Широка, метрів зо тридцять річка, спокійна, як озеро, неспішно несе невеличкий рибальський човен, ледь-ледь похитуючи його, немов колиску. Ще й шепоче при цьому, ніби кіт на припічку муркоче. Синь, трохи вибілена рідкими пір’їнками хмар – вгорі і внизу. Красота… Тепло, світло і мухи не кусаються.

Подивившись, як я даю собі раду з веслами, Полупуд довго думав, жуючи вус, потім зітхнув і посадовив мене на корму. Довіривши стерно. Правда, перед цим додатково прив’язав його ремінцем до уключини.

Дія супроводжувалася коментарем, що він не збирається ганятися за стерном, через те що у декого руки з дупи ростуть.

Я, звичайно, міг би заперечити проти таких грубих інсинуацій. Руки у мене, як у всіх, до плечей причеплені, але коли запорожець перебуває у поганому настрої, краще промовчати. Від уїдливих слів корона з голови не впаде, а від щедрого козацького запотиличника – запросто. Особливо у виконанні Василя Полупуда. Навіть разом з головою.

Причина ж для кепського настрою запорожця була вельми поважна. У нас вкрали коней…

Ну, не щастить нам на коней – хоч трісни. Як то кажуть, то сіль в оці, то скалка в п’яті. Але і це ще не найгірше. Зрештою, кінь товар ходовий, цінний. У будь-якому господарстві потрібний… Загалом, сам в руки проситься. Значно гірше те, що коней викрав Олесь.

Василь як дізнався, аж обличчям потемнів. Ще б пак, ми того пуцьвірінка, як сирітку, байбуза, посеред чистого поля на кургані знайшли. Обігріли, нагодували, дали притулок, а він нам таку підлість влаштував. Та я б його за це власними руками…

До речі, про руки. Саме вони і вручили Олесеві поводи. Вчора вечором. Всі вже спати лягали, коли він підійшов і каже: «Не можу заснути в курені. Весь час здається, зовні хтось зачаївся і мене підстерігає. Піду, Петре, назовні ляжу. Хоч підскакувати кожну мить не треба».

Узяв сідло, пітник і вийшов. Пошарудів там, влаштовуючись. Через якийсь час знову заглянув.

– Не йде сон?

– Ні-і… Дай збрую, відведу коней до річки. Напою і скупаю…

– Не можна ж вночі.

– Ти про русалок? – хмикнув Олесь. – Не хвилюйся. Мене не зачеплять… – і швидко пояснив: – Річкові дівчата кінського поту не люблять. Близько не підходять.

Чуже бажання добровільно потрудитися задля загального блага завжди знаходило відгук у моїй душі. Тим паче, ця робота чекала зранку на мене. Так що я без жодних сумнівів мерщій видав Олесеві все необхідне і, незважаючи на прийняте рішення зав’язати тісніше знайомство з дещо дивакуватим хлопцем, в помічники не набивався. Після вчорашніх турбот і пригод зайва година сну була важливіша. Та й Олесь нікуди не дінеться. Наговоримося ще… А от він вирішив інакше.

– Старий я дурень… – зітхнув Полупуд. – Бачив же, що хлопчині, як під хвостом горить, так на Січ рветься. Але думав, що це він усе ще з неволі тікати продовжує. Таке часом трапляється з тими, хто з полону врятувався. Їм здається, що ще не досить далеко втекли, і погоня ось-ось наздожене. Думав, серед такої кількості козаків хлопчина відчує себе у безпеці і заспокоїться. А воно, бач як вийшло… Не догледів.

Бажаючи розігнати смуток, Василь взявся за весла і погнав човен з такою швидкістю, що вода аж спінилася. Я думав, запорожець розігріє кров і вгамується, але Полупуд навіть не думав збавляти темп. Загрібав, як найнявся…

Про те що Олесь пропав разом з кіньми, дізналися ближче до сніданку. Табун пасся в стороні від табору, а за хлопцем ніхто умисно не наглядав. Тож відкрилося все аж як вартові змінилися і хтось із козаків насмішкувато поцікавився, чого це ми своїх кобил окремо тримаємо?

Бачачи, що Полупуд не розуміє про що мова, вартовий додав, що бачив, як Олесь на інший берег з кіньми переправлявся. Але не затримував, думав, що Полупуд сам джуру кудись відправив, і тривогу піднімати не став. От тоді я і пригадав учорашню розмову.

Загалом, Олесь розрахував усе точно. Ми його ні в чому не підозрювали, а іншим до хлопця і поготів не було жодного діла. Незрозуміло інше, – якщо він справді на Січ подався, то чому таким дивним чином? Адже ми теж туди збиралися. Хотіли тільки сотника Сороку дочекатися.

Що може гнати хлопчину в кіш з таким нетерпінням? За допомогою поспішає? Куди і кому? Сам же казав, що людолови всіх убили. А якщо ні, то чому в Трясила козаків не просив? Десяток досвідчених і добре споряджених воїнів – доволі грізна сила. З півсотнею ординців цілком здатні самотужки впоратися. А сотню з обозом – затримати до підходу Сороки.

До речі, про сотника. Хотіли чи ні – а тепер уже при-йшлося чекати. На щастя, недовго. Мічений правду сказав, трохи ближче до вечора Сорока з’явився. З трьома десятками козаків. Про що вони з Полупудом тлумачили, я не чув. Але закінчилася розмова тим, що нам видали один із човнів, що були на заставі…

Так що тепер, по воді, ми навіть швидше за Олеся до Базавлука доберемося… Ось і питається – чого зірвався? Лишень гірше зробив. Яка б потреба його на Січ не гнала, конокрадів ніде не люблять. На що ж розраховував? Чи справа така пильна, що власної голови не шкода?

Ні, нічого не сходиться. Чим довше сушу голову, тим більше заплутуюся. І знову згадується навдивовижу чиста шия і зап’ястя без слідів оков у колишнього невільника.

– Я ось що запитати хотів… Ти не звернув уваги, що на тілі хлопця жодних слідів ув’язнення не було?

– Сліпий я, чи що? – в такт руху весел, розмірено відповів запорожець. – Ти правило рівніше тримай. На середині течія сильніша.

За роздумами я й не помітив, що річка помітно прискорилася. Навіть без зусиль козака, береги пропливали набагато шустріше. Та й шум посилився. Наче десь неподалік швидкісний автобан проходить.

Про причини Полупуда питати не став. Не дитина. Два і два скласти можу. Зрозуміло, що це вже Дніпро чути. Ще трохи і притока винесе нас на основне русло. От тільки нам з ним, на жаль, не по дорозі. Базавлуцька січ теж у плавнях, по інший бік ріки. Так що Дніпро доведеться навскоси проскочити. І чим швидше, тим менше потім вертатися… Тому Василь і сів на весла. Але, поки до боротьби з течією не дійшло, є час поговорити.

– А що ж не говорив нічого? Хіба не підозріло, що людолови хлопця не зв’язували?

– Трапляється і таке… – пробурчав козак. – Коли хлопчина гарненький, його окремо, разом з дівчатами тримають. Розумієш?.. Ну, і поводження інше.

Чого тут не зрозуміти. У толерантному суспільстві зріс, бодай його качка копнула. Власне кажучи, мені байдуже кому з ким веселіше жити, але… як то говориться, є нюанс.

– Я й не хотів хлопця конфузити, – продовжив Полупуд. – Тим паче, перед козаками. Клеймо поставити багато розуму не потрібно, а змити – навіть кров’ю не завжди виходить… Ну, годі ляси точити. Зараз нас на плесо винесе… Гляди вперед і прав он на ту скелю… Бачиш? Яка на ведмежу голову схожа! – Василь напівобернувся і хитнув підборіддям, вказуючи напрямок.

– Бачу.

– Чудово… Круто не забирай. Дніпро тільки здається тихим, а хвиля сильна. Переверне човен і ойкнути не встигнеш…

– Зрозумів… – хотів ще додати, мовляв, не турбуйся, все зроблю як треба, але увагу прикував до себе великий човен, що зненацька вигулькнув з-за вигину. Прапора, вимпела або яких інших розпізнавальних знаків на ньому не було. А хоч би й були – я однаково на них не розумівся.

– Василю, дивись! – тицьнув пальцем. – Це чайка? Так?

Полупуд, що сидів спиною вперед, швидко глянув і хитнув чубом.

– Ні, Петре. То не бойове судно. Байдак купецький. Бачиш, як низько сидить? Замалим хвилю бортом не черпає. Жадібний купець… Багато вантажу взяв. Як тільки через пороги переправилися? Чи вже на пониззі довантажували? Та, Господь з ними… швидко йдуть, поспішають. Навіть вітрило підняли. Ми ще й на середину не випливемо, як повз проскочать. Забудь. Не відволікайся… Тримай рівніше. Бачиш, нас зносить…

Справді, щойно притока винесла човен на плесо, як Дніпро не забарився показати силу. Підхопив легке суденце, немов шкаралупу, і поніс. Василь налягав на весла, я ж намагався тримати рульове весло так, щоб йти навскоси.

Боротьба з річкою потребувала всієї уваги і сили, тож стало не до розглядання чужого судна. Пливуть люди до моря, ну… і шовковою скатертиною дорога. Головне, розрахувати швидкість так, щоб не зіткнутися.

Це тільки здається смішним… Мовляв, річка широка, з берега на берег стрілу не перекинеш… А насправді, якщо вже у моєму світі літаки примудряються зіштовхуватися – то краще ґав не ловити. Береженого і Бог береже.

– Суши весла! Пропустимо купця… – скомандував я, оскільки Василеві весь час озиратися було незручно, а байдак накочувався вельми споро. Весла, вітрило, течія… Це не лебідь, рак і щука. Тут запряг в одному напрямку тягне.

Полупуд втягнув весла і обернувся, цікавий подивитися зблизька на купецький човен. Я ж правив веслом так, щоб і човен не знесло сильно, і байдак пройшов повз нас, не ближче ніж за п’ятнадцять-двадцять метрів.

– Слава Ісусу Христу! – прокричав Василь, коли ніс байдака майже порівнявся з нами. – Звідки і куди прямуєте, панове? Якщо не таємниця велика…

– Зверху вниз за течією… – жартівливо відповів хтось. Після чого додав серйозніше: – Слава навіки Богу нашому! У Ачі-Кале¹ правимо. Кажуть, нині там хорошу ціну на пшеницю дають. Саранча і в цьому році не дозволила голомозим урожай зібрати… на пні всі хліби стерла. Від Бахчисарая і аж під Перекоп – чорна земля. Як зорано.

Начебто нічого такого надзвичайного і не сказав, сарана на Туреччині діло звичне, але Василь чомусь втратив інтерес до розмови. Махнув знехотя, мовляв, бувайте і відвернувся.

– Крук! Ти бачиш хто це?! – закричав хтось у наступну мить таким голосом, наче йому жару за халяви сипонули. – То ж Полупуд! Щоб очі мої тріснули!

Голос цей для запорожця мав був знайомим, оскільки Василь пригнувся, немов перед стрибком і схопився за весла. Потім підхопився на ноги, небезпечно хитнувши човен.

– Втече! – продовжував рвати горлянку невідомий.

– Ні, не цього разу… – відповідав хтось спокійніше. А у наступну мить гримнув постріл. Човен хитнувся сильніше, і Полупуд зник. Разом з веслом…

Я в заціпенінні відпустив кормило, обіруч вчепився в борт і, не відриваючи погляду, дивився на річку, чекаючи, що голова козака ось-ось з’явиться на поверхні. Але час спливав хвилина за хвилиною, а запорожець не виринав. Занадто довго, навіть для такого відмінного плавця, як Полупуд.

– Як же так? Ні, цього не може бути… – облизав пересохлі губи, подивився на купецький байдак і побачив націлене дуло мушкета. Навіть з десяти метрів воно здавалося величезною чорною дірою, здатною засмоктати весь світ.

– Гей, хлопче! Якщо теж не хочеш піти раків годувати, стрибай у воду і пливи до нас. Обіцяю, залишимо живим. У Ачі-Кале не лише збіжжя, але й невільники в ціні… Ну, чого завмер? У шаровари зі страху наклав? Нічого, поки допливеш – виполощеш. Ніхто й не помітить.

Гучний регіт був останнім, що я почув, перш ніж дніпровська хвиля підгадала слушну мить, розвернула човен поперек течії і одним дужим поштовхом перекинула його. Змахнувши руками, я полетів у воду, і хвилі зімкнулися над головою, наче завіса впала.

– ♦ —

Помирати не хотілося категорично. Абсолютно і цілком. Всіма фібрами або що там у душі є. Якого дідька?! Я не герой, що грудьми на амбразуру, і не камікадзе, та й взагалі – це не мій світ. Чому я повинен отак безглуздо загинути? Пропасти ні за цапову душу!

О-хо-хо… Якось негарно виходить. З переляку чи від несподіванки мене так плющить? Боягузтвом не те що віддає – смердить за версту, як недільним стервом. Треба для виправдання інше щось придумати, якщо не шляхетніше, так хоч благозвучне. Нехай і для внутрішнього використання, але чого хорошого в тому, що сам від себе носа вернути будеш?

Ой! Згадав! Є причина! Є! Мені ні в якому разі не можна вмирати. Адже тоді ніхто не дізнається про тих бідолах, що залишилися зимувати в плавнях. Якщо Полупуд загинув – я єдиний, хто може привести жінкам допомогу. Так що я тепер не належу самому собі і повинен вижити за будь-яку ціну!

Полегшало? Не надто… Але, як робоча версія, годиться. Тим паче, часу вигадувати щось інше все одно немає. Пара сильних рук вхопила мене за сорочку і втягла в байдак, немов куль. Яким я, про всяк випадок, намагався прикинутися. Не зумів…

Рятівникам якість гри не сподобалася і нагородою за фальш став міцний стусан під ребра.

– Ану, вставай! Бач, розлігся, як панянка!

Після чого я був поставлений на ноги і нагороджений ще одним чутливим стусаном у живіт. Аж подих забило.

– Гляньте, як повітря ротом хлипає! – заіржав хтось. – Чисто карась… – і продовжив уже без сміху: – Гей, карасику… Ти хто такий? Звідки Полупуда знаєш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!

– Не знаю я його…

Спробу відхреститися від знайомства з Василем не зарахували. І на підтвердження цього негайно прилетів міцний потиличник. В тому сенсі, що у голові загуло, як у церковному дзвоні. Коротка пауза і ще разок – тепер в інше вухо.

– Христом Богом клянуся! – заволав я, намагаючись уникнути продовження. – Перший раз його на Микитин-ській заставі побачив.

Устиг. Більше мене не били. Ким би не були ці люди, але Дніпро вони знали. До того ж не могли не бачити, звідки наш човен йшов. Хоча б напрямок… І що на тій протоці стоїть козацька застава, теж відали. Значить, я і про все інше міг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже, і ставлення інше.

Мене штовхнули в груди, примушуючи сісти на якийсь куль. Але я не очікував подібної люб’язності, тож позадкував, перечепився за нього і повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальності.

– На заставі, кажеш? – на той час як дзвін у голові вщух і разом з ним зникли різнобарвні плями, що калейдоскопом крутилися перед очима, розмовляти зі мною залишився тільки один з незнайомців. На вигляд типовий пірат. Одноокий, з пов’язкою, що закриває ліву порожню очну яму, великими циганськими сережками у вухах, – тільки на гладко поголеній і засмаглій до кольору мореного дуба голові замість бандани – козацький оселедець.

Я необачно кивнув, і калейдоскоп знову закрутився. Потім мене занудило і я довго, зі смаком блював за борт. Судячи з симптомів – щонайменше струс сірої речовини, яку ще називають мозком. Цікаво, якщо мозок вмістилище розуму, то чому речовина «сіра»?

– Я поставив питання… – нагадав про себе «пірат». – Чи тобі вухо відрізати? Щоб краще чув…

Логіка в його словах навіть не ночувала, зате загроза аж дзвеніла.

– Так. На Микитинській заставі. Вчора.

– Угу… І чия сотня там зараз у дозорі?

Перевірка чи допит? Втім, я ж не паролі і явки зливаю, а всього лише ім’я сотника назвати повинен. Навряд чи це головна козацька таємниця.

– Андрія Сороки. Так козаки говорили… Сам я сотника не бачив.

Схоже, відповідь «пірата» задовольнила. Оскільки ні погроз, ні репресій за цим не настало. Зате мене почало трусити… Та так, що аж зуби клацали. Не знаю, наслідок струсу чи тривалого перебування в далеко не теплих дніпровських водах, плюс рясне поглинання останніх… а може, просто зі страху, як прийшло розуміння, куди я вляпався на цей раз… Але колотило мене не по-дитячому.

– Самого як звати?

– П-пе-т-тро.

– На, Петре… Ковтни… – «пірат» простягнув флягу. – Зігрій душу. От, як тебе прихопило. Того й гляди, копита відкинеш.

Напевно, слід було подякувати, але у мене зуб на зуб не попадав. Легше було язика відкусити, ніж виразну фразу вичавити. Вхопився за флягу обома руками і приклався до шийки. Тільки забулькало… Ні смаку, ні запаху я не розібрав. Одне лише відчував, як з кожним ковтком по стравоходу, а потім і по жилах розливається тепло.

– Добрий молодець, – знову розсміявся хтось. – Як дитя до цицьки присмоктався. І не шкода тобі, Круку, ракії? При нинішніх цінах на невільників така фляга дорожче раба коштує.

Розуміючи, що у мене зараз заберуть посудину здоров’я і щастя, я зробив ковток побільше. Не розрахував і закашлявся…

– О, через вінця пішло… – констатував Крук і… як я не чіплявся за неї, відібрав флягу. Але говорив при цьому не зі мною, а зі своїм товаришем.

– Ось поясни мені, Пешто, чому так виходить, що у мене око одне, а бачить краще, ніж твої два?

– Справді? – хмикнув той. – І що ж такого важливого воно розгледіло?

– Ти ж допомагав мені парубка з річки витягати. Невже нічого не помітив?

Розуміючи, що питання поставлено неспроста, Пешта помовчав трохи, пригадуючи, що міг бачити, але відповів невпевнено:

– Ні-і, нічого особливого. Звичайний русин. Та ще й худющий… Таких на ринку пучок за гріш віддають. Все одно довго не протягне. І то, якщо попадеться добрий господар і тримати буде в будинку чи при худобі.

– Істинно сказано… – глузливо відповів Крук. – Не той сліпий, у кого очей немає, а той – хто дивитися не вміє. Скажи, Пешто, як часто зустрічалися тобі русинські хлопці такого віку з настільки чистою шкірою, ніжними, як у панночки, руками. А головне – рівними, білими зубами? І щоб все водночас…

Пешта явно не відрізнявся швидкістю мислення, тому його випередив інший голос.

– Думаєш, отамане, то шляхтич?

– І не нижче княжого стану, – впевнено відповів Крук. – Не знаю, за яким бісом цього панича на Низ занесло, але про те, – що в Московії або Польщі в нього чи близької родини сіл більше, ніж у цигана вошей, – готовий битися об заклад з ким завгодно. Гей! Петре! Ти мене ще чуєш? Хоч кивни, що я вгадав, якщо говорити не в силах.

«Кивнути? Чому ні, якщо хороша людина просить? Мені не шкода… Хоч двічі. Нехай і йому приємно буде. Як мені зараз. Який він славний, цей Крук. Добрий, гостинний… І, головне, так вчасно нагадав пораду Полупуда. Що маю казати, якщо потраплю в полон. Бідолашний Василь… Як не втікав від смерті, а все ж вона наздогнала. У самому несподіваному місці. І я знову залишився один-однісінький у цьому жорстокому і чужому мені світі… Ех, Василю, Василю. На кого ти мене покинув?»

Я важко зітхнув, повалився на бік і спробував згорнутися калачиком.

– Та зажди ти спати! – такий поворот Круку не сподобався.

Пірат безцеремонно схопив мене за плечі, струснув і спробував посадити. Але як тільки прибрав руки, я знову спробував лягти.

– Ну, ні! – розсердився розбійник і міцно струснув мене. – Почекай! Зараз поспиш вволю. Дай відповідь лиш на одне запитання!

Цей прийом я знав. З телевізора. Бранцю не дають спати, і той, щоб припинити тортури і хоч трошки подрімати, починає говорити все, що кати хочуть почути. Мені таїти було нічого, в правду все одно ніхто не повірить, тож зробив зусилля і розплющив очі.

– Ось і добре. Скажи, Петре. Навіщо ти на Січ їхав?

«Знайшов що спитати. А й справді, навіщо? О! Згадав!

Василь говорив, що з мене кошовий отаман вийде. Або хоч генеральний писар».

Здається, непомітно для себе, я промовив це вголос, тому що байдак буквально потонув у дружному реготі.

– Заткніться, йолопи… З чого регочете? Чоловік, який знається на грамоті, скрізь потрібен. А вже на Низу, де лише один на сотню власні пальці порахувати здатний, такому грамотію проста дорога в старшину. Так що не помилився я… І ось ще що скажу. Щоб мені більше жодної чарки ракії не випити, якщо цього панича ми не продамо туркам щонайменше за сто цехінів! Ось таке моє слово. Тож налягайте на весла, хлопці. Щойно частка кожного з вас стала більшою принаймні на пару золотих.

– ♦ —

Скрипить так, немов я всередині величезного, сто років не мащеного воза. Сиро, аж зуби ниють. Очі відкриватися не бажають, а в роті немов бульйонні кубики жував. Задоволення ще те, однак міняти шило на мило, тобто повертатися в реальність, хочеться ще менше.

Загалом, нагадує літні ранки на турбазі «Сонячне» на Арабатській стрілці. У досвітні години такий холод псячий, що зуб на зуб не потрапляє. Тремтиш, як цуцик, під тонесеньким простирадлом (ну, а звідки тепліші покривала, як вдень термометр нижче «+30» не опускається?), а вилізти і вдягнутися ліньки. Бо там, назовні, ще холодніше… Балкон я звечора зачинити забув, чи що?

О-хо-хо… Все проти мене. Є на світі сила незборимої дії, що будь-якого підніме, краще сигнального горна або трубного гласу. І якщо не хочеш згадати щасливе дитинство, зокрема – мокрі пелюшки – зад від ліжка відірвеш.

Праворуч у мене тумбочка. Треба покласти на неї руку і, вже знайшовши точку опори…

Не зрозумів? А куди вона поділася? Просив же батьків мої речі не чіпати і меблі не переставляти.

Стоп! Які батьки? Вони що, вночі приїхали з села і насамперед кинулися порядок наводити? Дурня… А навіть як би так, то чому я нічого не чув? Начебто, вчора на спиртне не налягав. Та й в барі не засиджувався. Скоренько познайомився з цією… як її?.. Даша? Катя? Згадав… Аня.

Твою дивізію! Наявність голої дівиці в ліжку ненаглядного і «сама скромність» синочка могла маму і до інфаркту довести.

Квапливо помацав ліжко лівіше, але і під цією рукою також виявилися якісь дошки. Холодні і неприємно слизькі на дотик.

Так що тут відбувається, врешті-решт?!

Підкоряючись наполегливій вимозі організму, приклав зусиль, і повіки розсунулися, а я побачив над собою похмуре, затягнуте хмарами небо. І тріпочуче вітрило.

– О, схоже, панич прокинувся… – пролунав поряд, але поза зором, неприємний, хрипкий голос. – А ще кажуть, ніби шляхтичеві для міцного сну треба не менше трьох перин підстелити. Чуєш, Круку! Може, помилився ти? І ніякий він не княжич?

– Горня ракії кого хочеш приспить… – пробурчав у відповідь уже знайомий голос. А пам’ять, що поволеньки поверталася, послужливо нагадала про одноокого «пірата». – Чи ти, Хрипуне, вже забув, як кілька днів тому на купі гною за шинком спав?

Дружний регіт підтвердив, що такий казус з власником хриплого голосу дійсно траплявся. Втім, той і сам не заперечував, бо відповів цілком добродушно.

– Я ж не про себе… І гнойова купа ще не найгірше місце, де мені доводилося ранок зустрічати. Гей! Барило! Пам’ятаєш Бахчисарайський зиндан?

– Щоб він згорів… – приєднався до розмови ще хтось. Голос долітав здалеку.

– Земля і гноївка не горять… – каркнув у відповідь Хрипун. – Це ж там я свій нинішній голос здобув. А до цього кращим співаком у Звенигороді вважався. На свята в церковному хорі співав. Ех… – зітхнув голосно. – Те-пер-то мені в храм дорогу заказано. Стільки нагрішив, що навіть якби захотів покаятися, все не пригадаю.

Краєм вуха прислухаючись до розмови, я пригадав усе, що трапилося зі мною раніше. І потрапляння в інший час, і козака Василя Полупуда, і наші з ним пригоди. А також ту скорботну мить, коли для запорожця вони закінчилися… назавжди. А для мене стали значно неприємнішими.

– А ось ми у панича запитаємо… – вирішив звернутися до мене за допомогою Крук. – Мабуть, учений краще в цьому розуміє. Гей, Петре! Чуєш, що питаю?

Навіть якщо б і чув, з відповіддю довелося б зачекати. Організм, що остаточно прокинувся, так рішуче зажадав полегшення, що я аж застогнав. Жваво схопився на ноги… Застогнав ще раз від пекучого болю, що блискавицею прострелив голову… Але рятівний борт був поруч, залишилося тільки шаровари припустити.

О!.. Райська насолода…

Разом зі шлаками з організму вийшла і слабкість. Стало не так гидко на душі, та й в голові трохи прояснилося.

Іржання десятка луджених горлянок, що супроводжувало процес очищення, навело мене на думку, що чоловічий колектив далекого минулого нічим не відрізняється від тих компаній, у яких мені доводилося бувати раніше. У далекому майбутньому… І, поки мене не почали бити… і навіть не зв’язали, треба набирати очки. Ставати, якщо не своїм, то хоч не ворогом чи порожнім місцем.

Привів одежу в порядок і повернувся обличчям до човна. Однощоглове вітрильне судно. Полупуд сказав – купецький байдак. Вісім лав. На кожній по парі веслярів. Жилаві, «в’ялені» тіла. М’язи, сухожилля і ніякого жиру. Шкіра дублена. А обличчя… Матусю рідненька! Будь-яке вночі побачиш – загикуватися почнеш. Яке хочеш каліцтво чи рубець від поранення придумай, придивися і знайдеш.

Тим паче, треба пристосовуватися. Так що нічого тягнути, відразу заходимо з козирних.

– Байку хочете послухати?

Байка – це святе. Будь-яка дорога – насамперед одноманітність і нудьга. Плюй на долоні та веслуй. Веслуй і плюй… Он як очі заблищали. Немов у псів, що варену кістку занюхали. Але я на них не зважаю, дивлюся тільки на одноокого. Чекаю його дозволу. Тим самим підкреслюючи владу Крука і старшинство.

Здається, оцінив. Хмикнув значущо і кивнув.

– Можна і послухати. Сподобається – дам похмелитися. Ні – п’ять батогів отримаєш.

Я на таке доповнення не розраховував, але відступати пізно. Та й ризик мінімальний. Щоб студент четвертого курсу не знайшов цікавої історії для банди річкових піратів із замшілого середньовіччя? Тим паче, що за сюжетом і ходити далеко не треба.

– Якось іудей, татарин і… козак…

Перш ніж вимовити останнє слово, я трохи напружився. А раптом, вони з тих, хто козаків і на дух не переносить?

Але нічого, жоден не поморщився. Нормально сприйняли. Мабуть, козак – це не тільки той, хто на службі чи Січі, а взагалі – стан людей вільних. Ну, правильно. Бандит, розбійник, харциз – це ж не самоназва. А образливе прізвисько, кличка. Самі себе вони якраз козаками вважають. І тих, хто по інший бік паркану, ненавидять приблизно так само, як пси бездомні – дворових Сірків та Куцих.

– …зійшлися в шинку, розговорилися і почали сперечатися про те, що ж воно таке справжнє, безмірне щастя… іудей, ясна річ, про ґешефт з порносом², при якому можна стільки заробити, що на весь вік вистачить і собі, і дітям, і внукам, заторохтів. Татарин – про табуни скакунів чистокровних, про гарем з юних одалісок, по одній з усіх країн світу, торочить. Про палац казковий і сад з фонтанами. Загалом, кожен свою мрію нахвалює, та інших переконати намагається. А козак мовчить, хмуриться та знай з глечика в горнята підливає. Час сперечаються, другий… І ось піднімається з-за столу іудей. Мовляв, перепрошую, треба вийти. Але козак силоміць садовить його назад і наливає знову.

– Зачекай, пане Іцхак. Встигнеш. Так мене твої слова пройняли, що я майже повірив. Треба за це випити! Інакше мрія не збудеться…

Випили. Тепер піднімаються вже обидва. І іудей, і татарин. А козак, як і раніше, не відпускає.

– Стривай, Ахметка! Повірив я тобі. Аж навпіл розриваюся. Не можу вибрати, чиї слова солодші. Давай за твоє щастя теж по ковтку. Бо інакше вийде, що ми тільки за іудейське щастя пили. Значить, Іцхак переміг.

Переконав. Посадив. Випили ще по одній. З-за столу не те що підхоплюються, злітають. А козак назад тягне.

– Гей! Гей! Шановне панство! Не гарно чините! Не по-то-вариськи. Я за вас пив? Пив. А ви за мене відмовляєтеся?

Як же так? Виходить, що у козака взагалі ніякої долі-талану немає? Образити хочете?

Ображати козака в хмелю ніхто при здоровому глузді не стане. Але тільки сідати вже не стали. Стоячи випили. І як вимело обох на вулицю. Тільки двері грюкнули.

Козак слідом вийшов. Дивиться, іудей і татарин поряд під деревом прилаштувалися, справляють малу нужду і аж стогнуть.

– О, Аллах! Як добре!

– О, Яхве… Азохен вей.

Підійшов, встав за плечима і питає:

– Ну що, бусурмани, христопродавці, тепер знаєте, що таке справжнє щастя? Ось і радійте життю. А то розмріялись – золото, одаліски…

Дружний регіт веслярів завершив байку, а нагородою стала вже знайома фляга Крука. І шмат коржа.

– Тримай, паничу. Заслужив. Гарна байка. Правдива… Саме таке воно – щастя наше. Сьогодні пан, а завтра – пропав. Тільки не налягай, не налягай. Сп’янієш – викину за борт. Говорити з тобою хочу. І вдруге чекати, поки ти проспишся, не маю охоти.

– Спасибі… пане отамане… Я зовсім трішки. А то в душі, як коні ночували.

Схоже, дебют пройшов вдало. Поять, годують… Все ще не зв’язали. А це збільшує мої шанси. Головне – не поспішати. Дивлячись на регочучих річкових піратів, я ні секунди не сумнівався, що як доведеться, з таким же веселим сміхом вони стануть здирати з мене шкіру або катувати вогнем. Я не китаєць, чекати поки повз пропливуть трупи ворогів не стану, але і втікати треба теж вчасно. Так, щоб не спіймали. Упевнений, Василь порадив би те ж саме.

1. Очаків (тур.).

2. Прибуток (ідиш).