. Від МакКлаудів можна чекати все що завгодно.

“Шана в день весілля – це не про них”.

“Але у нас є тисячі солдатів”.

“Як і в них”.

Гарет повернувся і побачив довгу шеренгу воїнів – MaкГілів і MакКлаудів – котрі вишикувалися по обидва боки від зубчастих веж. Вони не взяли б стільки солдат – він знав напевно – якби не очікували перепалки. Незважаючи на привід, незважаючи на вишуканий одяг та середовище, нескінченну кількість їжі, день літнього сонцестояння, квіти, не дивлячись ні на що, напруга повисла у повітрі. Всі були на межі – Гарет бачив це. Вони не довіряли один одному.

Можливо, йому пощастить, думав Гарет, і один з них нанесе удар батькові прямо в серце. Тоді, можливо, він міг би стати королем.

“Я так розумію, ми не можемо сидіти разом”, – сказав з розчаруванням Фірт, коли вони підійшли до стільців.

Гарет глянув на нього, повний зневаги. “Який ти нерозсудливий”, – голос був повний презирства.

Він усерйоз задумався, чи дійсно це було хорошою ідеєю обрати цього конюха в якості свого коханця. Якщо він не опанує себе, то просто викриє їх обох.

Фірт, присоромлений, потупив погляд.

“Побачимося пізніше, у стайні. Тепер можеш йти”, – сказав Гарет і злегка підштовхнув його. Фірт розчинився у натовпі.

Раптом Гарет відчув крижану хватку на своїй руці. На мить його серце завмерло, він думав, що його викрили. Але потім він відчув довгі нігті, тонкі пальці, що впивались в його шкіру – він впізнав руку своєї дружини – Хелен.

“Не зганьби мене сьогодні”, – промовила вона голосом, повним ненависті.

Він обернувся і подивився на неї. Хелен була вродливою. На ній була довга біла сатинова сукня. Її волосся було високо заколоте шпильками, шию Хелен прикрашало вишукане діамантове кольє, а її обличчя було згладжене косметикою. Гарет об’єктивно судив про її красу – вона була такою ж вродливою, як і в день їхнього весілля. Але вона все одно не приваблювала його. Це була чергова ідея його батька – спробувати змінити природу Гарета, одруживши його. Але єдине, до чого це призвело – він став більш понурим, а також це породило ще більше припущень у палаці щодо його істинних схильностей.

“Сьогодні весілля твоєї сестри”, – докоряла вона Гарету. – “Ми повинні поводити себе як пара – хоча б раз”.

Вона взяла під руку Гарета, і вони пішли до місця, обгородженого оксамитом. Два королівських стражника пропустили їх всередину, де вони змішалися з іншими членами королівської сім’ї.

Засурмили труби і поступово натовп стих. Зазвучала чарівна музика клавесина, у проходах було розсипано ще більше квітів, і королівська процесія почала спускатися, пари йшли рука до руки. Хелен смикнула за руку Гарета, і він попрямував з нею уздовж проходу.

Гарет відчув себе ще більш помітним, ніж будь-коли, він не розумів, як зобразити щиру любов. Він відчував на собі сотні очей і не міг позбутися відчуття, що всі вони оцінювали його, хоча він знав, що це не так. На його нещастя прохід не був коротким. Він не міг дочекатися, коли вони, нарешті, дійдуть до кінця, щоб встати поруч із сестрою біля вівтаря і покінчити з цим. Він також не міг перестати думати про свою зустріч з батьком. Йому було цікаво, чи знають новини всі ці спостерігачі.

“Сьогодні я отримав погані новини”, – прошепотів він Хелен, коли вони, нарешті, дійшли до кінця і були недосяжними для поглядів.

“Ти думаєш, я не знаю?” – буркнула вона.

Він повернувся і подивився на неї з подивом.

Вона подивилася з презирством. “У мене є шпигуни”, – сказала вона.

Він примружився, бажаючи зробити їй боляче. Як вона могла бути настільки байдужою?

“Якщо я не буду королем, то ти ніколи не станеш королевою”, – сказав він.

“Я ніколи не розраховувала бути королевою”, – відповіла вона.

Це здивувало його ще більше.

“Я ніколи не чекала, що він назве тебе”, – додала вона. – “Навіщо йому це? Ти не лідер. Ти коханець. Але не мій”.

Гарет зашарівся.

“І ти мені не коханка”, – сказав він їй.

Тепер почервоніла вона. Вона була не єдиною, хто мав таємного коханця. У Гарета також були шпигуни, які розповідали йому про її подвиги. Досі він дозволяв їй жити, як їй заманеться – до тих пір, поки вона тримала таємниці і не заважала йому.

“Наче я мала вибір?” – відповіла вона. – “Невже ти думав, що я буду дівою до кінця свого життя?”

“Ти знала, який я”, – сказав Гарет. – “Проте, ти вирішила вийти за мене заміж. Ти вибрала владу, а не любов. Тому не зображуй подив”.

“Наш шлюб був влаштований”, – відповіла Хелен. – “Я нічого не обирала”.

“Але ти й не заперечувала”, – парирував Гарет.

Сьогодні у Гарета не було сил сперечатися з нею. Вона була надійним тилом, фіктивною дружиною. Він навчився терпіти її, час від часу вона бувала корисною – до тих пір, поки не надокучала йому.

Гарет цинічно дивився, як всі обернулися, коли батько вів його старшу сестру по проходу. Він навіть мав нахабство зобразити смуток, витираючи сльози, ведучи її попід руку. Актор до останнього. Але в очах Гарета він був усього лише незграбним дурнем. Він і уявити не міг, що його батько міг відчувати щирий смуток, видаючи заміж свою дочку, яку, по суті, він кидав на поталу вовкам з королівства МакКлаудів. Гарет відчув те ж презирство і по відношенню до Луанди, яка, здавалося, насолоджувалася всім цим процесом. Було схоже, що його сестрі було байдуже, що вона виходить заміж за представника нікчемного народу. Вона теж прагнула до влади. Холоднокровна. Обачлива. У цьому сенсі серед всіх братів і сестер вона була найбільше схожа на нього. У деяких моментах він міг навіть відчувати їх спорідненість, хоча вони ніколи не ставилися один до одного з особливою теплотою.

Гарет переминався з ноги на ногу, нетерпляче чекаючи, коли це все скінчиться.

Він насилу виносив цю церемонію. Аргона, який виголошував благословення, читав заклинання і проводив ритуали. Його нудило від усього цього фарсу. Це було всього лише політичне об’єднання двох сімей. Чому б їм просто не називати речі своїми іменами?

Незабаром, на щастя, все закінчилось. Натовп вибухнув оваціями, коли чоловік з дружиною поцілувались. Почувся звук великого рогу, і весілля розчинилось у керованому хаосі. Всі члени королівської родини почали рухатись від вівтаря до банкетного залу.

Навіть Гарет, не дивлячись на весь його цинізм, був вражений, побачивши, що батько не пошкодував коштів на це весілля. Перед ним розтягнулись банкетні столи з винами у чанах, нескінченна кількість засмажених свиней, овець і баранини.

Позаду них вже готували головну подію банкету – ігри. Тут були мішені, в які метали каміння і списи, стріляли з луків; але найголовнішими були лицарські доріжки. Величезний натовп вже юрмився біля них.

Люди вже приєднались до лицарів з обох сторін. Від МакҐілів, першим увійшов Кендрик. Вин сидів на коні, в прикрашених обладунках; кількадесят солдат Срібла супроводжувало лицаря. Але натовп завмер, коли прибув Ерек. Він йшов осторонь від інших, на білому коні; лицар, як магніт, притягував погляди людей. Навіть Хелен нахилилася, і Гарет помітив, що вона відчуває пристрасть до Ерека, але таке до нього відчували всі жінки.

“Він ще не жонатий, хоча вік для цього у лицаря підходящий. Будь-яка жінка у королівстві вийшла б заміж за нього. Чому він не вибере жодну з нас?”

“А чому тебе це хвилює?” – запитав Гарет, ревнуючи. Він теж хотів бути там, в лицарських обладунках, на коні, б’ючись за ім’я свого батька. Але Гарет не був воїном, і всі це знали.

Хелен проігнорувала його слова зневажливим помахом руки: “Нічого ти не розумієш. Ти не чоловік”, – насмішкувато сказала вона.

Гарет почервонів. Він хотів відповісти їй, але на це не було часу. Замість цього, він супроводив її до трибун, де вона зайняла місце разом з іншими, щоб дивитись на святкування. Цей день ставав усе гірше і гірше, і Гарет вже відчував, як ниє у нього в животі. Це був дуже довгий день, день з нескінченним лицарством, помпою, обманом. Чоловіки ранили та вбивали одне одного. Цей день втілював собою все, що Гарет ненавидів.

Він сидів, роздумуючи. Він бажав, щоб урочистості переросли у повномасштабне кровопролиття, щоб все хороше, що є в цьому місці, було зруйноване, розірване на шматки, стерте з лиця землі.

Колись він доб’ється цього. Одного дня він стане королем.

Одного дня.